Дивер Джеффри : другие произведения.

Година поховання (Лінкольн Рима, №13)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  Зміст
  Зміст
  Також Джеффрі Дівер
  Титульна сторінка
  Авторське право
  Посвята
  Примітка автора
  Епіграф
  Частина I: Вальс ката: понеділок, 20 вересня
  Розділ 1
  Розділ 2
  Розділ 3
  Розділ 4
  Розділ 5
  частина 6
  Розділ 7
  Розділ 8
  Частина ІІ: На полі трюфелів: середа, 22 вересня
  Розділ 9
  Розділ 10
  Розділ 11
  Розділ 12
  Частина III: Акведук: четвер, 23 вересня
  Розділ 13
  Розділ 14
  Розділ 15
  Розділ 16
  Розділ 17
  Розділ 18
  Розділ 19
  Розділ 20
  Розділ 21
  Розділ 22
  Розділ 23
  Частина IV: Країна без надії: п’ятниця, 24 вересня
  Розділ 24
  Розділ 25
  Розділ 26
  Розділ 27
  Розділ 28
  Розділ 29
  Розділ 30
  Розділ 31
  Розділ 32
  Розділ 33
  Розділ 34
  Частина V: Черепи та кістки: субота, 25 вересня
  Розділ 35
  Розділ 36
  Розділ 37
  Розділ 38
  Розділ 39
  Розділ 40
  Розділ 41
  Розділ 42
  Розділ 43
  Частина VI: Будинок щурів: неділя, 26 вересня
  Розділ 44
  Розділ 45
  Розділ 46
  Розділ 47
  Розділ 48
  Розділ 49
  Розділ 50
  Розділ 51
  Глава 52
  Розділ 53
  Розділ 54
  Розділ 55
  Розділ 56
  Розділ 57
  Частина VII: The Sound of Sense: понеділок, 27 вересня
  Розділ 58
  Розділ 59
  Розділ 60
  Глава 61
  Глава 62
  Глава 63
  Розділ 64
  Глава 65
  Глава 66
  Глава 67
  Розділ 68
  Глава 69
  Розділ 70
  Глава 71
  Частина VIII: Бабка та горгулья: вівторок, 28 вересня
  Глава 72
  Подяки
  Про автора
  Зміст
  Також Джеффрі Дівер
  Титульна сторінка
  Авторське право
  Посвята
  Примітка автора
  Епіграф
  Частина I: Вальс ката: понеділок, 20 вересня
  Розділ 1
  Розділ 2
  Розділ 3
  Розділ 4
  Розділ 5
  частина 6
  Розділ 7
  Розділ 8
  Частина ІІ: На полі трюфелів: середа, 22 вересня
  Розділ 9
  Розділ 10
  Розділ 11
  Розділ 12
  Частина III: Акведук: четвер, 23 вересня
  Розділ 13
  Розділ 14
  Розділ 15
  Розділ 16
  Розділ 17
  Розділ 18
  Розділ 19
  Розділ 20
  Розділ 21
  Розділ 22
  Розділ 23
  Частина IV: Земля без надії: п’ятниця, 24 вересня
  Розділ 24
  Розділ 25
  Розділ 26
  Розділ 27
  Розділ 28
  Розділ 29
  Розділ 30
  Розділ 31
  Розділ 32
  Розділ 33
  Розділ 34
  Частина V: Черепи та кістки: субота, 25 вересня
  Розділ 35
  Розділ 36
  Розділ 37
  Розділ 38
  Розділ 39
  Розділ 40
  Розділ 41
  Розділ 42
  Розділ 43
  Частина VI: Будинок щурів: неділя, 26 вересня
  Розділ 44
  Розділ 45
  Розділ 46
  Розділ 47
  Розділ 48
  Розділ 49
  Розділ 50
  Розділ 51
  Глава 52
  Розділ 53
  Розділ 54
  Розділ 55
  Розділ 56
  Розділ 57
  Частина VII: The Sound of Sense: понеділок, 27 вересня
  Розділ 58
  Розділ 59
  Розділ 60
  Глава 61
  Глава 62
  Глава 63
  Розділ 64
  Глава 65
  Глава 66
  Глава 67
  Розділ 68
  Глава 69
  Розділ 70
  Глава 71
  Частина VIII: Бабка та горгулья: вівторок, 28 вересня
  Глава 72
  Подяки
  Про автора
  Також Джеффрі Дівер
  Володарка Юстиції
  Урок її смерті
  Молитва про сон
  Говорити мовами
  Дівоча могила
  Сльоза диявола
  Синє ніде
  Сад звірів
  Залишені тіла
  Край
  Жовтневий список
  СЕРІЯ РУНИ
  Манхеттен - це мій ритм
  Смерть синьої кінозірки
  Жорсткі новини
  СЕРІАЛ LOCATION S COUT​​​​
  Неглибокі могили
  Блюз кривавої річки
  Пекельна кухня
  РИМОВАНІ ТРИЛЕРИ ЛІНКОЛЬНА
  Збирач кісток
  Танцівниця труни
  Порожній стілець
  Кам'яна Мавпа
  Зникла людина
  Дванадцята карта
  Холодний місяць
  Розбите вікно
  Палаючий дріт
  Кімната вбивств
  Збирач шкір
  Сталевий поцілунок
  ТАНЦЮВАЛЬНІ ТРИЛЕРИ КЕТРІН
  Спляча лялька
  Придорожні хрести
  XO
  Солітуд-Крік
  РОМАН ДЖЕЙМСА БОНДА
  Карт Бланш
  РОЗПОВІДІ
  Кручений
  More Twisted
  Проблема в розумі
  
  
  
  
  
  
  www.hodder.co.uk
  Вперше опубліковано у Сполучених Штатах Америки у 2017 році видавництвом Grand Central Publishing
  Вперше опубліковано у Великій Британії у 2017 році видавництвом Hodder & Stoughton
  Британська компанія Hachette
  Авторське право No Gunner Publications, LLC 2017
  Право Джеффрі Дівера бути ідентифікованим як Автор Твору було заявлено ним відповідно до Закону про авторське право, зразки та патенти 1988 року.
  Всі права захищені.
  Жодна частина цієї публікації не може бути відтворена, збережена в пошуковій системі або передана в будь-якій формі чи будь-яким способом без попереднього письмового дозволу видавця, а також іншим чином поширюватися в будь-якій формі палітурки чи обкладинки, крім тієї, в якій він опублікований і без подібних умов, накладених на наступного покупця.
  Усі персонажі в цій публікації є вигаданими, і будь-яка схожість із реальними особами, живими чи мертвими, є чисто випадковою.
  Запис каталогу CIP для цієї назви доступний у Британській бібліотеці
  ISBN 978 1 473 66549 1
  Hodder & Stoughton Ltd
  Будинок кармелітів
  Набережна Вікторії, 50
  Лондон EC4Y 0DZ
  www.hodder.co.uk
  Пам'яті мого друга Джорджіо Фалетті.
  Світ сумує за тобою.
  ПРИМІТКА АВТОРА
  Хоча італійські правоохоронні органи, про які я згадую в цьому романі, реальні, я сподіваюся, що чудові члени цих організацій, багатьох із яких я зустрічав і чиє товариство мені було приємним, пробачать незначні поправки, які я вніс до їхні процедури та місця, які були необхідні для визначення часу та сюжету історії.
  І я хочу висловити особливу вдячність музикантові та письменнику, видатному перекладачу та перекладачу Себа Пеццані, без чиєї дружби, старанності та відданості мистецтву ця книга не могла б бути написана.
  Віє зимовий вітер і темна ніч;
  У липах чути стогін.
  Крізь морок проходять білі скелети,
  Бігають і стрибають у своїх саванах.
  – Анрі Казаліс, «Жахливий танець»
  я
  ВАЛЬС ВІШЕНИЦІ
  ПОНЕДІЛОК, 20 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 1
  «Мама».
  'За хвилину.'
  Вони наполегливо мчали тихою вулицею на Верхньому Іст-Сайді, сонце сідало цього прохолодного осіннього ранку. Червоне листя, жовте листя спіралі з рідкісних гілок.
  Мати й донька, обтяжені багажем, який тепер возять діти до школи.
  У мій день…
  Клер люто писала повідомлення. Її економка мала – ти б не знав цього? – захворів, ні, можливо , захворів, в день званої вечері! Вечірка . А Алану довелося працювати допізна. Можливо, довелося працювати допізна.
  Ніби я все одно міг на нього розраховувати.
  Дінь .
  Відповідь її подруги:
  Вибачте, Кармеллас зайнята ввечері.
  Ісус. Повідомлення супроводжувалося сльозливим емодзі. Чому б не ввести чортове «о» в «сьогодні ввечері»? Це заощадило вам дорогоцінну мілісекунду? А апостроф пам'ятаєш?
  «Але, мамо…» Співочий тон дев’ятирічної давності.
  «Хвилинку, Моргінн. Ти мене почув.' Голос Клер був доброзичливим монотонним. Анітрохи не злий, ані найменше роздратований чи розлючений. Думаючи про щотижневі сеанси: сидячи в кріслі, а не відкидаючись на дивані – у доброго лікаря навіть не було дивана в кабінеті – Клер атакувала своїх ворогів, гнів і нетерпіння, і вона старанно працювала, щоб уникнути різких ударів. або кричала, коли її донька дратувала (навіть коли вона поводилася так навмисно, що, за підрахунками Клер, легко займало чверть години неспання дівчини).
  І я роблю біса хорошу роботу, тримаючи кришку на цьому.
  Розумний. зрілий. — Хвилинку, — повторила вона, відчувши, що дівчина збирається заговорити.
  Клер пригальмувала й зупинилася, гортаючи адресну книгу свого телефону, загублена у вирі наближення катастрофи. Було рано, але день швидко зникне, і вечірка буде на ній, як на сусідньому Uber. Хіба в районі Мангеттен не було когось, нікого , хто міг би мати гідну допомогу, яку вона могла б позичити, щоб дочекатися вечірки? Вечірка на десять чортових людей! Це було нічого. Наскільки важко це може бути?
  Вона дискутувала. Її сестра?
  ні. Її не запросили.
  Саллі з клубу?
  ні. У від'їзді. І сука, до того ж.
  Моргін уповільнила рух, і Клер помітила, що її донька обернулася. Вона щось упустила? Мабуть так. Вона побігла назад, щоб забрати його.
  Краще не її телефон. Одного вона вже зламала. Ремонт екрану коштував 187 доларів.
  Чесно. діти
  Потім Клер повернулася до прокручування, молячись про порятунок офіціанта. Подивіться на всі ці імена. Потрібно очистити цей клятий список контактів. Я не знаю половини цих людей. Не люблю значну частину решти. Пішло ще одне благальне повідомлення.
  Дитина повернулася до неї й твердо сказала: «Мамо, подивись…»
  «Сссш». Зараз шипить. Але, звісно, не було нічого поганого в тому, щоб час від часу наголошуватись, сказала вона собі. Це була форма навчання. Діти повинні були вчитися. Навіть наймиліші цуценята час від часу потребували корекції нашийника.
  Черговий дзвін iPhone.
  Інше ні.
  Трясця.
  Ну, а як щодо тієї жінки, яку використала Террі з офісу? Латиноамериканець, або латиноамериканець … латиноамериканець . Як би ці люди себе не називали зараз. Життєрадісна жінка була зіркою випускного вечора дочки Террі.
  Клер знайшла номер Террі та набрала голосовий виклик.
  'Привіт?'
  «Террі! Це Клер. Як справи?'
  Трохи вагаючись, Террі сказала: «Привіт. Як справи?'
  "Я..."
  У цей момент Моргін знову перебив. «Мамо!»
  знімок. Клер обернулася й пильно подивилася на мініатюрну блондинку з волоссям, заплетеним у коси, у рожевій шкіряній куртці Armani Junior. Вона лютувала: «Я телефоную ! Ти сліпий? Що я вам про це сказав? Коли я розмовляю по телефону? «Що це за чорт…» Гаразд, стеж за мовою, — сказала вона собі. Клер напружено посміхнулася. «Що такого... важливого , дорогий?»
  «Я намагаюся тобі сказати. Цей чоловік там? Дівчина кивнула на вулицю. «Він підійшов до іншого чоловіка, вдарив його чи щось подібне і штовхнув у багажник».
  'Що?'
  Моргін скинула з плеча косу, яка закінчувалася крихітним кроликом. «Він залишив це на землі, а потім поїхав». Вона підняла шнур або тонку мотузку. Що це було?
  Клер ахнула. У мініатюрній руці дочки була мініатюрна петля ката.
  Моргінн відповіла: « Ось що так...» Вона замовкла, і її крихітні губи скривилися в усмішці. ' Важливо. '
  РОЗДІЛ 2
  «Гренландія».
  Лінкольн Райм дивився у вікно вітальні свого міського будинку в Сентрал Парк Вест. У полі його прямого зору були два об’єкти: складний газовий хроматограф Hewlett-Packard і за великим вікном дев’ятнадцятого століття — сапсан. Хижі птахи не були рідкістю в місті, де здобичі було вдосталь. Однак вони рідко гніздилися так низько. Райм, яким би несентиментальним не міг бути будь-який вчений – особливо кримінальний криміналіст, яким він був – все ж дивно втішився в присутності цих створінь. Протягом багатьох років він ділив своє житло з кількома поколіннями сапсанів. У цю мить тут була мама, чудова істота, розкішно вкрита коричневим і сірим пір’ям, з дзьобом і кігтями, що блищали, як зброя.
  Спокійний жартівливий чоловічий голос заповнив тишу. 'Немає. Ви з Амелією не можете поїхати до Гренландії.
  'Чому ні?' — запитав Райм у Тома Рестона різким тоном. Стрункий, але міцний чоловік був його опікуном приблизно стільки часу, скільки ряд соколів проживав за межами старої споруди. Райм, хворий на паралізований параліч на південь від плечей, у Тома були його руки, ноги та багато іншого. Його звільняли стільки ж разів, скільки він звільнявся, але ось він був і обидва знали в глибині душі, що він залишиться тут.
  Тому що тобі потрібно поїхати в романтичне місце . Флорида, Каліфорнія.
  «Кліше, кліше, кліше. З таким же успіхом можна поїхати на Ніагарський водоспад. Райм скривився.
  "Що з цим не так?"
  «Я навіть не відповідаю».
  «Що каже Амелія?»
  «Вона залишила це мені. Що дратувало. Хіба вона не знає, що я маю про що краще подумати?»
  «Нещодавно ви згадали про Багами. Ви сказали, що ви хотіли повернутися».
  «У той час це було правдою. Це вже неправда. Невже не можна передумати? Навряд чи злочин.
  «Яка справжня причина Гренландії?»
  Обличчя Райма — з його видатним носом і очима, схожими на дула пістолетів — було хижим саме по собі, дуже схоже на обличчя птаха. 'Що ти маєш на увазі?'
  «Чи може бути, що ви хочете поїхати до Гренландії з практичних причин, професійних ? Корисна причина ?
  Райм глянув на пляшку односолодового скотчу, яка стояла поза досяжністю. Він був майже паралізований, так. Але операція та щоденні фізичні вправи повернули йому деяку здатність рухати правою рукою та кистю. Доля теж посприяла. Промінь, який багато років тому впав йому на шию з місця злочину та перервав і розтрощив багато нервів, залишив неушкодженими кілька віддалених ниток, навіть поранених і сплутаних. Він міг схопити предмети – наприклад, пляшки з односолодовим скотчем, якщо взяти довільний приклад, – але він не міг піднятися зі свого складного інвалідного візка, щоб принести їх, якщо Том, граючи няньку, тримав їх поза досяжністю.
  «Ще не година коктейлю», — оголосив помічник, звертаючи увагу на бачення свого боса. Отже, Гренландія? «Признайся».
  «Це недооцінено. Називається «Гренландією», хоча більша частина її безплідна. Не менш зелений. Порівняйте Ісландію. Зовсім зелений. Мені подобається іронія».
  «Ти не відповідаєш».
  Райм зітхнув. Він не любив бути прозорим і дуже не любив, коли його ловили на прозорості. Він звернеться до правди. «Схоже, що Rigspolitiet, поліція Данії, проводила досить важливі дослідження щодо нової системи садівничого спектрографічного аналізу в Гренландії. Лабораторія в Нууку. Це, до речі, столиця. Ви можете розташувати зразок у набагато вужчому географічному районі, ніж у стандартних системах». Брови Райма мимоволі піднялися. Майже на клітинному рівні. Уявіть собі! Ми думаємо, що всі рослини однакові...
  «Не мій гріх».
  Райм буркнув: «Ти знаєш, що я маю на увазі. Ця нова техніка може звузити область цілі до трьох метрів!' Він повторив: «Уявіть собі».
  'Я намагаюся. Гренландія – ні. А Амелія справді покорялася тобі?
  'Вона буде. Коли я розповідаю їй про спектрограф».
  А як щодо Англії? Їй би це сподобалося. Чи все ще йде те шоу, яке їй подобається? Вища передача ? Я думаю, що оригінал вийшов з ефіру, але я чув, що є нова версія. Вона б чудово впоралася з цим. Випускають людей на іподром. Вона завжди говорить про те, що їде зі швидкістю сто вісімдесят миль на годину не по тій стороні дороги.
  «Англія?» Рима кепкувала. «Ти щойно втратив аргумент. Гренландія та Англія пропонують однакову ступінь романтики».
  «Тут ви знайдете деякі розбіжності».
  «Не від гренландців».
  Лінкольн Райм мало подорожував. Практичні наслідки його інвалідності ускладнили подорожі, але фізично, як повідомили його лікарі, не було причин не вирушати в дорогу. Його легені були в порядку – він відмовився від апарату штучної вентиляції легенів багато років тому, шрам на грудній клітці присутній, але невиразний – і до тих пір, як такі речі, як деталі сечі та лайна – його слова – та одяг, що не натирає, були доглянуті. , було мало шансів постраждати від біди квадроцикла: вегетативної дисрефлексії. Зараз значна частина світу стала доступною для людей з обмеженими можливостями – більшість підприємств, від ресторанів до барів і музеїв, пропонують пандуси та спеціальні туалети. (Райм і Сакс посміхнулися, коли Том вказав на статтю в газеті про школу, де нещодавно встановили пандус і ванну кімнату для людей з обмеженими можливостями; тут навчали лише одному: чечітці).
  Ні, велика частина небажання Райма подорожувати та його замкнутість були просто тому, що він був, ну, самітником. Від природи. Робота в його лабораторії – вітальні тут, наповненій обладнанням – і викладання та написання наукових журналів приваблювали його набагато більше, ніж втомлені пам’ятки, начищені для туристів.
  Але, враховуючи те, що стояло на порядку денному у нього та Сакса в наступні кілька тижнів, поїздка за межі Мангеттена була необхідною; навіть він визнав, що не можна провести медовий місяць у рідному місті.
  Проте плани поїздок до лабораторій, що спеціалізуються на садівничій спектрометрії, або місць залицянь романтики, наразі призупинили; пролунав дверний зумер. Райм глянув на відеозапис безпеки й подумав: «Ну добре».
  Том підвівся і за мить повернувся з чоловіком середнього віку в костюмі кольору верблюжої загару, у якому він, можливо, спав, хоча, ймовірно, ні. Він рухався повільно, але з легким ваганням, і Райм подумав, що незабаром він зможе викинути тростину, яка, однак, була досить вишуканим аксесуаром. Чорний із срібною головою у формі орла.
  Чоловік оглянув лабораторію. 'Спокійно.'
  'Є. Нещодавно кілька невеликих приватних робіт. Нічого веселого. Нічого захоплюючого. Нічого після вбивці Сталевого поцілунку». Недавній злочинець взявся саботувати предмети домашнього вжитку та громадські транспортні засоби – з трагічними, а часом і жахливими результатами.
  Детектив NYPD Лон Селлітто з відділу великих справ був партнером Райма до того, як Райм став капітаном і очолив відділ розслідування злочинів. Зараз Селлітто час від часу наймав Райма для консультацій у випадках, коли потрібна була спеціальна судово-медична експертиза.
  «На що ти дивишся? Тан — це все, що я мав». Селлітто помахав рукою в бік свого костюма.
  «Мріяти», — сказав Райм. «Я ні на що не дивився».
  Неправда, але він не звертав увагу ні на дивний колір, ні на дикі зморшки на костюмі. Він із задоволенням відзначав, що Селлітто добре одужує після нападу на нього отрутою, яка спричинила серйозне пошкодження нервів і м’язів — отже, тростина. У той час як детектив постійно боровся зі своєю вагою, Райм вважав, що він виглядав краще, якщо виглядати статечно, як зараз. Вигляд сухорлявого сивого Лона Селлітто викликав тривогу.
  «Де Амелія?» — запитав Селлітто.
  'В суді. Дає свідчення у справі Гордона . На календарі перш за все. Скоро має бути закінчено. Тоді вона йшла по магазинах. Для нашої подорожі.
  «Купує собі прикрасу? Що це взагалі таке?
  Райм поняття не мав. «Дещо про весілля, одяг. Не знаю. Але вона вже має сукню. Щось нарядне. Синій. А може, рожевий. Сьогодні вона робить покупки для мене. Що тут такого смішного, Лон?
  «Уявляю вас у смокінгу».
  «Тільки піт і сорочка. Можливо краватка. Не знаю.'
  Краватка? І ви не скаржилися?»
  Щоправда, Райму було мало терпіння до того, що він вважав афектом. Але цей випадок був іншим. Незважаючи на всю її вправність і гостроту, її потребу у швидкості та дробовій зброї, її пристрасть до тактичних рішень, Сакс мала в собі осколок дівчинки-підлітка, і вона насолоджувалася грою в планування весілля. Це включало покупки будь-чого, до біса, прикрас і романтичний медовий місяць, і якщо це їй подобалося, їй-богу, Райм був із задоволенням погодився.
  Хоча він дуже сподівався, що зможе переконати її щодо Гренландії.
  «Ну, скажи їй, щоб робила покупки пізніше. Мені потрібно, щоб вона влаштувала сцену. У нас ситуація».
  У Раймі пролунав піск, подібно до того, як гідролокатор підводного човна виявляє щось несподіване біля лівого носа.
  Він написав Саксу повідомлення, але не отримав відповіді. «Можливо, виступати, давати свідчення. Розкажи мені більше.'
  У дверях з’явився Том – Райм не зрозумів, що він пішов. Помічник сказав: «Лон, кава? печиво? Я пекла. У мене є кілька різних видів. Один -'
  'Так Так Так.' Це відповів Райм. «Принеси йому щось. Прийміть рішення самостійно . Я хочу почути його історію».
  Ситуація…
  «Продовжуйте», — сказав він Селлітто.
  «Щось шоколадне», — гукнув Селлітто до Тома.
  «Легко організовано».
  «Викрадення, Лінк. Верхній Іст-Сайд. Мабуть, один дорослий самець поцупив іншого».
  «Мабуть? Що вимагає тлумачення?»
  «Єдиному розумнику було дев’ять років».
  «Ах».
  «Перпер хапає жертву, кидає її в багажник автомобіля. Знімає.'
  «Дівчина впевнена в цьому? Чи це не плід її надмірно активної маленької уяви, яку спонукає занадто багато дивитися телевізор, псувати свої великі пальці на відеоіграх, читати забагато історій Hello Pony?»
  'Hello Kitty. Поні — це інша книга».
  «Мама чи тато підтвердили?»
  «Моргінн, дівчина, була єдиною, хто бачив. Але я думаю, що це законно. Вона знайшла візитну картку, яку він залишив». Селлітто підняв телефон і показав фотографію.
  Спочатку Райм не міг розібрати зображення. Це була картина темної форми, худа, що лежала на тротуарі.
  'Це є-'
  Риму перебили. «Петля».
  "Так".
  "Зроблено з?"
  'Не впевнений. Дівчина сказала, що він поставив його на тому місці, де дістав жертву. Вона підняла його, але той, хто відповів, повернув його назад на те саме місце, де він його залишив, більш-менш».
  «Чудово. Я ніколи не працював у сцені, зараженій дев’ятирічним дитиною».
  «Розслабся, Лінк. Все, що вона зробила, це підняла його. А ті, хто відповідав, були в рукавичках. Сцена захищена, чекає, поки хтось запустить її. Хтось, як Амелія.
  Петля була зроблена з темного матеріалу, який був жорстким, оскільки сегменти не були врівень з тротуаром, як у випадку з більш м’якими волокнами. Судячи з розміру литої бетонної панелі тротуару, загальна петля мала приблизно дванадцять-чотирнадцять дюймів, а шийний обруч — приблизно третину цього.
  «Дотепність все ще на сцені. З мамою. Хто не дуже щасливий».
  Не був і Райм. Все, що їм потрібно було зробити, це дев’ятирічна школярка зі спостережливістю та сприйняттям… ну, дев’ятирічної школярки.
  «Жертва? Багатий, політично активний, пов'язаний з OC, рекорд?'
  Селлітто сказав: «Поки що немає посвідчення особи». Ніхто не повідомляв про зникнення. Через кілька хвилин після крадіжки хтось побачив, як з автомобіля вилетів телефон – темний седан, не більше того. Третя авеню. Хлопці Dellray керують цим. Ми дізнаємося, хто, ми дізнаємося, чому. Ділова угода зіпсувалася, у жертви є потрібна комусь інформація або старий режим очікування. Комерційний викуп».
  Або це псих. Зрештою, петля була » .
  «Так, — сказав Селлітто, — а жертва просто WTWP».
  'Що?'
  «Не той час, не те місце».
  Райм знову скривився. «Лон?»
  «Це ходить по відділу».
  «Віруси грипу, а не віруси, до речі, ходять по відділенню. Ідіотські вирази не роблять. Або, принаймні, не повинен».
  Селлітто використав тростину, щоб піднятися на ноги, і спрямував свою громіздку фігуру на тацю з печивом, яку ставив Том, наче ріелтор, який спокушає потенційних покупців у день відкритих дверей кондомініуму. Детектив з’їв одну, потім дві, потім ще одну, схвально кивнув. Він налив собі чашку кави зі срібного глечика і розлив туди штучний підсолоджувач, а його поступка в боротьбі з калоріями полягала в тому, що він пожертвував рафінованим цукром заради випічки.
  — Добре, — оголосив він ковтком печива. «Хочеш? Трохи кави?
  Криміналіст інстинктивно перевів очі на «Гленморанджі», що золотисто і привабливо стояло на високій полиці.
  Але Лінкольн Райм вирішив: ні. Він хотів, щоб його здібності були поруч із ним. У нього було відчуття, що спостереження дівчини були надто точними, що викрадення відбулося саме так, як вона описала, і що жахлива візитна картка була глузливим повідомленням про невдовзі смерть.
  І, можливо, більше після цього.
  Він знову написав смс Амелії Сакс.
  РОЗДІЛ 3
  Луск, коли вода впала зі стелі на підлогу.
  Десять футів.
  Кожні чотири секунди.
  Пльоп, плюх, плюх.
  Отриманий звук не був сплеском. Підлога цієї старої-старої фабрики, нині закинутої, була пошрамована від проходу металевих і дерев’яних предметів, і вода не накопичувалася в басейнах, а стікала в щілинах і порізах, узорних, як обличчя старої людини.
  Пльоп, пльоп.
  Також стогони, коли прохолодний осінній вітерець ковзає по отворах повітроводів, труб і вентиляційних отворів, так, як ви подули б через горлечко пляшки, щоб створити гукаючий звук. Більше не бачив стільки, ні, ти не бачив. Тому що раніше діти робили це здебільшого пляшками з-під газованої води, які тепер були пластиковими, а не скляними. Пластик працював не дуже добре. Пляшки з-під пива можна було використати, але дорослі не отримували задоволення від звуків ого-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-го-гу-го-гу-го-гуху.
  Одного разу Стефан написав музичний твір для виконання на пляшках Mountain Dew, кожну з яких наповнювали різною кількістю води для створення хроматичної гами з дванадцяти нот. Йому було шість років.
  Тони, які зараз виробляла фабрика, були до-дієз, фа, соль. Ритму не було, оскільки вітер був нерегулярним. також:
  Трафік дальній, постійний.
  Більш віддалені видихи реактивних літаків.
  Зовсім не далеко: щур біжить.
  І, звісно, найзахоплюючий звук із усіх: хрипке дихання людини, що сидить у кріслі в кутку цієї тьмяної комори. Зв'язані руки. Ноги зв'язані. На шиї петля. Струна, яку Стефан залишив на тротуарі як жахливе повідомлення про викрадення, була струною віолончелі; ця петля була зроблена з двох довших струн, зв’язаних разом, щоб збільшити довжину – це були найнижчі та найтовстіші струни прямого контрабасу, одного з тих інструментів, які зробили щасливий перехід від класичної музики до джазу. Зроблені з баранячої серози – слизової оболонки овечого кишечника – це були найдорожчі музичні струни на ринку. Кожен коштував 140 доларів. Вони створювали найбагатший звук, і були скрипалі, віолончелісти та бас-гітаристи світового класу, які ніколи б не подумали зіграти бароковий твір на чомусь іншому, крім цього. Струни Gut були набагато темпераментнішими, ніж металеві або нейлонові струни, і могли вийти з ладу при найменшій зміні температури чи вологості.
  Однак для безпосередньої мети Стефана непереносимість струн до вологи не мала значення; щоб повісити когось, вони спрацювали просто чудово.
  Петля вільно висіла на шиї чоловіка, а хвіст спирався на підлогу.
  Стефан тремтів від хвилювання, як будь-який паломник на початку своїх пошуків. Він теж тремтів від холоду, хоча був ізольованою людиною — у всіх сенсах: товстий, з довгим, густим кучерявим темним волоссям, що спадає далеко за вуха, з пишною бородою та шовковистим волоссям на грудях і руках. І він також був одягнений у захисний одяг: біла майка без рукавів під важкою темно-сірою робочою сорочкою, чорна водонепроникна куртка та комбінезон, також темно-сірий. Вони були як штани-карго, але не штани-карго, тому що місце, де він донедавна жив, нікому не дозволяло мати кишені. Стефану було тридцять років, але він виглядав молодшим завдяки гладкій, як дитяча, жирній шкірі.
  Кімната, в якій перебували ці двоє чоловіків, була глибоко всередині простору. Він встановив це вчора, перемістивши стіл і стільці, які знайшов в інших частинах фабрики. Маленький світильник на батарейках. Його музичне, звукозаписне та відеообладнання також.
  Годинник на його зап’ясті показував 10:15 ранку. Він повинен почати. Він був обережним, але ти ніколи не знав про поліцію. Чи ця маленька дівчинка бачила більше, ніж здавалося? Номерний знак був вимазаний брудом, але хтось міг помітити перші дві літери. Можливо, достатньо, щоб відстежити транспортний засіб до довготривалої стоянки в аеропорту Джона Кеннеді, де він був до вчорашнього дня. Використовуючи алгоритми, використовуючи висновки, використовуючи навички інтерв’ю… вони можуть об’єднати ідентифікацію.
  Зараз цього не можна, чи не так? Треба бути обережним.
  Я, не хвилюйся.
  Стефан подумав, що він сказав ці слова вголос. Іноді він не був упевнений, чи думав він про свої послання до Неї, чи вимовляв їх. Також не був упевнений, правдиві Її відповіді чи ні.
  Він розклав перед собою обладнання, розглядаючи клавіатури та комп’ютер, шнури та вилки. Клацнули перемикачі. Жорсткі диски гули, додаючи звуку.
  Пльоп.
  стогін.
  гудіння
  добре.
  Ах, і щур теж.
  Skitter.
  Поки були звуки, відволікаючі звуки, звабливі звуки, Стефан мав хороші шанси відвернути Чорні Крики.
  Все йде нормально.
  А тепер додати ще один звук, авторський. Він грав мелодію на Casio. Він не був винятковим музикантом, але, враховуючи його любов, його пристрасть, його одержимість, він добре знався на клавішних. Він пробігся по музиці раз, потім два. Це були хороші переклади. Він спробував ще раз.
  Стефан не молився як такої, але він послав Їй думку подяки за натхнення вибрати цю композицію.
  Тепер він підвівся й підійшов до чоловіка із зав’язаними очима, який був одягнений у темні ділові брюки та білу ділову сорочку. Його куртка лежала на підлозі.
  Стефан тримав цифровий диктофон. «Не кажи нічого».
  Чоловік кивнув і мовчав. Стефан схопив петлю й натягнув її. Другою рукою він тримав диктофон перед ротом чоловіка. Задушливий шум, що виходив з його губ, був чудовим. Складний, різноманітний за тембром і модуляцією.
  Майже, можна сказати, музичний.
  РОЗДІЛ 4
  Викрадення та інші серйозні розслідування, як правило, проводяться під час операції з важливих справ на 1PP, і в тій непоказній будівлі неподалік від міської ради в центрі Манхеттена була низка конференц-залів, зарезервованих для оперативних груп, які вели такі справи. Нічого високотехнологічного, нічого сексуального, нічого з телешоу, гідних запою. Просто прості кімнати.
  Однак через те, що Лінкольн Райм був замішаний, і його стан ускладнював поїздки на роботу, його салон, а не One Police Plaza, служив штаб-квартирою для справи про викрадення петлі.
  І гуділо житло вікторіанської доби.
  Лон Селлітто все ще був тут разом із двома поповненнями: струнким, охайним чоловіком середнього віку з академічним виглядом у твідовому блакитному одязі, який можна було б назвати, у кращому випадку, рябуватим. Мел Купер мав блідий колір обличчя, тонку корону та пару окулярів, які були стильними лише завдяки франшизі про Гаррі Поттера. На його ногах були Hush Puppies. бежевий.
  Іншим новачком був Фред Деллрей, старший спеціальний агент в офісі Південного округу ФБР. Зі шкірою кольору столу з червоного дерева, на якому він напівсидів, напівпритулявся, високий, вражаюче рябий чоловік був одягнений у вбрання, яке ви не побачите... ну, ніде. Темно-зелений піджак, помаранчева сорочка на ґудзиках і краватка, яку любитель птахів міг би назвати занадто канарковою, щоб бути правдою. Кишеньковий квадрат був фіолетовим. Його брюки були скромними, порівняно з темно-синіми гусячими лапками.
  Поки Купер терпляче сидів на лабораторному стільці, чекаючи доказів, із якими незабаром мав повернутися Сакс, Деллрей відштовхнувся від столу й ходив кроками, жонглюючи двома телефонними дзвінками. Межа між державною та федеральною юрисдикцією у кримінальних розслідуваннях сіра, як Іст-Рівер у березні, але однією беззаперечною сферою спільної влади є викрадення. І в цьому злочині рідко виникали сварки щодо того, хто хоче отримати бал. Порятунок життя людини, яку забрали силою, швидко роздуває самолюбство.
  Деллрей від’єднав один, потім другий телефони й оголосив: «Можливо, ми знайшли ідентифікатор жертви». Було трохи смішно, поєднуючи частину А з частиною Б. Але все це виглядає з гарної сторони ймовірного.
  Деллрей мав вищу освіту, включаючи психологію та філософію (так, філософствування можна було зробити як хобі), але він якось природним чином потрапив у вуличну мову, яку сам створив, а не в групову розмову, не в афроамериканську народну англійську. Це був чистий Деллрей, як і його одяг і його схильність читати Гайдеґґера та Канта своїм дітям.
  Він згадав телефон, про який Селлітто розповів Райму, той, який викрадач, ймовірно, викинув із вікна своєї машини, щоб його не відстежили, коли він мчав з місця події з жертвою в багажнику.
  «Наші технічні спеціалісти були чудово процитовані про те, що вони намагалися його зламати — це завжди виклик, який ставлять нам люди Apple. Це як грати в Angry Birds для нашої команди. Коли, ось, немає пароля! Цей день і вік! Вони переглядають журнали викликів, коли, що відбувається, дзвонить. Це якийсь діловий хлопець, який чекає на телефонного хлопця на сніданок, грейпфрут стає гарячим, вівсяна каша холодною».
  «Фред?»
  «Боже, ми нетерплячі сьогодні вранці. Телефон належить якомусь Роберту Еллісу, голові крихітного стартапу – мій власний опис – у Сан-Хосе. У місті шукаю початкові гроші. Без записів, платить податки. Профіль такий же хрип, як у продавця корсетів. І коли я кажу про стартап, не думайте про Facebook, Crap-Chat, щось сексуальне та прибуткове. Його спеціальний медіа-баінг. Тож не схоже, що конкурент поцупив його».
  «Спільники чи сім’я чують про поглинача? Про викуп? — запитав Селлітто.
  Нуп. Телефонні журнали показують дзвінки на мобільний, зареєстрований на жінку, яка проживає за тією ж адресою, що й він. Отже, статус «о» подруги — це надійне припущення. Але провайдер каже, що її телефон знаходиться далеко в Японії. Ймовірно, в компанії згаданої жінки, якоїсь пані Сабріни Діллон. Мій ASAC подзвонив їй, але не отримав відповіді. Інші цифри нічим не примітні. Просто хлопець у місті для бізнесу. Здається, у нього немає нічого іншого в плані сім’ї, яку ми могли б знайти».
  «Побутові проблеми?» — запитав Мел Купер. Так, він був лаборантом, але також детективом поліції Нью-Йорка, який роками працював над справами.
  Деллрей: «Нічого» на радарі. Хоча, навіть якщо так, я думаю, що трохи шахрайства не робить тебе гідним багажу».
  — Правда, — сказав Селлітто.
  Райм сказав: «Немає з’єднання OC».
  «Е-е-е. Хлопець не гангстер, якщо не вчать цього зараз в UCLA. Його альма-матер. Пару років тому.
  Селлітто сказав: «Отже, ми схиляємося до якогось божевілля».
  Зрештою, петля була…
  — Можливо, я погоджуся з тобою, Лон, — сказав Деллрей.
  — Припущення, — пробурчав Райм. «Ми втрачаємо час».
  Де, в біса, був Сакс і групи зі збору доказів?
  Комп’ютер Купера видав веселий звук, і він переглянув його.
  — З ваших доказів, Фред.
  Рима крутила вперед. Федеральний відділ злочинів – група реагування на речові докази – ретельно проаналізував телефон і не виявив відбитків пальців. Зловмисник витер його перед тим, як викинути з машини.
  Але техніки знайшли якийсь слід – плями бруду та непомітно затиснуте в обкладинці OtterBox коротке світле волосся. Людина. Не було прикріпленої цибулини, тому аналіз ДНК був неможливий. Воно було сухим і, здавалося, пофарбоване в платиновий блонд.
  «Зображення Елліса?»
  Через кілька хвилин Купер завантажив зображення з DMV Каліфорнії.
  Непоказний чоловік років тридцяти п'яти. Сухе обличчя. Його волосся було каштановим.
  З чиєї голови було світліше волосся?
  Сам викрадач?
  Вищезгадана Сабріна?
  Двері відчинилися, і Райм зрозумів, що Амелія Сакс повернулася. Її кроки були характерними. Перш ніж вона навіть зламала двері, він покликав: «Сакс! Давайте подивимося».
  Вона увійшла через арку, кивнула всім, вітаючись. Потім передав ящик з молоком, у якому були пакети з доказами, Куперу, який відклав їх убік. Тепер він одягнений у повне захисне спорядження – бахіли, рукавички, капот і бризковики, які взаємно захищали експерта та докази.
  Він розклав предмети на оглядових столах, які були в окремій частині вітальні, подалі від того місця, де групувалися інші, одягнені у вуличний одяг, щоб уникнути зараження.
  Збір був рідкісний. Райм знав це, оскільки він був «із» Сакс, через відеоподачу, коли вона проходила сітку на місці події. Все, що вона знайшла, це петля, випадковий слід від місця викрадення, а також відбитки взуття та сліди шин.
  Але навіть найдрібніші речовини теоретично можуть привести прямо до вхідних дверей вашого злочинця.
  'Так?' — запитав Селлітто. «Що сказав манчкін?»
  Сакс: «Я б проміняв дівчину – Моргінн – на двох її матерів. Колись вона буде в політиці. Можливо поліцейський. Вона хотіла потримати мій пістолет. У будь-якому випадку суб'єкт був білим чоловіком великої статури, довгим темним волоссям, пишною бородою, одягненим у темний повсякденний одяг і темну бейсболку, з довгим клювом. Трохи вищий за мене. Ровесниця її тренера з тенісу містера Біллінгса, якому, я перевірив, тридцять один рік. Вона не знала, що це за машина, за винятком того, що це була не Tesla, на якій їздить її батько – і всім каже, що їздить. Моргінн не помітив жодних відмінностей, але він був у синіх рукавичках.
  — Блін, — пробурмотів Райм. 'Будь-що інше?'
  «Ні, але це було вперше. Її мати, Клер, запитала, чи хочу я або хтось із моїх знайомих у поліції сьогодні підробляти офіціантом на вечірці».
  "Що вона платить?" — запитав Селлітто.
  Не маючи гумору, Райм сказав: «По-перше, петля. Є відбитки?
  Купер перевірив шнур у димовому наметі, щоб виявити невидимі відбитки пальців, і сказав: «Кілька шматків. Немає з чим працювати».
  «З чого це зроблено?» — спитав Деллрей.
  «Я зараз перевіряю». Купер уважно розглянув матеріал під мікроскопом, встановленим на відносно малому збільшенні. Потім він звернувся до візуальної бази даних.
  «Я можу запустити хроматограф, але я впевнений, що це білки – колаген, кератин і фіброїн. Я б сказав кетгут.
  Селлітто зморщив носа. 'Це огидно.'
  Том сміявся. "Ніяких котів".
  Купер сказав: «Це правильно. Він називається кетгут, але він із овечих чи козячих кишок».
  Селлітто запитав: «Чому це менш огидно ?»
  Техніка була онлайн. Він продовжив: «Кишки використовували як хірургічні шви. Тепер єдине використання — струни музичних інструментів. Сталь і синтетичні матеріали сьогодні більш поширені, але, — він знизав плечима, — кетгут все ще поширений. Могли прийти із сотні магазинів, концертних залів і шкіл по всьому району. Довжина цього? Напевно, з віолончелі».
  — А петля? — спитав Деллрей. — Хіба не передбачається, що він матиме тринадцять котушок? За невдачу?
  Райм не знав про кетгут і мало про музичні інструменти, але він був знайомий з петлями. Його правильно називали вузлом ката. Він не мав на меті затягуватися, як вузол, і захлинатися. Смерть настала від перелому шиї, що призвело до задухи, так, але не тому, що горло було закрите, а тому, що сигнали від мозку до легенів вимкнулися. Широкий вузол, майстерно розміщений за лівим вухом засудженого, тріснув хребет неподалік від того місця, де зламався Раймів.
  Відповідаючи Деллрею, він сказав: «У деяких було тринадцять котушок. Більшість шибеників свого часу використовували вісім. Це спрацювало так само добре. Гаразд, що ще?»
  Сакс використовував желатиновий підйомник і електростатичний пристрій, щоб зафіксувати відбитки взуття, які, ймовірно, належали суб'єкту, виходячи з розповіді дівчини про те, де він стояв і ходив.
  Купер звернувся до бази даних. Він сказав: «Converse Con. Розмір десять з половиною».
  Природно, дуже поширені кросівки. Неможливо відстежити єдине роздрібне джерело лише за протектором. Райм знав це про взуття, оскільки саме він створив базу даних взуття поліції Нью-Йорка та продовжує підтримувати її.
  З іншого боку, спроба Сакса підняти протектори шин була невдалою. Інші автомобілі та вантажівки проїхали приблизно так само, як і седан викрадача, стираючи характерні відбитки протектора.
  Райм сказав: «Мабуть, нам краще запитати. Що ще мала сказати дитина?»
  Сакс описав, як розгорталося викрадення.
  «Капюшон на голову жертви. І він обм’як?» — запитав Селлітто. «Задихався?»
  Райм сказав: «Досить короткий проміжок часу. Можливо, наркотики. Хлороформ – класика. Ви також можете використовувати домашні суміші».
  «Якого кольору був капюшон?» — спитав Купер.
  «Темний».
  «У мене тут оптоволокно», — додав технік, дивлячись на запис на мішку з доказами. 'Бавовна. Амелія, ти згорнула його прямо біля того місця, де він залишив петлю.
  Райм подивився на монітор, на якому виднівся пучок волокна. Він мав прийняти рішення. Неушкоджене волокно може мати важливе доказове значення. Скажіть, що вони знайшли капюшон у підозрюваного; його можна було б пов’язати зі злочином, якщо його волокна можна було б пов’язати з цим (ви не сказали «збігалися»; насправді збігалися лише ДНК і відбитки пальців).
  Це було б добре для прокурора на суді. Але волокно в його теперішньому стані не наблизило вас до виявлення того, хто був злочинець і де він жив або працював. Бавовна, однак, була чудовою абсорбуючою речовиною, і цей крихітний шматочок міг містити дуже корисні підказки. Проблема полягала в тому, що їх можна було розблокувати лише за допомогою газового хроматографа – приладу, який виділяє та ідентифікує речовини. А для аналізу волокна потрібно було його знищити.
  «Спали це, Мел. Я хочу знати, чи є щось усередині».
  Технічний спеціаліст підготував зразок для Hewlett-Packard. Весь процес займе не більше двадцяти хвилин.
  Тим часом Селлітто та Деллрей звернулися до своїх відповідних керівників. Викупу все ще не вимагали, і жодна камера відеоспостереження в цьому районі не зафіксувала ні події, ні машини, що мчить. Потім Dellray завантажив всю інформацію, яку вони мали, до NCIC, Національної бази даних злочинів, щоб перевірити, чи повідомлялося про подібні випадки в інших місцях. Жодного.
  Райм сказав: «Давайте візьмемо діаграму».
  Сакс підтягнув дошку й узяв сухий маркер. «Як ми його назвемо?»
  Часто місяць і день використовувалися як тимчасове прізвисько для невідомого предмета. Цей злочинець буде UNSUB 920 за 20 вересня.
  Але перш ніж вони визначилися з псевдонімом, Купер заворушився й подивився на екран комп’ютера ГХ/МС. «Ах. Ви мали рацію, Лінкольне. Волокно – ймовірно, з капюшона – має сліди хлороформу. Крім того, оланзапін».
  «Нокаутуючий препарат?» — спитав Деллрей. «Руфі для викрадачів?»
  Купер друкував. «Загальний антипсихотичний засіб. Серйозні речі.
  — З аптечки нашого хлопчика? Чи жертви?» — уголос здивувався Селлітто.
  Райм сказав: «Медіа-покупець і психоз не поєднуються разом. Я б проголосував за злочинця.
  Купер взяв зразки ґрунту з мішка для речових доказів із позначкою « Поруч із взуттям суб'єкта». "Я теж це GC". І він підійшов до хроматографа.
  Телефон Деллрея гудів, і довгий палець тицьнув відповідь . 'Так? … Ні … Ми подивимось-подивимось.
  Він сказав кімнаті: «Мій спеціальний агент BFF у Де-Мойні був дуже старанним. Щойно прочитав повідомлення NCIC, як йому подзвонила якась жінка. Вона бачила, як її син дивиться YouVid, сайт потокового передавання? Неприємні речі. Живе відео душить хлопця – в петлі. Ми повинні побачити.
  Сакс підійшов до ноутбука, який через товстий плоский кабель HDMI був під’єднаний до великого монітора біля сусідньої стіни. Вона набрала і викликала сайт.
  На відео був зображений чоловік у тіні. Це було важко побачити напевно, і він був із зав’язаними очима, але це могло бути обличчя Роберта Елліса. Його голова була нахилена набік – бо петля тягнула шию вгору. Обв’язані щиколотки скотчем, руки зв’язані або заклеєні за спиною, він стояв на дерев’яному ящику розміром два на два фути.
  Яким жахливим це не було, настільки ж моторошним був саундтрек. Фрагмент людського дихання був записаний і використаний як низька доля для музики, що грається на органі чи електричній клавіатурі. Мелодія була знайома «Голубий Дунай».
  Ви можете рахувати час – вальс – як дихання , два, три, дихання , два, три.
  — Господи, — пробурмотів Селлітто.
  Як довго, думав Райм, людина може стояти так, перш ніж впасти чи зісковзнути, поки її ноги підкосяться або вона знепритомніє – і не впаде в петлю? Коротке падіння не зламало б йому шию, як традиційні страти, а повільно й болісно задушило б його до смерті.
  У міру того, як відео продовжилося, музика почала поступово сповільнюватися, як і задихання, все ще зберігаючи ідеальний час під музику, що слабшає.
  Образ чоловіка теж почав бліднути, ставати все темнішим.
  Наприкінці трихвилинного відтворення музика та відчайдушне дихання затихли, а зображення стало чорним.
  Слова, написані криваво-червоним шрифтом, матеріалізувалися на екрані – слова, які, оскільки інакше були такими звичайними, стали невимовно жорстокими.
  No Композитор
  РОЗДІЛ 5
  — Родні?
  Лінкольн Райм розмовляв із їхнім контактом у відділі комп’ютерних злочинів NYPD у центрі міста. One Police Plaza.
  Родні Шарнек був геніальним і чудернацьким (виродком, нічого більше), але він також любив найогиднішу музику хеві-метал із ваших найстрашніших кошмарів.
  «Родні, будь ласка!» — крикнув Райм у гучномовець. «Зробіть так, щоб це зникло».
  'Ой, вибачте.'
  Музика стихла, хоча й не зникла.
  «Родні, ти тут із купою людей. Спікер. Немає часу на знайомство».
  "Привіт, кожен..."
  «У нас викрадення, і злочинець щось сфальсифікував, тому жертві залишилося жити небагато».
  Музика повністю вимкнулася.
  'Скажи мені.'
  «Амелія прямо зараз надсилає вам посилання на YouVid. Відео жертви.
  «Він ще готовий?» запитав він.
  «Наскільки нам відомо. Чому?
  «Якщо є відео насильства – реальне, а не фейкове – YouVid, ймовірно, видалить його. Якщо надходять скарги або їхній алгоритм фіксує це, а поліція відео вирішує, що це порушує TOS, умови обслуговування, справа йде. Попросіть когось завантажити та записати».
  Деллрей сказав: «Наші люди все в цьому. Зроблено і зроблено».
  «Привіт, Фред». Пауза, а потім Шарнек сказав: «Зрозумів… Чоловіче. Вже понад двадцять тисяч переглядів. І тонна лайків. Там хворий світ. Отже, це той хлопець, якого пограбували кілька годин тому? Я прочитав дріт.
  «Ми думаємо, — сказав Сакс.
  «Привіт, Амелія. Гаразд. І вам потрібне місце, звідки це було надіслано. Сподіваючись, що він ще живий. Добре-добре. Там. Я надіслав відеозапис і прискорений запит до відділу ордерів. Вони розмовлятимуть по телефону з суддею, який якнайшвидше схвалить це. Хвилини, я говорю. Я працював з YouVid раніше. Вони в США, Нью-Джерсі, слава Богу, тому вони будуть співпрацювати. Якби сервер був за кордоном, ми могли б ніколи не почути про них. Я передзвоню тобі, як тільки зможу почати розшук».
  Вони відключилися. Райм сказав Саксу: «Давай цю таблицю. Що ми маємо на даний момент?» Кивок на дошку. Вона схопила маркер і почала.
  Коли вона написала, Райм повернувся до комп’ютера, щоб знову переглянути відео. Екран змінився. З’явився червоний блок типу.
  Це відео було видалено через порушення наших Умов використання.
  Однак через мить відео надійшло електронною поштою від технічних спеціалістів Dellray. Файл MP4. Райм та інші переглянули його ще раз, сподіваючись, що це може дати підказки щодо місця зйомки.
  нічого Кам'яна стіна. Дерев'яний ящик. Роберт Елліс, жертва, бореться на імпровізованій шибениці.
  Один промах, одна судома м’язів убили б його.
  За мить Сакс закінчив записувати. Райм переглянув таблицю, гадаючи, чи є в ній щось, що могло б містити підказки, щоб дозволити їм звузити коло того, де жив чи працював їхній злочинець або куди він взяв свою жертву, щоб зняти перверсовану стрічку.
  213 East 86th Street, Мангеттен
  • Інцидент: Побиття/викрадення.
   MO: Зловмисник накинув на голову капюшон (темний, можливо, бавовняний), всередині наркотики, щоб втратити свідомість.
  • Жертва: Роберт Елліс.
   Неодружений, можливо, живе з Сабріною Діллон, очікуючи від неї відповідного дзвінка (у справах у Японії).
   Резиденція в Сан-Хосе.
   Власник малого стартапу, медіабаїнгової фірми.
   Немає кримінальної справи чи справи національної безпеки.
  • Винуватець:
   Називає себе Композитором.
   Білий самець.
   Вік: 30 або близько того.
   Приблизно шість футів, плюс-мінус.
   Темні борода і волосся, довгі.
   Вага: кремезний.
   На голові кашкет, темний.
   Темний одяг, повсякденний.
   Взуття:
   Ймовірно Converse Cons, колір невідомий, розмір 10½.
   За кермом темний седан, без бирки, без марки, без року випуску.
  • Профіль:
   Мотив невідомий.
  • Докази:
   Телефон потерпілого.
   Немає незвичних дзвінків/шаблонів дзвінків.
   Волосся коротке, пофарбоване в блонд. Без ДНК.
   Без принтів.
   Петля.
   Традиційний вузол ката.
   Кетгут, довжина віолончелі.
  ♦ Надто поширене для джерела.
   Темне бавовняне волокно.
   З капюшона, використовуваного для приборкання жертви?
   Хлороформ.
   Оланзапін, антипсихотичний препарат.
   Відео YouVid:
   Білий чоловік (імовірно жертва), петля на шиї.
   «Блакитний Дунай» грає, вчасно задихаючись (жертви?).
   «No Композитор» з'явився в кінці.
   Зблід до чорноти й тиші; ознака наближення смерті?
   Перевірка місця завантаження.
  Передзвонив Родні Шарнек з комп’ютерних злочинів. На іншому кінці дроту був, дякую, лише чудернацький голос, жодних грубих, вау-вау гітарних лайків. «Лінкольн?»
  «У вас є місцезнаходження?»
  "Метро Нью-Йорка".
  Щось я не знаю, будь ласка.
  «Я знаю, що ти розчарований. Але я можу звузити його. Можливо, чотири-п'ять годин».
  «Занадто довго, Родні».
  'Я просто кажу. Він використовував проксі. Це погана новина. Добре, що він насправді не знає, що робить. Він увійшов у кілька безкоштовних мереж VPN, які...
  «Немає часу на грецьку мову», — пробурчав Райм.
  «Це аматорські речі. Я працюю з YouVid, і ми можемо це зламати, але...
  «Чотири години».
  «Сподіваюся, менше».
  'Я також.' Рима відключена.
  «Візьміть тут ще щось, Лінкольне». Мел Купер був біля газового хроматографа/мас-спектрометра Hewlett-Packard.
  «Слід? Щось він втрутився?
  'Правильно. У нас є більше оланзапіну, антипсихотика. Але щось інше. Дивно.
  «Дивне — це не хімічна властивість, Мел. Це також не особливо корисно.
  Купер сказав: «Ураніл нітрат».
  — Господи, — прошепотів Райм.
  Деллрей нахмурився й запитав: «Що, Лінк? Я чую, це якесь погане лайно?
  Райм притулився потилицею до підголівника свого інвалідного візка, дивлячись у стелю. Він смутно усвідомлював питання.
  Селітто тепер: «Нітрат урану. Це небезпечно?»
  — Ураніл , — нетерпляче виправив Райм. «Очевидно, що це небезпечно. Як би ви назвали сіль урану, розчинену в азотній кислоті?»
  — Лінк, — терпляче сказав Селлітто.
  «Він радіоактивний, викликає ниркову недостатність і гострий тубулярний некроз. Він також вибухонебезпечний і дуже нестабільний. Але мій вигук був позитивним, Лоне. Я радий, що наш злочинець, можливо, втоптувався в цю штуку».
  Деллрей сказав: «Тому що це надзвичайно, надзвичайно та надзвичайно рідко».
  «Бінго, Фред».
  Райм пояснив, що речовина була використана для створення збройового урану для Манхеттенського проекту – спроби створити першу атомну бомбу у Другій світовій війні. Хоча інженерний штаб проекту тимчасово розташовувався на Манхеттені, звідки і назва, більша частина роботи зі створення бомб проводилася в іншому місці, зокрема в Оук-Рідж, Теннессі; Лос-Аламос, Нью-Мексико; і Річленд, штат Вашингтон.
  в районі Нью-Йорка велося фактичне будівництво та монтаж. Компанія в Бушвіку, Бруклін, виготовляла нітрат уранілу. Однак вони не змогли виробити достатньо, і відмовилися від контракту. Компанії вже давно немає, але на місці все ще є залишки радіації».
  — Як ти... — почав Селлітто.
  Райм плавно сказав: «Сміттєві майданчики EPA. Чудово, Лон. Ви їх не вивчаєте ? Ви їх не збираєте ? »
  Зітхання. «Linc.»
  'Я згоден. Вони розповідають нам такі чудові речі про наші околиці».
  'Де це?' — спитав Купер.
  «Ну, я не запам’ятав адресу . Це сміттєзвалище EPA, позначене як таке. Бушвік, Бруклін. Скільки їх може бути? Подивіться!»
  Лише через мить Купер сказав: «Вайкофф, недалеко від Коверт-стріт».
  «Біля цвинтаря Ноллвуд-Парк», — сказав Сакс, житель Брукліна, який народився й виріс. Вона скинула свою лабораторну куртку й рукавички й вийшла з вітальні, покликавши: «Лон, збери тактичну команду». Я зустріну їх там».
  ЧАСТИНА 6
  Стефан завмер від звуку.
  Звук, майже такий же тривожний, як «Чорний крик», хоч і був тихий, лагідний: гудок у його мобільному телефоні.
  Він повідомив йому, що хтось проник на територію заводу. Через Wi-Fi додаток був підключений до дешевої камери спостереження, встановленої на вході в заклад.
  «О ні, — подумав він. мені шкода! Він мовчки благав Її не гніватися.
  Погляд у сусідню кімнату, де Роберт Елліс так невпевнено балансував на дерев’яному ящику. Потім знову до свого телефону. Веб-камера – висока роздільна здатність і кольорова – показала червоний спортивний автомобіль, один із тих, що випускаються шістдесятих чи сімдесятих років, припаркований біля входу, і з нього вилазила жінка. Він побачив значок на стегні рудого. Позаду неї швидко під'їжджали поліцейські машини.
  Його щелепа тремтіла. Як вони сюди потрапили, та так швидко?
  Він заплющив очі, побачивши пульсуючий шум океану в його голові.
  Не Чорний Крик, не зараз. Будь ласка!
  рухайся! Ви повинні рухатися.
  Він оглянув своє спорядження. Нічого з цього не вдалося знайти. Стефан був обережним, але можна було встановити зв’язки, можна було виявити докази, і він абсолютно не міг дозволити собі, щоб його зупинили.
  Він ні за яких обставин не міг її розчарувати.
  Вибачте, повторив він. Але Евтерпа, звичайно, не відповіла.
  Стефан запхав свій комп’ютер у рюкзак, а з полотняної спортивної сумки, яку він приніс, дістав ще два предмети. Літрова банка бензину. І запальничка.
  Стефан любив вогонь. Дуже сподобалось. Не уривчастий танець оранжево-чорного полум’я, не ласка тепла. Ні, що він любив, це не дивно, звук.
  Він шкодував лише про те, що його не буде поруч, щоб почути тріск і стогін, коли вогонь перетворює те, що є, на те, чого немає.
  Сакс підбігла до ланцюга заввишки дванадцять футів, шість уніформ за нею.
  Ворота були закріплені ланцюгом і величним замком.
  «У когось є інструмент для пробивання, болторізи?»
  Але це були патрульні. Вони зупиняли швидкісних автомобілів, знешкоджували домочадців, допомагали автомобілістам, приборкували скажених собак, розбивали вуличних покупців. Інструменти для злому не входили до їх проблемного спорядження.
  Вона стояла, поклавши руки на стегна, дивлячись на фабричний комплекс.
  EPA Superfund Site
  – небезпечні матеріали,
  присутні в ґрунті та воді,
  ЗАБОРОНЕНО
  Не було й мови про очікування екстреної служби; жертва збиралася повиснути на смерть. Питання було лише як потрапити всередину.
  Що ж, один шлях був очевидний, і його потрібно було зробити. Вона з радістю пожертвувала б своїм Torino, але морда п’ятдесятирічного м’язового автомобіля була делікатною. На патрульні машини були встановлені бампери — ті чорні тарани, які ви бачили на відео швидкісних погонь.
  «Ключі», — покликала вона молодого патрульного офіцера, який стояв поруч, кремезної афроамериканки. Вона їх відразу передала. Люди, як правило, швидко реагували на вимогу Амелії Сакс.
  «Всі, назад».
  «Що ви… О, детективе, ні, ви не є. Я мушу це написати, ти зіпсуєш мій фронт».
  «Я зроблю виноски». Сакс впав на водійське сидіння, взявся за ремінь. Резервне копіювання. Вона крикнула у вікно: «Йди за мною, розповсюдись і шукай, як біс». Пам’ятайте, у цього хлопця є хвилини».
  Якщо він ще живий.
  «Привіт, детективе. Дивіться! Інший офіцер вказував на комплекс. У кінці двоповерхового крила фабрики серпанок біло-сірого туману утворився в дим печінкового кольору та швидко спіраллю здіймався вгору – підштовхуваний теплом від вогню. Сильна спека.
  «Ісус».
  Зловмисник повідомив їм і підпалив кімнату, де, як вона припустила, він зробив відео, щоб знищити докази.
  А це означало, що він також підпалив Роберта Елліса, незалежно від того, помер він уже від повішення чи ні.
  Голос крикнув: «Я телефоную FD».
  Сакс притиснув акселератор до підлоги. Перехоплювачі Ford не були найсміливішими колесами на блоці – досягаючи 365 коней – але розбіг у 100 футів розганяв громіздкий автомобіль досить швидко, щоб ланка ланцюга вискочила, наче пластик, і обидві сторони воріт злетіли всередину. повітря.
  Вона продовжила, шість циліндрів люто видихнули.
  Інші автомобілі були прямо за нею.
  Менш ніж за хвилину вона була біля будівлі, яка горіла. Не було жодних ознак вогню спереду; дим виривався позаду, хоча він також заповнював внутрішній простір, через який Сакс та інші повинні були зараз поспішити, якщо хотіли врятувати жертву.
  У них не було ні масок, ні кисню, але Сакс про це навряд чи думав. Вона вихопила Maglite з викраденого автомобіля. Витягнувши свій «Глок», вона кивнула двом іншим офіцерам — одному — невисокому вродливому латиноамериканцю, а іншому — білявій жінці з волоссям, зібраним у суворий хвіст.
  «Ми не можемо чекати. Ви двоє зі мною. Ми заходимо, куримо чи ні».
  — Звичайно, детективе. Жінка кивнула.
  Сакс, фактичний командир, звернувся до інших. «Алонзо та Вілкс підуть зі мною посередині. Я хочу, щоб вас троє були позаду, обходячи суб'єкта. А хтось бере колеса і обводить периметр. Він не міг далеко зайти. Будь-який транспортний засіб, будь-хто, припускає, що він ворожий».
  Інші пішли.
  Блондинистий офіцер Вілкс прикривав Алонзо й Сакса, коли вони плечима пробиралися в двері — слава Богу, незачинені. Вона присіла всередині, змітаючи світлом і дулом. Вілкс пішов за ним.
  Коли вона зламала портал, їй спало на думку, що злочинець, ймовірно, був божевільним і, можливо, вирішив вбити якогось синього в суїцидальному нападі.
  Але без пострілів.
  Слухання.
  Жодних звуків.
  Елліс був мертвий? Якщо так, то вона сподівалася, що він помер від повішення, а не від полум’я.
  Тепер усі троє почали бігати коридором, Сакс намагався зорієнтуватися й пам’ятати – загалом – звідки йде дим. Завод був занедбаний і смерділо цвіллю. Біля входу стіни були прикрашені графіті, а на підлозі лежала колекція використаних презервативів, відпрацьованих сірників, голок і недопалків. Однак не так вже й багато, і Сакс припускав, що навіть найвідчайдушніші джентльмени й наркомани знають, що таке токсичні відходи у Суперфонді, і що є й здоровіші місця, де можна постріляти або зробити мінет.
  Таблички над або біля дверей: Робота машини. Дослідження розщеплення. Центр тестування на радіаційний бейдж – не проходьте контрольно-пропускний пункт B без тесту.
  — Дивно, детективе, — сказав чоловік біля неї, задихаючись від пробіжки.
  «Що це таке, Алонсо?»
  "Тут не диму".
  правда Непарний.
  Чорний стовп був досить товстим, піднімаючись у небо з дуже близького джерела. Але безпосередньо навколо них диму не було.
  До біса, подумала вона. Це був об’єкт, де виготовляли радіоактивні матеріали. Можливо, у кінці цього коридору вони знайдуть товсті та непроникні двері безпеки, які не пропускатимуть дим, але також загороджуватимуть їм шлях.
  Вони підійшли до букви L у коридорі й зупинилися на цьому місці, але лише на мить. Сакс присіла й опустилася низько, змахнувши рушницю вперед.
  Вілкс знову накрив її, а Алонзо розійшовся ширше.
  Нічого, крім порожнечі.
  Її радіо затріщало. 'Патруль чотири вісім сім вісім. Щілина в огорожі позаду, К. Місцевий житель сказав, що бачив білого чоловіка, великого статура, з бородою, який вийшов п’ять хвилин тому і біг. Сумка або рюкзак. Не бачив, куди він пішов і чи були в нього колеса».
  «К», — прошепотів Сакс. «Подзвоніть у місцеву дільницю та ESU. Хтось із задньої частини будівлі? Джерело вогню?
  Ніхто не відповів. Але інший офіцер передав по рації, що пожежна частина щойно прибула і перейшла в ланцюг.
  Сакс та її колеги продовжили рух по коридору. «Продовжуй, продовжуй», — сказала вона собі, важко дихаючи.
  Вони були майже до задньої частини крила. Перед ними були двері. Він не був таким страхітливим чи непроникним, як вона очікувала: просто стандартний дерев’яний і насправді трохи прочинений. Але диму все ще не було, а це означало, що по той бік цього порталу мала бути ще одна кімната, запечатана, де мала бути жертва.
  Побігши тепер, Сакс вибіг через двері, швидко просуваючись вперед, щоб знайти камеру, яка була у вогні.
  І з приголомшливим стуком вона врізалася прямо в Роберта Елліса, збиваючи його з дерев’яного ящика. Він закричав від жаху.
  «Ісусе Господи», — вигукнула вона. Потім до її дублера: «Сюди, швидко!»
  Вона схопила Елліса за талію й сильно підняла, щоб утримати тиск петлі з його шиї. Блін, він був важкий.
  Поки Вілкс знову прикривав їх – не було впевненості, що втікач був злочинцем або, якщо так, то що він діяв сам – Сакс та інший офіцер підняли Елліса; Алонзо зняв петлю й зняв пов’язку зі своїх очей, які несамовито оглядали кімнату, наче налякана тварина. Вони поклали його на підлогу.
  Елліс задихався й ридав. 'Дякую дякую! Господи, я збирався померти!»
  Вона озирнулася навколо. Немає вогню. Тут або в сусідній кімнаті. Що в біса відбувається?
  — Ви поранені, поранені? Вона допомогла йому легко спуститися на підлогу.
  «Він збирався мене повісити! Христос. Хто він?' Його голос був дрімучий.
  Вона повторила запитання.
  'Не знаю. Непогано, я думаю. Мене болить горло. Він тягав мене з довбаною петлею на шиї. Але я в порядку».
  «Ви знаєте, куди він пішов?»
  'Немає. Я не бачив. Він був в іншій кімнаті, я думаю. Так це звучало. Більшу частину часу я був із зав’язаними очима».
  Її радіо затріщало. «Портативний сім три вісім один. Детектив Сакс, К?' Жіночий голос.
  «Продовжуйте».
  «Ми в задній частині будівлі. Вогонь тут. Це в бочці для масла. Схоже, він влаштував спалити докази. Електроніка, папір, тканина. Пішов».
  Надягнувши рукавички, Сакс зняв клейку стрічку, якою були скріплені руки й ноги Елліса. — Ви можете піти, містере Елліс? Я хочу очистити кімнату і обшукати її».
  'Так, звичайно.' Він був хитким, його ноги не працювали належним чином, але вони разом з Алонзо допомогли йому вийти з будівлі на порожню ділянку, де пожежу було погашено.
  Вона заглянула в барабан. лайно Підказками були попіл, обпалений метал і пластикові кулі. Отже, цей злочинець, Композитор, міг бути божевільним, але він мав передбачливість спробувати знищити докази.
  Божевілля й блиск були дуже поганим поєднанням у підозрюваному.
  Вона посадила Елліса на щось схоже на велику котушку для кабелю. Двоє медтехніків повернули за ріг, і вона помахала їм.
  Здивованими очима Елліс оглядав сцену, яка здавалася зйомкою поганого фільму-антиутопії. Він запитав: «Детектив?»
  'Так?'
  Пробурмотівши, Елліс сказав: «Я просто йшов вулицею, і наступного моменту, коли я зрозумів, він насадив цю штуку на мою голову, і я втратив свідомість». Чого він хоче? Він терорист? ІДІЛ чи що?»
  «Я хотів би сказати вам, містере Елліс. Справа в тому, що ми поняття не маємо».
  РОЗДІЛ 7
  Він спітнів.
  Долоні, шкіра голови, вкриті волоссям груди.
  Сиро, незважаючи на осінню прохолоду.
  Рухається швидко, частково щоб не бути поміченим.
  Частково тому, що гармонія його світу була похитнута. Як дзигу ногою.
  Як бити неправильні ноти, як втратити ідеальний ритм метронома.
  Стефан йшов вулицею в Квінсі. Маніакальний. Поколювання під пахвами, свербіж шкіри голови. Піт тік і тік. Він щойно покинув тимчасовий готель, у якому жив, ну, ховався , після того, як вислизнув із жахливого мовчазного світу, де був роками.
  Тепер він возив валізу на колесах і сумку для комп’ютера. Звичайно, не все його майно. Але поки досить. Він дізнався, що хоча про викрадення набуло поширення преса, ніхто, здавалося, не пов’язував його особисто з цим чи написанням мелодії, яка мала б дуже вражаючу, хоча й тривожну ритмічну секцію.
  Його муза… Вона дивилася на нього з Олімпу, так. Але поліція підійшла впритул.
  Дуже близько!
  Та рудоволоса поліцейська, яку він бачив на веб-камері. Якби він не влаштував це чи якби він пропустив тон, який він видав, сповіщаючи про їхню присутність, він міг би потрапити в полон, і Гармонія назавжди позбавила б його.
  Опустивши голову, швидко ступаючи, відбиваючись від Чорного крику, відчуваючи, як розбрат поколює його шкіру.
  Немає …
  Він ледь контролював це.
  Стефан не міг не думати про музику сфер...
  Ця філософська концепція зворушила його до глибини душі. Вважалося, що все у Всесвіті – планети, сонце, комети та інші зірки – випромінює енергію у формі звукових сигналів.
  Musica mundanus , так називали це стародавні.
  Подібною була Musica humana , тони, створені всередині людського тіла.
  І нарешті була Musica instrumentis . Справжня музика, яку грають на інструментах і співають.
  Коли ці тони – планет, людського серця, виконання на віолончелі – були в гармонії, все було добре. Життя, любов, стосунки, відданість Богові за вашим вибором.
  Коли пропорції були вимкнені, какофонія була руйнівною.
  Тепер сфери хиталися, і його шанс на порятунок, піднятися до стану Гармонії, чистої Гармонії, був під загрозою.
  Стримуючи бажання плакати, Стефан покопався в кишені піджака й витяг звідти паперовий рушник. Він витер обличчя, шию й відсунув вологий тампон.
  Озираючись навколо. На нього не звернули жодного погляду. Жодна рудоволоса поліцейська не біжить йому назустріч за чотири-чотири марші.
  Але це не означало, що він у безпеці. Він двічі обійшов квартал, пішки, і зупинився в тіні біля викраденої машини. Нарешті він не міг більше терпіти. Йому довелося втекти. Він мав бути в безпеці.
  Зупиняючись біля машини, ще раз озирнувшись, він поклав свою валізу на заднє сидіння, а сумку для комп’ютера — на пасажирську спереду. Він заліз і завів двигун.
  Скрегіт, кашель, муркотіння циліндрів.
  Він повільно в’їхав у пробку.
  Ніхто не слідував; його ніхто не зупиняв.
  Він подумав Їй: Вибач. Я буду обережніше. Я буду.
  Він мав підтримувати Її щасливою, задоволеною ним, звичайно. Він не міг дозволити собі образити Евтерпу. Вона вела його в його подорожі до Гармонії, яка, згідно з музикою сфер, відповідала Небу, найвищому стану, в якому можна було існувати. У Христа були свої хресні станції на його шляху. У Стефана теж був свій.
  Евтерпа, дочка Зевса, одна з дев'яти муз. Звичайно, вона була музою музики, її часто зображували в мантії з флейтою чи сопілками, красивим обличчям, розумним обличчям, як і личить нащадкам бога.
  Він проїхав півдюжини кварталів, поки не зрозумів, що за ним ніхто не стежить.
  Маючи на увазі свою музу, спала на думку інша думка. Стефан, розсіяний хлопчик у школі, все ж любив міфологію. Він згадав, що Зевс також народив інших дітей, і однією з них була Артеміда, богиня полювання. Він не міг згадати, ким могла бути її мати, але вона відрізнялася від Евтерпиної; вони були зведеними сестрами.
  Але це не означало, що жінки були в гармонії. О, зовсім ні. Насправді зараз якраз навпаки. Вони були ворогами.
  Евтерпа, яка веде Стефана до Гармонії.
  Артеміс – у вигляді рудоволосої поліцейської – намагається зупинити їх обох.
  Але не будеш, — подумав він.
  І поки він їхав, він відкинув починаючий Black Scream і зосередився на своїй наступній композиції. Він мав на увазі гарний музичний твір для наступного вальсу ката. Тепер йому потрібна була ще одна жертва, щоб створити ідеальну басову лінію за три чверті.
  РОЗДІЛ 8
  Сакс закінчив ходити сіткою й відступив, щоб оглянути сцену.
  Шибениця була сфальсифікованою — петля, прикріплена до ручки мітли, застрягла в щілині в шлакоблоках стіни уранового заводу. Основа з дерев’яної коробки, на яку змушений був стояти Роберт Елліс, була старою, позначеною військовими трафаретами — нерозбірливими цифрами й літерами — вицвілою сіро-оливковою фарбою з боків. До того моменту, коли Сакс ненавмисно взявся за нього, як він повідомив, він не був упевнений, чи зможе протриматися у вертикальному положенні більше п’яти хвилин. У нього вже запаморочилося від зусиль.
  Вона вийшла на вулицю, де техніки закінчували з картками ланцюга охорони. Документувати було не так багато; вогонь спрацював дуже добре.
  Вона запитала Роберта Елліса: «Ти говориш із Сабріною?»
  'Немає. Я не отримав відповіді. Час. Я не знаю часу в Японії». Він все ще був каламутним. Медики визнали його майже неушкодженим, як він сам запевнив Сакса, але наркотики та, імовірно, петля, затягнута на його шиї, щоб викликати задихання під час запису, заплутали його думки.
  З недовірою в голосі Елліс сказав: «Він продовжував це робити — три чи чотири рази, можливо».
  'Робити те, що?'
  «Натягнув петлю, записав, як я задихаюся. Я чув, як він відтворював це знову і знову. Ніби звуки, які я видавав, були не такими, як він хотів. Він був як музичний диригент, знаєте. Ніби він чув у своїй свідомості звук, який хотів, але не отримував. Він був такий розважливий, такий холодний щодо цього».
  «Він щось сказав?»
  «Не мені. Він розмовляв сам із собою. Просто блукати. Більшу частину я не чув. Я чув, як він говорив «музика», «гармонія» і просто дивні речі. Я точно не пам'ятаю. Я почуваюся досить просторим. Нічого не мало сенсу. «Слухай, слухай, слухай. А, ось воно. Гарний." Він ніби розмовляв з якоюсь, я не знаю, уявною особою».
  — Там більше нікого не було?
  «Я не бачив – знаєте, пов’язка на очах. Але це були тільки ми двоє, я впевнений. Я б почув».
  Що ти задумав? — здивувалася вона Композитору — це було ім’я, яке вони вибрали для суб’єкта, як сказав їй Райм. Здавалося, він краще пасував складному, зловісному злочинцю, ніж сьогоднішня дата.
  «Досі не думаєш, чому він пішов за тобою?»
  «У мене немає ні ворогів, ні колишніх. Я був зі своєю дівчиною роками. Я не багатий, вона не багата».
  Її телефон дзижчав. Саме офіцер об’їхав територію заводу і знайшов свідка – хлопця, який повідомив, що Композитор тікав. У неї була коротка розмова.
  Після відключення вона закрила очі й коротко зітхнула.
  Вона подзвонила Райму.
  «Сакс, де ти?»
  «Я майже в дорозі».
  ' Майже. Чому майже ?
  «Сцена зроблена. Я просто отримую заяву жертви.
  «Хтось інший може це зробити. Мені потрібні докази».
  «Є дещо, що ти повинен знати».
  Мабуть, він почув занепокоєння в її тоні. Він повільно сказав: «Продовжуйте».
  «Один із тих, хто відповів, шукав більше свідків поблизу того місця, де втік непідсудний. Нікого не знайшов. Але вона помітила пластиковий пакет, який він, мабуть, упустив, коли бігав. Всередині були ще дві мініатюрні петлі. Схоже, він тільки починає».
  Очі Райма оглядали скарби Сакса та техніків зі збору доказів.
  ЕК пішли, один із них щось сказав Райму. Жарт. Прощання. Коментар про погоду чи чистоту газового хроматографа Hewlett-Packard. Хто знав, хто піклувався? Він не звертав уваги. Його ніс відчув подих горілого пластику та розпеченого металу, який випромінював від знищених доказів.
  Або докази, які злочинець намагався знищити. Насправді вода є набагато ефективнішим забруднювачем, ніж вогонь, хоча полум'я видаляє ДНК і відбитки пальців досить добре.
  О, пане композитор, ви старалися. Але давайте подивимося, наскільки ви досягли успіху.
  Фред Деллрей пішов. Його несподівано викликали до Федеральної площі – конфіденційний інформатор повідомив про загрозу вбивства американського прокурора, який брав участь у великій справі про наркотики.
  Райм поскаржився: « Загрозливе чи реальне , Фред? Давай. Нашу жертву було стовідсотково підтверджено.
  «Наказ-наказ», — відповів агент, виходячи.
  А потім, на жаль, Деллрей щойно передзвонив і сказав, що це була помилкова тривога. Він міг повернутися протягом години.
  «Добре, добре, добре».
  Лон Селлітто все ще був тут і зараз проводив агітацію в правоохоронних органах по всій країні, щоб з’ясувати, чи є якісь відгомони МО Композитора.
  Поки що жодного.
  Не те щоб Райма це хвилювало.
  Докази. Ось чого він хотів.
  Тож почали досліджувати зібране на фабриці.
  Тут один принт взуття Converse Con. Десять з половиною.
  Тут два коротких світлих волосся, які здавалися ідентичними тому, що було знайдено на мобільному телефоні Елліса.
  Ось чотири клаптики блискучого паперу – фото, як це виглядало.
  Ось спалена футболка, ймовірно, «мітла», якою стирали сліди на підлозі та витирали відбитки пальців.
  Тут майже повністю зникла темна бейсболка, яку він носив. Ні волосся, ні поту.
  Тут пластикові кулі та металеві деталі – його музична клавіатура та світлодіодне світло.
  Тут мішечок на один галон, у якому ще дві мініатюрні петлі, ймовірно, зроблені зі струн віолончелі. Без відбитків пальців. Нічим не допоміг, окрім того, щоб сказати їм, що він мав на увазі більше жертв.
  Ні телефону, ні комп’ютера – тих пристроїв, які ми так любимо… і які так безтурботно видають нас і наші таємниці.
  Хоча він підмітав, Сакс зібрав багато пилу, дерев’яних осколків і шматочків бетону з підлоги навколо шибениці. ГХ/МС гуркотів деякий час, знову і знову спалюючи зразки. Результати виявили сліди тютюну, а також кокаїну, героїну та псевдоефедрину – інгредієнта протинабрякових засобів, який був присутній тут через його другу корисність: виготовлення метамфетаміну.
  Сакс сказав: «Невеликий трафік, але це місце має свої пам’ятки».
  Однією знахідкою, більш-менш неушкодженою, був клаптик паперу:
  CASH T
  EXCHA
  CONVER
  TRANSAC
  « Колесо фортуни », — сказав Мел Купер.
  'Що це?'
  Ніхто не відповів на запитання Райма, оскільки всі намагалися закінчити слова, Том також. Нічого, тому вони рушили далі.
  Залишки музичної клавіатури, імовірно тієї, на якій Композитор записав свою моторошну композицію, містили порядковий номер. Селлітто подзвонив виробнику, але компанія в Массачусетсі наразі була закрита. Він перевірив би ще раз вранці, хоча Композитор був настільки обережний щодо багатьох аспектів викрадення, що напевно купив Casio за готівку.
  На ньому немає відбитків пальців. Або щось інше.
  Петля, яку використовували для спроби вбити Роберта Елліса, була зроблена з двох струн інструментів, зв’язаних у вузол. Райм знав, що це звичайний вузол; знання того, як його зав'язувати, не означало жодного спеціального морського або іншого професійного досвіду.
  Струни, збільшені версії візитної картки, яку знайшла школярка, були для басу. Райм майже не сподівався, що вони знайдуть клерка, який запам’ятав би такого покупця, як Композитор, зважаючи на їхній скупий опис… і той факт, що в околицях були тисячі музикантів, які користувалися такими струнами.
  Щоб проникнути на фабрику, Композитор перерізав ланцюг на воротах різаком і замінив його своїм. І замок, і ланцюг були загальними.
  Маршрутизатор із живленням від батареї та веб-камера з підтримкою Wi-Fi, які, очевидно, сповістили його про прибуття поліції, так само не відстежувалися.
  Перевірка, проведена десятками офіцерів, не знайшла свідків, які б слідкували за хлопчиком, який повідомив, що хтось, схожий на Композитора, втік із заводу приблизно під час пожежі.
  Коли інформація з’явилася на дошці, Райм повернувся перед нею.
  Сакс теж дивився. Вона викликала карту місцевості на одному з моніторів великого екрана. Вона постукала на місце на північ від фабрики, приблизно звідки він утік, і неуважно запитала: «Куди, біса, ти йдеш?»
  Селлітто, також дивлячись на таблицю, сказав: «У нього є машина. Він може підвезти додому. Він може під'їхати до метро і сісти на поїзд, залишити машину на вулиці. Він може-'
  У Райма була швидка думка. «Сакс!»
  Вона, Селлітто й Купер дивилися на нього. Здавалося, вони стривожені. Можливо, це був його розлючений вираз обличчя.
  «Що, Райм?»
  «Те, що ви щойно запитали».
  «Де він живе».
  «Ні, ти цього не питав. Ви запитали, куди він збирається?»
  «Ну, я мав на увазі, де його дім».
  «Забудь про це». Він сканував діаграму. «Ті клаптики паперу, які ви знайшли? Фотопапір?
  «Правильно».
  «Пограйте з ними в пазли. Подивіться, як вони поєднуються».
  Одягнувши рукавички, вона відкрила пластиковий конверт із речовими доказами й розклала листочки. «Вони роблять раму, бачите? З середини щось вирізали. Ідеальний квадрат.
  Тоді Рим звернувся до свого комп’ютера. Він запитав: «Випадково той, що має розміри п’ятдесят один на п’ятдесят один міліметр?»
  Сакс застосував лінійку. Вона засміялася. «Точно».
  Селлітто прохрипів: «Звідки ти, біса, це знаєш, Лінк?»
  'Трясця.' Він кивнув на спалений трикутник паперу з таємничим кодом.
  ГОТІВКА Т
  БІРЖА
  ПЕРЕТВОРЕННЯ
  TRANSAC
  
  Більше набору тексту. Райм переглянув екран і сказав: «Спробуйте це: «Готівка подана. Курс валюти. Конвертована сума. Сума транзакції». Він кивнув на екран. «Я знайшов квитанцію з обміну валюти. Ось що воно таке. І квадрат, вирізаний з глянцевого паперу. Це розмір...'
  Селлітто доповнив: «Фотографію на паспорт». О, біс.
  — Саме так, — сказав Райм, повільно видихаючи. «Подзвоніть у Вашингтон».
  "DC?" — спитав Купер.
  «Звичайно, DC . Я навряд чи хочу чашку Starbucks або оновлення Microsoft Windows, чи не так? Скажіть Державному департаменту сповістити посольства про те, що Композитор виїхав з країни. Деллрей теж. Зверніться до офісів ФБР за кордоном. Ще один насуплений погляд. «Не знаю, що з цього буде корисного. Немає точного опису чи іншої інформації, щоб надати паспортний контроль. Він збентежено похитав головою. «І якщо він такий розумний, яким здається, він не марнує часу. Напевно, він уже на півдорозі до Лондона чи Ріо».
  II
  В ПОЛІ ТРЮФЕЛІВ
  СЕРЕДА, 22 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 9
  Чи може це бути те місце, чи може це бути той момент, якого він чекав?
  Сподіваючись на?
  Нарешті, чи збирався він схопити диявола, якого переслідував місяцями?
  Ерколе Бенеллі опустив вікно свого поліцейського автомобіля, запорошеного позашляховика Ford. Американські автомобілі були поширені в Італії, хоча таких великих позашляховиків ви не бачили багато. Але характер його роботи вимагав повного приводу та серйозної підвіски. Більший двигун був би непоганий, хоча Ерколе зрозумів, що бюджет є бюджетом, і він був вдячний за те, що міг отримати. Він вдивлявся крізь в’яне листя величної магнолії, що домінувала над цією маловикористовуваною сільською дорогою за двадцять кілометрів на північний захід від Неаполя.
  Молодий і підтягнутий тілом, худорлявим обличчям, високий і худий, ніж подобалося його матері, Ерколе грав на Bausch + Lombs над полем, яке відділяло його від покинутої споруди за сто метрів. Година була сутінкова, але світла було достатньо, щоб побачити, не користуючись окулярами нічного бачення. Земля тут була безладна, вкрита бур’янами та заблуканими та поганими овочами, які йшли на насіння. Приблизно через кожні десять метрів, як величезні викинуті іграшки, були частини старих машин, металеві канали та екзоскелети транспортних засобів, які, на думку тридцятирічного Ерколе, нагадували скульптуру, яку він колись бачив на виставці в Центрі Жоржа Помпіду. у Парижі під час довгих святкових вихідних зі своєю дівчиною на той час. Ерколе не оцінив мистецтва. Ні, він це оцінив. Йому це не сподобалося ( однак їй сподобалося – пристрасно й плаксиво – що багато в чому пояснювало коротку тривалість роману).
  Він виліз із вантажівки, знову уважно розглядаючи будівлю навпроти поля. Він примружився, хоча в осінніх сутінках це не надто покращувало його зір. Він тримався низько; його мундир і шапка з крислами, на маківці якої красувався лютий орел, були сірі, контрастуючи з блідо-червоним оточенням. Коли небо все ще було освітлене, він мав переконатися, що його не побачать.
  Знову подумавши: чи може це бути його шансом зловити здобич?
  Зловмисник був усередині?
  Ну напевно хтось був. Ерколе бачив лампу всередині фермерського будинку, і присутність була виявлена за рухом тіні. І це була не тварина. Усі види мають характерну локомоцію, і Ерколе дуже добре знав нелюдські рухи; ці тіні були від Homo sapiens – нічого не підозрюючого, байдужого – коли він ходив усередині місця. І хоча світло тьмяніло, він усе ще міг розгледіти в траві та старій пшениці те, що було схоже на сліди протектора вантажівки. Частина рослинності повернулася майже у вертикальне положення, що натякало Ерколе на те, що Антоніо Альбіні — якщо й справді підозрюваний, це був диявол — був усередині деякий час. Офіцер здогадався, що він заїхав до фермерського будинку ще до світанку і після довгого дня безсовісної праці планував вислизнути, коли сутінки заливали тутешні м’які пагорби все синішим світлом.
  Що означало скоро.
  Спосіб дії Альбіні полягав у тому, щоб знайти такі покинуті місця для своїх злочинів, але подорожувати туди та назад лише в темряві, щоб не бути поміченим. Натхненник зазвичай завчасно перевіряв свої лігва, і виснажлива детективна робота Ерколе знайшла на дорозі свідка, фермера, який повідомив, що хтось, що відповідає опису Альбіні, оглядав цю будівлю два тижні тому.
  «Він поводився дуже підозріло», — сказав сивий чоловік. «Я в цьому впевнений». Хоча Ерколе здогадався, що такий висновок був лише тому, що робітник розмовляв з поліцейським. Саме так він сам міг розмовляти з поліцейським, коли був молодим і тусувався на Спакканаполі чи на сусідній неаполітанській площі, і офіцер карабінерів чи державної поліції запитував би його нудьгуючим голосом, чи бачив він який вуличний бандит втік із сумочкою чи спритно зняв Омегу з необережного зап’ястка.
  Незалежно від того, чи діяв зловмисник підозріло чи ні, спостережень працівника ферми було достатньо для подальших дій, і Ерколе витратив багато часу на спостереження за фермою. Його керівник вважав, що подібні далекі удари не повинні займати стільки часу, скільки на них відводив Ерколе. Проте він не міг поводитися інакше. Він переслідував Альбіні так само, як шукав би горезвісного серійного вбивцю або вбивць, відомих як Монстр Флоренції, якби він був офіцером у Тоскані багато років тому.
  Злочини Альбіні не залишаться безкарними.
  Ще одне мерехтіння тіні.
  Тепер жаба подзвонила, сподіваючись справити враження на партнера.
  Тепер високий гніт занедбаної пшениці гнувся на вітерці, як парафіяни перед священиком.
  Тепер у вікні з'явилася голова. І так! Це був лиходій, над захопленням якого він так старанно працював. Круглий, свинячий Антоніо Альбіні. Ерколе бачив густе волосся навколо лисини. Його спонукання було пригнутися, рятуючись від демонічного погляду з-під брів чарівника. Однак підозрюваний не дивився назовні. Він дивився вниз.
  Лампи всередині потемніли.
  І серце Ерколе скривилося від жаху.
  Ні ні! Він зараз йшов ? Поки ще було світло? Можливо, безлюдна місцевість давала йому впевненість, що його не побачать. Ерколе вважав, що після перевірки особи мешканця у нього буде достатньо часу, щоб викликати підкріплення.
  Тож постало таке питання: чи повинен він затримати цього чоловіка сам?
  Але, звісно, він зрозумів, що це зовсім не запит.
  У нього не було вибору. Заарештувати Альбіні було його місією, і тепер він робитиме все, що йому потрібно, з будь-яким ризиком, щоб зловити здобич.
  Його рука опустилася на беретту 9 мм на стегні. Він глибоко вдихнув і продовжив полем, обережно вибираючи кроки. Ерколе Бенеллі регулярно вивчав протоколи карабінерів, а також державну та фінансову поліцію, не кажучи вже про правоохоронні органи інших країн, а також про Європол та Інтерпол. Хоча у нього було небагато можливостей самотужки здійснити арешт, він знав схвалені методи зупинки та контролю підозрюваного.
  Зупиняємося біля реліквії комбайна, а потім продовжуємо рух до Стоунхенджа з нафтовими бочками для прикриття. Він слухав глухі удари зсередини гаража, прибудованого до фермерського будинку. Він знав, що викликало тривожні звуки, і ще більше розлютився через злочини Альбіні.
  Рухайтесь, зараз!
  І без прикриття він поспішив на під’їзд.
  Саме тоді вантажівка, чотириколісний фургон Piaggio Poker, вилетіла з гаража, мчачи прямо на нього.
  Молодий офіцер стояв на своєму.
  Деякі досвідчені злочинці можуть двічі подумати про вбивство поліцейського. В Італії ще була честь серед лиходіїв. Але Альбіні?
  Вантажівка не зупинилася. Чи переконав би чоловіка пістолет Ерколе? Він підняв великий чорний пістолет. Серце калатало, дихання частішало, він обережно прицілився, як на стрільбищі, і зсунув палець із щитка на спусковий гачок. Беретта мала дуже легкий дотик, і він був обережний, щоб поки не тиснути, а просто погладжував сталеву криву.
  Це, а не честь, здавалося, мало бажаний ефект.
  Незграбна вантажівка сповільнилася й зупинилася, скрипнувши гальмами. Альбіні примружився, а потім виліз з машини. Повненький чоловік потупав уперед, зупинився й став, упершись руками в стегна. «А-а-а, що ти робиш?» — запитав він, наче щиро розгубившись.
  «Тримайте руки на виду».
  'Хто ти?'
  — Я заарештовую вас, містере Альбіні.
  'Для чого?'
  — Ти дуже добре знаєш. Ви торгували підробленими трюфелями».
  Звичайно, Італія була відома своїми трюфелями: найделікатнішим і найбільш затребуваним, білим, з П’ємонту, і земляним чорним з Тоскани. Але в Кампанії також була важлива торгівля трюфелями – чорними з околиць міста Баньолі-Ірпіно, поблизу регіонального парку Монті Пічентіні. Ці трюфелі поважали за їх значний смак; На відміну від своїх більш блідих родичів із центральної та північної Італії, яких подавали лише з простими яйцями чи макаронами, кампанські гриби мали силу духу протистояти більш ситним стравам і соусам.
  Вважалося, що Альбіні купував китайські трюфелі — набагато дешевші за італійські — і пропонував їх як місцеві дистриб’юторам і ресторанам по всій Кампанії та Калабрії на півдні. Він зайшов так далеко, що купив — або, можливо, вкрав — двох дорогих собак Lagotti Romagnolo, традиційних собак-мисливців за трюфелями. Тепер звірі сиділи в кузові вантажівки, весело дивлячись на Ерколе. Однак для Альбіні вони були лише для показухи, оскільки він шукав трюфелі лише в доках, щоб знайти, на якому складі зберігаються вантажі з Гуандуну.
  Зброя все ще була спрямована в напрямку Альбіні, Ерколе підійшов до задньої частини вантажівки Piaggio Poker і, зазирнувши під брезентовий брезент, що покривав частину заднього ліжка, чітко побачив дюжину порожніх транспортних коробок з китайськими ієрогліфами збоку та на накладних. А поруч відра з землею, що містять десятки сіро-чорних трюфелів: глухі удари, які Ерколе чув кілька хвилин тому, Альбіні завантажував машину.
  «Ви неправильно мене звинувачуєте! Я не зробив нічого протизаконного, офіцере… — Він похитав головою.
  «Бенеллі».
  «Ах, Бенеллі! Можливо, ви спадкоємець родини мотоциклістів? Обличчя Альбіні сяяло. «Сім'я дробовика?»
  Офіцер нічого не сказав у відповідь, хоча він не міг зрозуміти, як злочинець планував використати відомі родинні зв’язки на свою користь, якби вони існували, але їх не було.
  Тоді Альбіні посерйознішав. «Але чесно. Усе, що я роблю, це продаю продукт, у якому є потреба та бажання, і я стягую справедливу ціну. Я ніколи не казав, що вони з Кампанії. Хіба хтось коли-небудь сказав, що я зробив таку заяву?»
  'Так.'
  «Він брехун».
  «Їх десятки».
  « Тож вони брехуни. Чоловікові».
  «Незважаючи на це, у вас немає ліцензії на імпорт».
  «А в чому шкода? Хтось захворів? Ні. І, власне, навіть якщо вони з Китаю, то нерівні за якістю з нашими регіонами. Понюхай їх!»
  «Містер Альбіні, сам факт того, що я не відчуваю їхнього запаху звідси, говорить мені, що вони значно нижчі».
  Це безперечно так і було. Найкращі трюфелі випромінюють унікальний і спокусливий аромат.
  Шахрай поблажливо посміхнувся. — Офіцер Бенеллі, чи не здається вам, що більшість відвідувачів не знають, чи їли вони трюфелі з Кампанії, Тоскани, Пекіна чи Нью-Джерсі в Америці?
  Ерколе не сумнівався, що це правда.
  Але все одно закон був законом.
  Він зняв наручники з пояса.
  Альбіні сказав: «У мене в кишені євро. Багато євро». Він усміхнувся.
  «І вони будуть зареєстровані як докази. До останнього з них».
  'Ах ти покидьок!' Альбіні розхвилювався. «Ти не можеш цього робити».
  «Простягніть руки».
  Очі чоловіка були холодними, коли вони втупились у сірий мундир Ерколе, зневажливо зосереджуючись на знаках розрізнення на шапці та грудях піджака з відкритим горлом. 'Ви? Заарештувати мене ? Ти офіцер-корова. Ви офіцер рідкісного виду. Ви пожежник. Ви навряд чи справжній поліцейський».
  Перші три звинувачення, хоч і образливі, були точними. Четвертий коментар був неправдивим. Ерколе був повноправним поліцейським в уряді Італії. Він працював у CFS, або Державному лісничому корпусі, який справді відповідав за дотримання правил сільського господарства, захист зникаючих видів, а також запобігання та боротьбу з лісовими пожежами. Це було горде та зайняте правоохоронне агентство, яке працювало на початку 1800-х років і налічувало понад вісім тисяч офіцерів.
  — Давайте, містере Альбіні. Я беру вас під варту».
  Фальшивомонетник гаркнув: «У мене є друзі. У мене є друзі в Каморрі!
  Це було однозначно неправдою ; так, злочинна організація, що базується в Кампанії, була залучена до рекету навколо їжі та вина (і, як не дивно, кінцевий результат цього: сміття), але жоден лідер банди, який поважає себе, не запросив би до себе такого маленького, слабкого оператора, як Альбіні. Навіть Каморра мала стандарти.
  — Ну, давай, сер. Не ускладнюйте це». Ерколе підійшов ближче. Але не встиг він стримати злочинця, як з дороги пролунав тривожний крик. Нерозбірливі слова, але терміново.
  Альбіні відступив, поза досяжністю; Ерколе теж відійшов, піднявши зброю та повернувшись, думаючи, що, можливо, його оцінка була неправильною та що Альбіні справді пов’язаний з Каморрою, а поблизу є змовники.
  Але він побачив, що крик надійшов від цивільного велосипедиста, молодого чоловіка, який швидко крутив педалі гоночного велосипеда до них, невпевнено мчачи по пересіченій місцевості. Нарешті велосипедист здався та зліз з коня, поклавши свій велосипед і почав бігати. На ньому був мигдалевий шолом, а його костюм складався з вузьких синіх шортів і чорно-білої форми футбольної команди «Ювентус», прикрашеної яскравим логотипом Jeep без засічок .
  «Офіцер! Офіцер!
  Альбіні почав обертатися. Ерколе гаркнув: «Ні». Він підняв палець, і кремезний чоловік завмер.
  Задиханий велосипедист доїхав до них, глянувши на пістолет і підозрюваного. Але він не звернув уваги. Його обличчя було червоне, а на лобі виступала вена. «Вгору по дорозі, офіцер! Я бачив це! Це сталося прямо на моїх очах. Ти маєш прийти».
  'Що? сповільнити. Не поспішай.'
  'Напад! На зупинці чекав чоловік. Він просто сидів там. І ще один чоловік із припаркованої машини неподалік вийшов і миттєво схопив чоловіка, який чекав на автобус, і вони почали сваритися!» Він розмахував телефоном. «Я подзвонив у поліцію, але офіцер сказав, що мине півгодини, перш ніж хтось зможе тут бути. Я згадав, що бачив вашу лісову вантажівку, коли проїжджав повз. Я повернувся подивитися, чи ти ще тут».
  — Є зброя?
  «Не те, щоб я бачив».
  Ерколе похитав головою й на мить заплющив очі. Ісус Христос. Чому зараз? Погляд на Альбіні з невинним надувним обличчям.
  Що ж, він не міг проігнорувати напад. Пограбування? — дивувався він. Чоловік нападає на коханця дружини?
  Псих, який вбиває заради задоволення?
  Монстр Флоренс, двоюрідний брат?
  Він почухав підборіддя й обдумав свої варіанти. добре Він надягав на Альбіні наручники й залишав його в задній частині кочерги, а потім повертався.
  Але фальшивомонетник відчув гарну нагоду. Він помчав до вантажівки й стрибнув на сидіння, крикнувши: «Прощавай, офіцер Бенеллі!»
  'Немає!'
  Двигун завівся, і маленький автомобіль проїхав повз Ерколе та велосипедиста.
  Офіцер підняв пістолет.
  Крізь відкрите вікно Альбіні крикнув: «Ах, ти б не підстрелив мене через трюфель?» Я не думаю, що ви це зробите. Прощавайте, містере Свинячий поліцейський, містер Коров’ячий поліцейський, охоронець ондатри, що знаходиться під загрозою зникнення! Прощавай!'
  Обличчя Ерколе горіло гнівом і соромом. Він засунув пістолет назад у кобуру й пішов риссю до форда. Через плече він покликав велосипедиста: «Ходи, сідай у мою вантажівку». Покажіть мені точно. Поспішай, чоловіче. Поспішайте!»
  РОЗДІЛ 10
  Машини почали під’їжджати до зупинки.
  Двоє офіцерів з Неапольського літаючого загону – у синьому Police of State Alfa Romeo – а також кілька у місцевому поліцейському Fiat із найближчого села. Офіцери державної поліції вилізли, і одна з них, білява жінка з волоссям, зібраним у тугий пучок, кивнула Ерколе.
  Незважаючи на його розпач через те, що він втратив свого викрадача трюфелів, і шок від того, що він наткнувся на випадок такого масштабу, його серце забилося, побачивши таку красу: її серцеподібне обличчя, повні губи, пучок густого льняного волосся на скронях. Тіні для повік блакитні її автомобіля. Він вважав її гідною кінозірки і зазначив, що її звали Даніела Кантон. Вона не носила обручки. Він здивував її, коли з ентузіазмом простягнув руку й потиснув їй обидві руки; він одразу подумав, що не слід було цього робити.
  Він також привітав її партнерку рукостисканням, жест, який молодий чоловік сприйняв, не задумуючись. Джакомо Шиллер, злегка збудований і урочистий. У нього було світле волосся, і, зважаючи на прізвище, він міг походити з Азіаго чи десь ще на півночі, де багато італійців мали німецьке чи австрійське походження завдяки історії змін кордонів.
  Тут також була інша машина без розпізнавальних знаків, за кермом якої був офіцер у формі, а на передньому сидінні був пасажир, чоловік у костюмі та світлому плащі. Детектив-інспектор Массімо Россі, Ерколе побачив одразу. Хоча Ерколе був офіцером Корпусу лісництва, він іноді працював у державній поліції в Неаполі та його околицях і знав про Россі. Чоловікові, чиє обличчя, здавалося, було вкрите щетиною, і чия голова була вкрита густою шерстю чорного волосся з проділом, було близько п’ятдесяти років.
  Схожий на актора Джанкарло Джанніні – красивий, з густо насупленими темними очима, задумливий – Россі був відомий не лише тут, у Кампанії, а й у всій південній Італії. Протягом багатьох років він успішно заарештував багатьох підозрюваних, у результаті чого були засуджені високопосадовці Каморри та албанські та північноафриканські контрабандисти наркотиків, а також відмивачі грошей, грабіжники, вбивці дружин (і чоловіків) і психопати. Ерколе, чий обов’язок у Лісницькому корпусі вимагав від нього носити форму, був вражений тим, що Россі не був модником, як деякі інспектори, які носили стильні дизайнерські (або, швидше за все, штучні дизайнерські) костюми та сукні. Россі носив одяг журналіста чи працівника страхової контори. Скромний, як і сьогодні ввечері, його одяг був запорошений і погано вигладжений. Ерколе здогадався, що це зроблено для того, щоб тримати підозрюваних зненацька, щоб вони подумали, що він повільний або необережний. Проте правда могла полягати просто в тому, що розум Россі був зайнятий охопленням справ, і він навіть не помітив, що його вигляд був неохайним. Тоді у нього з дружиною теж було п'ятеро дітей, вихованням яких він займався активно, тому часу на виховання модного вигляду було мало.
  Россі завершив дзвінок, виліз з машини. Він потягнувся й охопив сцену: запорошену дорогу, хитке огородження автобусної зупинки, дерева. Тіньовий ліс. Велосипедист.
  І Ерколе.
  Зараз він підійшов. «Офіцер лісництва Бенеллі. Здається, ви натрапили на щось більше, ніж браконьєрство. Ви відзначилися зі сцени. Розумний. Він ще раз оглянув територію навколо автобусної зупинки. Ерколе рідко брав участь у місцях злочинів, тому він не мав при собі стрічки, але використовував мотузку, призначену для скелелазіння – не хобі, а час від часу необхідність у його роботі, яка включала порятунок туристів і альпіністів.
  — Так, сер, інспекторе. Так. Це Сальваторе Крові». Ерколе передав рум’яне посвідчення особи велосипедиста.
  Россі кивнув, переглянув картку й віддав її назад. Крові повторив історію про те, що він бачив: незграбний чоловік у темному седані, без марки чи моделі, без номерного знака. Нападника він мало що бачив. У темному одязі та кепці зловмисник повалив потерпілого на землю. Вони боролися, і велосипедист поспішив знайти Ерколе. Жертвою виявився смаглявий і бородатий чоловік, одягнений у блідо-блакитну куртку.
  Детектив вийняв блокнот і зробив у ньому записи.
  Ерколе продовжував: «Але коли ми повернулися, там нікого не було. Ні жертви, ні нападника».
  «Ви шукали?»
  'Так.' Ерколе вказав на великий периметр. «Всю ту сторону. Так. Він міг би зайти далі. Але я подзвонив. Ніхто не відповів. Допоміг пан Крові. Він пішов у протилежний бік».
  — Я нічого не бачив, інспекторе, — сказав велосипедист.
  — Може, свідки в автобусі? — спитав Россі.
  'Ні, сер. Таких не було. Я зателефонував до транспортної служби. Автобус прийде ще півгодини. О, я перевіряв найближчі лікарні. Нікого не допустили».
  — Отже, можливо, — повільно сказав Россі, — у нас викрадення. Хоча це здається цікавим».
  Пролунав звуковий сигнал, і Россі підняв очі в бік черги машин. Попереду жилавий, років шістдесяти лисий чоловік на старовинному «Опелі» сердито жестикулював, насмішкувався, бажаючи пройти. Шлях йому перегородив позашляховик Ерколе. Позаду нього була ще одна машина, повна родини, і цей водій теж почав сигналити. Третій приєднався.
  Россі спитав: «Це ваш Форд блокує дорогу?»
  Ерколе почервонів. 'Так. Вибачте, сер. Я вважав за краще захистити місце події. Але я зараз його перенесу».
  — Ні, — пробурмотіла Россі. Він підійшов до опеля, нахилився і щось спокійно прошепотів водієві. Навіть у темряві Ерколе бачив, що він зблід. Подібне слово з водієм позаду нього, і обидві машини швидко розвернулися. Третій також, без необхідності особистого візиту. Ерколе добре знав тутешню місцевість; Щоб вибрати маршрут з іншого боку сцени, потрібно було б об’їхати майже двадцять кілометрів.
  Россі повернувся до нього.
  Ерколе додав: «І, інспекторе, коли я прокладав мотузку, щоб зберегти місце події, я знайшов це». Він підійшов до місця поряд із автобусною зупинкою — трохи більше, ніж металевий дах, що підтримувався двома стовпами, над обшарпаною лавкою. Він показав вниз на гроші.
  «Бійка була тут, правда?»
  Crovi підтвердив, що так.
  Ерколе сказав: «Є одинадцять євро в монетах і тридцять лівійських динарів в купюрах».
  Лівійський? Хм Ви сказали, що він темний? — спитав Россі у Крові.
  'Так, сер. Він цілком міг бути жителем Північної Африки. Я б сказав напевно».
  Даніела Кантон підійшла й глянула на гроші. «Наукова поліція вже в дорозі».
  Спеціалісти з місця злочину закладали картки з номерами на гроші та на будь-які ознаки бійки, фотографували відбитки взуття та сліди від протекторів автомобілів. Тоді вони шукатимуть більш досвідчено, ніж Ерколе.
  Повільно, ніби з’ясовуючи сценарій, Россі сказав: «Жертва, можливо, шукала гроші в очікуванні автобуса, коли викрадач забрав його, і він його впустив». Як би інакше воно було розкидане? Тобто квитка у нього не було. Можливо, це була несподівана поїздка».
  Даніела, яка була поруч, почула це і сказала: «Або, якби він був нелегалом — лівійським біженцем — він, можливо, не хотів би йти до каси».
  «Правда». Россі підняв погляд і розширив огляд. «Монети тут. Динар там, трохи подалі і розкиданий. Припустимо, він викопав вміст своїх кишень і вийняв гроші, щоб перерахувати їх. Його атакують, монети падають прямо на землю. Легкі динари переносяться цим вітром і пливуть там. Чи було в його руці щось легше, що ніс вітер?» Россі сказав Даніелі та Джакомо: «Шукайте в тому напрямку. Ми повинні зберегти його зараз, ще до того, як прибуде Наукова поліція».
  Ерколе спостерігав, як вони дістають із кишень чоботи й латексні рукавички, надягають їх і йдуть крізь кущі, обоє граючи над землею ліхтариками Maglite.
  Під’їхала інша машина.
  Це не була патрульна машина літаючого загону поліції штату чи безпізнавальний знак, а особистий автомобіль, Volvo, чорний. Водій був худорлявим, неусміхненим чоловіком, на голові якого було розсіяне сиве волосся. Його цапина борідка була майстерно виготовлена й закінчувалася гострим вістрям.
  Машина зупинилася, і він виліз.
  Ерколе Бенеллі теж його впізнав. Він не мав особистого контакту з цим чоловіком, але у нього був телевізор.
  Данте Спіро, старший прокурор Неаполя, був одягнений у темно-синє спортивне пальто та сині джинси, облягаючі. З нагрудної кишені розцвіла жовта хустка.
  Модниця…
  Він був невисоким чоловіком, і його темно-коричневі ботильйони мали товсті підбори, які підвищували його зріст на солідний дюйм або два. У нього був похмурий вираз обличчя, і Ерколе подумав, чи не тому, що він обурювався, коли його переривали за вечерею, напевно, з красивою жінкою. Спіро, як і Россі, досяг значних успіхів у судовому переслідуванні та винесенні обвинувальних вироків відомим злочинцям. Одного разу двоє спільників голови Каморри, якого він посадив у в’язницю, намагалися вбити його. Він особисто роззброїв одного, а іншого застрелив зі зброї свого бандита.
  Ерколе також нагадав коментар одного репортера пліток про те, що Спіро мав намір зробити кар’єру в політиці, зрештою він дивився на Рим, хоча посада судді у Всесвітньому суді в Гаазі також може бути непоганою метою. Можливо, Бельгія, столиця ЄС, була іншим пунктом призначення.
  Ерколе помітив маленьку книжечку в правій кишені піджака прокурора. Здавалося, вона була в шкіряній палітурці, із золотими краями сторінок.
  Щоденник? — дивувався він. Він підозрював, що це не Біблія.
  Просунувши між тонкими губами незапалену кукурудзу, Спіро підійшов і кивнув Рессі. «Массімо».
  Інспектор кивнув у відповідь.
  — Сер, — почав Ерколе.
  Спіро проігнорував його і запитав Россі, що сталося.
  Россі розповів йому деталі.
  «Викрадення тут? Цікаво.
  «Я теж так думав».
  — Сер... — почав Ерколе.
  Спіро махнув рукою, щоб змусити його замовкнути, і сказав велосипедисту Крові: «Жертва? Ви сказали північноафриканська. Не на південь від Сахари?
  Перш ніж чоловік встиг відповісти, Ерколе зі сміхом сказав: «Він мав бути з півночі». У нього були динари».
  Спіро, дивлячись на землю, де точилася боротьба, сказав м’яким голосом: «Чи не заплатив би ескімос, який відвідав Тріполі, за свою вечерю лівійськими динарами, офіцер лісництва?» Не ескімосські гроші?
  «Ескімос? Добре. Я вважаю. Так, правда, прокуроре».
  «І чи хтось із Малі чи Конго не зможе знайти їжу в Лівії, заплативши динарами, а не франками?»
  «Я перепрошую. Так.'
  До Крові: «Зараз. Моє запитання. Зовнішній вигляд жертви показав, з якої частини Африки він був?»
  — Було не так темно, сер. Я б сказав, що риси були арабськими чи племінними. Лівійський, Туніський, Марокканський. Північноафриканський, я б сказав це з упевненістю».
  «Дякую, містере Крові». Потім Спіро запитав: «Наукова поліція?»
  Россі відповів: «В дорозі. Наш офіс.
  «Так, мабуть, не потрібно турбувати Рим».
  Ерколе знав, що на першому поверсі штаб-квартири державної поліції в Неаполі є лабораторія. Основна операція на місці злочину проходила в Римі, і там проводився складніший аналіз доказів. Він ніколи нічого не надсилав жодному з закладів. Фальшиву оливкову олію та фальшиві трюфелі було легко помітити.
  Прибула ще одна машина, темно-синя поліцейська машина з написом Carabinieri на боці.
  — Ах, наші друзі, — іронічно сказав Россі.
  Спіро дивився, жуючи корінь. Його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій.
  З пасажирського місця зліз високий чоловік у незайманій уніформі. Був одягнений у темно-синю куртку, чорні штани з червоними смужками з боків. Він оглянув місце події у військовій манері — як і годиться, звісно, оскільки карабінери, хоч і мають юрисдикцію щодо цивільних злочинів, є частиною італійської армії.
  Ерколе дивувався формі та поставі цього чоловіка. Його ідеальний капелюх, його знаки розрізнення, його черевики. Він завжди мріяв бути в їхніх лавах, які вважав елітою численних поліцейських сил Італії. Лісовий корпус був компромісом. Допомагаючи батькові доглядати за хворою матір’ю, Ерколе не зміг би пройти сувору підготовку карабінерів – навіть якби його прийняли в корпус.
  До них приєднався другий офіцер, який сидів за кермом, рангом нижчим за першого.
  — Добрий вечір, капітане, — покликав Россі. — І лейтенант.
  Карабінєр кивнув інспектору та Спіро. Капітан сказав: «Отже, Массімо. Що ти маєш? Щось привабливе, щось пухке? Я бачу, що ти перший на сцені».
  Спіро сказав: «Насправді, Джузеппе, лісове господарство було тут першим». Можливо, це був жарт, але він не посміхався. Проте офіцер-карабінери розсміявся.
  Чи було це змагання за те, хто захопить контроль над справою? Карабінери могли б натиснути й, ймовірно, перемогти, маючи політичну перевагу над державною поліцією.
  Що стосується Данте Спіро, то він, можливо, віддавав перевагу роботі з державною поліцією, з одного боку, або з карабінерами, з іншого, але для його кар’єри це не мало значення; обвинувачення буде його, незалежно від того, який поліцейський підрозділ взяв під контроль.
  «Хто був жертвою?» — запитав Джузеппе.
  Россі сказав: «Поки немає ідентифікації. Можливо, якийсь місцевий нещасний».
  Або ескімос, подумав Ерколе, але, звісно, навіть не подумав сказати.
  Россі продовжив: «Гарний випадок. Випадок, гідний преси. Викрадення завжди є. Каморра? албанці? Та туніська банда зі Скампії? Він скривився. «Я хотів би дізнатися це з перших уст. Але ось ти тут. Тож удачі тобі, Джузеппе. Ми повернемося до Неаполя. Будь ласка, дайте нам знати, що вам потрібно».
  Россі так легко віддав справу? Ерколе здивувався. Але, можливо, карабінери володіли більшою силою, ніж він думав. Данте Спіро дивився на свій телефон.
  Джузеппе похитав головою. «Ви віддаєте нам справу?»
  «Ваша організація є старшою для нас. Ти для мене старший. І він явно великий. Викрадення. Ті звіти, які ви чули дорогою, невірні.
  «Звіти?»
  Россі зробив паузу. — Початкові звіти від диспетчерської служби? Особисто я думаю, що вони намагалися применшити інцидент».
  — Массімо, — сказав Джузеппе. 'Будь ласка, поясніть?'
  «Молодь, звичайно. Це були чисті припущення. Я думаю, що це має бути Каморра. Або в гіршому випадку туніський».
  «Молодь?» Джузеппе спробував ще раз.
  «Але це не те. Я впевнений.'
  «Все одно, що ти маєш на увазі?»
  Россі спохмурнів. «Ой, ти не читав? Про ініціації?
  «Ні, ні, я думаю, що ні».
  «Це частіше трапляється на півночі. Не в Кампанії. Він жестом показав на сцену. «Ось чому цього не могло бути».
  Другий карабінєр запитав: «Інспекторе, як працює ця схема?»
  «Ну, як я читав, це студенти з університету. Посвячений повинен їздити навколо, і коли він бачить когось, він підходить під виглядом того, щоб запитати дорогу або змінити гроші. Потім, коли жертва відволікається, її кидають в машину, везуть багато кілометрів і відпускають. Фотографії зроблені та опубліковані анонімно. Жарт, так, але можуть бути травми. Один хлопчик із Ломбардії отримав зламаний великий палець».
  «Зламаний великий палець».
  'Так. А після показу фотографій злочинців пускають до клубу коледжу».
  «Клуб? Не банда?
  'Ні-ні-ні. Але, знову ж таки, це відбувається в північних регіонах. Не тут.'
  «Можливо, ще ні. Але викрадення з автобусної зупинки, вихід звідси, недалеко від центру міста? Це не має сенсу».
  Тоді ніч прорізав голос: «Дивіться, що я знайшов». Лейтенант карабінерів показував на євро. «Коли він відраховував здачу водієві автобуса».
  Джузеппе підійшов до мотузки, яку розклав Ерколе, і подивився вниз. «Так, можливо, це підходить до цієї категорії злочину».
  Спіро мовчки спостерігав.
  «Хм. Але випадковість. Звичайно. Массімо Россі кивнув і підійшов до свого автомобіля.
  Карабінєр звернувся до свого напарника, і вони тихо розмовляли. «Ах, Массімо, мій колега нагадав мені, що у нас є операція з наркотиків у Позітано. Ви знайомі?
  «Не знаю про це».
  'Немає? Заборона запланована на кілька днів. Гадаю, нам доведеться дозволити вам викрадення тут».
  Россі виглядав стурбованим. «Але в мене немає часу на це, на серйозне кримінальне розслідування».
  «Майор, так? Надокучливі студенти?» Джузеппе посміхнувся. «Я дозволю тобі забрати всю славу, мій друже. Я офіційно передам вам справу на станції».
  Россі зітхнув. — Гаразд. Але ти мені винен».
  Підморгнув старший офіцер, вони повернулися й пішли.
  Спіро глянув на них, що відходили, і сказав Россі: «Справи про наркотики в Позітано? Їх звільнили два місяці тому».
  'Я знаю. Як тільки він згадав про них, я зрозумів, що виграв наш маленький конкурс.
  Спіро сказав, знизавши плечима: «Джузеппе добре». Солідний офіцер. Але … я віддаю перевагу працювати на вас. Армійські правила додають шарів».
  Ерколе зрозумів, що щойно бачив витончену гру в шахи. Массімо Россі чомусь хотів утримати справу під контролем. Тож він спробував застосувати зворотну психологію, спробувавши передати справу карабінеру, який відразу ж запідозрив це.
  Якщо справа Позітано була ілюзією, то питання ініціації також було ілюзією.
  — Інспектор? — запитала Даніела Кантон.
  До неї приєдналися Россі, Спіро та Ерколе.
  Вона показувала вниз на маленький шматок картону. «Це свіже. Ймовірно, він кинув його разом із грошима. І тут подуло. Це було поруч з іншою банкнотою динара.
  «Передплачена телефонна картка. Добре. Россі дістав із кишені поліетиленовий пакет із речовими доказами й поклав картку всередину. «Ми попросимо Поштову проаналізувати це». Офіцеру в уніформі він сказав: «Ще щось?»
  'Немає.'
  Тоді відступи. Ми дозволимо Науковій поліції шукати ретельніше, коли вони прибудуть сюди».
  Вони повернулися на дорогу. Россі звернувся до Ерколе. «Дякую, офіцере Бенеллі. Будь ласка, напишіть заяву, і ви можете йти додому».
  'Так, сер. Я радий бути корисним». Він кивнув у бік прокурора.
  Спіро сказав Россі: «Звичайно, ми не можемо вважати, що динари та телефонна картка належать жертві. Вони, мабуть, так. Але також може бути й те, що нападник нещодавно був у Лівії».
  «Ні, неможливо». Ерколе Бенеллі сказав це тихо, майже пошепки. Він дивився на лавку автобусної зупинки — старовинну річ, на якій лише дещиця фарби була нанесена багато років тому.
  'Що?' — огризнувся Спіро, витріщившись, наче бачив Ерколе вперше.
  «Не вистачило б часу, щоб поїхати до Лівії та прибути сюди, в Італію».
  «Про що ти говориш?» — буркнув Россі.
  «Він втік з Америки пізно ввечері в понеділок і прибув сюди вчора. вівторок.
  Голос Данте Спіро різав, як лезо. «Досить загадок. Поясніть, лісничий!
  «Він викрадач, хоча зрештою має намір убити свою жертву. Його називають «Композитор». Він створює музичні відео про смерть своїх жертв».
  Інспектор і прокурор – Даніела теж – не могли говорити.
  «Подивіться». Ерколе вказав на спинку автобусної лавки.
  На балці висіла мініатюрна петля ката.
  РОЗДІЛ 11
  Ерколе Бенеллі сказав іншим: «У вчорашніх сповіщеннях Європолу. Повідомлення посольства США в Брюсселі. Ви не бачили?»
  Спіро зиркнув на молодого офіцера, а Ерколе швидко продовжив: «Ну, сер, цей чоловік — вони знають, що він білий чоловік, хоча не називають його імені — він викрав жертву в Нью-Йорку й залишив таку ж петлю, як ця, як жетон. Він мучив його. Чоловік ледь не помер, але його вчасно врятували. Зловмисник втік. Державний департамент вважав, що він залишив країну, але не знав, куди він прямує. Здається, він приїхав до Італії».
  «Звичайно, копія злочину». Спіро кивав на петлю.
  Ерколе швидко сказав: «Ні, неможливо».
  «Неможливо?» — гаркнув Спіро.
  Юнак почервонів і опустив очі. «Ах, сер. Я б сказав, що малоймовірно. Факт петлі поки що не оприлюднений пресі. З тієї самої причини злочинців-імітаторів. Можливо, хтось бачив це відео, так, але Крові сказав, що це був міцний білий чоловік у темному вбранні. А петля? Такий самий, як звіт із поліції Нью-Йорка про тамтешнього викрадача. Я думаю, що це має бути він».
  Россі засміявся. «Ви офіцер лісництва. Чому ви читали звіти Європолу?
  «Інтерпол теж. І наша власна державна поліція та карабінери попереджають із Риму. Я завжди так роблю. Я міг би використати те, чого навчився у власній роботі».
  Спіро пробурмотів: «У лісництві ? Це повинно відбуватися так само часто, як смерть папи». Він не зводив очей з темряви краєвиду. Потім: «Що ще було сказано в цьому звіті? Відео?'
  «Він опублікував відео жертви, яку збираються повісити. З музикою. На сайті під назвою YouVid.
  «Терорист?» — спитав Россі.
  «Мабуть, ні. У звіті сказано, що він приймає антипсихотичні препарати».
  «Це, очевидно, не дуже добре працює», — сказала Даніела.
  Россі сказав Спіро: «Поштова поліція». Я попрошу їх стежити за сайтом і підготуватися до відстеження, якщо він опублікує повідомлення».
  «Поштова поліція» була застарілою назвою для найсучаснішого підрозділу правоохоронних органів в Італії. Вони займалися всіма чи більшістю злочинів, пов’язаних із телекомунікаціями та комп’ютерами.
  Спіро сказав: «Ще є якісь думки?»
  Ерколе почав говорити, але прокурор перебив його, додавши: «Массімо?»
  «Якщо він інсценує смерть, — сказав інспектор, — я не буду витрачати багато часу й сил на пошуки тіла. Тільки одна команда. Я відішлю більшість офіцерів для огляду та пошуку систем відеоспостереження в цьому районі».
  «Добре».
  Це підбадьорило Ерколе, оскільки це було близько до його власної пропозиції.
  Спіро додав: «Я мушу повертатися до Неаполя. На добраніч, Массімо. При будь-якому розвитку подій телефонуйте. Мені потрібні всі звіти, особливо дані про місце злочину. І ми маємо продовжити цей шлях, якщо це так». Зараз він дивився на петлю. Він похитав головою й пішов до своєї машини. Там, перш ніж залізти, він зупинився біля водія, витяг з кишені книжку в шкіряній палітурці й зробив нотатки. Він замінив звук, заліз у Volvo і помчав. Коли його машина поїхала, хруснучи по гравію на узбіччі, ще один звук наповнив ніч. Гортанне гарчання мотоцикла, що наближається.
  Кілька голів обернулися, щоб побачити чудовий Moto Guzzi Stelvio 1200 NTX, що мчить по нерівній дорозі. Астрайд був атлетичного вигляду, з густим волоссям, гладко поголеним. Був одягнений у джинси, чоботи, чорну сорочку та шкіряну куртку темно-коричневого кольору. На його лівому стегні був значок державної поліції; праворуч велика Беретта, Px4 .45. Безглуздість, назвали її офіцери, які її носили, хоча Ерколе завжди вважав, що концепція нісенітниці навряд чи може бути застосована до будь-якої вогнепальної зброї.
  Ерколе спостерігав, як чоловік зупинився. Це був Сільвіо Де Карло, помічник інспектора, молодий — приблизно такого ж віку, як Ерколе. Він підійшов до інспектора й кивнув, що було еквівалентом салюту командиру. Россі та Де Карло почали обговорювати справу.
  Помічник був втіленням молодого італійського правоохоронця – красивий, впевнений у собі, неодмінно розумний і кмітливий. Очевидно, теж у хорошій формі, і, ймовірно, є асом із цією його потужною рушницею. У його житті фігурувало карате або, скоріше, якийсь незрозумілий вид бойового мистецтва. Привабливий для жінок, а також досвідчений у цих мистецтвах.
  Де Карло був громадянином того розрідженого світу, чужого Ерколе.
  Модниця…
  Тоді Ерколе виправився. Він продавав Де Карло на короткий термін. Очевидно, він заслужив своє місце в державній поліції. Хоча, як і в будь-якій іншій поліцейській організації в будь-якій точці світу, на вершині були б шлаки – чиновники, які користувалися своїми зв’язками й раділи – молодий офіцер, такий як Де Карло, піднявся б лише завдяки заслугам.
  Що ж, вирішив Ерколе, він сам зробив свою справу – доніс до відома слідства напад, повідомив їм про Композитора. Фальшивомонетника трюфелів давно не було, і настав час повертатися додому, до його маленької квартири на Віа Калабрітто, в районі Чіая. Район був набагато шикарнішим, ніж хотілося б Ерколе, але він натрапив на це місце, щоб поспівати, і витратив місяці, щоб зробити його чарівним і затишним: набитий сімейними реліквіями та артефактами з дому його батьків за містом. До того ж у нього був верхній поверх, і від його лігва до його голубів було трохи піднятися. Він уже з нетерпінням чекав кави на даху сьогодні ввечері, дивлячись на вогні міста та насолоджуючись частковим видом на парк і затоку.
  Він уже чув воркування Ізабелли, Гільєрмо та Стенлі.
  Він заліз на переднє сидіння свого Форда. Він дістав телефон і надіслав кілька електронних листів. Він збирався замінити блок, коли той заспівав таким же звуком. Це була не відповідь, а смс від його начальника, який цікавився, як проходить операція.
  Операція…
  Упіймання фальшивомонетника трюфеля.
  З завмиранням серця Ерколе написав смс, що повідомить пізніше.
  Зараз він не міг обговорювати свою невдачу.
  Двигун увімкнувся, і він потягнув ремінь безпеки навколо грудей. Чи була в нього якась їжа на кухні?
  Ні, він не вірив. Нічого, що він міг би швидко приготувати.
  Можливо, він скуштував би піци в одному з закладів на Віа Партенопе. Мінеральна вода.
  Потім коротка прогулянка додому.
  Кава.
  Його голуби.
  Ізабелла гніздилася…
  Ерколе підстрибнув від гучного стукоту ліворуч.
  Він швидко обернувся й побачив обличчя Россі, очі, які дивилися на нього. Голова інспектора здавалася завеликою, ніби дивилася крізь товсте скло чи глибину води. Ерколе опустив вікно.
  «Інспектор».
  «Я вас налякав?»
  'Немає. Ну, так. Я не забув. Завтра я підготую для вас звіт. Ви отримаєте це вранці».
  Інспектор почав говорити, але його слова були затьмарені гарчанням двигуна Moto Guzzi, що запалив. Де Карло розвернув велику машину й помчав, піднімаючи за собою маленький півнячий хвіст із каміння й пилу.
  Коли звук затих, Россі сказав: «Мій помічник».
  «Так, Сільвіо Де Карло».
  «Я запитав його про петлю. І він нічого про це не знав. Нічого не знав про справу в Америці, Композитор. Россі засміявся. «Оскільки я нічого про це не знав. А прокурор Спіро про це нічого не знав. Але на відміну від вас, лісничий. Який дуже добре знав про цю справу».
  «Я читаю звіти, повідомлення. Це все.'
  «Я хотів би зробити деякі тимчасові зміни у своєму відділі».
  Ерколе Бенеллі мовчав.
  «Чи могли б ви працювати зі мною?» Бути моїм помічником? Тільки для цього випадку, звичайно.
  Я ? '
  'Так. Сільвіо візьме на себе деякі інші мої розслідування. Ви допомагатимете у справі Композитора. Я зателефоную вашому керівнику і переведу вас на інше місце. Якщо ви зараз не берете участь у великому розслідуванні.
  Напевно, це була його уява, але Ерколе вірив, що повз долинув запах, схожий на аромат трюфелів.
  'Немає. У мене є справи, але нічого невідкладного, нічого такого, що не можуть вирішити інші офіцери».
  «Добре. Кому подзвонити?»
  Ерколе назвав ім’я та номер свого начальника. «Сер, мені доповісти вам вранці?»
  'Так. Квестура. Ти це знаєш?'
  «Я був там, так».
  Россі відступив і подивився на поле, а потім зосередився на автобусній зупинці. «Що ваш інстинкт говорить вам про цю людину? Як ви думаєте, жертва жива?»
  «Поки немає відео, я б сказав, що так. Навіщо йому змінювати режим роботи, тому що він в іншій країні?»
  «Можливо, ви могли б зв’язатися з владою в Америці та попросити їх надіслати нам будь-яку інформацію, яку вони можуть мати про цього хлопця».
  «Я вже зробив це, сер».
  Електронний лист, який він щойно надіслав, було надіслано поліції Нью-Йорка та скопійовано до Інтерполу.
  'Ти маєш?'
  'Так. І я взяв на себе сміливість назвати їм ваше ім’я».
  Россі кліпав очима, потім усміхався. — Тоді завтра.
  РОЗДІЛ 12
  Побачити Неаполь і померти.
  Це була цитата якогось поета.
  Або хтось.
  Справжнє значення, Стефан знав, полягало в тому, що як тільки ви побачите місто та спробуєте все, що воно може запропонувати, ваш список буде повним. Більше не було чого переживати в житті.
  Що ж, для нього це була ідеальна цитата. Тому що після того, як він закінчить тут — якщо він досягне успіху, якщо він сподобається Їй — він піде прямо до Гармонії. Його життя було б повним.
  Зараз він перебував у своїй тимчасовій резиденції в регіоні Кампанія, де знаходиться Неаполь. Він був старий – як і багато інших споруд тут. Затхлий запах пронизував це місце, цвіль і гниль. І було холодно. Але це його майже не хвилювало. Нюх, смак, дотик і зір мало цікавили Стефана. Його вухо було єдиним важливим органом.
  Стефан був у напівтемрявій кімнаті, не схожій на його лігво в Нью-Йорку. Був одягнений у джинси та білу футболку без рукавів, під робочу сорочку темно-синього кольору. Обидва були напруженими (ліки тримали його душу під контролем, а його вага була високою). На ногах були кросівки. Його вигляд відрізнявся від того, що було в Америці. Він поголив голову, що є поширеним в Італії, і втратив бороду та вуса. Йому потрібно було залишатися невидимим. Він був упевнений, що рано чи пізно сюди пошириться чутка про викрадення та його «композиції».
  Він підвівся і поглянув у вікно в темряву.
  Без поліцейських машин.
  Ніяких сторонніх очей.
  Без Артеміди. Він залишив рудоволосу поліцейську в Америці, але це не означало, що тут не буде іншої — або її брата, бога, чи бога, чи ще когось — шукати його. Він припускав, що це так.
  Але він бачив лише темряву й далекі вогники італійського пейзажу.
  Італія…
  Яке чудове місце, чарівне.
  Батьківщина струнних інструментів Страдіварі, які вартують мільйони, іноді викрадені або залишені в салоні таксі, породжуючи заголовки New York Post про розсіяних геніїв. Доречно на даний момент, тому що він накручував більше контрабасових струн в іншу петлю для своєї наступної композиції, яку він незабаром розпочне. Італія, по суті, була джерелом абсолютно найкращих музичних струн, які будь-коли виготовлялися. Кишка овеча, козяча, любовно розтягнута і зішкрябана. Стефан насправді відчув укол провини через те, що струни, які він використовував для своєї пригоди, були виготовлені в Сполучених Штатах.
  Але це було просто практично. Він купив там запаси, побоюючись, що покупка тут може привести до нього владу.
  Італія…
  Батьківщина оперних композиторів Верді. Пуччіні. Неперевершений блиск.
  Дім La Scala – найдосконаліша акустика будь-якого концертного залу, створена людиною.
  Дім Нікколо Паганіні, відомого скрипаля, гітариста та композитора.
  Стефан повернувся до своєї лавки й одягнув гарнітуру. Він збільшив гучність і, продовжуючи зв’язувати нитки й зав’язувати петлю, прислухався до звуків, що пестять його барабанні перетинки, мозок і душу. Більшість списків відтворення, які люди зберігають на iPhone або Motorolas, варіюються від народної музики до класики, поп-джазу та всього між ними. На його жорсткому диску у Стефана було багато музики. Але він мав набагато більше гігабайт чистого звуку. Цвіркіт цвіркунів, пташині крила, палі, парові котли, кров, що тече по жилах, вітер і вода… Він збирав їх звідусіль. Він мав мільйони — майже стільки, скільки в Національному реєстрі записів Бібліотеки Конгресу.
  Коли на нього був настрій, загрозливі Чорні крики, він іноді впадав у депресію, бо його колекція обмежувалася звуками, що датуються зовсім недавно: кінцем дев’ятнадцятого століття. О, брати Бану¯ Му¯са¯ створили автоматизовані музичні інструменти, водяний орган і флейту, у дев’ятому столітті в Багдаді, і музичні шкатулки все ще грали ідентичні мелодії, які вони створювали в середньовіччі. Але вони були схожі на музику, зіграну з партитур, відтворень.
  Обман.
  Не справжній.
  О, ми могли б дивуватися портрету Рембрандта. Але це було – так? – підробка. Це було уявлення художника про тему. Якби Стефан був зворушений візуальним ефектом, він би обміняв сотню робіт голландських майстрів на одну фотографію Метью Брейді. Френк Капра. Діана Арбус.
  Перші фактичні записи людського голосу були зроблені в 1850-х роках Едуардом-Леоном Скоттом де Мартінвілем, французьким винахідником, який придумав фонавтограф, але насправді він не фіксував звуки, а лише робив їх графічне зображення, як лінії. сейсмографа. (Стефану були відомі чутки про те, що де Мартінвіль записав голос Авраама Лінкольна; він відчайдушно намагався з’ясувати, чи це правда і де це могло бути. Але він дізнався, що ні, запису не було, відправивши молодого чоловіка у напад депресії.) Майже настільки ж тривожними для нього були обставини, пов’язані з палеофоном, винайдений іншим французом, Шарлем Кросом, двадцять років потому; він мав можливість створювати записи, але жодного ніколи не було знайдено. Першим пристроєм для запису, який зберігся до наших днів, був фонограф Едісона, 1878 рік. Стефанові належали всі записи, зроблені Едісоном.
  Що б віддав Штефан, щоб дві тисячі років тому були винайдені фонографи! Або три-чотири!
  У своїх руках у рукавичках він випробував петлю, щосили її натягуючи, хоча він був обережним, щоб не зламати латексні рукавички.
  У його списку відтворення з’явилася серія свистів. Звук удару леза ножа по точильній сталі. Один із улюблених Стефана, і він заплющив очі, щоб слухати. Як і багато, якщо не більшість звуків, цей можна почути кількома способами. Загроза, робітниче завдання, мати готує обід своїм дітям.
  Коли цей трек закінчився, він зняв навушники і ще раз глянув назовні.
  Немає вогнів.
  Ні Артеміди.
  Він увімкнув свою нову клавіатуру Casio і почав грати. Штефан добре знав цей вальс і зіграв його напам’ять раз, потім ще раз. Ще раз. Граючи третю версію, він почав уповільнювати твір на півдорозі, поки в кінці він не звужувався до зупинки і залишався однією тривалою нотою D.
  Він підняв руку з клавіатури. Він відтворив запис твору і залишився задоволений.
  Тепер переходимо до ритм-секції.
  «Це було б легко», — подумав він, дивлячись у крихітну лігво біля вітальні, де Алі Мазік, покійний мешканець Тріполі, Лівія, лежав млявим, як ганчір’яна лялька.
  III
  АКВЕДУКТ
  ЧЕТВЕР, 23 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 13
  Questura, головний штаб державної поліції в Неаполі, на Via Medina, 75, є вражаючою світлою кам’яною будівлею у фашистському стилі. Літери слова «Questura» написані шрифтом, який би впізнав будь-який латинський студент («U» грубо вирізані як «V»), а архітектурні елементи будівлі включають символи Риму (наприклад, орли).
  Глянувши на величаву споруду, Ерколе Бенеллі зупинився на порозі й поправив свій сірий мундир, вичісуючи пил. Серце, калатаючи з дивною сумішшю радості й трепету, він увійшов усередину.
  Він підійшов до адміністративного офіцера, який сказав: «Ви Бенеллі?»
  «Я… Ну, так». Здивований, що мене впізнали. Також мене здивувало те, що Россі, очевидно, все ще бажав його присутності.
  Її неусміхнене обличчя подивилося на нього і, переглянувши його посвідчення особи – національне та лісове – простягнула йому перепустку, а потім назвала номер кімнати.
  Через п'ять хвилин він увійшов у те, що можна було б назвати ситуаційною кімнатою для операції з викрадення. Це було тісно, сонце розрізане на смуги запорошеними жалюзі. Підлога була потерта, стіни також, а дошка оголошень була прикрашена сповіщеннями про нові поліцейські процедури, що замінюють старі поліцейські процедури, і про майбутні збори… або, якщо він уважно прочитав, збори, які відбулися місяці чи роки тому. Не дуже відрізнявся, подумав Ерколе, від приміщення Лісового корпусу, великої конференц-зали, де збиралися офіцери перед спільним нальотом на перелюбника, який доставляв оливкову олію, перед порятунком у горах, перед штурмом лісової пожежі.
  На мольберті лежав великий білий планшет із фотографіями та нотатками чорним маркером. Інший – звичайно жарт – містив зображення «Розшукуваного» персонажа Minecraft з квадратною головою , про яке Ерколе знав, оскільки грав у гру з десятирічним сином свого старшого брата. Хлопець швидко й із задоволенням убив Ерколе в нещодавній грі; молодий Андреа перемкнувся в режим виживання – бойовий – не сказавши дядькові Ерколе.
  У кімнаті було двоє людей. Массімо Россі розмовляв із кругловидою молодою жінкою з густим хвилястим чорним волоссям, блискучими окулярами в гучній зеленій оправі. На ній була біла куртка з написом « Наукова поліція» на широких грудях.
  Россі підвів очі. «Ах, Ерколе. Заходьте, заходьте. Ви нас добре знайшли.
  'Так, сер.'
  «Це Беатріс Ренца. Вона — офіцер-криміналіст, який веде справу Композитора. Ерколе Бенеллі з Корпусу лісництва. Минулої ночі він був корисним. Він приєднається до нас на тимчасовій основі».
  Жінка, якій було близько тридцяти, розсіяно кивнула.
  «Сер, я маю свій звіт». Ерколе простягнув йому два жовті аркуші нотаток.
  Беатріс подивилася на них, нахмурившись. "У вас немає комп'ютера?"
  «Я знаю, так. Чому Ви запитуєте?'
  «У вас є принтер?»
  «Не вдома». Він відчував себе в обороні.
  «Це важко читати. Можливо, ви надіслали нам інформацію електронною поштою.
  Він був збентежений. — Гадаю, міг би. Але в мене не було електронної адреси».
  «Веб-сайт Questura спрацював би, звичайно». Вона повернулася до Россі й простягла йому гарно роздрукований аркуш паперу та півдюжини фотографій, а потім попрощалася з Россі. Жінка покинула ситуаційну, не помітивши Ерколе. Добре з ним; у нього не було часу на самовдоволення.
  Хоча він шкодував, що не подумав надрукувати звіт і надіслати його як вкладений електронний лист. Або отримати новий картридж для свого принтера вдома.
  Россі сказав: «Беатріс проаналізувала докази, знайдені минулої ночі на автобусній зупинці. Чи могли б ви написати це на одному з тих мольбертів? Разом із вашими та моїми нотатками. А також заклейте фотографії місця злочину. Таким чином ми відстежуємо хід розслідувань і встановлюємо зв’язки між доказами та людьми. Графічний аналіз. Дуже важливо.'
  «Так, інспекторе».
  Він взяв у Россі аркуші паперу й почав переписувати інформацію. Почервонівши, він зауважив, що Россі, якого можна було б прийняти за старовинного слідчого, роздрукував свої записи за допомогою комп’ютера.
  "Я нічого не чув від американців", - сказав Россі. 'Ви?'
  'Немає. Але коли я зв’язався з ними, вони пообіцяли якнайшвидше зв’язатися з нами з повною інформацією та звітами про докази. Жінка, з якою я розмовляв, детектив, який вів справу в департаменті поліції Нью-Йорка, відчула велике полегшення, коли ми знайшли цього чоловіка. Вони були дуже засмучені, що він уникнув їхньої юрисдикції».
  «У неї були якісь думки щодо того, чому він прийшов сюди?»
  'Ні, сер.'
  Россі роздумливо сказав: «Я читав днями, що американці стурбовані своїм експортом. Економіка, робочі місця, самі розумієте. Але експорт серійних вбивць? Їм слід дотримуватись поп-музикантів, безалкогольних напоїв і комп’ютерних голлівудських фільмів».
  Ерколе не знав, сміятися йому чи ні. Він усміхнувся. Россі також робив і читав тексти. Молодий офіцер повільно рухався перед мольбертом, переписуючи нотатки та закріплюючи фотографії. Небагатий чоловік, він набагато комфортніше почувався в лісі та на скелях, ніж у ресторанах, магазинах і вітальнях (тому його улюблений «окунь» у місті: стіл і стілець біля його голубника на даху житлового будинку) . Його частини – руки, ноги, лікті, коліна, які гуділи, як налаштована машина за дверима, – ставали незграбними та бунтівними в таких місцях.
  Тепер він відійшов назад, щоб розглянути таблицю, і наштовхнувся на Сільвіо Де Карло, помічника Россі, який непоміченим увійшов до кімнати, щоб передати Россі файл. Красивий, ідеально зібраний молодий офіцер не зиркнув, але – це ще гірше – терпляче посміхнувся, наче Ерколе був дитиною, яка випадково залишила пляму від ожинового морозива на чиємусь випраному рукаві.
  Він був упевнений, що Де Карло образиться на цього незграбного помічника, позбавивши його ролі улюбленого протеже Россі.
  «Поштова поліція стежить за YouVid?» — запитав Ерколе Россі після того, як Де Карло плавно й із надзвичайною самовпевненістю вийшов із кімнати.
  'Так Так. Але це клопітка робота. Щогодини завантажуються тисячі відео. Люди радше дивитимуться на такі речі, що витрачають час, ніж читатимуть чи розмовлятимуть».
  До кімнати зайшов ще хтось. Ерколе був радий, побачивши, що це була жінка-офіцер Літаючого загону з минулого вечора: Даніела Кантон, приголомшлива блондинка. Таке гарне обличчя, знову подумав він, ельфійське. Її тіні на повіках мали той привабливий блакитний відтінок, який він пам’ятав минулого вечора, колір, який нині рідко зустрічається в моді. Це підказувало йому, що вона піде своїм власним шляхом, створить власний стиль. Він також зазначив, що це був ступінь її макіяжу. Ні помади, ні туші. Її синя блузка щільно облягала її пишну фігуру. Штани теж були натягнуті.
  «Інспектор». Вона привітно подивилася на Ерколе. Очевидно, нахабна пропозиція його руки минулої ночі не відлякала її.
  «Офіцер Кантон. Чого ви навчилися?» — спитав Россі.
  «Хоч у цій справі були ознаки викрадання Каморри, здається малоймовірним, що вони були причетні. Не згідно з моїми контактами.
  Її контакти? — здивувався Ерколе. Даніела була членом Летючого загону. Можна подумати, що справами Каморри займалися ті, хто вище.
  Россі сказав: «Я ціную ваш погляд. Але навряд чи наші геймери були залучені».
  Геймери…
  Це слово було сленговим посиланням на банду, назва якої була сумішшю Capo , як у «голові», і morra , вуличної гри, яку грали в старому Неаполі.
  Вона додала: «Але я не можу сказати напевно. Ви знаєте, як вони діють. Так тихо, так скритно».
  'Звичайно.'
  Каморра складалася з кількох окремих осередків, причому одна група не обов’язково знала, що задумали інші.
  Тоді вона сказала: «Але чого це варте, сер, ходять чутки про якогось особливо неприємного члена банди «Ндрангета», який нещодавно прибув до Неаполя. Нічого конкретного, але я вважав, що ви повинні знати».
  Це привернуло увагу Россі.
  Італія була відома кількома операціями організованої злочинності: мафія на Сицилії, Каморра в Неаполі та його околицях, Sacra Corona Unita в Апулії, на південному сході Італії. Але, мабуть, найнебезпечнішою та найширшою – включаючи такі місця, як Шотландія та Нью-Йорк – була «Ндрангета», яка базувалася в Калабрії, регіоні на південь від Неаполя.
  «Цікаво, щоб хтось із них прийшов сюди». Група була суперником Каморри.
  — Так, сер.
  «Чи можете ви простежити за цим?»
  Даніела сказала: «Я спробую». Вона обернулася до Ерколе й, здається, раптом згадала його, дивлячись на його сіру форму лісницького корпусу. «Так, з минулого вечора».
  «Ерколь». Тож її усмішка хвилину тому не була усмішкою впізнання.
  "Даніела".
  Він не наважувався знову подати руку. Просто крутий кивок. Кивок, гідний Сільвіо Де Карло.
  Тиша на мить.
  Ерколе випалив: «Ти хочеш води?»
  І ніби вона не знала, що таке мінеральна вода, він показав на інспекторський «Сан Пеллегріно», який стояв відкритий на краю столу.
  І вдарив по ньому, відправивши літрову пляшку на підлогу. Будучи газованим, він виплеснув більшу частину вмісту на бліду плитку за секунди.
  «О, ні, ой, мені так шкода…»
  Россі засміявся. Даніела здивовано поглянула на Ерколе, який присів і почав люто витирати паперовими рушниками, які він витяг із рулону в кутку кімнати.
  — Я… — затинаючись, промовив почервонілий чоловік. 'Що я зробив? Вибачте, інспекторе. Я щось про вас дізнався, офіцер Кантон?
  Даніела сказала: «Це не біда».
  Ерколе продовжував мити.
  Даніела вийшла з ситуаційної кімнати.
  Коли Ерколе стежив за нею очима, стоячи на колінах на підлозі, він помітив, що в дверях з’явився ще хтось. Це був Данте Спіро, прокурор.
  Чоловік дивився повз Ерколе, ніби молодого офіцера навіть не було. Він привітався з Россі й оглянув дошку. Він неуважно посунув у бічну кишеню шкіряну книжку, яку Ерколе впізнав учора ввечері. Він теж відклав ручку. Він щось записував у тому.
  Сьогодні Спіро був у чорних штанах, облягаючому коричневому жакеті з жовтою кишенею та білій сорочці. Без краватки. Він поставив портфель на столі в кутку, який, очевидно, заволодів як свій, і Ерколе припустив, що він буде частим гостем. Офіс цього чоловіка — Procura della Repubblica Presso il Tribunale di Napoli — знаходився на вулиці Віа Костянтіно Грімальді, через дорогу від кримінальних судів. Тут було недалеко від квестури, десять хвилин їзди.
  — Прокурор Спіро, — сказав він, продовжуючи витирати.
  Погляд на Ерколе, потім нахмурився, явно гадаючи, хто він такий.
  — Ще щось, Массімо? — запитав Спіро Россі.
  — Беатріс збирає докази. Ерколе написав це разом зі своїми та моїми нотатками». Кивок на папір на мольберті.
  'ВООЗ?'
  Россі жестом показав на Ерколе, який кидав просочений паперовий рушник у відро для сміття.
  «Офіцер лісництва вчора ввечері».
  «Ой». Було зрозуміло, що Спіро прийняв його за двірника.
  «Сер, я радий бачити вас знову». Ерколе посміхнувся, але посмішка зникла, коли Спіро знову проігнорував його.
  «А як щодо телефонної картки?» — запитав Спіро.
  У пошті сказали, що мають отримати інформацію протягом години. І вони все ще стежать за завантаженням відео на веб-сайти. Ще нічого не було. І Ерколе очікує, що незабаром ми почуємо більше від американців».
  «Він зараз?» — іронічно запитав Спіро. Він вийняв із кишені цукор і сунув кінець собі в рот. Палиці не запалив. Він подивився на дошку.
  Викрадення, автобусна зупинка, Віа дель Фрассо, біля комуни Д'Абруццо
  • Жертва:
   Невідомий. Лівійський чи з лівійськими зв'язками? Ймовірно північноафриканський. Біженець? Орієнтовний вік: 30–40. Легка вага. бородатий. Темне волосся.
  • Винуватець:
   Свідок не бачив чітко, але, можливо, американець, білий чоловік, від початку до середини 30-х. Борода, довге густе волосся. (Інформація Департаменту поліції Нью-Йорка.)
   Темний одяг, темна шапка.
   Відомий як Композитор. (Інформація Департаменту поліції Нью-Йорка.)
   Перевірка авіаквитків для подорожей до Риму, Неаполя тощо. Поки що негативно.
  • Транспортний засіб:
   Темний седан. Марка та модель невідомі, але колісна база відповідає великому транспортному засобу: американський, німецький?
   Марка протектора Michelin 205/55R16 91H.
  • Речові докази:
   Сліди крові людини (АВ позитивна), в зразку пропіленгліколь, триетаноламін, нітрозаміни, лаурилсульфат натрію.
   Результати ДНК, негативні для збігів у:
  ♦ Велика Британія: Національна база даних ДНК (NDNAD).
  ♦ США: Комбінована система індексу ДНК (CODIS).
  ♦ Інтерпол: шлюз ДНК.
  ♦ База даних Прюмського договору.
  ♦ Національна база даних Італії.
   Сполуки азоту – аміак, сечовина і сечова кислота – водень, кисень, фосфати, сульфати, вуглекислий газ. А також: C 8 H 7 N (індол), 4-метил-2,3-бензопіррол (скатол) і сульфгідрил (тіол), зважені на паперових волокнах. Висохлий. Старий.
   Біти розкладаються полімерні цис-1,4-поліізопрену, термореактивні (вулканізовані). Напівпрозорий. Досить стара.
   Бактерії Bartonella elizabethae .
   Тридцять дві волосини – тварина. Линька собаки? Очікується аналіз наукової поліції, який тип тварини.
   Вести.
   Стружка Fe (залізо), іржа з одного боку (див. фото).
   Вапняк.
   Телефонна картка, придбана в Arrozo Tabaccaio, Неаполь. Без відеоспостереження, продаж готівкою.
   Очікується аналіз від поштової поліції.
   Відбитки пальців:
   Немає відповідності в Eurodac, Інтерполі, Європолі чи Італії; IAIFIS (Америка); Ідент1 (Великобританія).
   Сліди ніг:
   Жертва, мабуть, у кросівках Nike 42 розміру.
   Очевидно, злочинець у Converse Cons, розмір 45.
   Кров, інша рідина: див. вище.
   Готівка, 11 євро і 30 динарів (лівійських).
   Мініатюрна петля для шибеника, зроблена зі струни музичного інструменту – ймовірно, віолончелі. Довжина близько 36 сантиметрів. (Схоже на петлю у випадку викрадення в Нью-Йорку, згідно з NYPD.)
  • Обліковий запис свідка:
   Свідок підходив до автобусної зупинки, де стояв потерпілий. Він зазначив, що автомобіль темного кольору був припаркований неподалік, приблизно за десять метрів на узбіччі. За кущами. Можливо, підозрюваний чекав на жертву або під’їхав і сховався після приїзду жертви. Раптово він напав на потерпілого. Зав'язалася боротьба. Провокації не спостерігалося. Потім свідок пішов за допомогою поліції. (Інформація про свідка у файлі; див. інспектора Россі.)
  • Полотно: ніхто, крім велосипедиста, не бачив інциденту чи автомобіля.
  • Відеоспостереження: немає в радіусі 10 км.
  • Повідомлення про зниклих безвісти: немає.
  • Відсутність очевидного зв'язку з Каморрою чи іншою організованою злочинністю.
  • Можливий оперативник Ндрангета в цьому районі, але жодного зв'язку з викраденням не підтверджено.
  • Невідомий мотив.
  • Американці нададуть аналіз місця злочину в Нью-Йорку.
  • Поштова поліція стежить за YouVid, готова відстежити, якщо підозрюваний завантажить відео жертви.
  «Беатріс добре виконала свою роботу», — сказав Спіро.
  'Так. Вона хороша.
  Прокурор, здавалося, злегка похитнувся, дивлячись на напис. «Що це за слово?»
  — Бактерії, сер.
  «Я ледве можу це розібрати. Пишіть уважніше». Потім він відсканував фотографії. Спіро міркував: «Отже, у нас є цей американський психопат, який приїхав сюди у відпустку, щоб здобувати за межами своїх звичайних мисливських угідь». Які закономірності ми можемо побачити?»
  «Візерунки?» — сказав Ерколе, усміхаючись. Він витер ще трохи води й підвівся.
  Худий чоловік із найяскравішими чорними очима, які Ерколе коли-небудь бачив, повільно обернувся. «Вибачте?» Хоча Спіро був нижчим, Ерколе відчув, що дивиться в очі прокурору.
  «Ну, сер, я не впевнений у цьому».
  «Не впевнений, не впевнений». Скажи мені, що ти маєш на увазі». Його голос гримнув. «Мені дуже цікаво. Ви в чомусь не впевнені? У чому ви не впевнені?»
  Ерколе більше не посміхався. Почервонівши, він ковтнув. «Ну, сер, з повагою, як тут можуть бути шаблони? Він обирає своїх жертв навмання».
  «Поясніть».
  «Ну, це очевидно. Він знаходить жертву в Нью-Йорку, очевидно бізнесмена, згідно зі звітом Європолу. Потім він тікає до Італії і вибирає, здається, малозабезпеченого іноземця на сільській автобусній зупинці». Він розсміявся. «Я не бачу там шаблону».
  «Не бачу шаблону, не бачу шаблону», — Спіро відчув смак слів, наче пробував підозріле вино. Він повільно крокував, вивчаючи таблицю.
  Ерколе ще раз ковтнув і подивився на Россі, який кинув веселий погляд на обох чоловіків.
  «Що ви робите з тим фактом, офіцер лісництва…»
  «Бенеллі».
  — що автомобіль викрадача стояв на глухому узбіччі, а викрадач чекав у кущах? Хіба це не говорить про дизайн?»
  «Коли прибув викрадач, невідомо. Це могло бути до або після жертви. Я б припустив, що в найкращому випадку існує план викрадення жертви , але не обов’язково цієї жертви. Отже, шаблон? Я не впевнений, що бачу його».
  Спіро глянув на свій годинник, велику золоту модель. Ерколе не зміг визначити бренд. Він сказав Россі: «У мене нагорі зустріч з іншим інспектором. Дайте мені знати про будь-які відео. Ох, а офіцер лісництва?
  'Так, сер.'
  «Тебе звати Ерколе, так?»
  'Це є.'
  Нарешті він мене впізнає. І він погодиться з моїми спостереженнями щодо шаблонів. Ерколе почувався переможцем.
  «З міфології».
  Його ім'я було італійською версією «Геркулеса», римського бога.
  «Мій батько любив стародавні знання і...»
  — Ви знайомі з дванадцятьма подвигами, які мав виконати Геракл?
  'Так Так!' Ерколе засміявся. «Як акт покаяння на службі царя Еврісфея».
  «Ти відстаєш у своєму».
  «Мій…»
  «Твої праці».
  Тиша.
  Відводячи погляд від лютих очей чоловіка, Ерколе сказав: «Вибачте, сер?»
  Спіро вказав. «Ти пропустив трохи води. Ви б не хотіли, щоб воно просочувалося під плитку, чи не так? Боги не будуть задоволені».
  Ерколе подивився вниз. На мить стиснув губи й розлютився, бо не міг контролювати почервоніння обличчя. — Я приступлю до цього, сер.
  Коли Спіро пішов, Ерколе впав на коліна. Він випадково підняв погляд і побачив біля дверей протеже Россі Сільвіо Де Карло, який зазирав. Гарний офіцер був би свідком усієї перевдягання – і наказу завершити миття, маючи на увазі, що Ерколе навіть не був компетентним прибиральником. , не кажучи вже про слідчого. Його обличчя було порожньою маскою, Де Карло рушив далі.
  Ерколе сказав Россі: «Що я зробив, інспекторе?» Я просто стверджував те, що здавалося логічним з фактів. Я не бачив шаблону. Злочин у Нью-Йорку, злочин на пагорбах Кампанії.
  «Ах, ви скоїли злочин шори».
  'Шори. Що це?'
  «Це тонкий психологічний стан, жертвами якого стають недосвідчені слідчі. Ви вже – на основі дуже попередніх доказів – дійшли висновку, що це був випадковий злочин. Але прийнявши цю теорію, ви не бажатимете розширювати свої дослідницькі горизонти та вважатимете, що Композитор міг діяти не задумом, щоб націлитися на цих конкретних людей, і що ми можемо виявити схему його дій, яка допоможе нам затримати його.
  «Чи можна побачити закономірність у цій точці?» Звичайно, ні. Чи вважає це ймовірним прокурор Спіро? Звичайно, ні. Але немає нікого, кого я знаю, з розумом більш експансивним, ніж його. Він візьме всі факти, не виносячи суджень, довго після того, як інші зроблять висновки. Часто він правий, а інші ні».
  'Відкрий розум.'
  'Так. Відкрий розум. Найважливіший актив, який може мати слідчий. Отже, ми не будемо голосувати ні за шаблони, ні за шаблони.
  — Я запам’ятаю це, інспекторе. Дякую тобі.'
  Ерколе ще раз глянув на калюжу на кахельній підлозі. Він використав усі паперові рушники. Він вийшов на вулицю й пройшов повз Де Карло, який писав на мобільний. Боже мій, чоловік цілком у моді, від зачіски до начищених туфель. Ерколе не звернув уваги на його погляд і пішов коридором до чоловічої вбиральні, щоб принести ще рушників.
  Повертаючись, він помітив у коридорі Даніелу Кантон, яка закінчувала розмову зі своїм товаришем по офіцеру, блондинистим Джакомо Шиллером. Відійшовши, Ерколе сховав паперові рушники за спину і, повагавшись, підійшов. 'Вибачте. Чи можу я поставити запитання?»
  «Так, звичайно, офіцер…»
  «Називайте мене Ерколе, будь ласка».
  Вона кивнула.
  Він запитав: «Прокурор Спіро». Шепіт. «Він завжди такий суворий?»
  — Ні, ні, ні, — сказала вона.
  «Ах».
  «Зазвичай він набагато менш ввічливий, ніж був там».
  Ерколе підняв брову. — Ти чув його?
  «Ми всі це зробили».
  Ерколе на мить заплющив очі. О Боже. «А він може бути гіршим? Це правда?'
  'О, так. Він грізний. Розумна людина, безперечно. Але він не терпить помилок інших – фактичних або суджених. Будьте обережні, щоб не розлютити його». Вона стишила голос. «Ти бачив ту книжку в його кишені?» Шкіряний».
  'Так.'
  «Він ніколи без цього. Люди кажуть, що це зошит, у якому він записує імена людей, які його обманули або є некомпетентними та зашкодять його майбутньому».
  Ерколе пригадав, як нещодавно бачив прокурора на телебаченні RAI, який плавно відповідав на питання про його плани щодо кар’єри в політиці.
  — Щойно записав, коли йшов!
  Їй було незручно. «Можливо, це був просто збіг обставин». Її красиві блакитні очі дивилися на його обличчя. — У будь-якому випадку, будьте обережні, офіцере.
  'Я буду. Дякую тобі. Ти дуже добрий, а я...
  — Ерколь! — крикнув голос із залу.
  Задихаючись, він обернувся й побачив інспектора Массімо Россі, який вибіг із ситуаційної кімнати. Було дивно й неприємно бачити спокійного чоловіка таким схвильованим.
  Чи повідомила поштова поліція, що Композитор завантажив відео?
  Хтось знайшов тіло лівійця?
  'Вибачте.' Він відвернувся від Даніели.
  — Ерколь, — сказала вона.
  Він замовк і озирнувся.
  Вона показала на підлогу. Він упустив паперові рушники.
  «Ой». Він нахилився й дістав їх, а потім побіг коридором до Россі.
  Інспектор сказав: «Здається, інформація, яку ви запитували з Америки про викрадення, надійшла».
  Ерколе розгубився; Вираз обличчя Россі був ще більш стурбованим, ніж хвилину тому. — Хіба це не добре для нас, сер?
  «Безперечно, ні . Пішли зі мною.'
  РОЗДІЛ 14
  Лінкольн Райм обвів поглядом пошарпане вестибюль штаб-квартири поліції Неаполя.
  Хоча він ніколи не був тут, будівля була безмежно знайомою; правоохоронні органи не потребують перекладу.
  Люди приходили та йшли, офіцери в кількох, ні, багатьох , різних стилях уніформи – більшість з яких була більш ошатною та царственішою, ніж американський еквівалент. Деякі офіцери в цивільному, з бейджиками на стегнах або шнурках. І цивільні теж. Потерпілі, свідки, адвокати.
  Зайняте. Любіть Неаполь зовні, Неаполь всередині був неспокійним.
  Він знову вивчав архітектуру.
  Том сказав Райму й Саксу: «До війни».
  Райму спало на думку, що в Італії ця фраза, на думку більшості людей, стосуватиметься Другої світової війни. На відміну від Америки протягом останніх вісімдесяти років, Італія не була регулярно усіяна земною кулею танками, піхотою та безпілотниками.
  Том провів очі свого боса й сказав: «Фашистська ера. Ви знаєте, що Італія була батьківщиною фашизму? Перша світова війна. Тоді Муссоліні взяв штандарт».
  Райм цього не знав. Але тоді, за його власним визнанням, він знав дуже мало, що не стосувалося криміналістики. Якщо факт не допоміг йому розкрити справу, це був нефакт. Однак він знав походження цього слова. Він поділився цим зараз. «Слово «фашист» походить від «fasces». Церемонічний пучок палиць, який носили охоронці, щоб означати владу римських чиновників».
  «Як говорити тихо і нести великий?» — спитав Сакс.
  Розумний. Але Лінкольн Райм не був у настрої до розуму. Він був у настрої продовжити незвичайну та обурливу справу проти Композитора.
  Ах, нарешті.
  У коридорі з’явилися двоє чоловіків, орієнтуючись на американців, один років п’ятдесяти, скуйовджений, міцної статури, з вусами. На ньому був темний костюм, біла сорочка і краватка. З ним був високий молодий чоловік, років тридцяти, у сірій формі зі знаками розрізнення на грудях і плечі. Вони переглянулися й швидко рушили до тріо.
  «Ти — Лінкольн Райм», — сказав старший. Його англійська була з сильним акцентом, але чіткою.
  — А це детектив Амелія Сакс. І Том Рестон.
  Як і планувалося, вона вручила свій золотий значок. Не такий імпозантний, як фасції, це все ж був певний знак авторитету.
  Навіть за той короткий проміжок часу, який він провів в Італії – близько трьох годин – Райм помітив багато обіймів і поцілунків у щоки. Чоловік-жінка, жінка-жінка, чоловік-чоловік. Тепер навіть не було запропоновано руку — принаймні старший поліцейський, звісно, головний. Він лише кивнув, його обличчя було напруженим від настороженості. Молодший ступив уперед, витягнувши руку, але, побачивши стриманість начальника, швидко відступив.
  «Я інспектор Массімо Россі. Державна поліція. Ви їдете сюди з Нью-Йорка?
  'Так.'
  Очі юнака випромінювали благоговіння, наче він бачив живого єдинорога. «Я Ерколе Бенеллі».
  Цікава назва, вимовляється AIR-colay .
  Він продовжував. «Для мене велика честь познайомитися з такою шанованою особистістю, як ви. І зустрітися з вами особисто, синьйорино Сакс». Його англійська була кращою та з меншим акцентом, ніж у Россі. Покоління, мабуть. Райм підозрював, що YouTube і американське телебачення займають більше часу молодшого офіцера.
  Россі сказав: «Давайте підемо нагору». Він додав, ніби йому це було потрібно, «Поки що».
  Вони мовчки піднялися на третій поверх – це був би четвертий в Америці; Дорогою сюди Райм прочитав у путівнику, що в Європі перший поверх вважається нулем, а не одиницею.
  Вийшовши з ліфта, коли вони йшли добре освітленим коридором, Ерколе запитав: «Ви летіли комерційним рейсом?»
  'Немає. Я мав доступ до приватного літака».
  «Приватний літак? З Америки! Ерколе свиснув.
  Том посміхнувся. «Це не наше. Адвокат, якому Лінкольн допомагав у справі, нещодавно позичив його нам. Екіпаж доставляє його клієнтів на свідчення по Європі протягом наступних десяти днів. Ми збиралися використати це для інших планів, але потім виникло це».
  «Гренландія, — подумав Райм. Або інший відповідний сайт для медового місяця. Однак він не поділився цим з поліцейським.
  На згадку про тривалість їхнього візиту — десять днів, а не один або частину одного — Россі похитав головою й, здавалося, не був задоволений. Райм знав з того моменту, коли вони з Саксом переглянулися, після того, як Ерколе отримав електронний лист про присутність Композитора в Італії, і вирішили приїхати сюди, що їх не чекатимуть. Тож він був задоволений, що Том вийшов із десятиденної лінії; Немає нічого поганого в тому, щоб звикнути італійців до думки, що їх не можна відганяти надто швидко.
  Сакс сказав Ерколе: «Ти добре розмовляєш англійською».
  'Дякую тобі. Я навчався з того часу, коли був рагаццо , хлопчиком. Ви розмовляєте італійською?
  'Немає.'
  «Але ви це робите! Це італійське "ні".
  Ніхто не посміхнувся, і він замовк, почервонівши.
  Райм озирнувся навколо, знову помічаючи, наскільки знайомим здається це місце, мало чим відрізняється від Великої будівлі — One Police Plaza в Нью-Йорку. Напружені детективи та мундири, хтось жартує, хтось насуплений, хтось нудьгує. Розпорядження зверху вивішені на дошках оголошень і приклеєні прямо до стін. Комп’ютери, рік чи близько того минулі найсучасніші. Телефони дзвонять – мобільних телефонів використовується більше, ніж стаціонарних.
  Тільки мова була інша.
  Що ж, це та ще одна відмінність: не було паперових стаканчиків для кави, якими ви побачите сміття на столах американських копів. Також жодних пакетів із фаст-фудом. Мабуть, італійці уникли цієї неохайної практики. Все до добра. Коли Райм очолював криміналістику поліції Нью-Йорка, одного разу звільнив техніка, який досліджував слайди доказів, поки той жував Біг Мак. "Зараження!" крикнув він. 'Забирайся.'
  Россі повів їх у конференц-зал розміром приблизно десять на двадцять футів. У ньому були пошарпаний стіл, чотири стільці, шафа для документів і ноутбук. Біля стіни мольберти тримали блокноти газетного паперу, вкриті рукописними нотатками та фотографіями. Це були схожі на його власні таблиці доказів, але паперові, а не дошки. Хоча були слова, які він не міг розібрати, багато пунктів у списку речових доказів були зрозумілі.
  — Містер Райм, — почав Россі.
  — Капітане, — швидко сказав Ерколе. «Він пішов у відставку як капітан із поліції Нью-Йорка». Потім, здається, вирішив, що йому не варто виправляти свого начальника. Рум'янець.
  Райм зневажливо вивів робочою рукою. 'Неважливо.'
  «Вибачте мене», — продовжив Россі, очевидно, щиро стурбований цією помилкою. «Капітан Райм».
  «Тепер він консультант, — додав Ерколе, — я читав про нього. Тут він часто працює з детективом Саксом. Це теж правильно?»
  — Так, — сказала вона.
  «Черлідерша, як отой Ерколе, — непогана ідея, — подумав Райм. Йому було цікаво про цю людину. У ньому була і впевненість , і вигляд новачка. І Райм не бачив у всій будівлі жодної сірої уніформи, схожої на його. Тут є історія.
  Сакс постукала по сумці через плече. «У нас є результати аналізу доказів на двох місцях злочину за участю Композитора в Нью-Йорку. Фотографії з місця злочину, сліди і так далі».
  Россі сказав: «Так. Ми з нетерпінням чекали його отримання. Чи зібрали ви більше інформації після розмови з офіцером Бенеллі?
  «Нічого остаточного», — сказав Сакс. «Ми нічого не змогли знайти про джерело музичних струн, які він використовував для петель. Його клавіатуру було придбано готівкою у великого роздрібного продавця. Відбитків пальців ніде немає. Або, у кращому випадку, маленькі фрагменти, які не є корисними.
  Райм додав: «Наше ФБР розглядає маніфести для рейсів тут».
  «Ми теж це зробили, але безуспішно. Але маніфест польоту був би, що ви кажете, довгою спробою. Без фото, без номера паспорта? І ваш Композитор міг залетіти в дюжину аеропортів ЄС і перетнути кордони без жодних записів. Орендований або викрадений автомобіль в Амстердамі чи Женеві та погнаний. Я припускаю, що ви думали, що він міг вилетіти не з аеропорту Нью-Йорка. Можливо, Вашингтон, Філадельфія... навіть Атланта на Дельті. Як я дізнався, Гартсфілд — найзавантаженіший аеропорт у світі».
  Що ж, Россі був на висоті.
  «Так, ми це розглядали», — сказав Райм.
  Россі запитав: «Він американець, ти думаєш?»
  «Це наше припущення, але ми не впевнені».
  Ерколе запитав: «Навіщо серійному вбивці залишити країну і приїхати сюди, щоб вбивати?»
  Сакс сказав: «Композитор — не серійний вбивця».
  Ерколе кивнув. — Ні, він не вбивав, це правда. Ви врятували жертву. І ми не знайшли тут тіла викраденого».
  Россі: «Детектив Сакс не має на увазі це, Ерколе».
  — Ні, інспекторе, ви маєте рацію. Серійний вбивця — рідкісний і специфічний кримінальний профіль. У чоловіків мотиви зазвичай сексуального характеру або несексуального садизму. І хоча існує ритуальна поведінка, вона в більшості випадків обмежується зв’язуванням чи розташуванням жертв певним чином, залишенням фетишів на місці події чи забиранням трофеїв посмертно. Поведінка не досягає рівня складної постановки композитора – відео, петля, музика. Він багаторазовий злочинець».
  Тиша потекла в кімнату. Потім заговорив Россі. «Ми дякуємо вам за вашу думку та допомогу».
  «У будь-який скромний спосіб, який ми можемо», — сказав Райм. Не дуже скромно.
  «І пройшовши цей шлях, щоб доставити нам цей файл». Не дуже тонко.
  Потім Россі оглянув його. — Ви, капітане Райм, я думаю, не звикли до злочинців, come si dice? Переховується?»
  — Переховується, — виправив Ерколе свого боса. Потім завмер, знову почервонівши.
  «Ні, ні», — сказав Райм. Драматично, можливо, занадто. Хоча він вважав, що доставка була доречною, оскільки в нього склалося враження, що Россі теж був поліцейським, який не влаштував би злочинців, які переховувалися.
  «Ви сподіваєтеся на екстрадицію», — сказав Россі. «Після того, як ми його спіймаємо».
  «Я так далеко не думав», — збрехав Райм.
  'Немає?' Россі почесав вуса. «Незалежно від того, чи буде суд тут чи в Америці, це рішення для суду, а не для мене чи для вас. Аллоро , я ціную те, що ви зробили, капітане Райм. зусилля. Мабуть, це податки». Він уникав погляду на інвалідний візок. «Тепер, коли ви представили свій звіт, я не бачу, як ви можете допомогти. Ви експерт з місця злочину, але у нас тут є експерти з місця злочину».
  «Ваша наукова поліція».
  «А, ти знаєш про них?»
  «Я читав лекції в головному закладі в Римі багато років тому».
  — Я дуже не хочу розчаровувати вас, і вас також, синьйорино Сакс. Але, ще раз, я бачу, що ви мало що можете запропонувати, крім цього». Він кивнув на її сумку. «І є практичні питання. Ми з офіцером Бенеллі розмовляємо англійською, але більшість інших, які беруть участь у справі, не розмовляють. Мушу також додати, що Неаполь — це не дуже... — Він шукав слова. «… доступне місто. Для таких, як ти.
  «Я помітив». Райм знизав плечима — жест, на який він був цілком здатний.
  Знову тиша.
  Нарешті порушив Rhyme: «Завдяки Google переклад простий. А щодо мобільності: у Нью-Йорку я мало ходжу на місця злочинів. Нема потреби. Я залишаю це своєму Саксу та іншим офіцерам. Вони повертаються, як бджоли з нектаром. І разом варимо мед. Вибачте за метафору. Але яка може бути шкода, інспекторе, від того, що ми вештаємося? Ми будемо озвучувати ідеї».
  Здавалося, «дека» збила його з пантелику.
  Ерколе переклав.
  Россі зробив паузу, а потім сказав: «Це, що ви пропонуєте, нерегулярно, і ми не люди, які добре ставляться до нерегулярності».
  Тієї миті Райм помітив, що до кімнати крокує людина. Він розвернув крісло й побачив худорлявого чоловіка невеликої статури у стильному піджаку й брюках, гостроносих чоботях, з рідким волоссям і цупкою борідкою. Його очі були вузькі й крихітні. На думку спало слово «демонічний». Він подивився на Сакса й Райма й сказав: «Ні. Ніяких звукових дощок. Ні консультації, ні допомоги взагалі не буде. Про це не може бути й мови». Його акцент був сильнішим, ніж у Россі та Ерколе, але його граматика та синтаксис були ідеальними. Це підказувало Райму, що він часто читав англійською мовою, але, ймовірно, не був часто в Америці чи Великобританії та мало дивився англомовні ЗМІ.
  Чоловік звернувся до Ерколе і задав запитання італійською.
  Схвильований, почервонівши, молодий офіцер пробурмотів, захищаючись, явно заперечуючи. Райм здогадався, що питання було таким: «Ти просив їх прийти?»
  Россі сказав: «Капітане Райм, детектив Сакс і синьйор Рестон, це прокурор Спіро. Він разом з нами розслідує цю справу».
  «Розслідування?»
  Россі якусь мить замовк, здавалося, розглядаючи питання Райма. «Ах, так. Наскільки я знаю, в Америці все інакше. Тут, в Італії, прокурори в певному сенсі виконують роль поліцейських. Procuratore Spiro і я є головними слідчими у справі Composer. Працюючи разом.'
  Темні очі Спіро впилися в очі Райма. «Наше завдання полягає в тому, щоб ідентифікувати цю людину, з’ясувати, де він ховається в Італії і де він тримає жертву, а також зібрати докази, які будуть використані на суді, коли ми його затримаємо. Щодо першого, ви явно не можете допомогти, тому що не змогли ідентифікувати його у своїй країні. Другий? Ви нічого не знаєте про Італію, тож навіть ваш досвід доказів мало допоможе. Що стосується третього, то не у ваших інтересах допомагати в судовому процесі тут , оскільки ви хочете видати підозрюваного назад до Америки для суду . Отже, бачите, ваша участь у кращому випадку не принесе користі, а в гіршому – конфлікт інтересів. Я дякую вам за люб’язність надати нам ваші файли. Але тепер ви повинні піти, містере Райм».
  Ерколе почав випалювати: «Це Капітано …»
  Спіро закрив його поглядом. ' Che cosa? '
  — Нічого, прокураторе . Пробач мені.'
  «Отже, ви повинні піти».
  Очевидно, прокурори – або принаймні цей прокурор – мали більше повноважень, ніж інспектори поліції, коли справа доходила до розслідувань. Райм не відчув незгоди з боку Россі. Він кивнув Саксу. Вона покопалася в наплічнику й простягла інспекторові товсту папку. Россі погортав його. Зверху були фотографії доказів і профілі.
  Він кивнув і передав їх Ерколе. «Викладіть цю інформацію на дошці, офіцере».
  Спіро запитав: «Вам потрібна допомога, щоб дістатися до аеропорту?»
  Райм сказав: «Ми організуємо від’їзд, дякую».
  «У нього є приватний літак», — сказав Ерколе, все ще вражений.
  Спіро стиснув уста, наближаючись до насмішки.
  Троє американців розвернулися й попрямували до дверей, супроводжуючи їх Ерколе – як і було вказано, кивком Россі.
  Однак перед тим, як вони пішли, Райм зупинився й повернувся назад. «Якщо я можу запропонувати одне або два спостереження?»
  Спіро мав кам’яне обличчя, але Россі кивнув. «Будь ласка».
  « Fette di metallo означає «шматки металу»?» Очі Райма дивилися на графік.
  Очі Спіро та Россі перевелися одне на одного. «Скибочки», так.
  « Fiber di carta – це «паперові волокна»?»
  'Це правильно.'
  «Хм. добре Композитор змінив зовнішність. Він поголив бороду, і я майже впевнений, що його голова теж. Він сховав жертву в дуже старому місці, і воно глибоко під землею. Швидше за все місто, а не село. Зараз будівля недоступна для відвідувачів і деякий час не була такою, але колись вона була. Це в районі, де раніше працювали повії. Вони ще можуть. Цього я не міг тобі сказати».
  Ерколе, зазначив він, дивився на нього, наче загіпнотизований.
  Райм продовжив: «І ще одне: він більше не використовуватиме YouVid. Він використовує проксі-сервери, щоб приховати свою IP-адресу, але він не дуже вміє це робити, і я впевнений, що він достатньо розумний, щоб знати це. Тож він очікує, що ваші комп’ютерники та служба безпеки YouVid будуть за ним. Ви повинні почати стежити за іншими сайтами завантаження. І скажіть своїм тактикам бути готовими до швидкого руху. Жертва взагалі не має багато часу». Повернувши стілець до дверей, він сказав: «До побачення». Я маю на увазі, accepterci.
  РОЗДІЛ 15
  Я мертвий?
  А в Джанні?
  Алі Мазік чесно не міг сказати. Він вважав, що все життя був доброю людиною і хорошим мусульманином, і вважав, що заслужив місце в раю. Можливо, не найвище місце, Фірдоус, призначене для пророків і мучеників і для найпобожніших, але точно в поважному місці.
  Ще… ще…
  Як небо могло бути таким холодним, таким вологим, таким темним?
  Тривога пройшла по його тілу, і він затремтів, лише частково від холоду. Він був в аль-Нарі?
  Можливо, він все зробив не так, і його відправили просто в пекло. Він спробував згадати свій останній спогад. Хтось з'являється швидко, хтось сильний і великий. Потім йому щось натягнули на голову, заглушаючи крики.
  Після того? Спалахи світла. Якісь дивні слова. Трохи музики.
  А тепер це… Холодно, сиро, темно, лише слабке освітлення зверху.
  Так, так, це може бути. Не Джанна, а ан-Нар.
  Він мав невиразне відчуття, що, можливо, це пекло , так. Бо , зрештою, можливо, він не прожив такого гарного життя. Він не був таким хорошим. Він зробив зло. Він не міг пригадати, що саме, але щось.
  Можливо, це й було пекло: вічність дискомфорту, проведена у стані віри, що ти згрішив, але не знаєш, як саме.
  Потім спрацював його розум, його раціональний, освічений розум. Ні, він не міг бути мертвим. Йому було боляче. І він знав, що якби Аллах, слава Йому, послав його до ан-Нара, він відчував би біль набагато гірший, ніж цей. Якби він був у Джанні, то не відчував би жодного болю, а лише славу Бога, хвала Йому.
  Отже, відповідь була, що він не мертвий.
  Що призвело до: Отже, де?
  Туманні спогади промайнули в його думках. Спогади, а може, конструкції власної уяви. Чому я не можу мислити чіткіше? Чому я так мало пам'ятаю?
  Зображення. Лежить на землі, пахне травою. Смак їжі. Задоволення від води в роті. Хороша холодна вода і поганий чай. оливки Чоловічі руки на плечах.
  Сильний. Велика людина. Все темніє.
  музика Західна музика.
  Він кашляв і в нього боліло горло. Дуже жалило. Можливо, він був задушений. Брак повітря зашкодив його пам'яті. У нього теж боліла голова. Можливо, падіння переплутало його думки.
  Алі Мазік припинив спроби зрозуміти, що сталося.
  Він зосередився на тому, де він і як втекти.
  Примружившись, він міг помітити, що сидить у кріслі — прикутому до крісла — у циліндричній кімнаті розміром приблизно шість-сім метрів у поперечнику, з кам’яними стінами та без стелі. Вгорі була лише тьмяна порожнеча, з якої виходило дуже слабке освітлення. Підлога, також кам’яна, була порізана та пошарпана.
  А що саме йому нагадала ця кімната?
  Що? Що?
  Ах, спогад вирвався з тьмяної куточки в його пам’яті, і він уявив екскурсію класом до музею в Тріполі: похоронної камери карфагенського святого.
  Знову спалахнув короткий недавній спогад: сьорбали холодну воду, їли оливки, пили кислий чай, приготовлений із води, випущеної з пароварки капучино-машини, залишки молока в наварі.
  З кимось?
  Потім автобусна зупинка. Щось сталося на автобусній зупинці.
  в якій я країні? Лівія?
  Ні, він так не думав.
  Але я точно в похоронній камері...
  У кімнаті панувала тиша, за винятком крапель води десь у камері.
  Йому був закритий рот, у роті був шматок тканини, який був заклеєний скотчем. Проте він спробував покликати на допомогу – арабською. Навіть якби він був деінде й розмовляли іншою мовою, він сподівався, що тон його голосу привабить рятувальників.
  Але кляп був ефективним, і він майже не видав жодного звуку.
  Тепер Алі шоковано ахнув, коли його трахею різко стиснуло. Що б це могло бути? Він не міг чітко бачити й не мав користі руками, але, крутячи головою з боку в бік і аналізуючи відчуття, він зрозумів, що його голова була в обручі з того, що здавалося тонким шпагатом. Він щойно трохи підтягнувся.
  Він подивився вгору і праворуч.
  І тут він це побачив – пристрій мав його вбити!
  Шнур на його шиї потягся вгору, до прута, встромленого в стіну, потім через інший пруток і вниз до відра. Відро було під старою проіржавілою трубою, з якої капала вода.
  О, ні, ні! Бережи мене Бог, слава Йому!
  Тепер він зрозумів джерело звуків. Повільно краплі води наповнювали відро. У міру того, як він ставав важчим, він міцніше затягував петлю.
  Розміри відра дозволяли легко вмістити півдюжини літрів. Алі не знав, скільки це кілограмів. Але він підозрював, що це зробив той, хто створив цю жахливу машину. І що його розрахунок був достатньо точним, щоб переконатися, що – з причин, відомих лише Богу, хвала Йому – відро незабаром стане більш ніж достатньо важким, щоб задушити його до смерті.
  Ах, чекай! Це кроки?
  Коли його дихання сповільнилося, він уважно прислухався.
  Хтось його чув?
  Але ні, звук був лише повільним цоканням, цоканням, цоканням води, що вимивалася зі стародавньої труби й падала у відро.
  Петля знову смикнула вгору, і приглушені благання Алі Мазіка про допомогу тихо відлунювали по всій його похоронній камері.
  РОЗДІЛ 16
  «Хм, я був упевнений, що візьму квиток». Красиве обличчя Тома було збентежене.
  Троє американців були біля поліцейської дільниці, а помічник дивився на мікроавтобус для людей з обмеженими можливостями, який він орендував онлайн і забрав в аеропорту Неаполя кілька годин тому. Пошарпаний, запорошений автомобіль, модифікований Mercedes Sprinter, сидів більше на тротуарі, ніж на паркувальному місці. Це було єдине місце, яке йому вдалося знайти поблизу квестури.
  Сакс оглянув хаотичний рух, що промчав повз нього, і сказав: «Неаполь, здається, не місце, де надто турбують квитки за паркування. Хотілося б, щоб ми бачили це більше на Мангеттені».
  'Чекай тут. Я привезу фургон».
  «Ні, я хотів би щось випити».
  «Забагато алкоголю не добре, коли ти літав. Тиск.
  Ця турбота, переконаний Райм, була повною вигадкою. Щоправда, система паралізованого хворого більш чутлива, ніж у людини без інвалідності, і стрес для організму може бути проблемою. Збентежена нервова система в змові з настільки ж заплутаною серцево-судинною системою може іноді підвищувати артеріальний тиск, що може призвести до інсульту, додаткового пошкодження нервової системи та смерті, якщо не почати лікування швидко. Райм припустив, що тиск у салоні в рідкісних випадках може призвести до такого стану – вегетативної дисрефлексії, – але звинувачувати вживання алкоголю в підвищеному ризику, на його переконання, було пошарпаною хитрістю, щоб змусити його скоротити кількість.
  Він сказав те саме зараз.
  Том відповів: «Я читав про це в дослідженні».
  «У всякому разі, я мав на увазі каву . Крім того, чого поспішати? Пілоти вирушили до Лондона, щоб переправити цих свідків до Амстердама. Вони не можуть просто розвернутися і відвезти нас назад до Америки. Ночуємо в Неаполі».
  «Ми поїдемо в готель. Можливо пізніше. Келих вина. Маленький.
  Вони забронювали номер із двома спальнями в місці, яке Том знайшов біля води. «Доступно і романтично», — сказав помічник, дивлячись на Райма.
  Потім, озирнувшись навколо, Райм сказав: «Тоді кава? Я втомився . Подивіться. Є кафе. Він кивнув на той бік вулиці, на Віа Медіна.
  Сакс дивився, як повз тихо гарчав блискучий спортивний автомобіль. Райм поняття не мав про його марку, модель і потужність. Але щоб привернути її увагу, це, мабуть, була справжня машина. Її очі знову звернулися до Райма. Вона сказала різким голосом: «Юрисдикційні змагання з мочіння».
  Райм усміхнувся. Її думки все ще були на справі.
  Вона продовжила: «Федерали проти штату в США. Тут Італія проти Америки. Це буває всюди, схоже. Це фігня, Райм».
  «Є, так».
  «Ти не виглядаєш таким засмученим».
  «Хм».
  Вона озирнулася на будівлю. «Ми повинні зупинити цього хлопця. Блін. Ну, ми все ще можемо допомогти їм з Нью-Йорка. Я подзвоню Россі, коли ми повернемося додому. Він здавався розумним. Розумніше, принаймні, ніж інший. Прокурор».
  Райм сказав: «Мені подобається ім’я: Данте Спіро. Кава? — повторив він.
  Коли вони прямували до закладу, який, здавалося, спеціалізувався на кондитерських випічках і морозиві, Том сказав Райму: «Ти втомився, тобі треба з’їсти тірамісу». Десерт, знаєте. Італійською це означає «підбери мене». Як чай в Англії – додає енергії вдень. Пам’ятайте, що «кава» тут ми називаємо еспресо. Потім є капучино, латте та американо, тобто еспресо з гарячою водою, яке подають у більшій чашці».
  Господиня знайшла для них місце надворі, біля металевої перегородки, що відокремила столики від решти тротуару. Він був покритий намальованим банером, мабуть, червоним, коли його встановили, тепер вицвілим рожевим. На ньому було написано слово Cinzano.
  Серверка, лаконічна жінка, років двадцяти, у темній спідниці та білій блузці, підійшла і запитала замовлення ламаною англійською.
  Сакс і Том замовили капучіно, а помічник також ванільний морозиво. Вона звернулася до Райма, який сказав: « Per favore, una grappa grande ».
  ' Sì. '
  Вона зникла раніше, ніж Том встиг заперечити. Сакс засміявся. Помічник пробурмотів: «Ти мене обдурив. Це кафе морозива. Хто знав, що в них є ліцензія на алкогольні напої?
  Райм сказав: «Мені подобається Італія».
  «А де ви вивчили італійську? Звідки ти взагалі знаєш, що таке граппа?»
  — Путівник Фроммера по Італії, — сказав Райм. «Я використав свій час у літаку з користю. Ти спав, я помітив».
  «Що ти теж повинен був зробити».
  Напої прийшли, і Райм правою рукою підняв келих і сьорбнув. «Це... освіжає. Я б сказав, набутий смак».
  Том потягнувся до нього. «Якщо вам це не подобається…»
  Райм відсунув руку. «Мені потрібен шанс завершити придбання».
  Сервер був поруч і підслухав. Вона сказала: «Ах, у нас тут не найкраща граппа». Її тон був вибачливим. «Але зайдіть у більший ресторан, і там запропонують більше та кращу граппу. Дистилято теж. Це як граппа. Ви повинні мати їх обидва. Найкращі з Бароло, П'ємонте та Венето. Північ. Але це моя думка. Звідки ви приїхали?
  'Нью-Йорк.'
  «Ах, Нью-Йорк!» Очі сяють. «Манхеттен?»
  — Так, — сказав Сакс.
  «Колись я піду. Я був у Disney зі своєю сім’єю. У Флориді. Колись я поїду до Нью-Йорка. Я хочу покататися на льоду в Рокфеллер-центрі. Чи можна робити це постійно?»
  — Тільки взимку, — сказав Том.
  « Аллора , дякую!»
  Райм зробив ще один ковток граппи. Тепер цей смак був м’якшим, але тепер він вирішив спробувати один із кращих сортів. Його очі залишилися там, де вони були переважно, на фасаді поліцейського управління. Він допив і зробив ще один.
  Том, який явно насолоджувався своїм десертом і кавою, сказав з підозрою в очах: «Тепер ти виглядаєш набагато краще». Менше втомився».
  'Так. Чудо».
  «Хоча чогось нетерплячий».
  Правда, він був.
  «Про...?»
  — Про це, — сказав Райм, коли телефон Сакса гудів.
  Вона спохмурніла. "Немає ідентифікатора абонента".
  'Відповідь. Ми знаємо, хто це».
  'Ми робимо?'
  «І на динамік».
  Вона натиснула на екран і сказала: «Привіт?»
  — Детектив Сакс?
  'Так.'
  'Так Так. Я Массімо Россі».
  «Плати», — сказав Райм Томові, допиваючи граппу.
  — І що, капітан Райм? — спитав Россі.
  «Інспектор».
  «Я сподівався, що можу застати вас поблизу».
  «Кафе, через дорогу. Візьміть граппу.
  Пауза. «Ну, мушу вам сказати, що відео Композитора завантажено. Ви мали рацію. Не на YouVid. Це було на NowChat».
  'Коли?' — спитав Райм.
  «Відмітка часу була двадцять хвилин тому».
  «Ах».
  Россі сказав: «Будь ласка, капітане Райм. Я думаю, ти не той чоловік, щоб грати в ігри. Очевидно ні. Я обговорював це питання з прокурором Спіро, і ми були, щонайменше, вражені вашими спостереженнями».
  «Висновки, а не спостереження».
  'Так, звісно. Аллоро , ми вирішили запитати у вас, змінивши наші ідеї, чи ви справді бажаєте...
  «Ми будемо у ваших офісах за п’ять хвилин».
  РОЗДІЛ 17
  За пропозицією Райма – наполегливою пропозицією – ситуаційну кімнату перенесли з верхнього поверху до більшої конференц-зали в підвалі, біля лабораторії Наукової поліції.
  Лабораторія була ефективно побудована. Була стерильна зона, де вилучали та аналізували сліди, а також більший відділ для відбитків пальців, протектора та взуття та іншої роботи, де зараження не становило б ризику. Конференц-кімната виходила на останню частину лабораторії.
  Райм, Сакс і Том були тут разом із Россі та високим, статечним Ерколе Бенеллі.
  Були присутні ще двоє, офіцери в уніформі, але в блакитному одязі, відмінному від Ерколе – світло-сірому. Це були молодий патрульний Джакомо Шиллер і його очевидна партнерка Даніела Кантон. Обидва біляві — вона темніша за нього — вони мали серйозні вирази обличчя й уважні до Россі, яка розмовляла з ними, як дідусь, ласкаво, але ви обов’язково слухалися. Россі пояснив, що вони належали до «Летючого загону» — що відповідало, як зробив висновок Райм, патрульним офіцерам, призначеним до патрульних машин, дистанційним мобільним патрулям на жаргоні поліції Нью-Йорка.
  Райм запитав: «А Данте Спіро?»
  — У прокурора Спіро були інші справи.
  Отже, темпераментний чоловік неохоче погодився дозволити американцям повернутися, але не хотів мати з ними нічого спільного. Добре з Rhyme. Він не був цілком упевнений у цій італійській домовленості про активну участь окружного прокурора в розслідуванні. Ймовірно, це не був конфлікт інтересів – і Спіро здавався досить різким. Ні, заперечення Райма можна описати жахливим кліше: занадто багато кухарів.
  Ерколе встановлював мольберти та діаграми та перекладав з італійської на англійську. У дверях, консультуючи його, стояла кругла, безглузда Беатріс Ренца, старший аналітик лабораторії.
  Її ім’я, як дізнався Райм, вимовляється як Бі-а-ТРІ-чай . Звичайно, до італійської мови довелося трохи звикнути, але вона була набагато мелодійнішою, ніж груба англійська.
  Вона розмовляла з Ерколе різкою, швидкою італійською, і він скривився й відповів роздратовано, очевидно, на якесь заперечення щодо перекладу чи характеристики того, що він писав. Вона закотила очі за вишуканими окулярами, потім ступила вперед, щоб взяти в нього маркер і зробити виправлення.
  Шкільний курс, — подумав Райм, — але й я теж. Він захоплювався її професійним стилем. І її вміння видобувати докази. Розбивка траси була відмінною.
  Даніела та Джакомо закінчили налаштування великого ноутбука. Вона кивнула Россі, який сказав: «Ось відео».
  Джакомо постукав по клавішах, і екран ожив.
  Англійською з легким акцентом Даніела сказала: «Сайт видалив відео. Відображати сцени насильства проти їх політики. В Італії це може бути злочином. Але на наше прохання вони надіслали нам копію».
  «Чи були коментарі глядачів на сторінці, де це було опубліковано?» — спитав Сакс. «Про відео?»
  Россі пояснив: «Ми також сподівалися на те, що ви пропонуєте, так. Щоб Композитор міг відповісти на коментар, і ми могли б дізнатися більше. Але цього не було. Відеосайт залишив сторінку без відео – знову ж таки на наш запит. А Джакомо тут стежить за коментарями. Але він мовчав, Композитор».
  Юнак кисло розсміявся. «Це сумний стан. У коментарях здебільшого люди обурені тим, що відео не працює. Глядачі хочуть побачити смерть людини». Він кивнув у бік комп’ютера. Екко . '
  Усі дивилися на екран.
  На відео було видно тьмяно освітлену кімнату, стіни, очевидно, вологі, всіяні пліснявою. Жертва з кляпом у роті – худорлявий чоловік, смуглявий, з бородою – сидів у кріслі з тонкою петлею на шиї. Шнур – ще одна струна музичного інструменту – зник зі сцени. Було не дуже тісно. Чоловік був без свідомості, повільно дихав. Відео, як і в Нью-Йорку, включало лише музику, зіграну на клавіатурі, ймовірно, новий Casio чи щось подібне.
  Ця мелодія теж була в такті трьох-чотирьох вальсів. І, як і на попередньому відео, низький ритм був чоловічим видихом, і, оскільки зображення ставало темнішим, музика та вдихи ставали повільнішими.
  — Крісто , — прошепотів Ерколе, хоча, мабуть, бачив це принаймні раз. Він подивився на Даніелу, яка байдуже розглядала відео. Ерколе відкашлявся й зробив стоїчне обличчя.
  Музика була знайома, але Райм не міг її віднести. Він згадав про це.
  Решта були здивовані. Це Том сказав: «Вальс квітів». Лускунчик. '
  «Ой». Райм час від часу слухав джаз; було щось інтригуюче в тому, як імпровізація може знайти дім у математичному абсолюті музичної композиції (саме так він підходив до роботи на місці злочину). Але загалом музика, як і більшість мистецтв, для Лінкольна Райма була здебільшого марною тратою часу.
  Потерпілий ворухнувся, коли на його плече, зі стіни чи стелі сочився бруд чи каміння, але не прийшов до тями. Екран став тьмянішим, музика – повільнішою. Нарешті він став чорним, і саундтрек закінчився.
  На екрані з’явилося спотворене повідомлення про авторські права.
  Райм запитав: «Метадані?» Інформація, вбудована в фотографії та відео про саму роботу: тип камери, фокусна відстань, дата та час, налаштування швидкості та діафрагми, іноді навіть розташування GPS. Це було видалено з відео Нью-Йорка, але, можливо, Композитор не зробив цього тут.
  Россі сказав: «Ніхто. Поштова поліція сказала, що його було перекодовано, а всі дані видалено.
  «Поштова поліція?»
  «Це наш телекомунікаційний підрозділ».
  Россі якусь мить дивився на чорний екран. «Як ти думаєш, скільки в нас часу?»
  Райм похитав головою. Будь-яка пропозиція була б просто здогадкою, марною тратою зусиль.
  Сакс міркував: «Як працює шибениця?» Щось поза камерою підтягне петлю, вага чи щось таке».
  Вони переглянули відео в пошуках будь-якої підказки, але нічого не побачили.
  «Ну що ж, ходімо. Подивіться, чи зможемо ми вирішити цю головоломку. Капітан Райм...
  «Як я зробив свої висновки, про які я вам розповів?»
  'Так. Ось з чого ми повинні почати».
  Кивнувши на тепер уже перекладену діаграму, Райм сказав: «Слід, звичайно. Тепер речовини, що поєднуються з пропіленгліколем, — це крем для гоління. З огляду на кров, можна зробити висновок, що він порізався під час гоління. Щоб якомога більше змінити свою зовнішність, він втратив би волосся та бороду. Поголена голова виглядає популярною тут, в Італії.
  «Тепер індол, скатол і тіол — це екскременти». Ще раз погляд на графік. «Це лайно. З паперовим волокном? Людське лайно, звичайно. Жодні інші істоти, яких я знаю, не витирають. Це старе лайно, досить старе, висохле. Ви можете побачити на малюнку – і кількох різних типів. Бачите варіації кольорів і текстур? Я б припустив, що поблизу є каналізація, яка, можливо, не використовувалася деякий час.
  «Шерсть тварини з щура. Линяє, бо дряпається; він викликає подразнення шкіри – це спричиняють бактерії бартонелли. Саме цей штам найчастіше заражає щурів. Щури та каналізація, ну, ви знайдете їх скрізь, але частіше в містах, ніж у менших містах. Отже, міське середовище».
  — Бене , — сказала Беатріс Ренца.
  «Залізна стружка говорить мені, що Композитор зрізав замок або ланцюг, щоб отримати доступ до цього місця. Залізо вже мало використовується – більшість замків сталеві – тому воно застаріле. З іржею лише з одного боку – ви можете це побачити, це фото – його нещодавно зрізали».
  Россі сказав: «Ви припустили, що раніше він мав публічний доступ».
  «Так, через гуму».
  — Гума? — запитав Ерколе. Здавалося, він запам’ятовував усе, що сказав Райм.
  «Що б ще вулканізувати? Напівпрозорі шматки, що розкладаються. Вулканізована гума.
  Це Беатріс кивнула. «Це старі презервативи, чи не так?»
  'Точно. Це навряд чи романтичне місце для зустрічей із щурячими сусідами та каналізацією, але ідеальне для вуличних прогулянок. Райм знизав плечима. «Це сміливі висновки. Але у нас є людина, яку ось-ось задушать до смерті. Я не думаю, що ми маємо час бути боязкими. Отже, що це говорить вам про те, де може бути жертва? Під землею в Неаполі? Звичайно, безлюдна місцевість».
  Россі сказав: «Таких тут небагато. У нас дуже багатолюдне місто».
  Беатріс сказала: «І в Неаполі більше підземних переходів і пішохідних доріжок, ніж у будь-якому іншому місті Італії. Можливо, ніж Європа. Кілометри за кілометрами».
  Ерколе не погодився. «Але не так багато, де доступ є в безлюдних місцях».
  Лаборант пробурмотів йому: «Ні. Думаю багато. Ми повинні знайти інші способи звузити ці проблеми».
  Райм сказав: «Карта. Має бути карта підземних місць».
  — Історичні документи, — запропонувала Даніела.
  З усмішкою Ерколе сказав їй: «Так, звичайно. З бібліотеки, чи коледжу, чи історичного товариства».
  Райм повернувся до нього, і його брови піднялися.
  Ерколе завагався і сказав: «Це неправильно? Це була лише пропозиція».
  Россі сказав: «Мені здається, Ерколе, що капітан Райм ставить під сумнів не твою думку — яка є хорошою, хоча й очевидною, — а твою затримку з наданням таких карт».
  «О, так, так, звичайно».
  Сакс сказав йому: «Іди в Інтернет». У нас немає часу, щоб ви нишпорили по таких бібліотеках, як «Код да Вінчі ».
  Мабуть, це була книга, припустив Райм. Або фільм.
  Сакс запитав Беатріс: «Ти згадала тут підземні ходи. Чи є пішохідні екскурсії?»
  «Так», — відповіла вона. «Діти моєї сестри, ми їздимо в такі тури. Кілька, тричі.
  «Ерколе, — закликав Райм, — завантажте також усі ці маршрути».
  'Так, я буду. Ви маєте на увазі, щоб ми могли виключити ці райони з нашого підземного пошуку. Звичайно, він уникатиме місць, де є туристи».
  «Я хочу зорієнтуватися. Карта міста. Нам потрібна карта.
  Россі поговорив з Даніелою, яка зникла, а через мить повернулася з великою розкладеною картою. Вона приклеїла його до стіни.
  — Як ми йдемо, Ерколе?
  «Я… Підземних районів міста досить багато. Я не усвідомлював, як – come si dice – наскільки великі уривки».
  — Як я вже казала, — запропонувала Беатріс Ерколе.
  «Деякі суперечливі. Вказано на одній карті, але не на іншій».
  «Я думаю, що певні підземні зони будуть засипані, будівництво», — сказав Россі. Звертаючись до Райма, Сакса і Тома, він сказав: «Це проблема Італії». Чоловік, який займається нерухомістю, хоче побудувати офіс або квартири, і як тільки починаються розкопки, виявляються руїни римських або – тут часто – грецьких руїн, і все будівництво припиняється».
  — Дай мені щось для роботи, Ерколе. Нам потрібно зайнятися цим».
  «У мене є кілька проходів, старих будівель, складів для зберігання зерна, навіть кілька перспективних печер». Він підняв очі. "Як я друкую?" — запитав він Даніелу.
  «Ось». Вона схилилася над ним. Вона набрала, і через мить Hewlett-Packard у кутку ожив. Райм не знав, чому він був здивований – можливо, тому, що він був у стародавньому місті, дивлячись на старовинні карти; маршрутизатори бездротового друку здавалися недоречними.
  Сакс видобув сторінки з таці й передав їх Даніелі. Райм наказав: «Намалюйте проходи на карті».
  Тутті ? Усі?'
  «Крім тих, які, здається, замуровані».
  Своїми твердими, швидкими рухами вона окреслила мережі.
  Райм сказав: «Тепер додайте громадські роботи. Каналізація. Але тільки старіші, з історичних карт. Старе лайно, пам'ятаєш? І відкриті, а не закриті труби. Композитор вступив на слід».
  Молодий офіцер почав нові пошуки. Карти, які знайшов Ерколе, явно були неповними, але вони показували деякі каналізаційні шлюзи, які працювали у вісімнадцятому та дев'ятнадцятому століттях. Даніела поклала їх на карту.
  «Гаразд, а тепер скасуйте маршрути пішохідних екскурсій», — наказав Райм.
  Ерколе роздрукував інформацію про веб-сайт із «Підземного Неаполя, подивіться історію зблизька!» і півдюжини інших. Даніела занотувала маршрути та позначила ті, що збігалися з проходами та колекторами, які вони знайшли.
  І все ж залишалися милі місць, де можна було сховати жертву.
  Россі сказав: «А район, де працювали повії, ви пропонували?» Він подивився на Джакомо, який подивився на карту й сказав: «Я патрулював — можна сказати, у віце-загоні — багато районів, де працюють жінки й чоловіки, Іспанські квартали, Пьяцца Гарібальді, Корсо Умберто, Джантурко, П’яццале. Tecchio – стадіон Сан-Паоло, Віа Террачіна, Фуорігротта, Аньяно та Корсо Луччі. Зараз вони активні. Район Доміціана – або тепер Доміціана – на північ і захід від Неаполя був історично відомий проституцією, і досі є відомим. Але тут дуже перевантажено, а населення переважно іммігранти. Композитору важко було б дістати туди свою жертву. І підземних ходів поблизу немає».
  Райм сказав: «Обведіть перші райони, які ви згадали, офіцере».
  Джакомо взяв у Даніели маркер і зробив це.
  Це звузило кількість проходів і камер приблизно до двох десятків.
  «Які вони саме», — запитав Сакс.
  Россі сказав: «Римські дороги, алеї та тротуари до того, як їх перебудували. Тунелі для доставки товарів, щоб уникнути перевантажених вулиць. Водосховища та акведуки. Зернові склади.'
  «Води?»
  'Так. Римляни побудували найкращу інфраструктуру водопостачання у світі».
  Тоді Райм покликав: «Беатріче, ти знайшов вапняк і свинець?»
  Вона не зрозуміла, і Ерколе переклав.
  ' Sì. Так ми зробили. Ось воно, бачиш».
  «Чи були старі римські акведуки вапняком?»
  «Так, вони були, і, як ви припускаєте, я вважаю, що труби… що перекачують воду, транспортують воду до фонтанів, будинків і будівель, були свинцевими. Тепер замінено, звичайно, з міркувань здоров'я».
  — Ерколе, мапи римських запасів води?
  Цей документ був легко доступний в історичних архівах.
  Ерколе передав роздруківку Даніелі. Він вказав на документ і сказав: «Ось я маю десять римських водозберігаючих камер у місцях, які ми позначили. Вони схожі на великі колодязі чи силоси, круглі. Вони були з’єднані з акведуками, що надходили до міста з півночі та заходу. Деякі з них є великими муніципальними водоймами, розміром двадцять на двадцять метрів, а деякі – набагато меншими, що обслуговують менші території чи окремі будинки. Коли водопостачання стало більш сучасним, і були створені насосні станції, багато з цих резервуарів були переобладнані під склади та комори. Двері та вікна були висічені в стінах».
  Даніела позначила їх.
  Рима: «Я хочу знову переглянути відео».
  Зображення знову з’явилося на екрані. «Погляньте на стіну, на камінь. Це резервуар для води?»
  'Це може бути.' Ерколе знизав плечима. 'Різьблений камінь. Заплямований, можливо, водяними знаками. І якщо його переобладнати, то можна було б зробити дверний отвір для доступу. Ось ця тінь свідчить про двері.
  Сакс сказав: «Ми звузили його до дев’яти чи десяти місць. Чи можемо ми обшукати їх усіх? Здобути сотню офіцерів?
  Здавалося, Россі стало незручно. «У нас немає ресурсів, які б мені хотілося». Він пояснив, що нещодавно надходили повідомлення про можливі терористичні атаки в Італії та інших частинах Європи, і багато офіцерів були витягнуті за злочини, не пов’язані з тероризмом.
  Райм відтворив відео ще раз: камінь, петля, непритомна жертва, його грудна клітка повільно піднімається, цівка пилу,...
  «Ах. Подивіться на це.' Його голос був шепотом. Але всі присутні в кімнаті відразу звернулися до нього. Він скривився: «Я бачив це раніше, але ні про що не подумав».
  «Що, Райм?»
  «Пил і камінці, що падають зі стіни».
  Сакс і Ерколе заговорили одночасно. Вона: «Метро!» Він: « Rete Metropolitana !»
  «Поїзд трясе стіни. Ерколе, швидко, які лінії проходять через зони, які ми позначили?»
  Він викликав на ноутбуці схему метрополітену. Подивившись, Даніела намалювала транзитні лінії на їхній робочій карті.
  "Там!" Телефонувала Россі. «Цей резервуар для води, маленький».
  Це була кімната приблизно двадцять на двадцять футів, у кінці акведука. До нього можна було потрапити по проходу, який виходив на вулицю біля площі на Viale Margherita.
  Джакомо додав: «Я знаю цю місцевість. Це резервуар був би в підвалі старої будівлі, яка зараз покинута. Повії могли використовувати проходи багато років тому, так.
  — Покинутий, — сказав Райм. «Отже, двері можуть бути запечатані замком і ланцюгом, вирізаним композитором; це іржа та шматки металу».
  «Я подзвоню в ШОС», — сказав Россі.
  Даніела запропонувала: «Servizio Centrale Operativo. Наш спецназ».
  Россі говорив кілька хвилин, віддаючи тверді накази, а потім поклав трубку. «Центральний офіс збирає команду».
  Сакс зустрівся поглядом з Раймом. Він кивнув.
  Вона запитала: «Як далеко це?» Вона тицьнула карту, вхід навколо якої Даніела обвела червоним колом.
  — Не більше ніж за кілька кілометрів від нас.
  — Я йду, — оголосив Сакс.
  Після короткого вагання Россі сказав: «Так, звичайно». Він подивився на Джакомо й Даніелу, і вони коротко поговорили італійською.
  Россі переклав: «Їхня машина з іншими офіцерами. Ерколе, ти керуєш детективом Саксом.
  «Я?»
  'Ви.'
  Коли вони рушили до дверей, Райм сказав: «Дайте їй зброю».
  'Що?' — спитав Россі.
  «Я не хочу, щоб вона була в полі без зброї».
  «Це ненормально».
  Ми не люди, які добре ставляться до нерегулярності...
  «Вона детектив поліції Нью-Йорка та стрілець на змаганнях».
  Россі розглянув прохання. Тоді він сказав: «Я не знаю про угоду, яку ми маємо зі Сполученими Штатами, але я дозволив жандармам, які переслідували злочинця з Франції, увійти до Кампанії озброєними». Я зроблю те саме зараз». Він зник і через кілька хвилин повернувся з пластиковим контейнером для пістолета. Він записав номер із футляра на бланк і відкрив його. 'Це-'
  — Беретта дев’яносто шість, — сказала вона. 'Один. Сороковий калібр». Вона взяла його й спрямувала вниз, злегка посунувши слайд, щоб переконатися, що він порожній. Вона забрала два чорних магазини та коробку з патронами, яку також приніс Россі.
  'Підпишіть тут. І там, де написано «Звання», «Приналежність» – там ці слова – написати щось нерозбірливе. Але будь ласка, детективе Сакс, не стріляйте ні в кого, якщо можете цього уникнути».
  'Я зроблю все можливе.'
  Вона нашкрябала там, де він вказав, вставила журнал і покрутила ковзанку, щоб зробити патронник. Потім, переконавшись, що він безпечний, вона засунула зброю за пояс. Вона поспішила до дверей.
  Ерколе переводив погляд з Даніели на Россі. 'Повинен я-?'
  Райм сказав: «Іди! Тобі слід йти .'
  РОЗДІЛ 18
  'Це воно ?' — запитала Амелія Сакс, коли вони бігли від квестури. «Це твоя машина?»
  'Так Так.' Ерколе стояв поряд із маленьким коробчастим автомобілем під назвою «Меган», ніжно-блакитного, запорошеного й потертого. Він почав підходити до неї і відкривати їй двері.
  'Зі мною все гаразд.' Вона відмахнулася від нього. 'Ходімо.'
  Молодий офіцер піднявся на водійське сидіння, а вона пересіла на пасажирське.
  — На жаль, це небагато. Він жалібно посміхнувся. «Летючий загін насправді мав два Lamborghini. Один потрапив у аварію кілька років тому, тож я не впевнений, чи вони досі мають обох. Це поліцейська машина з маркуванням. Що за-'
  «Ми повинні рухатися».
  'Звичайно.'
  Він завів двигун. Він першим увімкнув важіль, дав сигнал ліворуч і озирнувся через плече, чекаючи, поки не з’явиться проміжок у русі.
  Сакс сказав: «Я буду водити».
  'Що?'
  Вона перевела важіль перемикання в нейтральне положення, різко натиснула на гальмо, а потім вискочила.
  Ерколе сказав: «Я повинен запитати, чи є у вас ліцензія?» Ймовірно, є форми, які потрібно заповнити. Я вважаю-'
  Потім вона опинилася біля лівих дверей і відчинила їх. Він виліз. Вона сказала: «Ви можете орієнтуватися». Ерколе пошмигнув навколо машини й сів на інше сидіння, а вона сіла праворуч, не потребуючи регулювання положення сидіння; він був вищий, і це було настільки далеко, наскільки це можливо.
  Вона глянула на нього. 'Пасок безпеки.'
  «Ой. Тут нікого не хвилює». сміх. «І вони ніколи не дають тобі квиток».
  'Покласти його на.'
  — Гаразд. Я буду-'
  У той момент, коли він клацнув, вона ввімкнула першу передачу, подала двигуну газ і клацнула зчепленням, кинувшись у мізерну щілину в русі. Одну машину розвернуло, іншу загальмували. Обоє сигналили. Вона не потрудилася озирнутися.
  « Mamma mia », — прошепотів Ерколе.
  "Куди мені піти?"
  «Прямо по цій дорозі кілометр».
  «Де твої вогні?»
  «Там». Він показав на вимикач. Фари.
  — Ні, я маю на увазі мигалки. У вас є блакитний тут, в Італії?
  «Синій? О, поліцейські вогні? У мене їх немає... — Він видихнув, коли вона проштовхнулася між вантажівкою та трьома мотоциклістами. «Це моя особиста машина».
  «Ах. А скільки кінських сил? Вісімдесят?
  Ерколе сказав: «Ні, ні, насправді це ближче до ста, один десять».
  Заспокойся з моїм серцем, — подумала вона, але нічого не сказала. Амелія Сакс ніколи б не заплямувала чийсь імідж власних коліс.
  «У вас в особистих автомобілях немає мигалок?»
  «Державна поліція може. Інспектор Россі та Даніела. Я, як ви знаєте, з лісничого корпусу. Ми не. Принаймні ніхто з офіцерів, з якими я працюю, цього не робить. О, ми скоро повертаємося».
  «Яка вулиця і в який бік?»
  'Лівий. Той там нагорі. Але я не готувався. Вибачте. Я не думаю, що ми зможемо встигнути».
  Вони вчасно перебралися.
  І взяв дев’яносто градусів на верескливій другій передачі. Він задихнувся.
  "Наступний поворот?"
  — Півкілометра, праворуч. Віа Летиція».
  Він різко вдихнув, коли вона розігналася до вісімдесяти кілометрів на годину, з’їжджаючи з усіх чотирьох смуг і виходячи з них.
  «Чи відшкодують вони вам гроші, державна поліція?»
  «Це лише кілька євро за пробіг, навряд чи варто зусиль, пов’язаних із формами».
  Вона мала на увазі ремонт коробки передач, але вирішила не згадувати про це. У будь-якому випадку, скільки шкоди може завдати трансу сотня коней?
  «Ось черга».
  Через Летицію…
  На дорозі утворився затор. Замалювалися задні кінці та стоп-сигнали.
  Вона ковзала до зупинки, використовуючи обидва гальма, у дюймах від затору.
  Вибух рогу. Ніхто не ворушився.
  «Тримай бейдж», — сказала вона йому.
  Його посмішка говорила, що цей жест не принесе користі.
  Вона знову натиснула на клаксон і перевела автомобіль через узбіччя та узбіччя. Розлючені обличчя звернулися до неї, хоча вирази деяких молодших чоловіків змінилися з обуреного гніву на потіху і навіть захоплення, коли вони помітили, що божевільний водій був красивою рудою.
  Вона подолала перехрестя й повернула, як наказав Ерколе. Потім ринув вперед.
  «Телефонуйте», — наказала вона. «Подивіться, як ще раз називається ваше вбрання тактики?»
  «Так?»
  «Вибачте. Тактичний. Подивіться, де вони».
  «О, SCO». Він дістав телефон і зателефонував. Як і більшість розмов, які вона чула досі, ця розгорталася блискавично. Він закінчувався різким: « Чао, чао, чао, чао… » Він схопив панель приладів, коли вона пройшла між двома вантажівками, і сказала: «Вони зібрані та їдуть». Має бути п'ятнадцять хвилин».
  «Як далеко ми?»
  ' Cinque. Я маю на увазі-'
  "П'ять". Сакс кривився. «Хтось не може бути там швидше?» Нам знадобиться команда порушників. Композитор знову замкнув би двері чи ворота. Він зробив це в Нью-Йорку».
  «Вони, мабуть, подумають про це».
  «Все одно скажи їм».
  Ще один дзвінок. І вона зрозуміла з тону, якщо не зі слів, що нема чого робити, щоб прискорити прибуття тактичних сил.
  «У них є молотки, різці та факел».
  Швидке перемикання з четвертої на другу. Вона натиснула на акселератор. Завив двигун.
  На думку спала фраза її батька. Статут її життя.
  Коли ти рухаєшся, вони не можуть дістати…
  Але саме тоді: білявий підліток, довгі локони якого розвіваються на вітрі, проїхав бадьорим помаранчевим скутером на світлофор, не звертаючи уваги на рух.
  «Черт».
  У розмитості додатків Сакс використовував коробку передач, ножне та ручне гальмо, щоб уповільнити, а потім заносив навколо Honda, пропускаючи дитину на кілька дюймів. Він навіть не помітив. Сакс побачив, що він носив навушники.
  Потім перша передача, і вони знову були в дорозі.
  «Зліва тут». Ерколе кричав, перекриваючи вереск свого працюючого двигуна.
  Вони мчали вузькою вулицею. Житло – без магазинів. Бліда білизна звисала над ними, як прапори. Потім на площу навколо крихітного анемічного парку, на лавках із пошрамами сиділи півдюжини старших чоловіків і жінок, молодша жінка з дитячим візочком і двоє дітей, які гралися з пошарпаними собаками. Це була безлюдна територія, і Композитор міг легко вислизнути жертву з машини та під землю, щоб ніхто не помітив.
  «Ось, ось і все», — оголосив він, показуючи на пошарпані дерев’яні двері в покинутій будівлі, про яку згадував Джакомо Шиллер. Цей, як і всі фасади будівлі поблизу, був вкритий графіті. Ви могли просто розгледіти вицвілий знак: Non Entrare .
  Сакс зупинив «Меган» за двадцять футів від дверей, залишивши місце для тактичних офіцерів і швидкої допомоги. Вона поспішила вийти. Ерколе був поруч із нею.
  Знову біг. Але обережно. Сакс уважно стежив за своїми ногами – вона страждала від артриту, який став настільки важким, що її ледь не відсторонили від улюбленої професії. Хірургія усунула більшу частину, якщо не весь біль. Проте вона завжди залишалася уважною. Тіло може зрадити в будь-який момент. Але зараз усе функціонувало без проблем.
  «Ви новачок у цьому, так? До входу».
  «Вхід?»
  Це відповіло на запитання.
  Вона навчилася достатньо. «По-перше, ми охороняємо місце, захищаємо його від ворогів. Це не допоможе жертві, навіть якщо до її смерті залишаться секунди, якщо ми теж помремо. Гаразд?'
  ' Sì. '
  «Коли все стане ясно, ми намагаємося врятувати його, проводимо серцево-легеневу реанімацію, відкриваємо дихальні шляхи, якщо можемо, тиснемо, щоб зупинити кровотечу, хоча я не думаю, що втрата крові буде проблемою. Після цього ми охороняємо місце злочину, щоб зберегти докази».
  — Гаразд… А, ні!
  'Що?'
  «Я забув пінетки. Для нашого взуття. Ви повинні...'
  «Зараз ми їх не носимо. Вони занадто слизькі. Ось.
  Вона покопалася в кишені й простягла йому гумки. "На м'ячі ваших ніг".
  — Ви носите їх із собою?
  Вони обоє одягли гумку.
  «Рукавички?» запитав він. «Латексні рукавички».
  Сакс усміхнувся. 'Немає. Не в тактичних ситуаціях».
  Вона з подивом побачила, що двері були замкнені найдешевшими замками та засувкою, яка була прикріплена до дерев’яних дверей і рами маленькими шурупами.
  Вона покопалася в кишені, і в її руці був лезо. Ерколе розширив очі. Сакс усміхнулася сама собі, коли спала на думку, що зброя італійська — стилет Френка Бельтрама, чотиридюймовий клинок і руків’я з оленевого рогу. Вона відчинила його, одним спритним рухом відтягнула дужку від дерева, а потім заховала ніж.
  Приклавши палець до губ, вона розглядала нервове, спітніле обличчя Ерколе. Частина жаху була викликана жахливою поїздкою; джерело залишку було зрозумілим. Він був готовий, але не пройшов бойових випробувань. — Залишайся позаду мене, — прошепотіла вона.
  'Так Так.' Що вийшло більше як подих, ніж слова.
  Вона витягла з кишені галогенний ліхтарик, крихітну, але потужну модель на тисячу люменів. Fenix PD35.
  Ерколе примружується, напевно думаючи: Гумки, ліхтарик, ніж із маховим лезом? Ці американці, звичайно, прийшли підготовлені.
  Кивок у бік дверей.
  У нього струснуло адамове яблуко.
  Вона штовхнула всередину, піднявши світло й пістолет.
  Почувся приголомшливий гуркіт; двері вдарилися об стіл, виливши велику пляшку мінеральної води San Pellegrino.
  «Він тут!» — прошепотів Ерколе.
  'Не обов'язково. Але припустимо, що він є. Можливо, він поставив стіл, щоб попередити його про посягання. Ми повинні йти швидко».
  Атмосфера в під’їзді була різкою, стіни вкриті графіті. Це нагадувало печеру в якійсь пустелі, а не рукотворну споруду. Сходи вели вниз на два прольоти. Вони йшли повільно. Галоген видавав їх, але це було єдине джерело освітлення. Падіння з цих крутих каменів може бути смертельним.
  — Слухай, — сказала вона, зупиняючись унизу. Їй здалося, що вона почула стогін чи бурчання. Але потім нічого.
  Вони опинилися в старому цегляному тунелі шириною близько восьми футів. Посередині проходив акведук — жолоб із квадратним дном приблизно два фути завширшки. Там було майже сухо, хоча зі старих залізних труб над головою — стеля була на шість футів над ними — капала вода.
  Ерколе вказав ліворуч від них. «Восховище було б там, якщо карта правильна».
  Здалеку почався гуркіт, який наростав. Підлога здригнулася. Сакс припустила, що це метро неподалік, вона згадала з карти, але їй також спало на думку, що Неаполь був не так вже й далеко від Везувію, вулкан якого, як вона читала, може вивергнутися будь-коли. Вулкани прирівнюються до землетрусів, навіть найменші з яких можуть затиснути її під уламками, залишивши її на найгіршу смерть, яку тільки можна собі уявити. Клаустрофобія була її великим страхом.
  Але гуркіт піднявся до крещендо, а потім згас.
  Метро. Гаразд.
  Вони дійшли до розгалуження, де тунель розділявся на три гілки, кожна з яких мала свій акведук.
  «Де?»
  'Вибачте. Я не знаю. Цієї частини не було на карті».
  «Вибери одну», — подумала вона.
  І тоді вона побачила, що в лівій гілці тунелю був не лише акведук, а й теракотова труба, значною мірою зламана. Ймовірно, старий каналізаційний стік. Вона згадувала скатологічний слід від взуття Композитора. 'Сюди.' Вона почала ходити по вологій підлозі, запах плісняви лоскотав їй горло і нагадував про завод з переробки урану в Брукліні, місце першої спроби вбивства Композитора.
  Де ти? Вона подумала жертві? де
  Вони продовжували, обережно крокуючи акведуком, доки тунель не закінчився — у великому, брудному підвалі, тьмяно освітленому вентиляційними шахтами та тріщинами в стелі. Акведук продовжувався на арочних колонах до круглої кам’яної циліндричної споруди двадцять футів у поперечнику та двадцять заввишки. Стелі не було. Збоку були вирізані двері.
  — Ось і все, — прошепотів Ерколе. «Водоймище».
  Вони злізли з акведуку та спустилися кам’яними сходами на підлогу, приблизно на десять футів нижче.
  Так, вона могла почути звук дихання зсередини. Сакс показав Ерколе закрити акведук, по якому вони спускалися, та інші двері, що виходили з підвалу. Він зрозумів і дістав пістолет. Його незручна хватка підказала їй, що він рідко стріляє. Але він перевірив, чи снаряд був під патрон і запобіжник знявся. І він усвідомлював, куди направлено дуло. Досить добре.
  Глибокий вдих, ще один.
  Тоді вона повернулася за ріг, тримаючись тихо, і запустила світло в кімнату.
  Жертва була за п’ятнадцять футів від неї, сиділа, приклеєна скотчем, у хиткому кріслі, напружуючись, щоб утримати голову піднятою проти натягу петлі вгору. Тепер вона чітко бачила механізм, який створив Композитор — смертоносні басові струни, що збігали до дерев’яного прута, вбитого в тріщину в стіні над головою жертви, потім до іншого прута і, нарешті, до відра, наповненого водою. Вага у відрі зрештою затягнула петлю настільки, щоб задушити його.
  Він примружився, заплющивши очі від блиску ліхтарика.
  У кімнаті не було інших дверей, і було видно, що Композитора тут немає.
  «Заходьте всередину, прикривайте двері!» — гавкнула вона.
  ' Sì! '
  Вона заховала зброю в кобуру й підбігла до чоловіка, який ридав. Вона витягла кляп з його рота.
  ' Саедумі, саедумі! '
  «З тобою все буде добре». Цікаво, скільки він говорить англійською.
  Вона мала з собою рукавички, але зараз не хвилювалася. Беатріс могла б надрукувати її пізніше, щоб усунути її гребені тертя. Вона схопила петлю й потягнула вниз, піднявши відро, а потім насунула петлю йому на голову. Повільно опустила відро. Але не долетів до підлоги, як палиця, що втиснулася в щілину між камінням, піддалася, і відро впало на підлогу.
  пекло Вода забруднить будь-який слід на камені.
  Але тепер нічого робити. Вона обернулася до бідолахи й оглянула його. Його паніковані очі дивилися то на неї, то на стрічку, що прив’язувала його руки до стелі, а потім на неї.
  «З тобою все буде добре. Приїжджає швидка допомога. Ти розумієш? англійська?
  Він кивнув. 'Так Так.'
  Він не виглядав сильно пораненим. Тепер, коли він був у порядку, Сакс натягнув латексні рукавички. Вона знову зняла лезо й натиснула кнопку. Він відчинився. Чоловік відсахнувся.
  'Все добре.' Вона перерізала стрічку й звільнила його руки, потім ноги.
  Очі жертви були широко розплющені та розфокусовані. Він бурчав арабською.
  'Як вас звати?' — спитав Сакс. Вона повторила запитання арабською. Усі офіцери NYPD у великих справах, яким доводилося працювати в боротьбі з тероризмом, знали півдюжини слів і фраз.
  'Алі. Алі Мазік.'
  — Ви десь поранені, містере Мазік?
  «Моє горло. Це моє горло». Він знову пустився, і його очі знову метнулися.
  Ерколе сказав: «Він, здається, не надто поранений».
  'Немає.'
  «Проте він, здається, досить дезорієнтований».
  Зв'язаний божевільним і мало не повішений у старих римських руїнах? Ніяких сюрпризів.
  «Давайте відведемо його нагору».
  РОЗДІЛ 19
  Прибула тактична група.
  Десяток офіцерів ШОС. Вони з’явились у смертельній серйозності та були цілком впевнені, коли сканували територію та стискали зброю, як справжні майстри.
  Біля входу їх зупинив Сакс. На поясі вона носила щит поліції Нью-Йорка, золотий як детектив, що надавало їй певного авторитету, хоч і неоднозначного. Командир запитав: «ФБР?» Сильний акцент.
  «Так, — сказала вона. Що, здавалося, його задовольнило.
  Чоловік був великого тіла й великої голови, яка була вкрита кучмою кучерявого рудого волосся, приблизно такого ж відтінку, як і її. Він кивнув їй і сказав: «Мікеланджело Фраска».
  «Амелія Сакс».
  Він енергійно потиснув їй руку.
  Вона показала повз нього прибулій медичній бригаді, кремезним чоловікові та жінці, майже такими ж імпозантними – вони могли бути братами та сестрами – і вони посадили Мазіка на каталку та взяли його життєво важливі показники. Медик деякий час розглядав червону лігатуру та сказав щось італійською своєму напарнику, а потім Саксу: «Все добре, добре. У тілесності. Його розум дуже запаморочений. П'яний я б сказав, якби він не був мусульманином. Можливо, жертва вживала наркотики». Вони допомогли Мазіку сісти в задню частину машини швидкої допомоги та поговорили з Ерколе.
  Молодий офіцер довго говорив Мікеланджело, мабуть, про те, що сталося. Він показав на вхід.
  «Я сказав їм, де шукати, і що вбивця все ще може бути поблизу».
  Сакс зазначила, що чоловіки були в чорних рукавичках, тому її не хвилювали відбитки пальців, і капюшонах, які б запобігли забрудненню волосся. Вона покопалася в кишені й простягла Мікеланджело десяток резинок.
  Він запитально подивився на неї.
  — Fai così , — сказав Ерколе, показуючи на свої ноги.
  Командир кивнув, і його очі були вражені. ' Per le nostre impronte. '
  ' Sì .'
  ' Буоно! «Сміх. ' Американка. '
  «Скажи їм швидко пройти через вхідну кімнату, де ми знайшли стіл і пляшку з водою, і уникати кімнати, де ми взяли жертву. Саме там буде більшість доказів, і ми не хочемо, щоб вони більше були забруднені».
  Ерколе передав інформацію, і великий чоловік кивнув. Тоді він швидко розгорнув свої війська.
  Вона почула позаду них голоси. Зібралося чимало людей – серед них і журналісти, які телефонували. Поліція проігнорувала журналістів. Офіцери в формі натягнули жовту стрічку, як в Америці, і стримали натовп.
  Прибув інший фургон, великий і білий. Збоку було написано Polizia Scientifica . Двоє чоловіків і жінка вилізли і підійшли до подвійних дверей ззаду, відчинили їх. Вони одягнені в білі комбінезони Tyvek, назва підрозділу на правій груді та напис Spray Guard на лівій. Вони підійшли до офіцера в уніформі, який вказав на Сакса та Ерколе. Троє підійшли й поговорили з Ерколе, який, як вона зрозуміла з його жестів, розповів їм про цю сцену. Під час довгих пояснень жінка раз чи двічі глянула на Сакса.
  Сакс сказав: «Якщо я можу позичити костюм, я пошукаю разом з ними». Я можу показати їм, де саме...
  Її перебив чоловічий голос. «У цьому немає необхідності».
  Сакс обернувся до прокурора Данте Спіро. Він наближався з-за зграї офіцерів у формі та автомобілів. Один офіцер стрибнув уперед і підняв для нього жовту стрічку високо, щоб Спіро не довелося вклонятися.
  — Procuratore , — почав Ерколе.
  Чоловік перервав його потоком італійської.
  Молодий офіцер нічого не сказав, лише опустив очі й кожні кілька секунд кивав, поки Спіро продовжував із ним розмовляти.
  Ерколе щось сказав, кивнувши Мазіку, який сидів у задній частині машини швидкої допомоги та виглядав набагато краще.
  Знову Спіро викинув слова в свою сторону, явно незадоволений.
  ' Sì, Procuratore. '
  Тоді молодий офіцер обернувся до неї. «Він каже, що ми можемо піти зараз».
  «Я хотів би провести пошуки з командою».
  — Ні, це неможливо, — сказав Спіро.
  «За професією я офіцер на місці злочину».
  У напівтемряві двері з’явився Мікеланджело. Він помітив Спіро і підійшов. Він заговорив з ним якусь мить.
  Ерколе переклав. «Вони закінчили обшук. Жодного сліду Композитора. Вони спустилися по всіх акведуках і обшукали всі кімнати в підвалі. Є підвідний тунель, який веде до станції метро. Ніяких ознак, що він десь там був».
  «Будівля над підвалом». Вона кивнула на споруду позаду них.
  Мікеланджело сказав: «Він закритий бетоном». З боку sotto terra вхід неможливий .
  Коли жінка-судмедексперт проходила повз неї, вона з посмішкою сказала: «Ми збираємося переступити межі».
  Сакс кліпав очима.
  «Так, ми знаємо, хто ти. На уроках ми використовуємо книгу Ispettore Lincoln Rhyme. Це не італійською мовою, але ми по черзі перекладали. Ви обидва натхнення. Ласкаво просимо до Італії!'
  Вони зникли через двері.
  Спіро викинув Ерколе ще дюжину речень, а потім пішов до стародавніх дверей, одягаючи власні сині латексні рукавички.
  Ерколе переклав: « Прокуратор Спіро цінує вашу допомогу та вашу пропозицію допомогти з місцем події, але він вважає, що було б найкраще, заради безперервності, якби розслідування проводили італійські правоохоронні органи».
  Сакс вирішив, що просувати справу далі лише збентежить Ерколе. Він розпачливо подивився на «Меган» і підняв руку до її плеча, ніби хотів направити її до нього. Її погляд на нього ніби опустив кінцівку, наче вона була у вільному падінні, і вона знала, що він більше ніколи не спробує її нікуди провести.
  Коли вони підійшли до машини, він пильно подивився на водійське сидіння.
  Сакс сказав: «Ти керуєш».
  На велике полегшення Ерколе.
  Вона передала йому ключі.
  Коли вони з Ерколе влаштувалися, а двигун запрацював, вона запитала: «Ця фраза, яку ви сказали мені про безперервність? Це те, що Спіро справді сказав?»
  Ерколе червонів і зосереджувався на першій передачі. «Це був грубий переклад».
  — Ерколь?
  Він проковтнув. «Він сказав, що я маю негайно забрати цю жінку — тобто вас — з місця події, і якщо я дозволю їй — тобто, знову ж таки, вам — знову поговорити з будь-якими офіцерами, тим більше з пресою, без його прямого дозволу, він мав би мою роботу. Тут і в моєму лісництві».
  Сакс кивнув. Потім запитав: «Чи справді він використав слово «жінка»?»
  Після паузи: «Ні, не було». Він посигналив, відпустив зчеплення, а потім обережно виїхав на вулицю навколо площі, наче його немічна бабуся сиділа на задньому сидінні.
  РОЗДІЛ 20
  Приголомшений.
  Таким було враження Райма про Алі Мазіка.
  У ситуаційній кімнаті в поліцейському штабі Райм спостерігав за жертвою викрадення через відкриті двері, через коридор, порожній офіс на першому поверсі.
  Сухий чоловік сидів у кріслі, стискаючи пляшку газованої води Aranciata San Pellegrino. Він уже випив один із апельсинових напоїв, і кілька дрібних крапель всипало його бороду. Його обличчя було виснаженим — хоча це був його природний стан, припустив Райм, оскільки його випробування тривали лише день чи близько того. Темні кола під очима. Випуклі вуха й ніс… і ця вражаюча маса жорсткого чорного волосся, що повністю огортало його голову й нижню частину обличчя.
  З Раймом були Россі, Ерколе і Сакс. На даний момент Тому мало що робити, тому він пішов, щоб зареєструватися в готелі та переконатися, що доступність для людей з обмеженими можливостями відповідає вимогам місця.
  Протягом півгодини Мазіка допитував офіцер державної поліції, який вільно володів арабською та англійською.
  Сакс хотіла бути присутньою або провести власне інтерв’ю, але Россі відхилив її прохання. За цим стояв би Данте Спіро.
  Нарешті офіцер завершив розмову та приєднався до інших. Він передав Россі свої нотатки, потім повернувся до кабінету через коридор. Він звернувся до Мазіка, який усе ще здавався збентеженим. Він повільно підвівся й пішов за офіцером коридором. Він стискав апельсинову газовану воду, наче це був талісман.
  Россі сказав: «Поки що він залишиться тут під вартою». Він залишається в, як би сказати, стані? Розгублений стан. Краще, щоб ми спостерігали за ним. І оскільки Композитор все ще живе, ми не знаємо напевно, що Мазік у безпеці. Звичайно, мотивів, які ми можемо побачити, немає».
  'Хто він?' — спитав Сакс.
  «Він шукач притулку з Лівії. Один із багатьох. Він прибув сюди на кораблі, який розбився». Він насупився й звернувся до Ерколе, який сказав: «На пляжі».
  ' Sì. Тиждень тому опинився на пляжі в Баї, курортній зоні на північний захід від Неаполя. Він і ще сорок інших прибули туди й були заарештовані. Їм пощастило. Погода була хороша. Вони вижили, всі. Того самого дня біля Лампедузи затонуло судно, і дюжина загинула».
  Сакс сказав: «Якщо його заарештували, чому він був у сільській місцевості?»
  — Дуже гарне запитання, — сказав Россі. «Можливо, буде корисно пояснити нашу ситуацію в Італії щодо біженців. Ви знаєте про іммігрантів, які приїжджають із Сирії, заполонюючи Туреччину, Грецію та Македонію?»
  Поточні події мало цікавили Райма, але тяжке становище біженців на Близькому Сході було всюди в новинах. Насправді він щойно прочитав статтю на цю тему під час тривалого перельоту зі Сполучених Штатів.
  «У нас схожа проблема. Це довга, небезпечна подорож до Італії з Сирії, але менш тривала подорож з Єгипту, Лівії та Тунісу. Лівія є абсолютно невдалою державою; після арабської весни це стало країною громадянської війни, де зростали екстремісти. ІДІЛ та інші групи. Окрім політичних потрясінь, тут також страшна бідність. Проблема посилюється тим, що посуха та голод в Африці на південь від Сахари змушують біженців з півдня до Лівії, яка насилу може їх прийняти. Тож контрабандисти людей – які також є ґвалтівниками та злодіями – беруть величезні суми за переправлення людей на Лампедузу, про яку я вже згадував. Це найближчий острів Італії до Африки». Він зітхнув. «Я відпочивав там зі своєю родиною, коли був хлопчиком. Тепер я б ніколи не забрав своїх дітей. Отже, контрабандисти привозять туди бідніших шукачів притулку. Інші, якщо вони заплатять премію, будуть доставлені на материк, як Maziq, в надії, що вони зможуть уникнути арешту.
  «Але, як і він, більшість спіймано, хоча для армії, флоту та поліції це величезний виклик». Він подивився на Райма. «Це не так сильно торкнулося вашої країни. Але тут криза великих масштабів».
  У статті, яку Райм прочитав у літаку, йшлося про конференцію, яка зараз проходила в Римі, присвячену ситуації з біженцями. Учасники з усього світу шукали способи збалансувати гуманітарну потребу допомогти знедоленим, з одного боку, та занепокоєння щодо економічних труднощів і безпеки в країнах призначення, з іншого. Серед надзвичайних заходів, які розглядаються, йдеться в матеріалі, Конгрес США розглядав законопроект про дозвіл 150 000 іммігрантів в країну, а сама Італія незабаром повинна була проголосувати за міру пом’якшення законів про депортацію, хоча обидві пропозиції були суперечливими та були прийняті з сильною опозицією.
  «Алі Мазік типовий для цих людей. Відповідно до Дублінського регламенту щодо пошуку притулку, він повинен був подати заяву про надання притулку в країні в’їзду – Італії. Його перевірили через Eurodac і...
  — Дактилоскопія? — спитав Райм. Технічний термін для зняття відбитків пальців.
  Ерколе відповів: «Так, це правильно». У біженців знімають відбитки пальців і проходять перевірку».
  Россі продовжив: «Отже, це ситуація Мазіка. Він пройшов первинну перевірку – жодних зв’язків із злочинністю та терористами. Якби так, його б негайно депортували. Але його звільнили, тому його вилучили з приймального табору та помістили на другорядне місце. Це готелі чи старі військові казарми. Вони можуть вислизнути, як багато хто робить, але якщо вони не повернуться, їх депортують до рідної країни, коли їх спіймають.
  «Мазік зупинявся в готелі резиденції в Неаполі. Не дуже приємне місце, але зручне. Щодо подій, які передували викраденню, то сам він нічого не пам’ятає про те, що сталося. Інтерв'юер був схильний йому вірити через травму від викрадення – наркотики та брак кисню. Але Даніела ознайомилася з готелем, і один із біженців сказав, що Мазік сказав йому, що він планує сісти на автобус, щоб зустрітися з кимось на вечерю біля Д'Абруццо. Це маленьке містечко в сільській місцевості».
  Сакс сказав: «Ми повинні знайти того хлопця, з яким він їв, і поговорити з ним. Можливо, він бачив Композитора. Можливо, стежить за Мазіком.
  Россі сказав: «Це є ймовірність. Поштова поліція проаналізувала дані телефонної картки, знайденої там, де його викрали. Це, звичайно, його, а не Композитора. Він користувався передплаченим мобільним, як і всі біженці. Незадовго до того, як його викрали, він дзвонив на інші передплачені телефони – у Неаполь, Лівію та в італійське місто на півночі Больцано, неподалік від кордону. Поштова поліція вважає, що може співвіднести пінг. Ти розумієш?'
  — Так, — сказав Райм. «Щоб дізнатися, де він був, коли обідав».
  'Точно. Вони дадуть мені знати незабаром».
  Сакс запитав: «Що він має сказати?»
  «Він дуже мало пам'ятає. Він вважає, що більшу частину часу у нього були зав’язані очі. Він прокинувся у водоймі, а його викрадач зник».
  Неусміхнена Беатріс — жіночно округла, як модель Боттічеллі — пройшла від лабораторії до ситуаційної.
  Екко . — Вона підняла кілька роздруківок.
  Ерколе взяв шарпі й підійшов до дошки. Вона рішуче похитала головою й взяла маркер з його руки. Вона глянула на Россі й заговорила.
  Ерколе нахмурився, а Россі розсміявся. Він пояснив: «Вона сказала, що почерк офіцера лісництва не найкращий. Він зачитає результати аналізу наукової поліції англійською мовою, а вона напише це на нашій карті. Він допоможе їй у перекладі».
  Поки чоловік читав з аркушів, товсті пальці жінки ковзали по блокноту на мольберті, так, це було правда, досить елегантним почерком.
  Викрадення «Композитора», Viale Margherita, 22, Неаполь
  • Місцезнаходження: Римський резервуар акведук.
  • Жертва: Алі Мазік.
   Біженець, тимчасово розміщений у готелі Paradise, Неаполь.
   Легкі травми шиї та горла внаслідок удушення.
   Незначне зневоднення.
   Дезорієнтація і втрата пам'яті від наркотиків і нестачі кисню.
  • Слід від одягу потерпілого:
   Варіант препарату, амобарбітал.
   Залишок рідкого хлороформу.
   Бруд на основі глини, джерело невідоме.
  • Сліди:
   Жертви.
   Converse Cons, розмір 45, такий же, як і на інших сценах.
  • Пляшка з водою. Джерело не визначено.
  • Телефон Nokia, передплачений мобільний (надіслано до поштової поліції для аналізу), номер EID вказує, куплений за готівку два дні тому в тютюновому магазині на Viale Emanuele. Коротке замикання телефону через розлив води під час входу на місце. Сім-карта виявила п'ять дзвінків раніше за день з одного номера, передоплачена, більше не активна.
   ДНК на телефоні (піт, швидше за все)
   Збігається з Composer.
  • Сліди оланзапіну, антипсихотика.
  • Невелика кількість хлориду натрію, пропіленгліколю, мінеральної олії, гліцерилмоностеарату, поліоксіетиленстеарату, стеарилового спирту, хлориду кальцію, хлориду калію, метилпарабену, бутилпарабену.
  • Клейка стрічка. Джерело не визначено.
  • Бавовняна тканина, яка використовується як кляп. Джерело не визначено.
  • Петля з двох струн музичного інструменту, струна мі для контрабаса. Подібно до петлі з місця злочину в Нью-Йорку, використаної на жертві Роберта Елліса.
  • Відро, звичайне. Джерело не визначено.
  • Замок і засув, ґрати вхідних дверей. Поширений. Джерело не визначено.
  • Дерев'яна прут, імпровізована шибениця. Поширений. Джерело не визначено.
  • Відсутність відбитків пальців, крім відбитків жертви. Сліди плям свідчать про латексні рукавички.
  • Пов’язане: завантажене відео на службі розміщення відео NowChat, чотири хвилини, три секунди, із зображенням жертви, петлі. Грає музика: «Вальс квітів» із «Лускунчика» та людське дихання (можливо, жертви).
   Поштова поліція намагається відстежити завантаження, але використання проксі та віртуальних приватних мереж сповільнює пошук.
  Потім Беатріс зняла десяток фотографій місця злочину, на якому зображено резервуар для води, де тримали Мазіка, а також вхід до старої будівлі, акведук і затхлий цегляний підвал.
  Ерколе втупився в зображення водойми, на яких, здавалося, була зображена середньовічна камера тортур. «Похмуре місце».
  Райм нічого не сказав офіцеру лісництва, але проглянув таблицю. «Ну, я згадав божевільний. Я не бачив, наскільки я правий».
  «Що ви маєте на увазі, капітане Райм?»
  «Ви бачите хлорид натрію, пропіленгліколь тощо?»
  'Так. Що це?'
  'Електропровідне желе. Його наносять на шкіру для лікування електрошоком психотиків. Рідкість у наш час».
  «Чи може Композитор відвідувати тут психіатра?» — запитав Ерколе. «Для тих процедур?»
  — Ні, ні, — сказав Райм. «Процедура займає час у лікарні. Це, ймовірно, з того самого місця, де Композитор отримав антипсихотичний препарат: із американської лікарні. Він функціонує досить добре, тож я припускаю, що він пройшов лікування за кілька днів до нападу в Нью-Йорку. А що таке амобарбітал? Інший антипсихотик?
  Сакс сказав: «Я перевірю базу даних NYPD». Через мить вона повідомила: «Це швидкодіючий заспокійливий засіб для боротьби з нападами паніки. Її було розроблено сто років тому в Німеччині як сироватку правди – для цього вона не працювала, але лікарі виявили, що вона має побічний ефект швидкого заспокоєння збуджених або агресивних суб’єктів».
  Багато пацієнтів з біполярним розладом і шизофренією, знав Райм з минулих випадків, часто мучили тривогу.
  Інша постать повільно ступила в двері. Це був Данте Спіро, який оглядав усіх безвиразним обличчям.
  — Procuratore , — сказав Ерколе.
  Прокурор схилив голову й щось написав у своїй книжці в шкіряній палітурці.
  Чомусь Ерколе Бенеллі спостерігав за цим із занепокоєнням, зазначив Райм.
  Спіро вислизнув книгу й переглянув таблицю доказів. Він сказав лише: «Англійською. Ах.
  Потім звернувся до Сакса й Райма. «Зараз. Ваша участь у цій справі має бути обмежена цими чотирма стінами. Ви згодні, інспекторе? Кивок у бік Россі.
  'Звичайно. Так.'
  — Містере Райм, ви тут з нашої ласки. Ви не маєте повноважень розслідувати злочини в цій країні. Ваш внесок в аналіз доказів буде оцінено, якщо він виявиться корисним. Як і вони, і я це визнаю. І будь-які ваші думки щодо настрою Композитора також будуть взяті до уваги. Але крім цього, ні. Я зрозуміла?»
  «Чудово», — пробурмотів Райм.
  «Тепер я хочу сказати ще одну річ. На тему, яка піднімалася раніше. Екстрадиція. Ви втратили юрисдикцію над Композитором і його злочинами в Америці, а ми її отримали. Ви захочете домогтися екстрадиції, але я буду боротися з цим дуже завзято». Якусь мить він дивився на них. — Дозвольте, будь ласка, дати вам урок права, містере Райм і детективе Сакс. Уявіть собі місто в Італії під назвою Чочче-дель-Лупо. Назва жарт, розумієте. Це не справжнє місце. Це означає «Вовчі синиці».
  «Ромул і Рем, міф про заснування Риму», — сказав Райм. У його голосі було нудно, бо йому було нудно. Він дивився на газетні блокноти на мольберті.
  Ерколе сказав: «Близнюки годують вовчицю».
  Риму неуважно виправили: «Самка годує , дитина смокче ».
  «Ой. Я не…'
  Спіро різко обірвав Ерколе й продовжив: «Юридичний урок такий: адвокати з Америки не виграють справи в Чоччі дель Лупо. Адвокати з Чоччі-дель-Лупо виграють справи в Чоччі-де-Лупо. І ви зараз американці, які міцно перебувають у центрі міста Чіочче-дель-Лупо. Ви не виграєте екстрадиції, тож для вас буде краще, якщо ця думка зникне з вашого розуму».
  Райм сказав: «Можливо, нам варто зосередитися на його злові». Вам не здається?
  Спіро нічого не сказав, але повільно вийняв телефон і надіслав смс чи електронний лист.
  Россі трохи заворушився, неспокійно ставши до обміну.
  Ерколе сказав: « Прокураторе , інспекторе, у мене є думка, і я хотів би її реалізувати».
  Через мить Спіро відклав телефон і підняв брову в бік юнака. ' Sì? '
  «Ми повинні встановити спостереження за місцем, де ми знайшли Мазіка. Вхід до акведуку.'
  — Спостереження?
  'Так. Звичайно.' Ерколе посміхався, дивлячись на очевидну неспроможність Спіро побачити те, що для нього було очевидним. «Жодного оголошення для преси не було. Поліція покинула територію. На дверях є стрічка, але ви повинні підійти ближче, щоб це побачити. Він може повернутися на місце злочину, а коли дійде в зону, дати ляпаса! Ми можемо його заарештувати. Коли я був там, я помітив схованки навпроти вулиці, де можна було сховатися».
  «Ви не думаєте, що це було б марною тратою наших ресурсів, які, як ми знаємо, обмеженіші, ніж я сподівався».
  Ще одна посмішка. «Зовсім ні. Відходи? Як ви це бачите?»
  Спіро підняв руку вгору. «Чому я взагалі турбуюся? Це те, що ви робите в лісі, як офіцер лісництва? Перевдягнутися в оленя, ведмедя? І чекати браконьєра?»
  «Я просто…» Тоді з його вуст потекла італійська.
  Райм глянув на двері й помітив, що інший офіцер стоїть у коридорі й спостерігає за розмовою. Це був гарний молодий чоловік, одягнений досить стильно. Він дивився на почервоніле обличчя Ерколе з нейтральним виразом.
  «Я просто подумав, що це має сенс, сер».
  Райм вирішив покінчити з таємницею. «Він не повернеться».
  'Немає?'
  — Ні, — сказав Спіро. — Скажіть йому чому, містере Райм.
  «Через воду, яка вилилася, коли ви з Саксом відчинили двері».
  'Я не розумію.'
  «Бачиш, що вода намочила?»
  Ерколе подивився на фотографії. 'Телефон.'
  «Композитор дуже ретельно поставив стіл і предмети на ньому. Будь-хто, хто відкриває двері, особливо швидко, перекине пляшку з водою, замкнувши телефон».
  Ерколе на мить заплющив очі. 'Так, звісно. Композитор дзвонив кожні п’ятнадцять хвилин або близько того, і доки дзвонив мобільний, він знав, що там нікого немає. Коли він дзвонив і він був мертвий, він зрозумів, що хтось зламав двері. І повертатися було небезпечно. Так просто, але я пропустив це».
  Спіро кинув погляд на Ерколе. Потім він запитав: «Де зараз Мазік?»
  — Захисна камера, — сказав Россі. «Ось».
  — Офіцер лісництва, — сказав Спіро.
  'Так, сер?'
  Будьте корисними та знайдіть нашого арабомовного офіцера. Мене цікавить ця речовина, електропровідний гель».
  — Аллора … — Ерколе замовк.
  «Що ти хочеш сказати?»
  Офіцер прочистив горло.
  Знову ввірвався Рим. «Ми припустили, що це від Композитора. Він приймає антипсихотичні препарати, тому ми припустили, що він пройшов лікування ECS».
  Спіро відповів: «Це логічно. Але не виключено, що Мазік лікувався в Лівії від захворювання. І я хотів би виключити таку можливість».
  Райм кивнув, бо це була теорія, яку він не розглядав, і вона була дійсною.
  « Sì, Procuratore ».
  — А та інша речовина, амобарбітал? Спіро подивився на таблицю.
  Сакс сказав йому, що Композитор прийняв заспокійливе, щоб запобігти нападам паніки.
  «Подивіться, чи Мазік теж це коли-небудь брав».
  — Зараз я піду, — сказав Ерколе.
  'Тоді йди.'
  Коли він пішов, Райм сказав: «Прокурор Спіро. Рідко хтось знає вихідні інгредієнти електропровідного гелю». Райм дійшов висновку, що це інгредієнти, ще до того, як прибув прокурор.
  'Є це?' — неуважно запитав Спіро. Його очі дивилися на графік. «Ми багато чого дізнаємося в цій нашій цікавій справі, чи не так?»
  Вийшовши з ситуаційної кімнати, Ерколе Бенеллі мало не наткнувся прямо на Сільвіо Де Карло, улюбленого хлопця Россі.
  Стиліст, модник державної поліції.
  Боже мій. А тепер я терплю коментарі.
  Чи Де Карло також зневажливо зауважить моє прибирання розлитої мінеральної води чи лише останню обробку Спіро?
  Більше коментарів Forestry Corps?
  Цукіні Коп. Свинячий поліцейський…
  Ерколе на мить подумав про те, щоб пройти повз молодого чоловіка, який знову був одягнений в одяг, який Ерколе не тільки не міг собі дозволити, але й не мав би смаку вибирати, навіть якби йому дали керувати складом Ferragamo. . Але потім він вирішив: ні. Коли він був молодим і хлопчики мучили його через його незграбну статуру та незграбність у спорті, він зрозумів, що найкраще протистояти їм, навіть якщо ти закінчиш із закривавленим носом або розбитою губою.
  Він подивився Де Карло в очі. «Сільвіо».
  «Ерколь».
  «Ваші справи йдуть добре?»
  Але помічника інспектора балачки не цікавили. Він озирнувся повз Ерколе й уздовж і вниз по коридору. Його яскраво-карі очі знову зупинилися на офіцеру лісництва. Він сказав: «Вам пощастило».
  «Пощастило?»
  «З Данте Спіро. Правопорушення, які ви вчинили..."
  Правопорушення?
  «... не були такими серйозними. Він міг відрізати вам ноги з-під вас. Застряг, як свиня.
  Ах, посилання на лісничий корпус.
  Де Карло продовжив: «Все ж ви отримали те, що було рівноцінно ляпасу рукавичкою».
  Ерколе нічого не сказав, але чекав на образу, глузливу посмішку, поблажливість, не знаючи, в якій формі це може бути.
  Як би він відповів?
  Це мало значення; що б він не сказав, це матиме зворотний ефект. Він би зробив із себе бовдура. Як завжди з Сільвіо Де Карлосом світу.
  Але потім офіцер продовжив: «Якщо ви хочете пережити цей досвід, якщо ви хочете перейти з лісництва в державну поліцію, як я підозрюю, що ви робите – і це може бути ваша єдина можливість – ви повинні навчитися працювати з Данте Спіро . Ти плаваєш, Ерколе?
  «Я… так».
  'В море?'
  'Звичайно.'
  Вони були в Неаполі. Кожен хлопчик міг купатися в морі.
  Де Карло сказав: «То ви знаєте riptides. Ви ніколи не боретеся з ними, тому що ви не можете перемогти. Ви дозволяєте їм вести вас куди завгодно, а потім повільно, обережно пливете по діагоналі назад до берега. Данте Спіро - це хвиля. Зі Спіро ви ніколи не будете битися з ним. Тобто суперечити йому. Ви ніколи не питаєте його. Ви згодні. Ви вважаєте, що він геніальний. Якщо у вас є ідея, яку, на вашу думку, необхідно реалізувати, і вона суперечить йому, тоді ви повинні знайти спосіб досягти своєї мети побічно. Або таким чином, про який він не може дізнатися, або таким, який здається – здається , зауважте, – сумісним з його мисленням. Ти розумієш?'
  Ерколе справді зрозумів ці слова, але йому знадобився час, щоб перекласти їх на практиці. Це був зовсім інший спосіб роботи поліції, ніж він звик.
  На мить він сказав: «Так, я».
  «Добре. На щастя, ти під опікою добрішої – і не менш талановитої – людини. Массімо Россі захищатиме вас у міру своїх можливостей. Вони зі Спіро однолітки і поважають один одного. Але він не зможе врятувати вас, якщо ви кинетеся в пащу лева. Як ви, здається, схильні робити».
  «Дякую за це».
  'Так.' Де Карло розвернувся й почав йти геть, а потім озирнувся. «Твоя сорочка».
  Ерколе подивився на кремову сорочку, яку він одягнув сьогодні вранці під сіру форму. Він не помітив, що куртка була розстібнута.
  «Армані? Чи, можливо, хтось із його протеже? — запитав де Карло.
  «Я швидко одягнувся. На жаль, я не знаю етикетки».
  «Ах, добре, це цілком нормально».
  Ерколе міг сказати, що ці слова не були іронією і що Де Карло справді захоплювався сорочкою.
  Він подякував. Він підкреслено не додав, що сорочка була зшита не в Мілані, а на в’єтнамській фабриці, і продавалась не в бутіку в шикарному неаполітанському районі Вомеро, а з візка на нерівному та нерівному проспекті, відомому як Спакканаполі. Албанський постачальник. Договірна ціна становила чотири євро.
  Вони потисли один одному руки, і помічник інспектора пішов геть, дістаючи зі стильної задньої кишені iPhone у стильному чохлі.
  РОЗДІЛ 21
  Більше не в Канзасі.
  Прогулюючись житловою частиною цієї неаполітанської вулиці – час обіду, і тому не так багатолюдно – Гаррі Сомс подумав про цю фразу-кліше з «Чарівника країни Оз» . А потім прошепотів це вголос, глянувши на молоду брюнетку, довге-довге волосся, довгі ноги, яка розмовляла по мобільному, проходила повз. Це був певний тип погляду, і вона відповіла на нього певним чином, очі не зовсім затримувалися, але залишалися на його скульптурному обличчі середньозахідної Америки на частку секунди довше, ніж це зробив би телефонний розмовник інакше.
  Потім жінка, втілення південно-італійської енергійності, і її погойдуваний, сексуальний крок, зникли.
  проклятий приємно
  Гаррі продовжував. Тоді він перевів погляд на ще двох молодих жінок, які балакали, одягнені так само витончено — і тактично — як будь-яка гаряча дівчина з Верхнього Іст-Сайду на Мангеттені.
  На відміну від Жінки-1, мить тому, вони обоє ігнорували його, але Гаррі було байдуже. Він був у дуже гарному настрої. А який двадцятитрирічний не став би, змінивши свій рідний штат Міссурі (на кшталт Канзасу) на Італію (Оз без літаючих мавп)?
  Молодий атлетичний чоловік, складений як біг-бек, закинув свій важкий рюкзак вище на плечі та повернув за ріг, який мав привезти його до його квартири на Корсо Умберто I. Його голова трохи боліла – занадто багато Верментіно та (Боже, допоможи йому). !) дешева граппа за ранньою вечерею півгодини тому.
  Але він заслужив це, виконавши свої уроки рано вдень, а потім тинявся вулицями, практикуючи свою італійську. Повільно він вивчав мову, що спочатку здавалося непереборним, головним чином через концепцію статі. Килими були хлопці, столи дівчата.
  І акценти! Буквально днями він підняв брови і викликав сміх, коли в ресторані замовив пеніси з томатним соусом; слово, що позначало чоловічі статеві органи, було небезпечно близьке до пенне, пасти (і до слова, що позначало хліб).
  Але потроху він вивчав мову, вивчав культуру.
  Поко а поко…
  Почуваюся добре, так.
  Хоча йому доведеться стримувати нічні вечірки. Занадто багато пиття. Забагато жінок. Ну ні, це був оксюморон; не можна мати забагато жінок. Але можна мати забагато власницьких, темпераментних і нужденних жінок.
  Такий, що він, природно, надто часто лягав у ліжко.
  Неаполь був набагато безпечнішим, ніж частина його рідного міста Сент-Луїс, але інстинкт підказував йому, що йому, ймовірно, не варто так багато ночувати в чужих квартирах, прокидаючись від дівчини з затуманеними очима, яка невпевнено дивилася на нього й щось бурмотіла. Потім попросив його піти.
  Просто контролюй це, сказав він собі.
  Я думаю про Валентину, кілька тижнів тому.
  Яке її прізвище?
  Так, Мореллі. Валентина Мореллі. Ах, такі красиві, сексуальні карі очі... які стали набагато менш красивими і набагато більш холодними, коли він відмовився від того, що він, очевидно, запропонував, коли вони лежали в ліжку. Здавалося, він сказав їй — дякую, містере Брунелло чи Бароло — що вона може приїхати з ним до Сполучених Штатів і вони зможуть разом побачити Сан-Дієго. Або Сан-Хосе. Або десь.
  Вона стала розлюченою вовчицею і жбурнула пляшку (дорогою супер-тосканкою, але порожньою, слава Богу) у його дзеркало у ванній, розбивши обидві.
  Вона пробурмотіла йому слова італійською. Це здавалося прокляттям.
  Так. Просто будь обережнішим.
  «Проведи рік у Європі, хлопче», — сказав йому батько, від’їжджаючи з Ламберт-Філда. «Насолоджуйтесь, випускник у кінці вашого класу. Відчуйте життя!' Високий чоловік — старіша версія Гаррі, зі сріблястим волоссям — тоді стишив голос: «Але. Ви випиваєте один міліграм кока-коли чи горщика, і ви самі. Ви опинитесь у в’язниці Неаполя, а від нас ви отримаєте лише листівки, і, мабуть, навіть не це».
  І Гаррі міг правдиво сказати своєму батькові, що ніколи не пробував кока-колу і ніколи не пробував горщик.
  Було ще чим його розважити.
  Як Валентина. (Сан-Дієго? Справді? Він використав це як вихід на лінію?) Або Аріелла. Або Тоні.
  Тоді він подумав про Фріду.
  Голландська дівчина, яку він зустрів на вечірці Наталії в понеділок. Так, уявити їх на даху, її гарне волосся спадає йому на плечі, її тверді груди на його руці, її вологі губи на його.
  — Ти, я кажу, гарний хлопець, чи не так? Ви футболіст?»
  «Твій футбол чи мій?»
  Що розбило її.
  «Нога… м’яч…» її рот знову на його. Над ними охоплював неаполітанський вечір, молочний від мільйона зірок. Він і ця красива голландська дівчина, білява з м’ятним смаком, одні в безлюдній ніші на даху.
  Її повіки закриваються…
  А Гаррі дивиться на неї згори й думає: «Вибачте, вибачте, вибачте… Це не в моїх руках». Я не можу це контролювати.
  Тепер він здригнувся, заплющив очі й не хотів більше думати про Фріду.
  Настрій Гаррі зіпсувався, і він вирішив, що, біса, відкриє нову граппу, коли прийде додому.
  Фріда…
  лайно
  Підходимо до дверей старої квартири. Це було занедбане двоповерхове приміщення на тихій ділянці дороги. Будівля, ймовірно, колись була односімейною, але потім була перетворена на двокімнатну квартиру. Він жив у підвалі.
  Він зробив паузу і знайшов свій ключ. Тоді Гаррі був наляканий двома людьми, які підійшли до нього. Він був обережним. Його вже одного разу пограбували. Неоднозначна загроза; двоє худих, але злих чоловіків попросили позичити гроші. Він віддав його разом із годинником, який вони не просили, але з радістю забрали.
  Але потім він побачив, що ці двоє були поліцейськими — середнього віку, кремезні обоє, чоловік і жінка, у синіх уніформах державної поліції.
  І все ж, звичайно, він був насторожений.
  'Так?'
  Добре розмовляючи англійською, жінка запитала: «Ви Гаррі Сомс?»
  'Мені.'
  «Чи можу я побачити ваш паспорт?»
  В Італії кожен був зобов’язаний мати при собі – і пред’являти на вимогу – паспорт або посвідчення особи. Це розлютило громадянського лібертаріанця всередині нього, але він підкорився без протесту.
  Вона це прочитала. І поклала його до власної кишені.
  «Гей».
  «Ви були на вечірці в понеділок увечері в квартирі Наталії Гареллі».
  Його спогади лише кілька хвилин тому.
  «Я… ну так. Я був.'
  — Ти був там цілу ніч?
  «Що за всю ніч?»
  «Коли ти там був?»
  — Не знаю, може, від десяти до трьох чи близько того. Що це все?»
  — Містере Сомс, — сказав чоловік із сильнішим акцентом, ніж у партнера. «Ми саджаємо вас під арешт за певні події, які відбулися на тій вечірці. Я хотів би, щоб ви показали свої руки».
  "Мій..."
  З'явилися сталеві манжети.
  Він вагався.
  Поліцейський: «Будь ласка, сер. Я б рекомендував вам це зробити».
  Жінка зняла з його плеча рюкзак і почала його переглядати.
  «Ти не можеш цього робити!»
  Вона проігнорувала його й продовжувала нишпорити.
  Чоловік одягнув на нього наручники.
  Жінка закінчила обшук його сумки й нічого не сказала. Чоловік обшукав його кишені, забрав гаманець і залишив усе інше. Він знайшов три нерозкриті презервативи й підняв їх. Обидва офіцери переглянулися. Усе, що взяв, чоловік склав у сумку з речовими речами.
  Взявши під руки, вони повели його вулицею до автомобіля без розпізнавальних знаків.
  «Про що це все?» — різко повторив він. Вони мовчали. «Я нічого не зробив!» Він перейшов на італійську й розпачливим голосом сказав: « Non ho fatto niente di sbagliato! '
  Досі немає відповіді. Він різко сказав: « Qual è il crimine?» '
  «Звинувачення полягає в побитті та зґвалтуванні. Мій обов'язок повідомити вам, що, оскільки ви зараз арештовані, ви маєте право на адвоката та перекладача. Сіньйоре, будь ласка, сідайте в машину».
  РОЗДІЛ 22
  Райм і Сакс оглянули таблицю доказів, яку склали Беатріс і Ерколе.
  Россі та Спіро стояли позаду них, також скануючи, скануючи, скануючи.
  Беатріс виконала серйозну роботу, виділяючи та ідентифікуючи матеріали.
  «У вас є геологічна база даних?» — спитав Райм у Россі. «Де ми можемо звузити джерело цього глинистого ґрунту?»
  Россі викликав жінку з кримінальної лабораторії.
  На запитання Беатріс відповіла. Переклад інспектора: «Вона порівняла ґрунт із кількома зразками, але він схожий на ті, що були знайдені в сотнях районів, і не може бути більш звузжений».
  Райм запитав: «Чи можемо ми знайти магазини, які продають клейку стрічку, дерев’яні прути та відра?»
  Россі та Спіро весело дивилися одне на одного. Россі мав сказати: «Це поза нашими можливостями».
  «Ну, принаймні ми можемо перевірити, чи в тютюновій крамниці, де він купив телефон, є відеокамера?»
  Інспектор сказав: «Даніела та Джакомо мають таке завдання, так».
  У дверях з’явився Ерколе Бенеллі й обережно увійшов, наче хвилюючись, що Данте Спіро може зазнати фізичного нападу.
  «Сер, ні, Алі Мазік не проходив лікування від електросудом. Він не знає, що це таке. І він не приймав жодних ліків. Ну, я не точний. Він приймає тайленол для лікування болю.
  «Це не має значення, офіцер лісництва».
  — Ні, звичайно, прокураторе .
  Спіро сказав: «Електроконвульсивні, антипсихотичні препарати, ліки від тривоги. Тож Композитор напевно нещодавно був пацієнтом у психлікарні. Ви обшукували психлікарні?»
  Райм подумав, чи це запитання було розраховане на те, щоб протистояти тому, що він міг сприйняти як критику Райма щодо неспроможності італійців шукати джерела дерев’яного прута, стрічки та відра, а це не так.
  «Занадто багато лікарень і лікарів, щоб перевірити. І крадіжка невеликої кількості заспокійливого не потрапила б у національну базу даних. Наш NCIC не показує подібних злочинів. Коли-небудь».
  За межами наших ресурсів…
  Спіро поглянув на таблицю доказів. «І жодної підказки щодо того, де він сховався».
  Здивований старовинним американським виразом.
  «Причаївся?» — невпевнено запитав Ерколе.
  «Там, де він зупиняється. Куди він відвіз жертву одразу після викрадення».
  — Його не було там, біля акведуку?
  «Ні», — сказав Спіро і більше нічого не запропонував.
  Райм пояснив: «Він не пописав. Або випорожнився». Він знав це, тому що або Сакс, або медична команда спостерігали б і доповіли б, якби він це зробив. «Композитор має оперативну базу в Неаполі або поблизу нього. Він зняв відео Maziq у резервуарі акведуку, але зібрав і завантажив відео з іншого місця. Може, там щось підкаже, де. Можливо ні.' Кивок у бік діаграми.
  Россі відповів на мобільний і вів розмову. Після відключення він сказав: «Це був мій колега з поштової поліції». Вони завершили аналіз телефонної картки Maziq. Вони значно звузили територію, куди він телефонував за годину до того, як його викрали на зупинці. Вони зосереджені на вежі стільникового зв'язку приблизно в десяти кілометрах на північний схід від міста Д'Абруццо.
  Спіро сказав Россі: «Я нічого не знаю про цю місцевість. Навіщо Композитору полювати так далеко від центру? Аллора . Чи можуть ваші офіцери вийти туди, Массімо? Завтра?
  «Можливо. Але не пізніше. Даніела і Джакомо будуть агітувати тут. Чому б нам не послати Ерколе?
  «Його?» Спіро глянув у його бік. «Ви коли-небудь проводили агітацію раніше?»
  «Я опитав підозрюваних і свідків. Багато разів.'
  Райму було цікаво, чи не зробить прокурор якийсь жорстокий коментар щодо обшуку дикої природи. Але чоловік лише знизав плечима. «Так, добре».
  «Я зроблю це, sì. Ерколе зробив паузу, глянувши на кімнату, де допитували Мазіка. «Чи можете ви призначити людину, яка розмовляє арабською, піти зі мною?» Можливо, офіцер, який говорив з ним раніше?
  Россі запитав: «Чому арабською?»
  — Через те, що ви сказали, прокураторе .
  «Я?»
  «Так, тільки зараз. Навіщо йому йти так далеко, якщо там не було мусульманської громади? Він не говорить італійською. Я б припустив, що він зустрівся з людиною, яка говорить арабською мовою».
  Спіро подумав про це. «Можливо».
  Але Россі сказав: «Наші перекладачі, Марко та Федеріка, дуже зайняті». До Райма: «Нашим найбільшим недоліком, одним із наших найбільших недоліків, є перекладачі з арабської мови, враховуючи потік біженців».
  Молодий офіцер насупився. Він сказав Саксу: «Ти говорив арабською».
  «Я? О, я...'
  — Ви були досить досвідчені, — швидко сказав Ерколе. Потім до Россі: «Вона розмовляла з Мазіком». Він сказав Саксу: «Можливо, ви могли б допомогти». Потім став суворішим. «Тільки з цією метою. Ви перекладаєте для мене і більше нічого не говорите».
  Сакс кліпав очима.
  Райм подумав, що в лагідному молодому чоловікові, який намагався здаватися колючим батьком, що читає лекції, є щось трохи комічне.
  Ерколе звернувся до прокурора: «Я пам’ятаю, що ви сказали, прокураторе . Вона тільки перекладатиме, і якщо хтось запитає, я їм це скажу. Але я думаю, що важливо, якщо ви згодні, знайти цього компаньйона Мазіка за вечерею. Або знайти докази, які міг залишити Композитор, або свідків, які бачили його. Можливо, це призведе до встановлення моделі, про яку ви говорили».
  — Але ні за яких обставин…
  «Чи скаже вона слово для преси?»
  «Правильно».
  Спіро переводив погляд з Ерколе на Сакса. Він сказав: «За такої умови. Цілковите мовчання, окрім пояснення слів офіцера лісництва. Якщо немає потреби, ти залишишся в машині».
  «Добре».
  Спіро підійшов до дверей. Тут він замовк і повернувся до Сакса. ' Hal tatahaddath alearabia? '
  Вона рівно дивилася на нього. ' Nem fielaan .'
  Спіро на мить зустрівся з нею поглядом, потім витягнув із кишені запальничку й, стиснувши її разом зі своїм чохлом, пішов у коридор.
  Райм підозрював, що цими двома розмовами прокурор використав значну частину всього свого арабського словника. Він знав, що Сакс налічує близько двох десятків слів.
  Він обернувся й побачив Тома, що стояв у дверях.
  — А ми їдемо до готелю, — твердо сказав помічник.
  'Мені потрібно-'
  «Тобі потрібен відпочинок».
  «Є десяток запитань без відповіді».
  «Я від’єднаю контролер і підштовхну вас до фургона».
  Стілець важив близько ста фунтів. Але Райм знав, що Том цілком здатний зробити саме те, що він погрожував.
  Гримаса. «Добре, добре, добре». Він розвернув стілець і вийшов у коридор, залишивши Саксу побажати їм обом на добраніч.
  РОЗДІЛ 23
  Близько 11 вечора
  Стефан їхав за межами Неаполя, роздратований. тривожний. Він хотів почати наступну композицію. Йому потрібно було почати наступну композицію.
  Витираючи піт, витираючи. Запихаючи серветки до кишені. Тож будьте дуже обережні, щоб уникнути лайна з ДНК.
  Звичайно, він завжди відчував шуми. Але цього вечора вони не заспокоїли його і не притупили тривоги: гул машини, гуркіт гуми об асфальт, два десятки звуків від десятка комах, сова, не два. Літак над головою, нав’язуючи своє імперське гарчання над усім іншим.
  Вечори найкращі для прослуховування: прохолодне вологе повітря піднімає звуки з землі та дерев, звуки, які ви б ніколи не почули, і доносить їх до вас, як подарунки мудреців.
  Штефан дотримувався обмеження швидкості – у нього не було прав, а автомобіль викрали. Але на його слідах не було ні дочок, ні синів грецьких богів. Його проїхала машина державної поліції. Його проїхала машина карабінерів. Ні водій, ні хтось інший на переповненій дорозі не звернули уваги.
  Ліки, що дзижчали в його організмі, і його муза, Евтерпа, що витала в його серці, допомогли, але він все одно залишався невпевненим. Тремтячі руки, спітніла шкіра.
  Про свого останнього учасника композиторського мистецтва Алі Мазіка він взагалі нічого не думав. Маленька худа істота для Стефана більше не існувала. Він зіграв свою роль у подорожі Стефана до Гармонії – і зробив чудовий внесок.
  Він наспівував трохи «Вальсу квітів».
  Гап , два, три, гап , два, три...
  Машина піднялася на гребінь пагорба, він з’їхав на бур’янисте узбіччя й зупинився. Він дивився на поля Каподікіно. Цей район, тепер передмістя Неаполя, був місцем героїчної битви: неаполітанці проти нацистських окупантів на третій день знаменитого – і успішного – повстання, відомого як Чотири дні Неаполя в 1943 році.
  Ці поля були домом для аеропорту Неаполя та ряду підприємств, невеликих фабрик і складів. Скромні резиденції теж.
  І тут ви знайдете щось інше, те, що наполегливо привертає погляди будь-якого перехожого: центр прийому Каподічіно, один із найбільших таборів для біженців в Італії. Він мав розмір багато акрів і був заповнений упорядкованими рядами блакитних пластифікованих наметів, на дахах яких яскравими білими літерами було написано Ministero dell'Interno .
  Штефан зазначив, що табір був оточений восьмифутовим парканом, увінчаним колючим дротом, хоча він був неміцним і його мало патрулювали. Навіть зараз, так пізно, тут було гамірно. Багато-багато людей крутилися, сиділи чи сиділи навпочіпки. Він чув, що всі табори в Італії були дуже переповнені, безпека неналежна.
  Все це, звичайно, було чудово для Стефана. Хаотичне мисливське угіддя – хороше мисливське угіддя.
  Переконавшись, що на дорогах навколо табору патрулювали кілька охоронців, у машинах чи піших, він повернувся на дорогу й маневрував своїм старим мерседесом вперед. Припаркувався неподалік від центрального входу, виліз. Він підійшов ближче, змішавшись із групою млявих репортерів, які, ймовірно, знімали кадри, що цікавлять людей. Протестувальники теж. Більшість плакатів він не розумів, але кілька були англійською.
  Повертайся додому!
  Оглядаючи табір: там було навіть більше, ніж тоді, коли він був тут уперше, нещодавно. Але в іншому мало що змінилося: люди в такії або тюбетейках-куфі. Майже всі жінки були в хіджабах або в інших головних уборах. Дехто з тих, хто прибув, мав валізи, але більшість із тканинними або поліетиленовими пакетами, наповненими єдиним майном, що залишилося у світі. Дехто стискав товсті стьобані ковдри, які їм надав би італійський флот після того, як човни їхніх контрабандистів людьми були перехоплені – або після того, як їх виловили в Середземному морі. Кілька все ще тримали помаранчеві рятувальні жилети, також видані військовими та неурядовими організаціями, а іноді й самими контрабандистами (принаймні ті, які хвилювалися, що потонули клієнти шкідливі для бізнесу).
  Багато біженців були сім'ями. Другою за чисельністю групою, здається, були неодружені чоловіки. Там були сотні й сотні дітей. Якийсь граючий, веселий. Найбільш похмурий, спантеличений.
  І виснажений.
  Солдатів і поліцейських було багато, і, враховуючи різноманітну уніформу, вони мали належати до різних гілок влади. Вони виглядали втомленими та суворими, але, здавалося, добре ставилися до біженців. Ніхто з них не звернув на Стефана жодної уваги, як і того дня.
  Хаос.
  Мисливське угіддя…
  Щось привернуло його увагу. Стефан бачив чоловіка, який вислизнув на дальньому кінці огорожі, крізь проріз, прорізаний вертикально в ланці. Він тікав? Але, спостерігаючи, він помітив, як чоловік безтурботно підійшов до одного з дюжини продавців, що оточували табір, продаючи їжу, одяг та особисті речі. Він зробив покупку, а потім повернувся.
  Так, охорона табору була пористою.
  Стефан купив їжу в одному з цих кіосків, близькосхідну страву. Це було смачно, але у нього було мало апетиту. Він просто хотів трохи калорій для енергії. Він їв, ходячи туди-сюди проїжджою частиною табору. Потім він повернувся до головних воріт.
  Невдовзі прибула велика вантажівка з дорогоцінним вантажем і ще більше біженців, із різним ступенем темної шкіри та в одязі, типовому для Північної Африки, як він припустив. Він припустив, що деякі також будуть із Сирії, хоча подорож через стільки кілометрів бурхливого моря — до західного берега Італії — здавалася неймовірною.
  Він чув у своєму вусі скрип дощок кволих кораблів, стукіт понтонів човнів «Зодіаку», нестійке стукіт моторів, що борються, плач немовлят, плескіт хвиль, крик птахів, шипіння й тріпотіння вітру. Заплющив очі, тремтів, коли його на мить охопили звуки, яких він не чув. Він заспокоївся і витер піт, відкинувши серветку. Бачиш, — подумав він їй, — я обережний.
  Завжди для своєї музи.
  Тридцять з гаком біженців вийшли з щойно прибулої вантажівки й стали біля входу в табір під очима двох охоронців. Без кулеметів. Просто білі шкіряні кобури з пістолетами на шнурках. Вони направляли прибулих до станції обробки – довгого низького столу, за яким сиділи четверо гуманітарних працівників, над планшетами та ноутбуками.
  Стефан підійшов ще ближче. Там було так людно, що ніхто не звертав на нього уваги. Він був поруч із парою, яка стояла похмура й виснажена – майже така ж втомлена, як дворічна дитина, що спала на руках у матері. Вони підійшли до столу, і чоловік – на них були обручки – сказав: «Халед Джабріл». Кивок дружині. «Фатіма». Потім розчесав волосся дитини. «Муна».
  — Я Ранія Тассо, — сказала жінка, перед якою вони стояли. Голови кивнули, але руки не потиснули.
  Халед був одягнений у західному стилі – джинси та підроблена футболка Hugo Boss. Фатіма була одягнена в шарф і туніку з довгими рукавами, але також була в джинсах. В обох були кросівки. Дівчинка була в костюмі, жовтому. Якийсь персонаж Діснея.
  Жінка, яка перевіряла їхні паспорти, Ранія, мала темно-руде волосся, заплетене в подвійну косу, до попереку. Радіо на її стегні та значок, що звисає на шиї, означали, що вона є співробітником організації. Після кількох хвилин спостереження за нею Стефан вирішив, що вона дуже старша, можливо, директор табору. Вона була привабливою. Її ніс був романським, а шкіра оливкового відтінку, що вказувало на те, що її італійське походження було змішане з грецьким чи, можливо, туніським.
  Біженці відповідали на запитання. І, боже, Стефану анітрохи не сподобався голос Фатіми. «Вокальний фрі» — так називався тон — на його переконання, стан, яким страждають частіше жінки, ніж чоловіки. Хрип, гарчання в голосі.
  Вона сказала більше слів.
  О, йому зовсім не сподобався цей звук.
  Ранія ввела деякі дані в комп’ютер. Вона написала деяку інформацію — арабською — на картці 3 на 5 і передала її Фатімі, яка потім поставила кілька запитань. Вона насупилася. Це було майже так, ніби вона тут, з ласки країни, розпитувала Ранію про її наміри та цінності.
  Директор терпляче відповідав.
  Фатіма знову заговорила, але її чоловік, Халед, говорив з нею тихо – у нього був досить приємний баритон. Фатіма замовкла й кивнула. Вона сказала ще щось, що Стефан сприйняв як слова вибачення.
  Потім обмін закінчився, і, стискаючи рюкзак, два великі поліетиленові пакети та свою дитину, подружжя зникло в таборі, спрямоване вниз по довгому ряду до глибини місця.
  Раптом, і на диво, залунала музика. Близькосхідна музика. Звук лунав з передньої частини одного з наметів, де група молодих людей встановила програвач компакт-дисків. Цікавою була музика арабського світу. Не тематичний, не оповідальний, у ньому бракувало знайомих західних часових поясів і прогресів. Це було схоже на тональний вірш, повторюваний, але по-своєму приємний. Спокусливий. Майже чуттєвий.
  Якби дихання Алі Мазіка забезпечувало ритм для вальсу Стефана, ця музика була б дзижчанням і дзижчанням тіла.
  У будь-якому випадку, музика заспокоїла його і заглушила «Чорний крик». Здавалося, пот зменшився.
  Фатіма зупинилася на півході й направила своє гарне, але відьомське обличчя на групу молодих чоловіків. Вона нахмурилась і заговорила до них своїм шипучим голосом.
  Виглядаючи ніяково, один вимкнув радіо.
  Отже, вона не тільки реготала, коли говорила, але й не любила музики.
  Евтерпі вона не сподобалася.
  І ніколи не було мудро накликати на себе гнів музи. Ви думали, що вони чарівні, ви думали, що вони ніжні створіння, які тихо живуть у відокремленому світі мистецтва та культури, розвалившись на Олімпі. Але вони, звісно, були доньками наймогутнішого й найжорстокішого бога Олімпу.
  IV
  КРАЙ БЕЗ НАДІЇ
  П'ЯТНИЦЯ, 24 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 24
  Амелія Сакс була внизу, у холі готелю, де вони зупинилися, Grand Hotel di Napoli.
  Цілком правильне місце. Дизайн, як вона вважала, називався рококо. Золоті та червоні шпалери, оксамит із крапками, вишукані шафи, скляні фасади, наповнені керамікою, сріблом, золотом і слоновою кісткою, такими як чорнильні отвори, віяла та брелоки. На стінах були зображені Везувій – деякі зображували виверження, а деякі ні. Художник міг нанести пензель на полотно саме на цьому місці; дивлячись на схід і південь, можна було побачити похмуру темно-коричневу піраміду. Це здавалося ніжним, аж ніяк не вражаючим чи зловісним – але тоді, розмірковував Сакс, чи не так було з багатьма вбивцями?
  Також на стінах «Гранд Готелю» були фотографії відомих, імовірно гостей або відвідувачів: Френка Сінатри та Діна Мартіна, Фей Данавей, Джиммі Картера, Софі Лорен, Марчелло Мастроянні, Харрісона Форда, Мадонни, Джонні Деппа та десятків інших, актори, музиканти та політики. Сакс упізнав, мабуть, половину з них.
  — Сніданок, синьйорино? Клерк за партою посміхався.
  «Ні, grazie ». Вона все ще була на американському часі, а це означало, що її тіло відзначало приблизно другу годину ночі. Крім того, вона просунула голову в кімнату для сніданку, щоб випити склянку апельсинового соку, і була приголомшена настоєм. Їжі вистачило на цілий день. Вона не знала б, з чого почати.
  Рівно о дев’ятій Ерколе Бенеллі зупинився перед готелем. Вулиця Віа Партенопе була здебільшого пішохідною, але ніхто не зупинив високорослого чоловіка, одягненого в сіру уніформу, навіть якщо його транспортним засобом був потертий блакитний Меган, на якому відсутні будь-які знаки розрізнення, крім наклейки на бампері із силуетом птаха. . Цікаво.
  Вона вийшла на вулицю в спеку і була винагороджена захоплюючим видом на затоку і, прямо перед готелем, замок, не менше.
  Ерколе почав виходити з ключами в руках, але вона помахала йому назад на водійське сидіння, і на його обличчі з’явилося полегшення. Сьогодні не потрібно їздити на Формулі-1.
  Її потішило, побачивши тюбик Драмаміну в підстаканнику. Вчора його не було.
  Сакс зняла свій чорний піджак, відкривши бежеву блузку, заправлену в чорні джинси, і кинула Беретту в сумку через плече, яку поставила на підлогу.
  Вони пристебнулися. Ерколе подав знак – хоча це була єдина машина на дорозі – і виїхав на людні хаотичні вулиці Неаполя.
  «Готель, вона хороша?»
  'Так, дуже.'
  «Він досить відомий. Ви бачили людей, які там залишилися?»
  'Так. Це орієнтир, я припускаю. Дев'ятнадцяте століття?'
  «О ні, ні. Тут, безумовно, є старі будівлі – як ми з вами знаємо з руїн, де утримували Алі Мазіка. Але багато дерев’яних і кам’яних конструкцій на поверхні були зруйновані».
  'Війна?'
  'Так Так. Неаполь був найбільш бомбардованим італійським містом у Другій світовій війні. Можливо, в усій Європі. Я не знаю цього. Більше двохсот авіаударів. Розумієш, мене хвилює одне: ти знаєш, я не очікую, що ти будеш моїм перекладачем».
  «Це було трохи дивно».
  'Так Так. Добре знаю місцевість. Я знаю сільську місцевість за межами Неаполя як свою п’ять пальців. І я знаю, що там немає арабомовних громад. Але, бачите, я вважаю, що це важлива можливість бути лідером».
  «Ми з Лінкольном теж».
  «Але я не впораюся з цим завданням. Я не знаю, які запитання ставити та де шукати. Але ви робите. Це твоя спеціальність. І ти мені був потрібен».
  «Ти грав Спіро».
  «Зіграв?»
  «Обдурили».
  Його витягнуте обличчя напружилося. — Мабуть, так і зробив. Хтось, інший офіцер, сказав мені, що Спіро потрібно підлещувати, а його думку, хоч би й неправильну, потрібно поважати. Це те, що я зробив. Або я намагався зробити. Я не звик до таких ігор».
  «Це вийшло. Дякую тобі.'
  'Так.'
  «Так само добре. Я знаю лише кілька арабських фраз – як-от та, якою я відповіла Данте. А потім: «Я можу побачити посвідчення особи?» і «Кинь зброю, руки вгору».
  «Будемо сподіватися, що останній із них нам не знадобиться».
  Їхали мовчки хвилин десять. Ландшафт виріс із густонаселеного міста до суміші фабрик, складів і житлових будинків, а потім, нарешті, до сільськогосподарських угідь і маленьких сіл, запорошених і нудних під туманним осіннім сонцем. Ерколе керував автомобілем дуже обережно. Сакс докладав усіх зусиль, щоб уникнути навіть видимості нетерпіння. «Меган» завис трохи нижче дев’яноста кілометрів на годину, приблизно шістдесяти миль на годину. Повз них регулярно проїжджали машини – і навіть вантажівки – які рухалися набагато швидше. Один водій – на Mini Cooper – здавалося, що їхав вдвічі швидше.
  Вони проминули розгалужену ферму, яка чомусь привернула увагу Ерколе.
  «А, подивіться. Мені доведеться повернутися туди».
  Вона глянула ліворуч, куди він жестикулював – обома руками. Вона зазначила, що це, схоже, італійська звичка. Якою б швидкою не була їзда, якими б завантаженими не були дороги, під час розмови водії, здавалося, не могли вхопитися за кермо обома руками – іноді навіть однією.
  Сакс вивчав ферму. Свині, зазначила вона, були найбільш густонаселеними тваринами в районі, який він вказав, — два гектари невисоких будівель і багато бруду. Сильний, огидний запах пронісся в машину.
  Вона зазначила, що Ерколе був справді стурбований.
  «Частиною моєї роботи є спостереження за станом сільськогосподарських тварин. І з швидкого погляду мені здається, що ці свині тримаються в бідних кварталах».
  Для Сакса вони були свинями в багнюці.
  «Фермерам доведеться покращити своє становище. Належний дренаж і каналізація. Для людей, звичайно, здорово, а для тварин краще. Вони теж мають душу. Я твердо вірю в це».
  Вони проїхали через місто Д'Абруццо – Ерколе пояснив, що це не слід плутати з Абруццо, регіоном Італії на схід від Риму. Вона не розуміла, чому він думав, що вона зробила помилку, але все одно подякувала йому. Потім вони продовжили рух до сільськогосподарських угідь і перелогів, де поштова поліція повідомила, що телефон Алі Мазіка було використано.
  У Сакса була карта, на якій була обведена велика область, що охоплювала шість невеликих міст або груп магазинів, кафе, ресторанів і барів, де Мазік і його колега могли зустрітися. Вона підняла його для нього. Він кивнув і вказав на одну. «Ми найближче до нього. За двадцять хвилин».
  Вони їхали по двосмуговій дорозі. Ерколе розповідав про будь-які теми, які спадали на думку: про своїх голубів, яких він тримав лише тому, що йому подобалося їхнє воркування та захоплення від перегонів з ними. (Ах, наклейка на бампері тепер мала сенс.) Його скромна квартира в приємному районі Неаполя, його сім’я – двоє братів і сестер, старший брат і молодший, обидва з яких були одружені – і, зокрема, його племінники. Він трепетно розповідав про матір і батька; вони обоє померли.
  « Аллора , можна запитати?» Ви з Капітано Раймом скоро одружитесь?
  'Так.'
  'Це мило. Як ви думаєте, коли?
  «Це мало статися протягом наступних двох тижнів. До Композитора. Це затримало події».
  Сакс сказав Ерколе, що Райм говорив про Гренландію під час їхнього медового місяця.
  'Це правда? Непарний. Я бачив фотографії цього місця. Воно дещо безплідне. Я б рекомендував Італію. У нас є Чінкве Терре, Позітано – не так вже й далеко звідси. Флоренція. П'ємонт, Лаго ді Комо. У Курмайорі я б одружився. Саме там розташований Монте Б’янко, біля кордону, на північ. Ах, так красиво».
  «Ти з кимось зустрічаєшся?»
  Вона спостерігала захоплені погляди, які він кинув на Даніелу Кантон, і їй стало цікаво, чи знали вони одне одного до справи Композитора. Вона здавалася розумною, хоча й трохи серйозною; вона, звичайно, була чудовою.
  «Ні, ні, не зараз. Це один жаль. Що мама не бачила мене заміжньою».
  «Ти молодий».
  Він знизав плечима. «На даний момент у мене є інші інтереси».
  Потім Ерколе почав обговорювати свою кар’єру та бажання потрапити в державну поліцію або, ще краще, в карабінери. Вона запитала про різницю, і здавалося, що остання була організацією військової поліції, хоча вона також мала юрисдикцію щодо цивільних злочинів. Потім була фінансова поліція, яка займалася злочинами, пов’язаними з імміграцією, а також фінансовими порушеннями. Це його не приваблювало. Він хотів бути вуличним копом, слідчим.
  «Як ти», — сказав він, червоніючи й усміхаючись.
  Було зрозуміло, що він розглядав справу Композитора як вихід у той світ.
  Він також запитав її про поліцію в Нью-Йорку, і вона розповіла йому про свою кар’єру – від фотомоделі до поліції Нью-Йорка. І про її батька, все життя побитого патрульного.
  «Ах, який батько, така дочка!» Очі Ерколе сяяли.
  'Так.'
  Незабаром вони прийшли в перше село зі списку і почали агітацію. Це був повільний процес. Вони заходили в ресторан чи бар, підходили до сервера чи власника, і Ерколе показував фотографію Мазіка й запитував, чи бачили вони його в середу ввечері. Першого разу, коли це сталося, зав’язалася тривала і напружена розмова. Сакс сприйняв це як хороший знак, вважаючи, що людина, з якою він розмовляв, надала підказку.
  Коли вони повернулися до машини, вона запитала: «Так він бачив Мазіка?»
  «Хто, офіціант? Ні-ні-ні.'
  «Про що ви говорили?»
  «Уряд хоче побудувати нову дорогу поблизу, і це покращить бізнес. Він сказав, що останнім часом продажі впали. Навіть зважаючи на низькі ціни на бензин, люди, здається, не збираються їздити в сільську місцевість, тому що стару дорогу може розмити навіть під час невеликої зливи. І—'
  «Ерколе, нам дійсно варто рухатися».
  Він на мить заплющив очі й кивнув. «Ой. Так, звісно.' Тоді він усміхнувся. «В Італії ми насолоджуємося розмовами».
  Протягом наступних двох годин вони вразили вісімнадцять закладів. Результати були негативними.
  Буквально після обіду вони закінчили опитувати людей в одному містечку і викреслили його зі списку. Ерколе глянув на годинник. «Я б сказав, ми будемо обідати».
  Вона оглянула маленьке перехрестя. «Я міг би скористатись сендвічем, звичайно».
  ' Un panino , sì . Можливо.
  «Де ми можемо взяти його? Кава теж».
  'Йти?'
  «Взяти з собою».
  Він ніби розгубився. «Ми… Ну, ми не робимо цього в Італії. Принаймні не в Кампанії. Ні, я не знаю ніде в Італії. Ми сядемо. Це не займе багато часу». Він кивнув на ресторан, у власника якого вони щойно брали інтерв’ю. 'Це добре?'
  «Мені це виглядає добре».
  Вони сиділи надворі за столом, накритим вініловим аркушем, на якому були зображені мініатюрні Ейфелеві вежі, хоча французької їжі в меню не було.
  «Ми повинні почати з моцарели. Ось чим відомий Неаполь – піцою теж. Ми це винайшли. Що б не сказали в Брукліні».
  Вона кліпала очима. «Вибачте?»
  «Стаття, яку я прочитав. Ресторан у Брукліні в Нью-Йорку заявив, що створив піцу».
  'Де я живу.'
  'Немає!' Він був радий, дізнавшись про це. «Ну, я не ображаюся».
  «Жодного не прийнято».
  Він замовляв для них. Так, свіжа моцарела на початок, а потім паста з рагу . Він випив келих червоного вина, а вона — кави американо, що офіціантці здалося цікавим — мабуть, це був напій, призначений після їжі.
  Але перед сиром з’явилася тарілка з антипастою, яку вони не замовляли, м’ясо, нарізане мікроскопічно тонкими, і сосиски. Хліб теж. І напої.
  Вона з’їла шматок м’яса, потім ще. Солоний і вибуховий зі смаком. Через мить прийшов сир моцарелла – не шматочки, а кулька розміром з пупок апельсина. По одному на кожного з них. Вона витріщилася. «Ти все їси?»
  Ерколе, уже наполовину прочитавши своє, засміявся над безглуздим запитанням. Вона з’їла трохи – це було найкраще, що вона коли-небудь їла, і вона так сказала – а потім відсунула тарілку.
  — Зрештою, тобі це байдуже?
  «Ерколе, це занадто. Зазвичай я п’ю каву з половиною бублика на обід».
  'Йти.' Він похитав головою, підморгуючи. «Це нездорово для вас». Його очі світилися. «А, ось, макарони». Прийшло дві тарілки. «Це зіті, яким ми відомі в Кампанії. Виготовляється з нашого сорту борошна твердого сорту, але дуже тонкого помелу, манної крупи рімаціната . Посипаний місцевим рагу . Макарони перед варінням ламають руками. Ньоккі тут теж були б непоганими – так ми обходимо нашу кампанську зневагу до картоплі – але це важка страва на обід».
  «Ти повинен готувати», — сказав Сакс.
  «Я?» Здавалося, він розважився. 'Ні-ні-ні. Але всі в Кампанії знають їжу. Ти просто… ти просто робиш».
  Соус був насиченим і щільним і доповнений невеликою кількістю м’яса, приготованого до м’якості. І не було забагато; це не перевантажило макарони, які мали власний насичений смак.
  Декілька хвилин вони мовчки їли.
  Сакс запитав: «Чим ще ви займаєтесь у … як називається ваша організація?»
  «Англійською мовою ви б сказали Корпус лісового господарства штату. CFS. Ми багато чого робимо. Нас тисячі офіцерів. Боротися з лісовими пожежами – хоча сам я цим не займаюся. У нас великий авіапарк. Гелікоптери також для порятунку альпіністів і лижників. Регулювання сільськогосподарської продукції. Італія дуже серйозно ставиться до їжі та вина. Ви знаєте трюфелі?
  «Звичайно, шоколадні цукерки».
  Пауза, поки він обробив її відповідь. «Ні, ні, ні. Трюфелі, гриби. Гриби».
  «О, так, ті, на яких полюють свині».
  «Собаки краще. Є особлива порода, яка використовується. Вони дуже дорогі і цінуються за свої гарні носи. Я вів кілька справ про викрадення Лаготті Романьйоло мисливцями за трюфелями».
  Має бути жорстким. Я маю на увазі, без бази даних відбитків лап».
  Він засміявся. «Кажуть, що гумор не перетинає кордонів, але це дуже смішно. А як серйозно, то шкода, що такого немає. Деякі власники ставлять своїм собакам чіпи, мікрочіпи, хоча я чув, що це не завжди безпечно».
  Він продовжив пояснювати, як білі трюфелі з півночі Італії та чорні з центральної та південної Італії були надзвичайно цінні, хоча перші більш цінні. Один трюфель може коштувати тисячу євро.
  Він продовжував розповідати їй історію про пошуки місцевого фальсифікатора трюфелів, видаючи китайські сорти за італійські. "Пародія!" Справа Композитора зірвала його полювання. Гримаса. « Фурфанте … лиходій втік. Півроку роботи пішло». Він насупився й одним ковтком допив вино.
  Він отримав повідомлення, прочитав його, потім відповів.
  Сакс підняв брову.
  — А, не про справу. Мій друг. Голуби, про яких я згадав, ми з ним змагаємося разом. Скоро гонка. Чи знаєте ви щось про птахів, детективе Сакс?
  «Амелія».
  Єдине, з ким вона мала досвід, це покоління сапсанів, які гніздилися біля таунхаусу Лінкольна Райма в Сентрал Парк Вест. Вони були красивими, вражаючими і, мабуть, найефективнішими та безжальними хижаками у світі.
  І їх улюбленою їжею були товсті, непомітні голуби Нью-Йорка.
  Вона сказала: «Ні, Ерколе. Нічого.
  «У мене є Racing Homers. Мої змагаються на п'ятдесят-сотню кілометрів». Кивок на трубку. «У нас з другом є команда. Це може бути дуже захоплююче. Дуже конкурентоспроможний. Деякі скаржаться, що голуби знаходяться в зоні ризику. Є яструби, негода, рукотворні перешкоди. Але я волів би бути голубом на місії, ніж тим, хто цілий день сидить на статуї Гарібальді».
  Вона засміялася. «Це теж був би мій вибір».
  Голуб на місії…
  Вони зробили досить тривалу перерву. Сакс викликав чек. Він категорично відмовився дозволити їй заплатити.
  Вони відновили свою місію.
  І, що цікаво, запізнення на обід – смачний обід – окупилося.
  У наступному містечку вони зупинилися в ресторані, в якому щойно прийшов на чергування сервер; якби вони не пообідали в попередньому місті, вони б пропустили її. Офіціанткою в ресторані San Giancarlo була струнка блондинка з бабусиною зачіскою та дуже актуальними татуюваннями. Вона подивилася на запропоновану Саксом фотографію Алі Мазіка й кивнула. Ерколе переклала: «Чоловік на фото вечеряв з чоловіком, який був італійцем, але не з Кампанії, як вона вважає. Вона сама сербка, тому не могла розставити акцент, але це було не так, як говорять люди в цьому регіоні».
  «Вона знала його? Вона бачила його раніше?»
  «Ні», — сказала вона Саксу й ще трохи заговорила італійською.
  Ерколе пояснив, сказавши Саксу, що Мазік почувався незручно протягом усієї трапези, дивлячись навколо. Чоловіки говорили англійською, але замовкали, коли вона підходила. Компаньйон Мазіка – вона не думала, що вони друзі – був «не таким вже й добрим». Великий чоловік зі смаглявим обличчям і густим темним волоссям скаржився, що його суп холодний. Чого не було. І сказав, що рахунок неправильний. Чого не було. Його темний костюм був запорошений, і він курив огидні цигарки, байдуже, хто ображається.
  «Вони заплатили кредитною карткою?» — запитав Сакс, сподіваючись.
  «Ні», — відповіла офіціантка. 'Євро. І вони, звичайно, не дали чайових». Кисле дуття.
  Сакс запитав, як вони прибули, але сервер не був впевнений. Вони щойно зайшли з дороги.
  Сакс запитав: «Здається, хтось ними цікавився?» Хтось у чорній машині?»
  Вона розуміла англійську. Так ! Я хочу сказати, так». Її очі розширилися. «Зачарований тим, що ви говорите про це».
  Вона повернулася до італійської.
  Ерколе сказав: «На півдорозі обіду проїхала велика чорна чи темно-синя машина й раптово сповільнилася, ніби водій зацікавився рестораном. Вона думала, що клієнтами можуть бути багаті туристи. Але не. Він поїхав далі».
  «Водій міг їх помітити?»
  — Так, — сказала офіціантка. «Можливо. Двоє чоловіків, про яких я говорю, були надворі. Та тавола , стіл, там.
  Сакс оглянув тиху вулицю. З іншого боку дороги була ділянка, засаджена деревами, а за нею сільськогосподарські угіддя. «Ви сказали, що вони замовкли, але ви чули, як вони щось сказали?»
  Після розмови з офіціанткою Ерколе пояснив: «Вона дійсно чула, як вони згадували Trenitalia – національну залізничну службу. Вона вважала, що італієць сказав «ти», маючи на увазі, що Мазік матиме шість годин подорожі, і Мазіка це, здавалося, збентежило. Шість годин — це означає, що він поїде на північ». Він усміхнувся. «Ми не така велика країна. За цей час вони могли бути майже на північному кордоні».
  Жінці більше нічого було додати, і вона, здавалося, була розчарована тим, що вони не хотіли другого обіду. Вона пообіцяла, що тортелліні були найкращими в південній Італії.
  Отже, Композитор кружляв вулицями в пошуках ймовірної цілі – можливо, іммігранта. І він бачив Мазіка. Що потім? Вона оглядала туманну вулицю, мертву тишу. А потім жестом попросив Ерколе йти за нею. Вони перетнули дорогу й пірнули крізь насадження дерев і кущів, що межували з порожньою ділянкою навпроти ресторану.
  Вона вказала. Вони дивилися на протектори шин автомобіля з великою колісною базою. Позначення були схожі на позначки Мішленів із викрадення автобусної зупинки. Автомобіль зупинився на вільній ділянці та припаркувався. Земля тут була рідкою травою та вогкою землею, і було легко побачити, де водій вийшов і підійшов до пасажирського боку, який виходив на лінію дерев і кущів, а далі — на той самий стіл, за яким сиділи Мазік і його неприємний супутник. сидів. Виявилося, що Композитор відчинив пасажирські двері й сів обличчям назовні, до закусочних, двері відчинені.
  "Йому сподобався вигляд його здобичі", - сказав Ерколе. «Він сидів тут і шпигував за Мазіком».
  — Так здається, — сказала вона, підходячи до дерев, крізь які можна було чітко побачити ресторан із тортеліні.
  Вона натягнула латексні рукавички і сказала Ерколе зробити те саме, що він і зробив. Вона простягла йому гумки, але він похитав головою й дістав жменю з кишені. Вона посміхнулася його передбачливості.
  «Сфотографуйте враження – черевики та сліди протекторів».
  Він зробив це, знімаючи з різних ракурсів.
  «Беатріс Ренца? Вона хороша?
  «Як офіцер-криміналіст? Я ніколи не зустрічав її до дня. Знову ж таки, я новачок у державній поліції. Але Беатріс виглядає добре, так. Хоча вона осторонь. І … Це слово: ставлення?»
  "Так".
  — Не так, як Даніела, — сумно сказав Ерколе.
  «Гадаєте, їй буде достатньо фотографій, щоб надрукувати сліди протектора, чи нам слід викликати експертно-медичну групу?»
  «Я думаю, що фотографії їй підійдуть. Вона змусить їх підкоритися».
  Сакс засміявся. «І зачерпніть зразки бруду, де він стояв і сидів».
  'Так, я буду.'
  Вона простягла йому кілька порожніх пакетів. Але він уже видобув із кишені свого мундира кілька своїх.
  Вона примружилася назад у бік ресторану. «І ще щось?»
  — Що, детективе? Амелія.
  Вона сказала: «Ви офіцер лісництва. У вас випадково є пила в багажнику вашого автомобіля?»
  «Насправді, у мене є три».
  РОЗДІЛ 25
  ' Cos'è quello? — пробурмотів Данте Спіро.
  Райм міг би перекласти це для себе. Насправді він думав про те саме.
  Ерколе, який віз, імовірно, речові докази, відповів: «Це хліб Святого Іоанна». Ви можете знати це як ріжкове дерево. Ceratonia siliqua .' Це було листя, близько п’яти футів заввишки, чотири гілки, з’єднані з одним стовбуром. Він був відпиляний біля основи.
  У руках у рукавичках Ерколе також ніс великий поліетиленовий мішок із меншими пакетами, наповненими землею та травою.
  Вони знову опинилися в ситуаційній кімнаті. Сакс супроводжував Ерколе. Також були присутні Массімо Россі та серйозний, неусміхнений офіцер-криміналіст Беатріс Ренца. Хоча це був дивний доказ, жінка сприйняла велике листя з такою ж клінічною відстороненістю, як і гільзу від кулі чи приховане тертя.
  Райм зазначив, що руки Сакс були без рукавичок – відповідно до її обмеженої ролі перекладача. Або поява її обмеженої ролі.
  Ерколе з ентузіазмом продовжував: «Це досить цікава рослина. Звичайно, квасоля використовується для виготовлення порошку ріжкового дерева, як шоколад. Найцікавішим для мене є ім’я «ріжкове дерево», яке є джерелом слова «карат», що означає одиницю вимірювання діамантів».
  «Офіцер лісництва, мені байдуже його шановане місце в пантеоні рослин», — гаркнув Спіро. «Чи не могли б ви більш чуйно відповісти на моє запитання?» Він сунув до кишені тонку книжечку, у якій нотував, книжку, без якої ніколи не обходився.
  Здавалося, Ерколе знову занепокоєно переглянув книгу і швидко відповів: «Я знайшов місце, де Композитор шпигував за Алі Мазіком і людиною, з якою він обідав».
  — Ви знайшли його, цього арабомовного? — запитав Спіро.
  'Немає. Але я дізнався, що він італієць, хоча, швидше за все, не кампанець, — продовжив Ерколе, кидаючи погляд на Беатріче. "Зображення, які я завантажив?"
  Судмедексперт відповів: «Я скажу, що відбитки взуття не відрізнялися від тих, які залишив викрадач у Нью-Йорку та на автобусній зупинці, де був викрадений Мазік». Converse Мінуси, швидше за все. І протектори шин теж свідчать про ту ж модель, що і на зупинці. Мішленів.
  Якщо говорити як справжній криміналіст, то за цих обставин Райм не заперечував би проти сміливішого висновку на кшталт: Sì , це були його черевики та його машина.
  Россі запитав, де саме знаходиться ресторан, і Ерколе відповів. Россі підійшов до карти й позначив її. Він сказав: «Там немає автобусних маршрутів. Тож після обіду колега чи хтось інший підвіз би Мазіка до автобусної зупинки. Композитор пішов за ним».
  Ерколе пояснив, що автомобіль проїхав повз ресторан і сповільнився, ймовірно, оскільки він побачив Мазіка та його колегу, що обідають на вулиці. Потім він заїхав за ріг, припаркувався та шпигував за ними. «Я взяв зразки землі та трави з місця, де він стояв і сидів». Він кивнув на пакети й передав їх Беатріс, яка взяла їх у руки в рукавичках.
  У них була коротка розмова італійською, зрозуміла невелика суперечка, яка закінчилася тим, що Беатріс похитала головою, а Ерколе скривився. Вона зайшла в лабораторію.
  Говорячи крізь гілки, його обличчя було видно лише частково, Ерколе продовжив: «І за слідами здається, що він підійшов до кущів, щоб добре роздивитися ресторан. Я сподіваюся, що він відштовхнув їх убік, щоб побачити Мазіка».
  Россі дістав телефон. «Я покличу офіцера, який охороняє Алі Мазіка. Можливо, ми зможемо знайти, чи допоможе те, що ви дізналися, його пам’ять». Він подзвонив і, опустивши голову, провів розмову.
  Жестом показуючи на велику густу гілку, яку Ерколе тримав перед собою, Спіро сказав: «Зробіть із цим щось, пане лісничому». Це ніби я розмовляю з деревом».
  — Звичайно, прокураторе . Він відніс їх до лабораторії та повернувся з деякими нотатками, які, як він пояснив, дала йому Беатріс. Мабуть стурбований тим, що його почерк не в моді, тут, у квестурі, Ерколе продиктував; – написав Сакс.
  Оглядова точка через дорогу від ресторану San Giancarlo, 13 км від Д'Абруццо
  • Алі Мазік, жертва викрадення композитора, зустрівся з колегою за 1 годину до викрадення.
  • Супутник:
   ID невідомий.
   Швидше за все італійська. Не з Кампанії. Великий. Смуглявий. Чорне волосся. Одягнений у темний костюм, запилений. Курив огидні сигарети. Описується як похмурий.
  • Розмовляли англійською. Але вони намагалися не говорити перед офіціанткою.
   Посилання на подорож Trenitalia, шість годин.
  • У якийсь момент проїхала темна машина (чорна, синя). Уповільнився, можливо, щоб оглянути Мазіка та Компаньйона.
  • Відбитки взуття в точці огляду: Converse Cons, розмір 45, як і в інших сценах.
  • Знайдено сліди протектора Michelin 205/55R16 91H у кращому місці.
  • Слід знайдено у вигідній точці.
   Зараз аналізується.
  • Відновлені гілки у вигідній точці.
   На даний момент проводиться перевірка слідів та відбитків пальців.
  Россі перервав дзвінок і переглянув графік. На його обличчі з’явилася крива посмішка. — Ні, синьйор Мазік досі нічого не пам’ятає про той день, який передував викраденню. Або стверджує, що ні. Але я думаю, що, мабуть, це не так через наркотики та задуху композитора, ніж через амнезію типового злочинця».
  'Як це?' — спитав Райм.
  «Як я вже згадував, короткочасний залишення табору біженців не вважається серйозним правопорушенням. Але залишити країну першого виходу на сушу. І це, здається, намагався зробити Мазік».
  Спіро додав: «Тепер телефонні дзвінки на мобільний Maziq до Больцано та з нього мають сенс». Це в Південному Тіролі – дуже далеко на півночі Італії, недалеко від австрійського кордону. І близько шести годин на Trenitalia звідси. Це була б гарна проміжна станція для іммігранта, який бажає вислизнути з Італії до міст північної Європи, де є кращі можливості для біженців, ніж Італія. Цей чоловік, з яким він обідав? Ще один контрабандист людей організовує вивезення Мазіка з країни на північ. Звичайно, за солідну плату. Це серйозний злочин і, відповідно, він нічого про це не пам'ятає».
  Райм помітив, як обличчя Ерколе прояснялося, коли він глянув на двері. Блондинистий офіцер літаючого загону Даніела Кантон швидко зайшла до кімнати, її постава була ідеальною.
  — Офіцер, — сказав Спіро.
  Вона розмовляла з присутніми італійською, а Ерколе перекладав для американців. «Вона та Джакомо шукали свідків і шукали камери відеоспостереження навколо місця викрадення, Viale Margherita. Вони нічого не знайшли. Одна людина думає, що бачив чорну машину пізно вночі, але більше нічого про неї. А табаккайо , де Композитор придбав Nokia – той, який сповіщає його про те, що акведук було зламано? Немає камери, і клерки не пам’ятають, хто це міг бути».
  Даніела вийшла з кімнати, Ерколе стежив за нею, як цуценя, а потім повернувся.
  Сакс сказав: «Отже, Композитор їздить по сільській місцевості, шукаючи потенційну ціль. Він бачить Мазіка і вирішує його викрасти. Але чому? Чому він?»
  — У мене є думка, — нерішуче сказав Ерколе.
  Россі запитав: «А що б це могло бути?»
  Погляд на Спіро. — Він бере до уваги ваш інтерес до шаблонів, прокураторе .
  «Як?» — буркнув прокурор.
  «Ми знайшли ліки, докази електроконвульсивного лікування. Нам відомий психопат композитора. Шизофренія є однією з поширених форм психозу. Ці пацієнти справді вірять, що вони роблять добро – іноді це робота Бога, інопланетних істот чи міфологічних персонажів. Тепер, на перший погляд, Мазік і Роберт Елліс дуже різні. Біженець в Італії та бізнесмен у Нью-Йорку. Але Композитор міг би переконатися, що вони є реінкарнаціями якихось злих фігур».
  Спіро запитав: «Муссоліні? Малюк Біллі? Гітлер?
  «Так, так, саме так. Він має право вбити їх, щоб позбавити світ від їхнього зла. Або щоб помститися від імені божества чи духу».
  «А музика?» Відео?'
  — Можливо, це побачать інші демони чи лиходії. І тікати назад до пекла».
  «Якщо вони мають хороші Інтернет-сервери», — пробурмотів Спіро. «Ти повинен мати багато вільного часу в лісництві, Ерколе, щоб вивчати такі предмети».
  Він почервонів і відповів: « Прокураторе , цей конкретний факт про кримінальний психоз я дізнався вчора ввечері». Робити деякі, come si dice? ' Насуплені брови. 'Робити домашнє завдання.'
  «Міфологічні фігури залучають Композитора, щоб позбавити світ від зла». Спіро нахмурився, дивлячись на аркуш газетного паперу. «Я думаю, що ми ще не натрапили на модель, яка мене задовольняє». Він глянув на свій вишуканий годинник. «Мені потрібно подзвонити в Рим».
  Не кажучи більше ні слова, він розвернувся й вийшов із ситуаційної кімнати, витягнувши з кишені цукерку.
  Телефон Райма гудів від повідомлення. Він припустив, що це був Том, який взяв кілька годин відпустки й оглядав визначні пам’ятки Неаполя. Але він одразу побачив, що помилився. Текст був довгим, і, прочитавши його, він кивнув Саксу. Вона взяла телефон і насупилася.
  «Що ти думаєш про це, Райме?»
  «Що я думаю?» Він скривився. «Я думаю: навіщо зараз?»
  РОЗДІЛ 26
  Привітання Lincoln Rhyme виявилося неприємним для деяких людей.
  Таких як Шарлотта Маккензі.
  Чи варто пропонувати руку і ризикувати збентежити «пацієнта», який не може відповісти взаємністю? Чи не варто вам і все одно збентежити, сказавши, що ви не хочете торкатися іншої людини?
  Райма це мало хвилювало, тож він не відреагував, коли, кинувши ніяковий погляд на крісло, жінка просто кивнула й сказала з незграбною посмішкою, щоб вони трималися на відстані; вона застудилася.
  Це було поширене виправдання.
  Райм, Сакс і Том зустрічалися з Маккензі в консульстві США, білій, функціональній п’ятиповерховій коробці для взуття біля Неапольської затоки. Вони показали свої паспорти морській піхоті США внизу, і їх провели на верхній поверх.
  — Містере Райм, — сказала жінка. «Капітан?»
  «Лінкольн».
  'Так. Лінкольн. Маккензі було близько п’ятдесяти п’яти, вона мала бабусине обличчя, напудрене, але майже без макіяжу. Її світле волосся було коротке, у стилі, який, на його думку, любила якась відома британська акторка, імені якої він не міг пригадати.
  Маккензі відкрила папку з файлами. «Дуже дякую, що зустрілися зі мною. Дозволь пояснити. Я офіцер із правового зв’язку з Державним департаментом. Ми працюємо з громадянами, які зіткнулися з правовими проблемами в інших країнах. Я живу в Римі, але в Неаполі виникла ситуація, і я прилетів сюди, щоб її розглянути. Я сподіваюся, що ви зможете допомогти».
  «Як ти дізнався, що ми тут?» — спитав Сакс.
  — Той випадок, серійний вбивця? Повідомлення ФБР надійшло до посольства та всіх консульських установ. Як його звати, вбивцю? вона запитала.
  «Ми не знаємо. Ми називаємо його Композитор».
  Вона стурбовано нахмурила брови. 'Це вірно. Дивний. Викрадення і це музичне відео. Але ви врятували жертву вчора, я читав. З ним все гаразд?
  — Так, — швидко відповів Райм, випереджаючи Сакса й Тома, які могли б пояснити далі.
  «Як справи з державною поліцією?» Або це карабінери?»
  «Державна поліція. Працює досить добре. Райм замовк, і лише відсутність годинника не дозволила йому глянути на наручний годинник. Йому довелося виразити нетерплячість через вивчену відсутність інтересу. Але це йому було дуже добре.
  Маккензі, можливо, помітила. Вона дійшла до цього. «Ну, я впевнений, що ти натиснутий. Тож дякую, що завітали. Ваша репутація важлива, Лінкольне. Ти, мабуть, найкращий офіцер-криміналіст у США».
  тільки США? — подумав він безпідставно ображений. Він нічого не сказав, але холодно посміхнувся.
  Вона сказала: «Ось наша проблема. Американського студента Неаполітанського університету імені Федеріко Другого заарештували за сексуальне насильство. Його звати Гаррі Сомс. Він і жертва – вона відома в поліцейських звітах як Фріда С. – були на вечірці тут, у місті. Вона студентка першого семестру з Амстердама. У якийсь момент вона втратила свідомість і зазнала нападу». Маккензі подивилася вгору, на двері. «А, ось. Олена зможе розповісти нам більше».
  До кабінету зайшли ще двоє. Першою була жінка років сорока, атлетичної статури, її волосся було зібране в пучок, туго натягнуте, хоча пасма висмикувалися. Вона носила окуляри зі складною оправою з металу та черепахового панцира, які можна побачити в елітних модних журналах. (Він подумав про окуляри Беатріс Рензи.) Її вбрання було вугільно-сірим костюмом у тонку смужку з темно-синьою блузкою, відкритою на шиї. Біля неї сидів невисокий худорлявий чоловік у консервативному костюмі, теж сірий, хоч і світліший. У нього було рідше світле волосся. Йому могло бути років тридцять чи п'ятдесят. Його шкіра була настільки блідою, що Райм спочатку подумав, що він людина з альбінізмом, хоча ні, здавалося, що він просто мало виходить на вулицю.
  — Це Елена Сінеллі, — сказала Маккензі.
  Англійською з легким акцентом жінка сказала: «Я італійський адвокат. Я спеціалізуюся на захисті іноземців, яких тут звинувачують у злочинах. Шарлотта зв’язалася зі мною щодо ситуації Гаррі. Його родина залишила мене».
  Блідий чоловік сказав: «Капітане Райм, детектив Сакс. Я Деріл Малбрі. Я з громадськості та відділу зв’язків з громадськістю тут, у консульстві». Змінні тони вели його коріння десь у Кароліні чи, можливо, Теннессі. Побачивши, що права рука Райма працює, Малбрі простягнув руку, і вони потиснули. (Тепер Райм пом’якшив свою критику Шарлотти Маккензі, яка витирала ніс, а потім стримувалася від чхання; очевидно, у неї була причина нікому не подавати руку – включно з гімпами).
  Малбрі теж привітав Тома. І він підняв брову до Маккензі – очевидно, через її перемогу, яка призвела Райма до офісу, безсумнівно, щоб передати йому запит.
  Ми побачимо про це.
  — Будь ласка, — сказала Маккензі, показуючи на журнальний столик. Райм під’їхав близько, і всі інші сіли навколо нього. «Я просто повідомляв нашим відвідувачам про арешт. Ви можете пояснити, синьйорино Чінеллі, краще, ніж я».
  Потім Чінеллі повторив дещо зі сказаного Маккензі: «Геррі та жертва випили досить багато, почали романтизувати та — щоб побути на самоті — піднялися на дах. Потерпіла каже, що пам'ятає, як піднялася туди, але незабаром втратила свідомість. Наступне, що вона пригадує, це те, що через кілька годин вона прокинулася на даху сусіднього будинку, зазнавши сексуального насильства. Гаррі визнає, що вони були там, але коли Фріда втомилася, він залишив її та повернувся вниз. Час від часу на даху – там, де люди курили – були інші, але сусіднього даху, де стався напад, звідти не видно. Ніхто не бачив і не чув справжнього нападу».
  Сакс запитав: «Чому Гаррі був замішаний?»
  «У поліцію надійшов анонімний дзвінок про те, що він нібито підмішав щось у келих жертви. Нам не вдалося з'ясувати, хто ця людина. За цим дзвінком поліцейські обшукали його квартиру та виявили сліди препарату для зґвалтування на побаченні. Як Руфі?
  — Я знайомий, — сказав Райм.
  «І аналіз крові після нападу показав, що в крові Фріди С. був той самий наркотик».
  «Той самий препарат? Молекулярно ідентичні? Або схоже?»
  — Так, важливе запитання, синьйоре Райм. Але ми ще не знаємо. Зразки з його спальні та крові жертви відправили до головного центру злочину в Римі для повного аналізу».
  «Коли будуть результати?»
  «Це можуть тривати тижні. Можливо, довше».
  Райм запитав: «У спальні Гаррі? Ви сказали, що поліція знайшла слід. Це були таблетки?»
  'Немає. Квартиру ретельно обшукали. Просто залишок. Адвокат додав: «А на куртці з вечірки були сліди волосся та ДНК жертви».
  «Вони гуляли», — сказала Шарлотта Маккензі. «Звичайно, вони там були. Але препарат від зґвалтування на побаченнях, ну, це проблематично».
  Сінеллі продовжив: «Тоді була вагінально знайдена ДНК. Але не ДНК Гаррі. Вона зізналася, що нещодавно Фріда була з іншими чоловіками. Це може бути джерело. Інші її партнери також будуть перевірені».
  «Аналіз ДНК інших учасників вечірки?»
  'В процесі.' Пауза, а потім додала: «Я скажу, що спілкувалася з кількома людьми — його друзями та однокурсниками. Вони повідомляють, що Гаррі вважає себе справжнім коханцем. Очевидно, він був із десятками жінок, а в Італії він лише кілька місяців. У нього немає історії бути, можна сказати, примусовим. Або вживання наркотиків для зґвалтування на побаченні. Але у нього досить великий сексуальний апетит. І хвалився своїми завоюваннями. І були випадки, коли він, скажімо по-доброму, дратувався, коли жінка відмовляла йому».
  «Не має значення», — сказав Сакс.
  «Ні, я боюся, що це не так. Наші випробування в Італії не такі обмежені, як у США. Питання про характер і попередню поведінку – злочинну чи ні – є прийнятними і іноді можуть бути ключовим фактором у вирішенні питання про невинуватість чи винуватість».
  «Чи знали вони один одного до цього?» — спитав Сакс. «Фріда і Гаррі».
  'Немає. І вона мало кого знала на вечірці. Лише господар і господиня, Дев і Наталя».
  «Чи буде у когось мотив притягнути його?»
  «Він сказав, що була жінка, яка розлютилася, коли він відмовився від пропозиції відвезти її до Америки. Валентина Мореллі. Вона з околиць Флоренції. Вона не відповідає на мої дзвінки. Поліція, здається, не зацікавлена в ній як у підозрюваній».
  «Де зараз розслідування?» — спитав Райм.
  «Тільки починається. І це займе багато часу. Судові процеси в Італії можуть тривати роками».
  Це був офіцер зі зв’язків із громадою Деріл Малбрі, який сказав: «Це всюди преса. Щогодини я отримую запити на співбесіду. І газети його вже засудили». Погляд у бік Маккензі. Він сказав: «Ми хочемо дати відповідь позитивною рекламою, якщо ви знайдете щось, що хоча б натякає на те, що нападником був хтось інший».
  Райму було цікаво, що тут робить піарник. Він припускав, що суд громадської думки такий же універсальний, як ДНК і відбитки пальців. Першою людиною, яку найняв багатий злочинець у Сполучених Штатах, після його адвоката, був хороший технолог.
  Сакс запитав: «Як ви думаєте, пані Чінеллі?» Ви з ним розмовляли. Він невинний?»
  «Я вважаю, що в минулому він виявляв погану оцінку, живучи надто розпусним життям і вихваляючись цим. І він може мати зарозумілість людини з чарівністю та гарною зовнішністю. Але я вірю, що він невинний у цьому злочині. Гаррі не виглядає жорстоким хлопчиком. А той, хто нокаутує жінку і матиме з нею стосунки, беззаперечно жорстокий».
  «Що конкретно ви від нас хочете?» — спитав Райм.
  Маккензі подивився на Чінеллі, який сказав: «Огляд зібраних доказів — я маю на увазі звіт». Ви не можете мати доступу до самих доказів. І, якщо можливо, ви можете знову шукати сцени, наскільки це можливо. Все, що нам потрібно, це щось, щоб вказати на іншого підозрюваного. Не обов’язково ім’я, просто ймовірність того, що злочин скоїв хтось інший, а не Гаррі. Внести обґрунтований сумнів».
  Малбрі сказав: «Я підніму шум у ЗМІ, і це може допомогти звільнити його до суду».
  Маккензі додав: «В'язниця, в якій його тримають, непогана. Загалом італійські в'язниці досить пристойні. Але його звинувачують у зґвалтуванні. Співв’язнені зневажають цих підозрюваних майже так само, як і розбещувачів дітей. За ним слідкує пенітенціарна міліція, але вже були погрози. Магістрат має право відпустити його до суду, якщо він здасть свій паспорт, звичайно. Або посадити під домашній арешт. Або, відверто кажучи, якщо докази проти нього виявляться неспростовними, дозволити йому визнати себе винним і домовитися про безпечне ув’язнення, щоб він міг почати відбувати покарання».
  Сакс і Райм дивилися один на одного.
  Чому зараз …?
  Він зазирнув у відкритий портфель адвоката й побачив італійську газету. Йому не потрібен був переклад заголовка, щоб зрозуміти суть:
  Sospetto di Violenza Sessuale
  
  Під нею була фотографія надзвичайно красивого білявого чоловіка студентського вигляду в оточенні поліції. Хлопець із братства Середнього Заходу. Його обличчя було моторошною сумішшю переляканого й спантеличеного... і зухвалого.
  Райм кивнув. — Гаразд. Ми зробимо все, що зможемо. Але наше розслідування щодо серійного викрадача має пріоритет».
  — Так, звичайно, — сказала Маккензі. Її обличчя розквітло від вдячності.
  ' Grazie , дякую.' Від Cinelli.
  Деріл Малбрі сказав: «Щодо тих інтерв’ю. Міг би ти-?'
  — Ні, — пробурмотів Райм.
  Олена Сінеллі кивнула й сказала: «Я б не радила публічно згадувати, що капітан Райм і детектив Сакс причетні». До Райма: «Ти маєш бути дуже стриманим. Заради себе. Прокурор, який веде справу проти Гаррі, — геніальна людина, це не заперечується, але він може бути складним і мстивим, і він холодний, як лід».
  Сакс кинув погляд на Райма, який запитав адвоката: «Чи випадково його звуть Данте Спіро?»
  « Санто Сієло! Як ти дізнався?'
  РОЗДІЛ 27
  Коли це закінчиться? вона думала.
  І мало не посміхнувся від абсурдності цього питання.
  Це ніколи не закінчиться.
  Цей світ, її світ, був схожий на ту абстракцію з уроку математики в школі-інтернаті стільки років, стільки життів тому: стрічка Мебіуса, нескінченна.
  Ранія Тассо в довгій сірій спідниці та блузці з довгими рукавами з високим горлом вийшла до приймального центру Каподічіно. У цей момент автобуси, а їх було три, сиділи набиті чоловіками, жінками, дітьми, обличчя яких були темними – і кольором, і невпевненістю та страхом.
  Деякі з цих образів теж були стягнуті смутком. Минулого тижня погода в Середземному морі не була поганою, але човни, на яких вони пливли з Тунісу та Лівії, з Єгипту та Марокко, набагато далі, були жалюгідно невідповідними. Старовинні надувні судна, хисткі дерев'яні судна, плоти, призначені для річкового транзиту. Часто «капітан» був менш компетентним, ніж таксист.
  Деякі з цих нещасних втратили когось під час цієї жахливої подорожі. Сім’я, діти, батьки… і друзі також, друзі, яких вони знайшли під час подорожі. Хтось із її співробітників у таборі (вона не могла пригадати, хто; люди, як правило, не затримувались надовго у справі пошуку притулку) сказав, що іммігранти схожі на солдатів: люди, зібрані разом через неможливі обставини, що борються за виконання своєї місії та часто миттєво втрачаючи товаришів, до яких вони були життєво прив’язані.
  Ранія, директор приймального центру Каподічіно, нескінченно наказувала. Тому що робота, яку потрібно було виконати тут, була нескінченною. Вона організувала всі свої війська: оплачуваних працівників Міністерства внутрішніх справ, волонтерів, поліцію, солдатів, співробітників ООН та працівників інфраструктури, будучи твердою, хоча терплячою та ввічливою (за винятком, можливо, нестерпних знаменитостей, які мали звичку прилетіти з Лондона чи Кейптауна, щоб сфотографуватися, похвалитися пресі своєю пожертвою, а потім вилетіти в Антіб чи Дубай на вечерю).
  Ранія обійшла величезну купу рятувальних кругів, помаранчевих і блякло-помаранчевих, нагромаджених як величезний присадкуватий конус, і наказала кільком волонтерам сісти в автобуси, щоб роздати бутильовану воду. Вересень місяць не виявився перепочинком від спеки.
  Вона оглядала набігаючий потік нещасних.
  Зітхання.
  Табір був розрахований на тисячу двісті. Тепер тут проживало майже три тисячі. Незважаючи на спроби уповільнити імміграцію з Північної Африки, насамперед із Лівії, бідняки продовжували прибувати, рятуючись від зґвалтувань, бідності та злочинності та божевільної ідеології ІДІЛ та інших екстремістів. Ви можете говорити про повернення їх назад, ви можете говорити про створення таборів і захисних зон у країнах їх походження. Але ці рішення були абсурдними. Вони б ніколи не відбулися.
  Ні, цим людям довелося втекти з Країни без надії, як один біженець назвав свій дім. Умови були настільки жахливими, що ніщо не завадило їм втекти до обложених поселень, таких як її. Тільки цього року майже сімдесят тисяч шукачів притулку висадилися на італійській землі.
  У її тривожні думки втрутився голос.
  «Я хотів би щось зробити. Будь ласка.
  Ранія звернулася до жінки, яка говорила арабською. Режисер оглядав гарне обличчя, темно-карі очі, ледь помітний натяк на макіяж на шкірі кольору мокко. Ім'я …? Ах, так, Фатіма. Фатіма Джабріль. За нею йшов її чоловік. Ранія пригадала, що його звали Халед. Пара, прийом якої вона сама переробила днями.
  На руках у чоловіка лежала їхня спляча дочка, ім'я якої вона забула. Фатіма, мабуть, звернула увагу на насуплене обличчя директора.
  «Це Муна».
  «Так, саме так – гарне ім’я». Кругле обличчя дитини було оточене купою блискучих чорних кучерів.
  Фатіма продовжила: «Раніше я була відвертою. Подорож була дуже важкою. Прошу пробачення.' Вона озирнулася на свого чоловіка, який, очевидно, спонукав її сказати це.
  «Ні, це не потрібно».
  Фатіма продовжувала: «Ми запитували, і нам сказали, що ти директор табору».
  'Це вірно.'
  «Я звернувся до вас із запитанням. У Тріполі я працював у сфері охорони здоров’я. Я була акушеркою і служила медсестрою під час визволення».
  Звичайно, вона говоритиме про падіння Каддафі та місяці після нього, коли мир і стабільність, яких так довго чекали і за які так мужньо боролися, зникли, як вода в гарячому піску.
  «Визволення» – яке знущання.
  «Я хотів би допомогти тут, у таборі. Так багато людей, вагітних жінок, які збираються народжувати. І хворий теж. Опіки.
  Вона мала на увазі сонячний опік. Так, тиждень на Середземному морі без захисту мав жахливі наслідки – особливо для молодої шкіри. Були й інші хвороби. Санітарні умови в таборі були настільки хорошими, як тільки могли бути, але багато біженців страждали від хвороб.
  «Я був би вдячний за це. Я вас познайомлю з директором медичного центру. Які ваші мови?
  «Крім арабської, трохи англійської. Мій чоловік.' Вона кивнула Халеду, який привітно посміхнувся. «Він добре володіє англійською. Ми навчаємо Muna обох мов. І я вивчаю італійську мову. Година на день у школі тут».
  Ранія мало не посміхнулася – дівчинці було лише два роки, і двомовне навчання здавалося передчасним. Але очі Фатіми були тверді, а рот напружений. Режисер чітко бачив, що рішучість жінки допомогти, отримати притулок і асимілюватися не викликає гумору.
  «У нас немає можливості заплатити вам. Немає коштів.
  Фатіма швидко сказала: «Я не хочу, щоб мені платили». Я хочу допомогти».
  'Дякую тобі.'
  Біженці були неоднозначними, коли мова зайшла про щедрість. Дехто, як Фатіма, самовіддано займався волонтерством. Інші залишалися усамітненими, а деякі були обурені тим, що для них не було зроблено більше або що процес пошуку притулку тривав так довго.
  Ранія розповідала Фатімі про приміщення медичного центру, коли випадково подивилася крізь паркан і побачила щось, що змусило її задуматися.
  Надворі, серед сотень тих, хто юрмився — репортерів, членів родини та друзів біженців — стояв чоловік. Він був у тіні, тому вона не мала його чіткого образу. Але було очевидно, що він дивиться в її бік. Товстий чоловік носив кепку, яку носили американські спортсмени, кепку, яку мало хто бачив в Італії, де голови були здебільшого непокриті. Його очі були закриті сонцезахисними окулярами-авіаторами. У його позі було щось тривожне.
  Ранія знала, що накликала на себе гнів багатьох людей за свою відданість цим бідолахам. Біженці були дуже непопулярні серед певних верств населення приймаючих країн. Але він не стояв разом з протестувальниками. Ні, його увага — яка, здавалося, була зосереджена на самій Ранії — здавалося, була зосереджена на чомусь іншому.
  Ранія попрощалася з Фатімою та Халедом і вказала на медичний заклад. Коли сім’я пішла геть, Ранія зняла радіостанцію зі стегна й викликала начальника охорони – капітана державної поліції – зустріти її за п’ятдесят метрів на південь від головних воріт.
  Томас негайно передзвонив по рації, сказавши, що прийде.
  Він прийшов через дві-три хвилини. 'Проблема?'
  «Чоловік за парканом. Щось дивне в ньому».
  «Де?»
  «Він був біля магнолії».
  Вона вказала, але огляд закрив ще один автобус біженців, що повз дорогою.
  Коли це минуло, і вид знову став ясним, вона більше не бачила чоловіка. Ранія оглядала дорогу та поля, що межували з табором, але не знайшла жодних слідів.
  «Хочеш, я скличу команду?»
  Вона дискутувала.
  З офісу почувся голос: «Ранія, Ранія! Відвантаження плазми. Вони не можуть його знайти. Жаку потрібно з тобою поговорити. Жак із Червоного Хреста».
  Чергове сканування проїжджої частини. нічого
  «Ні, не турбуйся. Дякую, Томаше».
  Вона розвернулась, щоб повернутися до свого кабінету та впоратися з черговим каскадом криз.
  Нескінченний…
  РОЗДІЛ 28
  — Не дуже хочеться, щоб це надто відвернуло нас від Композитора, чи не так, Сакс? Але це курйозний випадок. Інтригуючий випадок ».
  Рима, посилаючись на справу Гаррі Сомса.
  Вона криво засміялася. «Міна випадку».
  — А, через Данте Спіро? Ми будемо обережні».
  Вони були у своїй вторинній ситуаційній кімнаті: кафе через дорогу від Questura. Сакс, Райм і Том. Райм намагався замовити граппу, але Том, блін, випередив його, давши газовану воду та каву для всіх. Як він збирався відчути смак до спиртного, якщо йому було відмовлено в доступі?
  Проте, чесно кажучи, капучіно було хороше.
  "А, ось і ми".
  Райм звернув увагу на худорляву постать Ерколе Бенеллі, що крокує від поліцейського управління до кафе. Він помітив американців, перетнув вулицю, переступив шлагбаум Чинцано й сів на хитке алюмінієве крісло.
  «Привіт», — офіційно сказав він, у тоні якого виявилася його цікавість. Молодий офіцер, звичайно, дивувався, чому Сакс подзвонив і попросив зустрітися тут.
  Райм спитав: «Чи знайшла Беатріс якісь відбитки на листках рослини чи якийсь слід від спостереження Композитора біля ресторану поблизу Д'Абруццо?»
  Ерколе скривився. «Жінка досить непридатна . Кажете, нестерпно?»
  «Так, або нестерпний».
  « Sì , краще нестерпне! Я кілька разів запитував її про її прогрес, і вона сердито дивилася на мене. І я хотів знати, чи можна відбити пальці на корі дерева. Невинне запитання. Вираз її обличчя лякає. Ніби кажучи: «Звичайно, можна! Який дурень цього не знає?» А вона може не посміхатися? Наскільки це важко?»
  Лінкольн Райм був не з тих, до кого можна звертатися за співчуттям у подібних справах. «І?» — запитав він нетерпляче.
  «Ні, боюся, нічого. Ще ні. Проте вона та її помічники наполегливо працюють. Я дам їй це».
  Ерколе замовив щось офіціантці, і через мить з’явився апельсиновий сік.
  Райм сказав: «Ну, у нас є інша ситуація, у якій нам потрібна допомога».
  «У вас є більше подій щодо нашого музичного викрадача?»
  'Немає. Це інший випадок».
  'Інший?'
  На маленькому столику перед ними Сакс розкладав документи: копії протоколів з місця злочину та допитів щодо зґвалтування, у якому звинувачували Гаррі Сомса, надані адвокатом, якого він і його родина найняли.
  «Нам потрібні переклади цих звітів, Ерколе».
  Він подивився на них, перебрав їх. «Як це пов’язано з Composer?»
  «Це не так. Як я вже сказав, це інший випадок».
  «Ще…?» Офіцер пожував губу. Він читав уважніше. «Так, так, американський студент. Це не один із випадків Массімо Россі. Ним керує іспеторе Лаура Мартеллі. Він кивнув на квестуру.
  Райм більше нічого не сказав, а Сакс додав: «Офіцер Державного департаменту попросив нас переглянути докази. Адвокат обвинуваченого переконаний, що хлопець невинний».
  Ерколе сьорбнув апельсиновий сік, який, як і більшість інших напоїв в Італії, як зауважив Райм, подавали без льоду. А Coca-Cola завжди йшла з лимоном. Офіцер лісництва сказав: «О, але ні. Я не можу це зробити. Вибачте.' Ніби вони пропустили щось кричуще очевидне. «Ви не бачите. Це було б un conflitto d'interesse . А—'
  Райм сказав: «Не зовсім».
  'Немає. Як це можливо?»
  «Це було б , ні, це міг би бути конфлікт інтересів, якби ви працювали безпосередньо в державній поліції. Але технічно ви все ще офіцер лісового господарства, чи не так?»
  «Сіньйоре Райм, капітано Райм, це не захист, який буде дуже переконливим на моєму суді. Або завадить прокурору Спіро побити мене напівсмерть, якщо він дізнається. Зачекайте... хто такий procuratore ?» Він гортав сторінки. І закрив очі. ' Боже мій! Спіро — прокурор. Ні-ні-ні. Я не можу це зробити! Якщо він дізнається, то заб'є мене до смерті!
  «Ти перебільшуєш», — заспокоїв Райм, хоча й визнав сам собі, що Данте Спіро, здавалося, цілком здатний на один чи два удари.
  Важкий, мстивий, холодний, як лід...
  «Крім того, ми просто просимо вас перекласти. Ми могли б когось найняти, але це займе надто багато часу. Ми хочемо швидко переглянути докази, дати свою оцінку та повернутися до Композитора. У Данте немає причин дізнаватися про це».
  Сакс додав: «Це дуже ймовірно, що йдеться про невинного американського студента у в’язниці за злочин, якого він не скоював».
  Він пробурмотів: «Ах, у нас був такий випадок кілька років тому». У Перуджі. Це не пішло ні для кого».
  Райм кивнув на папку. — І докази цілком можуть довести, що Сомс винний. У цьому випадку ми зробимо послугу прокуратурі та уряду. Безкоштовно.
  Сакс: Будь ласка. Просто переклад. Яка в цьому шкода?»
  Зі смиреним виразом обличчя Ерколе потягнув папери вперед і, озирнувшись навколо, наче Спіро ховався в тіні неподалік, почав читати.
  Райм сказав: «Зробіть діаграму, міні-діаграму».
  Сакс порилася в сумку з комп’ютером і витягла жовтий блокнот. Вона зняла кришечку з тонкого маркера й подивилася на Ерколе. «Ти продиктуй, а я напишу».
  «Я все ще співучасник злочину», — прошепотів він.
  Райм лише посміхнувся.
  Розслідування Гаррі Сомса – Сексуальне насильство
  • Місце нападу.
   Via Carlo Cattaneo, 18, квартира на верхньому поверсі (Наталії Гареллі) і дах (на вечірці була присутня жертва).
   Via Carlo Cattaneo, 20, дах (місце нападу).
  • Огляд потерпілого. Фріда С.
   У неї була незначна вагінальна кровотеча від силового проникнення.
   ДНК Гаррі на її шиї та щоці. Піт або слина, а не сперма.
   У піхві жертви:
   Циклометикон, полідиметилсилоксан (PDMS), силікон, кополіол диметикону та токоферилацетат (ацетат вітаміну Е). Лубрикант на основі силікону. Мабуть, від презервативів Comfort-Sure. Жодного збігу з презервативами в квартирі Гаррі чи на обличчі під час арешту.
   Неідентифікована ДНК з одного джерела в піхві (піт або слина, а не сперма – найімовірніше, зловмисник застосував презерватив до пеніса). Немає відповідності в базах даних Європолу, Інтерполу чи CODIS (США), Італії. Зразки, взяті у 14 із 29 чоловіків, присутніх на вечірці, не збігаються. Наразі призначаються додаткові тести. Зразки будуть взяті у попередніх сексуальних партнерів жертви.
   У крові жертви виявлено сліди гамма-гідроксимасляної кислоти, схожої на рогіпнол, наркотик для згвалтування.
  • Презерватив не виявлено.
   Ретельний обшук околиць, сміттєві контейнери та каналізація, радіус п'яти кварталів.
  • Розташування свідків: квартира Гаррі, спальня.
   Піджак одягається на вечірку.
   Містить невеликі сліди гамма-гідроксимасляної кислоти.
   Волосся жертви. Волосся на голові, а не на лобку.
   ДНК жертви, слина.
   Додаткові предмети одягу: сорочки, білизна, шкарпетки.
   Містить невеликі сліди гамма-гідроксимасляної кислоти.
  • Дві чарки на виступі біля місця зґвалтування.
   ДНК Гаррі на обох склянках.
   ДНК Фріди на одному. Залишок містив сліди гамма-гідроксимасляної кислоти.
  • Місце злочину: дах вулиці Карло Каттанео, 20 (по сусідству з Garelli's).
   Порушила галька на даху, де на жертву напали.
   Волосся жертви.
   Слина жертви.
   Інших доказів не знайдено.
  • Настил квартири Наталії Гареллі (станція куріння).
   П'ять чарок.
   Немає слідів гамма-гідроксимасляної кислоти.
   Вісім принтів, жодних звернень до жодної національної чи міжнародної бази даних.
   Немає збігів ДНК у жодній національній чи міжнародній базах даних.
   Два недопалки сигарет з марихуаною, згоріли до окурків діаметром 8 мм.
   Немає збігів ДНК у жодній національній чи міжнародній базах даних.
   Сім маленьких тарілок, сліди їжі, солодощі.
   Тринадцять відбитків; два матчі господиня вечірки; відсутність звернень до будь-яких національних або міжнародних баз даних.
   Немає збігів ДНК у жодній національній чи міжнародній базах даних.
   Пляшка вина на столі біля вечірки.
   Піно Неро.
   У вині, що залишилося, немає слідів гамма-гідроксимасляної кислоти.
   Шість відбитків пальців – господиня вечірки та дві гості, хлопець Наталії, Дев Нат.
   Немає збігів ДНК у жодній національній чи міжнародній базах даних.
   27 недопалків у попільничці та на палубі.
   Чотири принти пасували до господині вечірки та її хлопця.
   16 інших відбитків на курильній станції. Одну позитивну особу заарештували за звинуваченням у наркотиках шість місяців тому, Апулія. Зазначена особа покинула вечірку перед нападом.
  ♦ Немає інших звернень у жодних національних чи міжнародних базах даних.
   Немає збігів ДНК у жодній національній чи міжнародній базах даних.
  Коли вона закінчила писати, вони переглянули блокнот. Рима відображена: Тверда робота. Він хотів би мати зразки слідів з палуби чи даху, де була розташована курильна станція, а також із самого місця нападу. Але це було добре для початку.
  Сакс глянув на решту сторінок нотаток італійською мовою, на які Ерколе дивився, офіційний звіт. — Продовжуй, — ласкаво наполягала вона. «Будь ласка. Я хочу почути рахунки».
  Ерколе, очевидно, сподівався, що його звільнять від гачка, просто переклавши судово-медичну експертизу. На думку молодого офіцера, повторення свідчень свідків і підозрюваних, мабуть, перевело його злочин в іншу категорію — від проступку до злочину.
  Читаючи, він сказав: «Наталія Гареллі, двадцять один рік, навчається в Неаполітанському університеті. Вона влаштувала вечірку у своїй квартирі для однокурсників і друзів. Жертва, Фріда С., прибула о десятій вечора одна. Вона пам’ятала, як випивала та розмовляла з деякими людьми – переважно з Наталією чи її хлопцем – але була трохи сором’язлива. Вона теж студентка, щойно приїхала з Голландії. Вона смутно пам'ятає, як близько одинадцятої чи опівночі підсудний підійшов до неї та розмовляв. У них обох були келихи вина за столом, де вони сиділи – це внизу – і Гаррі продовжував наповнювати її склянку. Потім вони обійнялися і ... limonarono ... я не знаю.
  «Оформили?» — запропонував Сакс.
  ' Sì. Зроблено». Він читав більше. «Було людно, тому вони пішли на дах. Потім Фріда не пам’ятає до четвертої години ранку, прокинувшись на даху сусіднього будинку й усвідомивши, що на неї напали. Вона все ще була під дією наркотиків, але зуміла дістатися до стіни, що розділяє два дахи. Вона перелізла, впала і кликала на допомогу. Наталя, господиня, почула її крики та запустила її вниз у квартиру. Хлопець Наталії, Дев, викликав поліцію.
  «Слідчі перевірили двері на дах сусідньої будівлі, але вони були зачинені і, схоже, останнім часом не відкривалися. Наталія розповіла поліції, що підозрювала сусідів-сербів, які жили внизу в цьому будинку – вони були грубими та багато пили – але поліція підтвердила, що вони були за містом. І звільнив будь-кого в тій будівлі як підозрюваних.
  «Кілька свідків на даху — за столиком для куріння, курильною станцією — ненадовго побачили Гаррі та Фріду разом, вони йшли до ніші на даху, де була лавка, але це було поза полем зору коптильної станції. Приблизно між першою і другою ночі нагорі були тільки вони. О другій ночі Гаррі спустився сходами до квартири й вийшов. Кілька свідків повідомили, що він виглядав засмученим. Ніхто не помітив, що Фріда зникла. Люди припускали, що вона пішла раніше. Наступного дня надійшов анонімний дзвінок – жінка дзвонила з телефону-автомату в табаккайо поблизу Неаполітанського університету. Коли вона почула про напад, вона хотіла подзвонити в поліцію і повідомити, що, на її думку, бачила, як Гаррі підмішував щось у напій Фріди».
  — І взагалі не знаєте, хто вона? — спитав Райм.
  'Немає.' Ерколе продовжив: «Дзвінок дозволив інспектору отримати ордер на обшук його квартири. Це призвело до виявлення слідів препарату для зґвалтування на побаченні на куртці, яку він одягав увечері під час вечірки, та на інших предметах одягу».
  Сакс запитав: «Історія Гаррі?»
  «Він зізнається, що вони з Фрідою пили вино внизу. І, знову ж таки, оформляти. Вони піднялися нагору для більшого усамітнення. На курильній станції були люди, тож вони зайшли за ріг у безлюдну зону, сіли й далі гуляли. Але вона втомилася, нудила й менше цікавилася. Близько тридцятої він теж втомився, спустився вниз і покинув вечірку. Вона сиділа на лавці на даху й дрімала, коли він це зробив».
  «Текож втомився, — припустив Сакс, — бо зробив ковток її вина, яке було підправлене. Його ДНК була на її склі».
  — Це означає, що він не знав про руфі! — сказав Ерколе, лише на мить захоплений, загублений у справі. Потім він знову став винним і нервував.
  Райм сказав: «Одна проблема з урядовою справою: ДНК, знайдена у вагіні Фріди. Це був не Гаррі. Він невпевнено глянув на Ерколе. Йому було цікаво, чи графічні аспекти злочину стурбують молодого офіцера, який ніколи раніше не займався нападом, а тим більше зґвалтуванням.
  Італійський офіцер глянув на Райма й помітив його занепокоєння. Капітано Райм, минулого місяця я провів таємну операцію з арешту чоловіків , які видають нижчу сперму бика за сперму нагородних тварин. Я таємно знімав на відео процес збору. Я той, хто знімав бичаче порно, тому такі питання мене не турбують, якщо це ваше запитання».
  Райм кивнув, поблажливо поступившись. Він помітив, що один рядок у звіті був перекреслений – жирні штрихи та письмова примітка поруч. 'Що це?'
  «Слова перекладаються: «Невідповідне та нерелевантне, винесіть догану інтерв’юеру».
  «Що викреслено?» — спитав Сакс.
  Знадобилася мить, щоб розрізнити слова під товстим маркером. «Це записка одного з офіцерів літаючого загону, який опитував відвідувачів вечірки. Офіцер написав, що дехто на вечірці вважав жертву неабиякою кокеткою».
  «Ах. Це образило інспектора, — сказав Сакс. Або Спіро. Як і повинно було бути».
  Звинувачення жінок у власному сексуальному насильстві було непробачним... і помилкою, яка, здавалося, перевершила національні бар’єри.
  Сакс сказав: «Так який сценарій, якщо він невинний?»
  Райм сказав: «Якийсь чоловік, містер X, поклав око на Фріду. Він підходить ближче й наливає їй напій, але там людно й темно, тому свідок думає, що це Гаррі. Перш ніж X зможе переїхати та відвести Фріду до спальні чи безлюдної частини квартири, вона та Гаррі піднімаються нагору. X йде за ними та спостерігає за ними. Фріда починає пропадати, а Гаррі стає нудно й йде. Коли дах пустує, містер Х несе Фріду на дах сусідньої будівлі та ґвалтує її».
  Ерколе запитав: «Ах, а залишки наркотиків на піджаку Гаррі в його квартирі?» Як це пояснити?»
  Райм відповіла: «Один із способів: бути поруч із чоловіком, який її наркотикував ». Але пам’ятай, прочитай таблицю, Ерколе, на іншому одязі також були залишки наркотиків».
  «Так, які наслідки з цього?»
  «Ми ще не знаємо. Можливо, Гаррі винен і часто носить із собою наркотики для зґвалтування. Або що він невинний і хтось увірвався, щоб притягнути його, розкидавши наркотики на інші предмети його одягу, не пам’ятаючи чи не знаючи, що він був одягнений на вечірку».
  Райм витріщився на перекладений документ. «І щось мені не подобається. «Інших доказів не знайдено». Завжди є докази. Ерколе, ти знаєш прізвище «Локард»?»
  «Я не вірю, що знаю».
  «Французький криміналіст. Він жив дуже давно. Він запропонував принцип, який діє досі. Він відчував, що на кожному місці злочину відбувається передача доказів від злочинця до жертви або на місце події. І за цими доказами можна, навіть якщо це дуже важко, визначити особу або місцезнаходження злочинця. Звичайно, він говорив про сліди доказів.
  Ерколе, у якому, здавалося, увійшло якесь шосте почуття, швидко сказав: « Аллоро , я радий, що допоміг тобі». Тепер я мушу йти. Я подивлюсь, чи зробила Беатріс якісь відкриття, як вона, мабуть, зробила. Наближає нас до Композитора. Наша важлива справа». Він шукав допомоги у Сакса. Жодного не було.
  Райм сказав: «Нам потрібен ще один обшук у квартирі Наталії, Ерколе». Зокрема курильна станція. Б'юсь об заклад, що саме там чекав містер X, щоб стежити за Фрідою. Дах поруч теж. І нам потрібно оглянути квартиру Гаррі – щоб перевірити, чи не було підкинуто залишки наркотику, щоб звинуватити Гаррі… Два простих обшуку. Це не повинно зайняти більше двох годин. О, вершини.
  І він, і Сакс пильно дивилися на Ерколе Бенеллі, який узявся заново збирати файл, наче закривши його, він назавжди припинив цю справу. Нарешті він більше не міг уникати їх і підвів очі. ' Quello che chiedete è impossibile. Ти розумієш? Неможливо! '
  РОЗДІЛ 29
  Вечірка, на якій сталося зґвалтування, проходила в квартирі в районі Вомеро в Неаполі.
  Ця територія була на вершині високого пагорба, куди можна було дістатися на фунікулері або під’їхати крутими звивистими вулицями. З вершини відкривався вид на Олімп — на затоку, Везувій удалині та нескінченну різноманітність кольорів, текстур і форм, якими був Неаполь.
  Шофер Сакс, Ерколе Бенеллі, сказав їй, що це вважалося найгарнішим куточком міста. Vomero був усіяний архітектурою в стилі модерн та офісами й резиденціями в сучасному стилі, а магазини для покупців і магазини вінтажного одягу були знайдені поруч із найрозкішнішими дизайнерськими роздрібними магазинами, які могла запропонувати Італія... і Італія, звичайно, мала шикарний пух холодний.
  Коли вони почали дорогу, після переконливої суперечки Райма, Ерколе був похмурий. Його « impossibile » зрештою перетворилося на « forse » – можливо, – а потім те, що мало бути італійським еквівалентом неохоти, «О, гаразд». Згодом до нього повернувся легкий настрій, і коли вони м’яли через неаполітанський трафік, Ерколе, здавалося, змирився з ризиком бути побитим Спіро, і він став гідом, закидаючи Сакса звуковими фрагментами історії міста, сьогодення та далекого минулого.
  GPS нарешті доставив їх до квартири Наталії, класичної будівлі в середземноморському стилі на маленькій житловій вулиці Віа Карло Каттанео. Вони припаркувались, і Ерколе попереду. Деякі діти дивилися на них, захоплені, їхню увагу привернула його уніформа та золотий щит поліції Нью-Йорка на її стегні. Деякі хлопці намагалися зазирнути під куртки, сподіваючись, як вона здогадалася, помітити зброю. Інші були більш обережними.
  Сакс злякався, коли повз них промчав підліток.
  Ерколе засміявся. « Бане, бене … Все гаразд. У деяких інших районах Неаполя він збирався попередити свого батька чи брата, що тут є поліцейський. Але тут він просто біжить. До гри чи до дівчини… або тому, що він хоче колись стати зірковим бігуном. У Неаполі є злочинність, так. Без сумніву. Кишенькові крадіжки, викрадання гаманця, викрадення автомобіля. У деяких місцях потрібно бути обережним. Каморра знаходиться в передмістях Секондільяно і Скампія та в Іспанських кварталах міста. Африканські банди ближче до Поццуолі. Але тут ні.
  Будівля Наталії Ґареллі потребувала фарбування та штукатурки зовні, але крізь бездоганне скло здавалося, що вестибюль виглядає надзвичайно елегантним. Ерколе натиснув кнопку внутрішнього зв’язку. Через мить із тонкого динаміка пролунав жіночий голос. Вхідні двері відімкнулися, і вони увійшли у вестибюль, де переважав абстрактний живопис, вир. На іншій стіні висіла сталева скульптура. Ангел? Чи голуб? Чи чисто вигадка? Піднялися ліфтом на останній, п’ятий поверх. На цій історії була одна квартира.
  Ерколе підняв брову й поцілував кінчики пальців, мабуть, маючи на увазі, що це досить шикарне місце.
  Він подзвонив у дзвінок на блідій дерев’яній рамі, і через мить двері відчинила дуже струнка і дуже красива жінка років двадцяти.
  Ерколе представився й Сакс, і жінка кивнула, дружелюбно усміхаючись. «Ви поліцейська з Америки, так. Бо Гаррі американець. Звичайно. Заходьте, будь ласка. Соно Наталія.'
  Руки потиснули.
  З прикрас та одягу дівчини – шкіряних штанів, шовкової блузи та завидних чобіт – Сакс виводив сімейні гроші. Квартира теж. Напевно, її батьки організували це місце: студентське житло набагато краще, ніж більшість дітей. Це місце могло стати місцем для зйомок моди Prada. Стіни були оздоблені лавандовою штукатуркою та увішані величезними яскравими кольоровими картинами маслом у двох стилях: абстрактному та оголеному зображенні обох статей. Дивани та крісла були оброблені темно-зеленою шкірою та матовою сталлю. Скляна барна стійка домінувала на одній стіні, а на іншій – величезний телевізор високої чіткості. Безшумні музичні відео здригалися по екрану.
  "Чудове місце".
  — Дякую, — сказала вона. «Мій батько працює дизайнером у Мілані. Меблі та аксесуари. Я вивчаю предмет тут і теж піду в професію, коли закінчу. Або мода. Скажіть, будь ласка, як там Гаррі? Її англійська була ідеальною з ледь помітним акцентом.
  Вона відповіла: «Наскільки можна очікувати».
  Відповідно неоднозначно.
  Ерколе сказав: «Ми розглядаємо додаткові запитання щодо цієї справи. Ми заберемо небагато вашого часу».
  Наталія сказала: «Це було жахливо, що сталося! І, я вам скажу, це мав бути хтось не з нашої групи. Вони всі просто найкращі люди. Хтось із сусіднього будинку – там живуть серби». Її ніс зморщився від огиди. — Кілька чоловіків, троє чи четверо. Я часто думав, що вони можуть задумати проблеми. Я розповідав про них вашим колегам».
  Ерколе шанобливо сказав: «Мешканці цього будинку – усі – були опитані та звільнені як підозрювані. Поліція виявила, що ті чоловіки, про яких ви говорите, були за містом тієї ночі».
  «Все ще. Хтось зі школи? Це неможливо.'
  «Але хтось міг позначитись разом зі студентом. Ти знаєш, що я маю на увазі.'
  «Я знаю, так. Гадаю, я мав бути обережнішим». Її чудові губи, темно-фіолетові, стиснулися.
  — Ви добре знаєте Фріду?
  'Не добре. Лише на кілька тижнів, коли почалися заняття. Ми з хлопцем познайомилися з нею на європейській політичній історії».
  «Ви бачили її з кимось на вечірці, кого не впізнали?»
  «Було людно. Я бачив її з Гаррі та кількома нашими подружками. Але я не звернув особливої уваги».
  «Якщо ви не проти, розкажіть нам ще раз, що ви пам’ятаєте про той вечір», — попросив Сакс.
  «Ми з хлопцем пішли вечеряти близько восьмої і повернулися сюди, щоб поставити вино, закуски та солодке . Люди почали приходити близько десяти на вечірку». Вона знизала плечима, торкнулася свого волосся, погладжуючи його на місце. Сакс, колишня фотомодель, знала красу, і Наталія була однією з найприголомшливіших жінок, яких вона коли-небудь бачила. Це неймовірно допомогло б у кар’єрі в індустрії, навіть якби вона вибрала просто дизайн, а не модель. Шлях світу.
  Правила краси.
  «Гаррі був в одній із перших груп, які прибули. Я не знаю його настільки добре. Я говорив з ним. Мені подобається спілкуватися з американцями, англійцями та канадцями, щоб покращити свою мову. Людей приходило все більше і більше, і близько опівночі я побачив Фріду та Гаррі разом. Вони були дуже близькі. Знаєте, як люди зустрічаються і фліртують. Торкаючись, цілуючи, шепочучи поруч. Я бачив, як вони піднялися на дах, несучи свої напої. Вони обоє були п'яні». Вона похитала головою. Десь пізніше я побачив Гаррі внизу. Він був, як би ви сказали, дрімучий. Спотикаючись. Пам’ятаю, я думав, що сподіваюся, він не поїде додому. Він виглядав погано. Він пішов раніше, ніж я встиг щось сказати.
  «Вечірка тривала, і близько четвертої всі розійшлися. Дев, мій хлопець і я прибирали. І ми почули крики з даху. Я піднявся й знайшов Фріду біля стіни, що розділяє дахи. Вона впала. Вона була в жахливому стані. Подерта спідниця, подряпини на ногах. Я допоміг їй піднятися. У неї була істерика. Вона знала, що на неї напали, але нічого не могла пригадати. Дев викликав поліцію, і вони незабаром прибули».
  «Ви можете показати нам, де це було?»
  'Так.'
  Наталія повела їх до пружинних сходів, що вели до люка в стелі заднього холу. Навіть сходи – дротяно-сталева штуковина, яка спускалася згори – була стильною. Підйом у спідниці був би дещо ризикованим, подумав Сакс. Втім, як і господиня, вона була в штанях – у чохлі джинсах, а не шкіряних за тисячу доларів. На даху був дерев’яний настил і кілька сараїв заввишки десять футів, у яких, можливо, містилися резервуари з водою чи інструменти. Зона відпочинку розміром приблизно дванадцять на дванадцять футів містила металеві стільці та столи, на яких стояли попільнички.
  Коптильна станція.
  Сакс припустив, що, не маючи можливості палити в закритих приміщеннях у багатьох місцях Італії, нікотинові залежні люди мігруватимуть у такі місця: на тераси та патіо. Краєвид був вражаючий. Ви могли бачити весь простір Неаполітанської затоки, туманну форму вулкана з одного боку та, з іншого, величезний замок, який був неподалік.
  Сакс вийшов із курильної станції за ріг одного з сараїв, усамітнений від очей. Тут була лавка, де Гаррі та Фріда могли б вмоститися за своїм лимонароно – або як би там не було герундія цього дієслова.
  Наталія слабким голосом сказала: «Напад стався там». Вона показала на дах сусідньої будівлі, окреслений жовтою поліцейською стрічкою. «Я більше ніколи не буду дивитися на це місце так, як він був. Так приємно колись. А тепер так жахливо».
  Вони йшли до стрічки. Між цією будівлею й сусідньою не було жодної щілини; їх розділяла лише цегляна стіна висотою близько трьох футів. Поглянувши ліворуч, Сакс і Ерколе побачили ще одну огороджену поліцейською стрічкою ділянку на сусідній будівлі, де фактично стався злочин. Це було поза полем зору курильної станції. Логічне місце для нападу.
  'Ходімо.'
  — Але стрічка! — прошепотів Ерколе.
  Вона посміхнулася йому. Пам’ятаючи про свої суглоби, Сакс сіла на стіну й легко перелізла на сусідній дах. Ерколе зітхнув, а потім підскочив. Наталя залишилася на даху свого будинку. Камінці, вкриті дьогтем, означали, що вони не могли знайти слідів, тому вони не хвилювалися про пінетки чи гумки. Надягнувши латексні рукавички, Сакс взяв зразки каменів і частинок смоли з місця, де стався напад, і маршруту, що вів до нього.
  Закінчивши, вона подивилася через вулицю на південь на високу будівлю за півкварталу звідти.
  'Що це?'
  Ерколе відзначив сучасну багатоповерхівку. 'Готель. НВ, я вірю. Дуже гарне місце.
  Вона примружилася до сонця. «Схоже, це гараж».
  «Так, я думаю, що так».
  — Тут приблизно на рівні даху. Давайте дізнаємося, чи є у них система відеоспостереження і чи спрямована вона в цей бік».
  «Так, так, добре. Багато паркувальних споруд мають відеоохорону. Я простежу за цим».
  Вона кивнула, і вони повернулися до курильної станції, і вона здійснила там аналогічний збір доказів, а Наталя спостерігала з цікавістю. «Це схоже на те шоу, CSI . Чи не так?
  — Дуже схоже на це, — сказав Сакс.
  За десять хвилин вони закінчили. Сакс і Ерколе подякували молодій жінці. Вона міцно потиснула їм руки й відчинила двері, щоб вони вийшли. «Будь ласка, я впевнений, що Гаррі не міг цього зробити. У серці я знаю». Її очі потемніли, і вона глянула в бік сусідньої будівлі. «Ті люди, ці серби, ви повинні ще раз поглянути на них. Я дуже добре читаю людей. Я їм зовсім не довіряю».
  РОЗДІЛ 30
  «Вона вільна».
  «Безкоштовно?»
  Беатріс Ренца продовжила розмову з Ерколе Бенеллі. «Нещодавно вона розірвала довгі стосунки. Але деякий час це закінчувалося».
  «Колись?»
  «Чому ви повторюєте мої твердження у вигляді запитань?»
  Чесно. Ця жінка. Губи Ерколе стиснулися. «Я не розумію. Про кого ти говориш?
  Хоча у нього була ідея. Ні, він точно знав.
  «Звичайно знаєте. Даніела Кантон, звичайно».
  Він почав повторювати ім’я, як питання, але швидко зупинився, щоб не дати крихкій жінці більше набоїв, щоб стріляти йому в дорогу. (До того ж, як поліцейський, він добре знав, що повторення запитань – це фактично визнання провини: «Браконьєрство? Я? Як ти можеш казати, що я браконьєрство?»)
  Натомість інший запит: «Чому ви мені це говорите?»
  Вони стояли в лабораторії на першому поверсі квестури. Ситуаційна кімната для справи Композитора наразі була позбавлена колег Ерколе. Там були лише Амелія Сакс, Райм та його помічник Том – співучасники справи Гаррі Сомса, – тож він почувався впевненим у тому, щоб прослизнути до лабораторії, щоб попросити Беатріс проаналізувати докази, які вони зібрали на місці сексуального насильства, дах квартири Наталії. Однак перш ніж він зміг попросити її зробити це, вона подивилася на нього, похиливши голову, і, можливо, побачивши його довгий погляд у бік Даніели в коридорі, вистрілила геть.
  Вона вільна…
  «Це була сумна історія». Очевидно, Беатріс не хотіла відповідати на його запитання про те, чому вона ділиться історією Даніели. Вона насунула окуляри в зеленій оправі вище на перенісся. «Він був свинею», — різко сказала вона. «Її колишній коханець».
  Ерколе образився з двох причин: одна полягала в припущенні цієї колючої жінки, що він взагалі цікавився Даніелою. Іншою була його прихильність до свиней.
  Все-таки цікаво: Даніела. Неприкріплений.
  «Я не цікавився її статусом».
  «Ні», — сказав аналітик лабораторії, явно не вірячи йому. У Беатріс було кругле обличчя, обрамлене масою неслухняного чорного волосся, яке зараз було заправлене під пластиковий капелюшок. Ерколе подумав, що вона була вродлива на кшталт дочки пекаря, хоча він не знав ні пекарів, ні їхніх нащадків. Невисокого зросту, вона мала фігуру, яку можна було б описати як, ну, грудасту присадкувату. Її стопи були спрямовані назовні, і вона, як правило, перевалювалася під час ходьби, видаючи виразний шаркаючий звук, якщо носила чоботи. Даніела рухалася коридорами з витонченістю… чого? Що ж, Беатріс згадала тваринну метафору. Даніела рухалася з витонченістю сухорлявого гепарда. Худий і сексуальний гепард.
  Беатріс була радше лінивцем або ведмедем-коалою.
  Потім, усвідомивши, що порівняння було недобрим і несправедливим, Ерколе почервонів від сорому.
  Надягнувши рукавички й узявши пакети з речовими доказами, Беатріс сказала: «Вона була з Арчі — Арчібальдо — три роки. Він був дещо молодшим. Як бачите, Даніелі тридцять п’ять.
  стільки? Ні, він не міг цього побачити, зовсім ні. Він був здивований. Але він був заінтригований тим, що їй подобаються молодші чоловіки. Тридцятирічний Ерколе.
  «Він хотів стати гонщиком, але це, звичайно, була мрія; водіння не в його крові».
  «На відміну від Амелії Сакс», — сумно подумав він і ще раз нагадав собі відвезти «Меган» на перевірку. Коробка передач не звучала здорово.
  Беатріс сказала: «Він просто займався спортом, Арчі. Але він був гарним чоловіком».
  ' Був? Він загинув в аварії?»
  'Немає. Під «був» я маю на увазі, що він у минулому часі для Даніели. Як гарний водій, хоч і посередній, у нього було багато можливостей бунга-бунга».
  Вираз, придуманий колишнім італійським прем’єр-міністром, не давав точного визначення, але тоді можна було легко приписати ймовірне значення.
  Беатріс подивилася на пакети й поставила їх на оглядові столи. Вона звернула увагу на картки з ланцюгом доказів (лише його ім’я, а не ім’я Амелії) і поставила свій підпис під його. «Він працював у гоночній команді в Модені. Робити елементарні речі, допомагати механікам, пасати машини тут і там. Сталося те, що вони з Даніелою повернулися з Євробачення...
  «Вона поїхала на Євробачення?»
  'Це вірно.' Беатріс зневажливо засміялася, ледь не пирхнула, і їй довелося переставити свої складні окуляри. «Якщо ти можеш у це повірити».
  «Вам це байдуже?» — запитав її Ерколе після глибокої паузи.
  «Хто б на землі? Це неповнолітній».
  — Дехто так вважає, так, — швидко сказав він.
  Засноване на італійському фестивалі Сан-Ремо, який розпочався шість десятиліть тому, Євробачення було телевізійним конкурсом написання та виконання пісень, де країни змагалися одна з одною в театралізованому шоу, яке було розкішно та пишно створено. Музику критикували як жуйку, з патріотичною начинкою та політичною упередженістю. Тим не менш, Ерколе це сподобалося. Він був шість разів. У нього були квитки на наступний великий фінал. Два квитки.
  Завжди повний надії, Ерколе Бенеллі.
  «Вони повернулися з шоу і побачили, що на його квартирі чекає поліція. Він продавав секрети паливної системи конкуруючій команді. Звинувачення призвели лише до штрафу, але в Італії, звичайно, люди дуже серйозно ставляться до водіння. Я особисто образився».
  «Ти любиш автомобільні перегони?»
  Вона палко сказала: «Я ходжу на Формулу-1, коли можу». Одного разу я буду власником Maserati, купе. Б/в, звичайно. Треба буде. Ferrari… ну, це поза моїми мріями, на зарплату поліцейського. Ви відвідуєте?»
  'Не часто. Я не можу знайти час. Насправді автоперегони його не цікавили. «Мені сподобався фільм Rush ». Він не міг пригадати імена водіїв. І один був італієць.
  «Ах, геніально, чи не так? Нікі Лауда, художник! Звичайно, він їздив за Ferrari. У мене є DVD. Я досить часто відвідую змагання. Але вони не для всіх. Ви повинні носити звукозахисний захист, якщо ви йдете. Я беру свої навушники, ті, які використовую на поліцейському полігоні. Вони також допомагають мені отримати хороші місця. Люди бачать на чашках напис «Державна поліція» і звільняють мені дорогу».
  Чомусь він сказав: «Я змагаюся з голубами».
  'Птахи?'
  Він сказав: «Звичайно, птахи».
  Які ще види голубів були?
  «Я ніколи про це не чув. У будь-якому випадку, хоча образа Арчі не була серйозною, Даніела навряд чи могла мати хлопця, який вчинив злочин».
  «І той, хто також був винний у бунга-бунга, коли був далеко на перегонах».
  «Точно».
  'Бідолашний. Мабуть, вона була спустошена».
  Беатріс цокнула язиком, як це могла б зробити несхвальна черниця на уроці. «Я б її ніяк не називав . Це образливо. Але так, звичайно, вона була засмучена». Беатріс подивилася в іншу кімнату, на жінку, яка була на фут вищою, на сім кілограмів легшою та мала обличчя ангельського гепарда. Вона люб'язно сказала: «Навіть красиві можуть страждати від розбитого серця. Ніхто не застрахований. Отже, я просто кажу вам, що вона доступна, якщо ви бажаєте поговорити з нею про це».
  Вкрай розгублений, він випалив: «Ні, ні, ні. Я не маю до неї жодного інтересу в цьому сенсі, взагалі ніякого. Мені просто цікаво. Це моя природа. Мені цікаво про всіх. Мені цікаві люди з різних регіонів. Люди різного віку. Люди різних рас, різного кольору шкіри. Мені цікаві чоловіки, жінки, чорні, білі, коричневі…» Він намагався знайти, що ще сказати.
  Беатріс виручила: «Діти, яка комплекція?»
  Ерколе кліпнув очима, а потім зрозумів, що вона жартує. Він засміявся з її сухих пологів, хоч і незручно. Вона нічого не відповіла, окрім того, що вивчала сумки.
  'Так. Що ми тут маємо?» Вона тримала картку. «З курильної станції». Що це?'
  «Місцезнаходження можливого свідка злочину. Або злочинець».
  Вона прочитала іншу картку. «Місце атаки».
  Він ступив уперед, щоб сказати їй, що там міститься, але вона помахала йому назад, минувши жовту лінію. 'Ні-ні-ні. Ви не одягнені. Повертатися!'
  Він зітхнув і відійшов. «Це камінці…»
  «З даху. Очевидно».
  Потім він запитав: «А чи можете ви побачити, чи є система відеоспостереження готелю NV у Вомеро, спрямована на північний схід, з верхнього рівня їхнього гаража?»
  Беатріс спохмурніла. «Я? Перевірити це могла б поштова поліція».
  «Я там нікого не знаю». Він постукав по значку лісового корпусу.
  — Гадаю, міг би. Що це за випадок?»
  Він сказав: «Незалежне розслідування».
  — Що ж, Ерколе Бенеллі, ти приходиш у державну поліцію, як новонароджене дитинча з Корпусу лісництва, і стаєш повністю сформованим у ролі слідчого. З власним кейсом. Ти новий Монтальбано». Улюблений сицилійський детектив у серії таємничих вбивств Андреа Каміллері. «Зрозуміло, що ви не знаєте тутешніх процедур. Такий запит на аналіз доказів має вказувати номер справи або принаймні ім’я підозрюваного.
  «Ми не знаємо його особи». Це було правдою. Якщо можна вірити твердженням адвоката Гаррі Сомса – і самого Гаррі – жінку на даху зґвалтував хтось інший, невідома особа.
  Ах ідеально
  "Запишіть суб'єкта номер один".
  «Що це означає? «Відмінити»? Я ніколи цього не чув».
  'Англійська. «Невідомий предмет». Це термін, який використовує американська поліція, коли йдеться про підозрюваного, ім’я якого вони не дізналися».
  Беатріс оглянула його з ніг до голови. «Якщо вас захоплюють американські вирази, я думаю, що ви, можливо, більше Колумбо, ніж Монтальбано».
  Це була образа? Коломбо був тим незграбним, розпатланим детективом, чи не так? Все-таки він був героєм серіалу.
  «Що стосується результатів судово-медичної експертизи, чи варто мені зв’язуватися з вами, інспектором Россі чи прокурором Спіро? Чи іншого прокурора?»
  «Я, будь ласка».
  «Добре. Чи має це пріоритет над композитором? Я майже закінчив аналіз доказів, які ви знайшли біля Д'Абруццо.
  «Це має бути першим. Можливо, Композитор збирається вдарити знову, хоча, можливо, ви могли б подзвонити щодо камер відеоспостереження в готелі NV? Мене цікавлять будь-які стрічки вночі двадцятого, опівночі до четвертої ранку
  — Опівночі на четверту ранку двадцятого? Чи двадцять перше вересня?»
  — Ну, мабуть, двадцять першого.
  «Отже, ви насправді маєте на увазі «ранок». Ви помилилися, коли сказали «ніч»?»
  Він зітхнув. 'Так.'
  «Гаразд». Вона взяла трубку, і Ерколе увійшов до ситуаційної кімнати, кивнувши капітанові Райму й Тому. Детектив Сакс запитально подивився на нього.
  Він прошепотів: «Вона перегляне це». І тепер вона телефонує в готель. Про відеоспостереження.
  — Добре, — сказав Райм.
  За мить Беатріс увійшла до кімнати для ситуацій. Вона кивнула тим, хто був усередині, і сказала італійською: «Ні, Ерколе». У готелі НВ є камера, але, на жаль, вона не працювала під час нападу. На диску нічого немає».
  «Дякую, що перевірили це».
  Вона сказала: «Звичайно». Потім, здавалося, подивилася на нього, коли повернулася й пішла. Він глянув на свою форму. Чи був він такий пом'ятий, як Колумбо? Він відмахнувся від пилу рукавом піджака.
  — Ерколь? — запитав капітан Райм.
  «Ах, так. Вибачте. І він розповів їм про відеоспостереження.
  «Завжди так, чи не так?» — запитав капітан Райм голосом, який, здавалося, не був здивований. «Помістіть це на нашу портативну карту».
  «Наш портативний графік?»
  Том передав йому жовтий блокнот, на якому Сакс у кафе переписав свій переклад доказів у справі Сомса зі звіту, наданого Оленою Сінеллі, адвокатом Гаррі. Він зазначив про відсутність відеокамери й засунув її під стос файлів на столі, щоб не було видно. Добре схований. Останнє, чого Ерколе хотів, це щоб це побачив прокурор Спіро.
  Капітан Райм сказав: «Нам ще потрібен обшук у квартирі Гаррі Сомса. Щоб перевірити, чи є докази того, що хтось підкидає наркотики».
  У Ерколе стиснулося серце. Але капітан Райм продовжив: «Але ми почекаємо на це. Незабаром ми маємо провести аналіз доказів вашої поїздки в країну. Радий зробити послугу консульству, але, як я їм сказав, Композитор має пріоритет».
  Відчувши полегшення, Ерколе кивнув. «Так, так, Капітано . Хороший план.
  Потім Ерколе побачив рух із коридору й помітив Даніелу, яка стояла поруч, опустивши голову, неуважно граючи однією рукою з косою, коли читала з товстої папки, яку тримала в іншій.
  Вона вільна…
  Цілих шістдесят секунд Ерколе Бенеллі розмірковував, чи міг би він якось достовірно залучити її до розмови про поліцейські процедури, а потім плавно – і спритно – перейти до теми своєї любові до Євробачення.
  Він зробив висновок, що не було.
  Але це не завадило йому вибачитися і вийти в коридор. Він кивнув Даніелі привіт і, сором’язливо посміхаючись, сказав, що він чув, що їй сподобався конкурс, і йому було просто цікаво, не те що це важливо, що вона думає про молдавську заявку минулого року, яку він вважав бути найкращою конкурсною піснею за останні роки?
  Ерколе був, м’яко кажучи, здивований, коли вона погодилася.
  РОЗДІЛ 31
  А тепер рухайся.
  Рухатися!
  Тулячись у своїй затхлій спальні в цьому затхлому будинку, Стефан змусив себе підвестися і, як завжди, насамперед одягнути латексні рукавички. Тремтяча рука, спітніла шкіра… Він витер лоб і шию, поклав серветку до кишені, щоб потім її викинути. Тоді він підкинув йому в рот таблетку. Оланзапін. десять мг. Після багатьох спроб і помилок лікарі дійшли висновку, що препарат зробив його настільки нормальним, наскільки він міг бути. Або, як він чув, як це описували, за його спиною: роблячи його менш довбаним шизоїдом, ніж будь-що інше. (Для Стефана лікування та підтримка здебільшого обмежувалися наркотиками; психотерапія була марною для тих, кого більше цікавило звучання слів , ніж зміст. «Скажи мені, що ти відчував, коли ти зайшов у підвал, Стефане, з цього приводу день у квітні, і побачив те, що ви бачили» — це не що інше, як низка розмовних тонів, які, залежно від голосу лікаря, можуть бути неймовірно красивими, можуть справді схвилювати його чи викликати приступ тривоги завдяки вокальним жартам психотерапевта.)
  Оланзапін. «Атиповий» — або антипсихотик другого покоління — працював досить добре. Але сьогодні йому було важко. Чорні крики щипали його свідомість. І розпач вибухнув. Йому довелося рухатися, рухатися, рухатися станціями власного хреста на шляху до Гармонії.
  Тремтячі руки, спітніла шкіра.
  Якби він був п’яним, він би чогось випив.
  Дамський угодник, він ліг би в ліжко з жінкою.
  Але він не був ні тим, ні іншим. Тому він поспішив зробити те, що не дало йому здатися Чорним Крикам: знайти наступного «добровольця» для нового вальсу.
  Так. рухайся!
  У свій рюкзак він поклав капюшон з чорної тканини, тонкий запаяний пакет з хлороформом, клейку стрічку, додаткові рукавички, кляп. І, звісно, його візитна картка: струна віолончелі, звита в маленьку петлю. Він стягнув сині латексні рукавички, прийняв душ, одягнувся в джинси та сіру футболку, шкарпетки та Converse Con. Він натягнув нові рукавички і визирнув у вікно. Жодних погроз. Тоді він вийшов на вулицю, замкнув громіздкі двері й забрав із гаража свій старий Mercedes 4MATIC. За три хвилини він був на нерівній сільській дорозі, яка згодом вивела б на автомагістраль і місто.
  Ще один крок до Гармонії.
  До небес.
  Релігія і музика назавжди переплелися. Пісні на хвалу Господа. Левити несуть Ковчег Завіту на своїх плечах під пісні та музику цимбалів, лір і арф. Давид призначив чотири тисячі праведників музичним голосом храму, який він сподівався збудувати. Псалми, звісно – 150 штук.
  Потім та сурма в Єрихоні.
  Стефан ніколи не відвідував церкву, будучи дорослим, але провів багато-багато годин свого раннього підліткового віку в недільній школі та на канікулярному вивченні Біблії, віддавши туди матір, яка вміла знаходити зручні місця, щоб сховати хлопчика на південь тут або на пізній вечір. ранок там, іноді цілі вихідні. Вона, ймовірно, усвідомлювала, що він ось-ось впаде в божевілля (трохи й сама), і їй, можливо, доведеться тримати його вдома, тому Ебігейл рідко втрачала шанс заховати його в запашних фарбами підвалах або наметах для відпочинку раніше своїх друзів-чоловіків. подзвонив.
  Дні недільної школи були ще до того, як «Чорні крики» почалися всерйоз, і молодий Стефан був задоволений, як міг би бути хлопчик, сидячи серед інших непомітних хлопців, поглинаючи трохи старого тео, обідаючи печивом і соком, слухаючи твіді вчителі декламують плани уроків із відданістю, ну, побожним.
  Ці слова були здебільшого лайном, він знав це навіть тоді, але одна історія застрягла: як, коли Бог (без жодної причини) послав злих духів мучити першого царя Ізраїлю, Саула, лише музика могла втішити його. Музика з арфи давида.
  Так само, як і для Стефана, лише музика чи звуки могли заспокоїти та відвернути Чорні крики.
  Обережно керуючи автомобілем, Стефан знайшов свій телефон і перейшов до списку відтворення. Тепер він вибрав зі своєї колекції не чисті звуки, а мелодію «Greensleeves», технічно не вальс, хоча й написану тактом шість-вісім, що, по суті, було те саме. (І, за чутками, написав Генріх VIII.)
  «Greensleeves»… Скорботна любовна балада – людина, покинута своєю музою – мала друге життя: її запозичила церква як різдвяну колядку «What Child Is This?»
  Світ любив цю пісню, дуже любив її.
  Що, дивувався він, у цій конкретній мелодії, що трималася стільки років? Чому ця конфігурація нот у цьому темпі продовжувала торкатися душ через тисячу років? Мелодія говорила з нами, як мало хто інший. Стефан довго розмірковував над цим питанням і не дійшов висновку, крім того, що звук був Богом, а Бог був звуком.
  Гармонія.
  Сумні звуки музики, що лунали в його голові, Стефан вирішив, що це готує основу для того, що мало статися.
  На жаль, моя любов, ти робиш мені погано, відкидаючи мене нечемно...
  Тепер він уповільнив рух і повернув на бічну дорогу, яка мала довести його до приймального центру Каподічіно.
  РОЗДІЛ 32
  У ситуаційній кімнаті поряд з лабораторією наукової поліції на першому поверсі квестури Беатріс Ренца промовила діловим голосом: «Боюся, я створила невдачу». Вона не була особливо засмучена цією помилкою, що б це не було, але це було важко сказати; вона, здавалося, жила в стані постійної хмарності.
  Вона розмовляла з Раймом, Массімо Россі, Ерколе Бенеллі та Амелією Сакс.
  Россі поставив їй запитання італійською.
  Судово-медичний аналітик сказав англійською: «Я зміг реконструювати лише частковий відбиток пальця з листків, які ви» — кивнув Ерколе — «відновили». Так, це був відбиток на листі, так, я б припустив, що його залишив наш furfante , наш лиходій, Композитор, бо його слід був нижче того місця, де ви спиляли гілку. Але це лише дуже незначна частина хребта тертя. Цього недостатньо для відповідності систем».
  — А слід? — спитав Райм.
  «Там я досяг більшого успіху. З ґрунту на слідах протектора його черевиків Converse я виявив кілька крупинок ґрунту … наповнених вуглекислим газом, незгорілими вуглеводнями, оксидами азоту, чадним газом, гасом».
  — Вихлоп двигуна, — сказав Райм.
  «Так, саме так, як я думав».
  «Що говорять пропорції?»
  'Реактивний літак. Через рівень гасу. Не автомобілі чи вантажівки. Крім того, я знайшов ось що: волокна, які є коерентними ...
  — Послідовно, — сказав Ерколе.
  ' Sì , з тими, хто в серветках або паперових рушниках. І в слідах, і в клітковині були речовини, які відповідають цим продуктам: кисле молоко, пшениця, картопля, порошок чилі, куркума, помідори. І пажитник. Ви знайомі?
  'Немає.'
  Ерколе сказав: «Інгредієнти в північноафриканській кухні, найчастіше».
  Беатріс сказала: «Так, так. З цими матеріалами, інгредієнтами , можливо, це базин, хліб з Ліберії чи Тунісу». Вона торкнулася свого живота і додала: «Я добре знаю їжу». Усі види їжі, які я знаю, скажу». Ні посмішки, ні збентеження.
  Вона додала: « Аллора , я подзвонила в ресторани в районі його спостереження, за п’ятнадцять кілометрів навколо, з Д’Абруццо, і всі вони традиційні італійські. Поруч немає закладів харчування Близького Сходу чи Північної Африки». Вона поговорила з Ерколе, який переклав: «Отже, Композитор нещодавно був десь поблизу такого роду страв, у ресторані, у сім’ї».
  Райм скривився.
  'Щось не так?' — запитав Массімо Россі.
  «Аналіз в порядку. Проблема в тому, що я не знаю, як поставити докази в контекст. У цьому бізнесі треба знати географію. Пейзаж, культура ваших місць злочинів».
  « Sì , це правда», — сказала Беатріс.
  — Аллора , — сказала Россі. — Можливо, капітане Райм, я зможу допомогти. Не так давно у нас був випадок. Біженці з Африки відмовилися їсти італійську пасту. Правда, це було просто, лише з помодоро – томатним соусом». Він зморщив носа. «Я віддаю перевагу рагу або песто. Але моя історія така: біженці скаржилися, ви можете в це повірити? І налягали на рідну їжу. Я відчуваю, як ви висловлюєтеся англійською, жебраки не можуть вибирати, але багато людей сприйняли їхні протести близько до серця, і було зроблено зусилля, щоб дати біженцям традиційну лівійську та північноафриканську їжу. Але табори та об’єкти для біженців не завжди можуть це зробити. Отже, поблизу таборів є багато продавців, які продають лівійські та туніські інгредієнти та готову їжу».
  «Це має охоплювати багато території».
  Россі раптом усміхнувся. "Це так, за винятком..."
  Райм перебив: «Реактивний вихлоп».
  'Точно! Найбільшим табором у Кампанії є центр прийому Каподічіно, розташований поблизу аеропорту. І там є північноафриканські продавці їжі».
  — Біженці, — сказав Ерколе. «Як Алі Мазік». До Россі: «Чи може це бути схема, про яку думав Прокуратор Спіро?»
  «Я б сказав, що ми ще недостатньо знаємо. Наступною жертвою композитор мав на увазі чергового біженця. Але це також може бути хтось пов’язаний із цим місцем. Працівник.'
  Сакс сказав: «Відправте Мікеланджело та тактичну команду до табору. І скажіть там охоронцям. І я теж піду».
  Россі дивився в її бік з настороженою посмішкою.
  «Я знаю, я знаю», — сказала вона. «Спіро не буде радий. Але я розберуся з ним пізніше». Вона подивилася на нього. «Ви збираєтеся зупинити мене, інспекторе?»
  Россі показово повернувся до неї спиною й дивився на таблицю доказів. Він сказав, ні до кого конкретно: «Мені цікаво, куди потрапила детектив Сакс. Востаннє я її бачив у квестурі. А тепер пішов. Я б припустив, що вона пішла, щоб побачити визначні пам'ятки Неаполя. Дуже ймовірно, руїни Помпеї.
  «Дякую», — прошепотіла вона Россі.
  Він сказав: «За що? Я не можу уявити».
  Коли вони з офіцером лісництва прямували до дверей, Райм помітив, що Ерколе покопався в кишені, щось вишукуючи. Потім, з якоїсь причини, яку Райм не зміг зрозуміти, обличчя молодого чоловіка напружилося від жаху, коли він дістав комплект ключів від машини й впустив їх у простягнуту долоню Сакса.
  РОЗДІЛ 33
  Їхній висновок був переконливим — що Композитор міг шукати жертв у таборі для біженців поблизу аеропорту.
  Криміналістика була хорошою: авіаційне паливо вказувало на аеропорт, а інгредієнти лівійської їжі вказували на харчування біженців або продавців поблизу табору для біженців, як-от Центр прийому Каподічіно.
  І все ж…
  Як іноді трапляється з найбільш міцно й елегантно побудованою теорією, це було затьмарене трагічною вадою.
  Це було зроблено надто пізно.
  Композитор зробив саме те, про що здогадувався Райм та інші. Щоправда, з однією варіацією: він не потурбувався використати задихане дихання викраденої людини як ритм-секцію для вальсу. Він просто перерізав жертві горло і, залишивши свою фірмову петлю, втік.
  Амелія Сакс і Ерколе Бенеллі прибули приблизно через півгодини після того, як команда квестури дійшла висновку, що табір міг бути місцем наступного викрадення. Уже були присутні дюжина державної поліції та карабінерів, а також деякі офіцери фінансової поліції, які спеціалізуються на імміграційному контролі. Сакс помітив миготливі вогні та натовп біля табору, на дальньому кінці від головних воріт. Там ланка ланцюга була розрізана, зробивши імпровізований вихід.
  Можливо, сотня людей зібралася зовні – і, судячи з того, як офіцери пильно спостерігали за присутніми, Сакс припустив, що багато з них були біженцями, які прослизнули через ворота, щоб побачити подію. Інші, працівники торгових стендів, протестувальники, журналісти та перехожі, також товклися, сподіваючись побачити бійню, припустив Сакс.
  Сакс вставила навушник і натиснула кнопку дзвінка, а потім посунула стільниковий телефон назад у свою стегнову кишеню, сидячи прямо над своїм ножем.
  'Сакс. Сцена?'
  «Понад заражені. Навколо тіла має бути п'ятдесят людей.
  «Пекло».
  Вона звернулася до Ерколе. «Ми повинні забрати цих людей. Очистити сцену. Очистіть всю територію».
  ' Sì. Я зроблю це. Я спробую. Подивіться на них усіх».
  Він відійшов від неї і поговорив з декількома офіцерами державної поліції, які спочатку не звернули на нього уваги. Вона почула, як він згадав імена «Россі», а потім «Спіро». І чоловіки стали обережними та уважними і почали серйозно розчищати натовп. Деякі чоловіки та жінки, мабуть, солдати з армії, допомагали.
  Сакс сказала Райму, що вона передзвонить йому, вона повинна була охороняти місце події, і відключилася.
  «Дізнайтеся, хто головний».
  'Так.'
  Натягнувши рукавички й одягнувши гумки – хоча це було безглуздо, зважаючи на втоптану землю – вона присіла, а потім підняла кут простирадла. Вона вивчала жертву.
  Це був молодий смуглявий чоловік із напіврозплющеними очима. Він лежав у густій калюжі крові. Півдюжини порізів виднілися на його шиї. Він був у панчохах. Вона поклала аркуш назад.
  Ерколе мав розмову з кількома офіцерами, і він з одним із них підійшли до Сакса. Вона визнала, що він із державної поліції.
  Ерколе сказав: «Це офіцер Буббіко. Він був першим на місці, коли працівники подзвонили про смерть».
  «Запитайте його, хто жертва».
  Буббіко подав йому руку, і Сакс потиснув її. Він сказав: «Я розмовляю англійською. Я навчався в Америці. Багато років назад. Але я можу говорити нормально».
  Але не встиг він сказати більше, як позаду неї почувся жіночий голос. Італійською.
  Сакс обернувся й побачив, що хтось швидко наближається. Невисока жінка з гарним, але суворим обличчям, густим каштановим волоссям, зав’язаним у хвіст чорною стрічкою. Вона була стрункою, але здавалася в бойовій формі. На ній була запорошена блузка кольору хакі та сіра довга спідниця, на шиї був шнурок, а на стегні — радіо.
  Її поведінка більше, ніж ламіновані грамоти, свідчила про авторитет.
  Жінка скривилася, побачивши труп.
  Сакс запитав: «Ви пов’язані з табором?»
  'Так.' Її очі все ще дивилися на закрите тіло. «Я Ранія Тассо». Сакс зазначила, що на її значку було написано Ministero dell'Interno. 'Директор.' Її англійська виявляла легкий акцент.
  Сакс і Ерколе представилися.
  — Оррібіле , — пробурмотіла вона. «Це наше перше вбивство. У нас були пограбування та бійки, але не було ні зґвалтувань, ні вбивств. Це жахливо». Останнє слово було повністю англізоване, з вимовою «h».
  За мить прибув Массімо Россі й підійшов ближче, киваючи Ерколе й Саксу. Він представився Ранії, і після кількох слів італійською вони обоє перейшли на англійську. Інспектор запитав директора табору та Буббіко, що сталося.
  Ранія сказала: «Охоронці все ще шукають свідків, але один працівник, кухар, побачив, як убивця схилився над тілом і поставив петлю на землю. Тоді він утік до тих кущів і дерев. Він сів у темну машину і помчав. Я запитав, що за машина, але кухар не подумав».
  Буббіко сказав: «Ми з кількома офіцерами вибігли на дорогу, щойно почули. Але, як я сказав директору Тассо, на той час його вже не було. Я наказав блокувати дороги, але це перевантажена територія. Ми знаходимося поблизу аеропорту, і там, звісно, багато заводів і ферм, і є багато доріг і вулиць, куди він міг би втекти». Він відкрив серветку й показав усім знайому петлю з темної кишки.
  'Де це було?' — спитав Сакс. «Петля».
  'Там. Біля голови, — пояснив Буббіко.
  «Жертва? Ми знаємо його особу?» — спитав Сакс.
  Ранія сказала: «Так, так. Він пройшов процедуру Eurodac. Дублінський регламент. Ви знайомі?
  — Так, — сказав Сакс.
  — Це був Малек Даді, йому двадцять шість. Тунісець за походженням, але останні двадцять років жив у Лівії, разом із сім’єю – батьки та сестра досі в Тріполі. Він не мав кримінального минулого і був класичним економічним біженцем; він не займав публічної політичної позиції в конфлікті в Лівії і не був мішенню жодної з тамтешніх фракцій. Він не був тим типом екстремістів, як ІДІЛ. Він був тут просто для того, щоб покращити життя та привезти свою родину».
  Ранія опустила очі й додала: «Дуже сумно. Я не можу сказати, що знаю про всіх тут. Але Малек приїхав нещодавно, тож він свіжіший у моїй пам’яті. Він страждав від депресії. Дуже тривожний. Він страшенно сумував за сім’єю і дуже сумував за домом. У нас є представники в таборі Італійської ради у справах біженців – CIR. Вони організували йому допомогу. Психологічна допомога. Я думаю, що це могло піти йому на користь. Але тепер це… — на її обличчі промайнула огида.
  Буббіко сказав: «І тоді це було ганебно. Якісь люди вибігли до тіла і зняли з нього речі. Забрали черевики і ремінь. Будь-які гроші та його гаманець».
  Ранія Тассо сказала: «Я була спустошена. Так, люди тут у відчаї, але він був одним із них . І вкрасти його одяг! Цю сорочку, здається, взяли б, але залишили тільки через кров. Жахливо.
  «Ви знаєте, хто їх забрав?» — запитав Ерколе. «Статті можуть бути важливим доказом».
  Ранія та офіцер цього не зробили. Вона сказала: «Вони зникли». Вона помахала рукою на масу біженців по інший бік огорожі, у власне таборі.
  Вона додала щось, що виявилося цікавим для Сакса: минулої ночі вона бачила чоловіка підозрілого вигляду, товстий, який дивився на неї. Але він міг вивчати безпеку або просто шукати жертв. Вона не мала жодної інформації про нього, окрім загального опису, і не могла точно сказати, де він стояв.
  Композитор?
  З'явилися соратники Россі Даніела і Джованні. Очевидно, вони прибули раніше й проводили агітацію. Даніела підійшла до свого боса й заговорила з ним італійською. Потім інспектор запитав Ранію: «Чи можете ви зробити запити?» Дізнатися, чи хтось із табору бачив більше? Біженці не будуть говорити з нами».
  Вона відповіла італійською, явно ствердно.
  їх не підозрюємо . Вбивця — американець, психічний вбивця».
  «Цей композитор, про якого я читав».
  'Так.'
  Ранія дивилася через огорожу на стіну біженців. Вона задумливо сказала: «А Малек — другий іммігрант, якого він убив».
  «Ми врятували першу», — зазначив Ерколе. «Але так, Малек — друга жертва біженця».
  — І зрозуміло чому, звичайно, — виплюнув директор табору.
  Россі й Сакс обернулися до неї.
  «Година поховання».
  Сакс не знав, про що йдеться, і сказав про це, хоча Россі кивав, щоб зрозуміти.
  Ранія пояснила: «Назва промови, яку політик у Римі виголосив на якомусь публічному форумі. Він широко перевидавався. «Година поховання» стосується проблеми шукачів притулку. Багато громадян Італії, Греції, Туреччини, Іспанії, Франції відчувають себе під загрозою – їх ховають натовпи і натовпи мігрантів, що ринуть у їхні країни. Наче зсув, розчавлює їх.
  «Відповідно, громадяни країн призначення, таких як Італія, дедалі більше вороже ставляться до бідних душ». Тепер вона розмовляла з Россі. «Є деякі, хто вважає, що поліція, наприклад, не розслідує злочини проти іммігрантів так енергійно, як злочини проти громадян або туристів. Цей композитор може бути психопатом, але він також розумний. Він знає про ставлення багатьох людей тут – багатьох чиновників – і він вірить, що ви не будете так старатися, щоб зупинити його. Тому він полює на біженців».
  Россі повільно сказав: «Так, я чув, як люди так говорять. Але ви помилитесь, якщо скажете, що нам байдуже до жертв. Запевняю вас, ми розслідуватимемо цей злочин так само ретельно, як і перший. Так само обережно, якби жертва була священиком чи прем’єр-міністром». Тоді він не міг не посміхнутися, здавалося. «Можливо, більш старанно, ніж якби він був прем'єр-міністром».
  Ранія явно не помітила гумору. «Я не бачу тут багато офіцерів». Вона озирнулася.
  «Це Неаполь. У нас вулична злочинність. У нас є Каморра. Нещодавно надходять повідомлення про те, що терористичні осередки планують операції по всьому ЄС, включаючи Італію. Ми занадто мало масла, намазаного на забагато хліба».
  Її слова не зворушили. Її очі знову втупились у простирадло, тепер уже закривавлене, і більше нічого не сказала.
  Прибув фургон Наукової поліції. З нього виліз офіцер Сакс, якого запам'ятали зі сцени, де вони рятували Алі Мазіка з резервуарної кімнати акведука.
  Ми будемо крокувати по сітці…
  Вони взялися за роботу, але після години старанних пошуків виявилося, що мало що можна показати. Сліди були стерті біля жертви, хоча деякі були знайдені біля місця, де була припаркована машина, за смугою дерев. З-під тіла було знайдено кілька лівійських динарів і листок. Без телефону, передплаченої картки чи гаманця. Один свідок виступив, працівник НУО з благодійної організації в Лондоні, яка допомагала в таборах біженців навколо Середземного моря. Він не бачив справжнього вбивства, але бачив обличчя Композитора, коли той зупинявся над тілом після того, як зняв петлю.
  Робітник не зміг додати жодних подробиць, але Россі викликав свого напарника у формі Джованні, з яким він трохи поговорив. Офіцер пішов до свого автомобіля Flying Squad і за мить повернувся з ноутбуком. Він завантажив програму, і Сакс побачив, що це SketchCop FACETTE, хороша програма для реконструкції обличчя. Хоча ФБР віддає перевагу справжнім художникам, навіть зараз, у цю епоху високих технологій, більшість правоохоронних органів виявили, що людей із відповідним талантом важко знайти, тому вони скористалися цією чи подібною програмою.
  За десять хвилин зображення Композитора було готове – хоча й досить загальне, на думку Сакса – і було завантажено до Questura, звідки офіцери, у свою чергу, відправили його до поліції по всій Італії. Сакс також отримає копію.
  Докази були упаковані в поліетиленові пакети та доставлені в руки Ерколе Бенеллі, які чекали в рукавичках. Він заповнив картку ланцюга охорони, потім озирнувся навколо, вивчаючи сцену. Через мить він сказав, що покладе докази в багажник «Мегана». Він поплентався в тому напрямку.
  Россі отримав дзвінок і, відповівши на нього, пішов з місця події, жестом показавши Буббіко за собою.
  Сакс дивився на табір. Яке це було розгалужене, хаотичне місце. Багато синіх наметів, а також імпровізованих укриттів. Стоси дров, мотузки для прання, на яких звисали прапори з вицвілої тканини, сотні порожніх картонних коробок, викинуті пляшки з водою та порожні консервні банки. Люди сидять на килимках, на дерев’яних коробках, на бруді. Переважно зі схрещеними ногами. Деякі сиділи навпочіпки. Усі здавалися худими, і багато хто був хворим. Багато людей зі світлим обличчям сильно обгоріли на сонці.
  Так багато людей. Їх тисячі. Повінь.
  Ні, обвал.
  Година поховання…
  Її налякав голос. — Ах, здається, ви теж, детективе Сакс, маєте інвалідність.
  Вона обернулася й опинилася віч-на-віч із Данте Спіро.
  « Ваша інвалідність — поганий слух».
  На ці слова вона кліпала очима.
  Він сунув йому в рот корінь. Перебуваючи на вулиці, він запалив її і глибоко вдихнув, а потім прибрав золоту запальничку. «Вам наказали обмежити вашу роботу допомогою в кримінальній лабораторії. І виконує функції перекладача з арабської мови. Ви не робите перше й не робите останнє. Ви тут у самому центрі розслідування». Він подивився на її руки в рукавичках і гумки на ногах.
  Данте Спіро не буде щасливий. Але я розберуся з ним пізніше.
  Боюся, що пізніше, Райме.
  Він підійшов. Але Сакс, який ніколи не цурався сварки, підійшов до нього й став у кількох кроках від нього. Вона була на дюйм вищою.
  Підійшла інша людина. Ерколе Бенеллі.
  'І ти! Офіцер лісництва! Слова були зневажливі. « Вона не в моєму підпорядкуванні, а ви . Випускати цю жінку на сцену, публічно – саме те, чого я вам казав, не повинно відбуватися – абсолютно неприйнятно!' Наче словам чужої мови не вистачало гостроти, він перейшов на італійську. Обличчя молодого офіцера почервоніло, він опустив очі до землі.
  — Procuratore , — почав він.
  « Сіленціо! '
  Їх перебив голос, який настійно кликав з-за жовтої стрічки. — Procuratore Spiro!
  Він обернувся і зауважив, що чоловік, який до нього звертається, був репортером, одним із кількох на поліцейській лінії. Оскільки злочин стався за межами огорожі, репортери могли підійти ближче до події, ніж якби це сталося всередині. ' Niente domande! — Він різко махнув рукою.
  Репортер, молодий чоловік у запорошеному, пом’ятому піджаку та вузьких джинсах, ніби він нічого не сказав, підійшов ближче й ставив йому запитання.
  На що Спіро зупинився, абсолютно нерухомо, і повернувся до репортера. Він запитав щось італійською, мабуть, шукаючи роз’яснення.
  Ерколе переклав пошепки. «Репортер просить відповісти прокурора на чутки про те, що в Римі його хвалять за його передбачливість, коли він попросив двох відомих американських судових детективів приїхати до Італії, щоб допомогти розкрити злочин».
  За словами Ерколе, Спіро відповів, що він не знає про такі чутки.
  Молодий офіцер продовжував. Здавалося, що Спіро відкинув своє его і думав про те, що найкраще для громадян Італії, захистити їх від цього психічного вбивці. «Інші, менші, прокурори були б занадто територіальними, щоб привести таких слідчих сюди з-за кордону, але не Спіро. Він знав, що важливо використовувати американців, щоб проникнути в голову вбивці з їхньої власної країни».
  Спіро відповів ще на кілька запитань.
  Ерколе сказав: «Вони запитують, чи правда, що він сам припустив, що вбивця вдарить тут, і майже встиг схопити Композитора. Він відповідає, що так, це правда».
  Тоді Спіро зробив, здавалося, коротку заяву, яку репортери нашкрябали.
  Він підійшов до Амелії Сакс і, шокуючи її, обійняв її за плече й подивився на камери. «Ти посміхнешся», — різко прошепотів він їй.
  Вона зробила.
  Ерколе теж виступив уперед, але Спіро прошепотів різко: « Скаппа!» '
  Молодий офіцер позадкував.
  Коли репортер обернувся, щоб проштовхнутись крізь натовп у пошуках фотографій тіла, Спіро поглянув на Сакса й сказав: «У вас є тимчасова — і обмежена — відстрочка. А ти з'являєтьсяш на сценах? Я б проти цього не заперечував. Хоча ти не будеш спілкуватися з пресою». Він почав геть.
  «Почекай!» — кинула вона.
  Спіро замовк і обернувся, його обличчя відображало вираз, який свідчив, що він не звик, щоб люди зверталися до нього таким тоном.
  Сакс сказав: «Що ти сказав? Про інвалідність? Це було нижче вас».
  Їхні очі зустрілися, і жоден не поворухнув ані м’язом протягом довгих секунд. Тоді здавалося, що він міг, тільки міг, трохи кивнути їй у знак поступки, перш ніж продовжити до Массімо Россі.
  Він ледь не розбив Mercedes.
  Стефан був настільки засмучений катастрофою в таборі, що його очі наповнилися слізьми, і він ледь не пропустив поворот, тікаючи на пагорби над Каподічіно.
  Він припаркувався, виліз з машини і впав на прохолодну землю. Подумки він уявляв кров, що текла з шиї чоловіка, утворюючи форму дзвоника на піщаній землі за межами табору. Людина, яка тепер ніколи не буде затишною для своєї нової композиції.
  Чоловік, який тепер назавжди мовчав.
  На жаль, моя любов…
  Пробач, Евтерпе... Пробач...
  О, ніколи не повертайся спиною до своєї музи. Ніколи ніколиніколи…
  Ніколи не розчаровуйте.
  Те, що Стефан не хотів, щоб чоловік так помер, не мало значення. Композиція Штефана була зіпсована, його вальс – такий ідеальний – був зіпсований.
  Він витер очі й озирнувся на табір.
  Саме тоді це видовище приголомшило його. Якби це був звук, це був би вибух динаміту.
  Немає!
  Неможливо.
  Цього не могло бути…
  Стефан проштовхнувся вниз з пагорба, все ще залишаючись під прикриттям сосен і магнолій, і зупинився, притулившись щокою до кори вузлватого дерева.
  Чи це було правдою?
  Так, так, це було. Його очі знову заплющилися, і він опустився на коліна. Він був спустошений.
  Бо під ним, на тому самому місці, де помер чоловік, де його кров пролилася так швидко, так невблаганно, стояла Артеміда.
  Руда поліцейська з фабрики в Брукліні. Стефан знав, що деякі люди з Нью-Йорка приїхали до Італії, щоб допомогти в розслідуванні Il Compositore . Але він ніколи не міг подумати, що це буде та сама жінка, яка так спритно вистежила рослину й прорвалась крізь огорожу, неначе богиня з Олімпу, якою вона була, мисливиця, що прокладає свій шлях до своєї жертви.
  Ні-ні-ні …
  Все, що мало значення в житті Стефана, це прибуття до Гармонії. Він не дозволяв нічому чи нікому відвернути його від стану благодаті, де музика сфер гула в досконалості. І все ж ось вона, Артеміда, має намір зупинити його й довести його життя до розбрату.
  Він лежав, згорнувшись калачиком, на землі, знаючи, що повинен рухатися, але тремтів від розпачу. Неподалік клацнула комаха, гукнула сова, велика тварина зламала гілку й хлюпала сухою травою.
  Але звуки не приносили йому ніякої втіхи.
  Артеміда… В Італії.
  «Повертайся до свого дому», — сказав він собі. Перш ніж вона почне шукати тут. Тому що вона буде. Вона смертельна, вона завзята і вона жадає полювання.
  Вона богиня. Вона відчує, де я!
  Він підвівся й пошкандибав назад до машини. Він завів двигун, витер останні сльози й виїхав на дорогу.
  Що б він зробив?
  Виникла ідея. Чого єдиного могла не очікувати мисливиця?
  Очевидно: що вона стане черговою здобиччю мисливця.
  РОЗДІЛ 34
  Пізніше того ж вечора, о десятій, команда композитора знову зібралася в квестурі.
  Усі, окрім Данте Спіро, чоловіка, який дотримувався власного часу… і власної ради.
  Райм продовжував нетерпляче поглядати в лабораторію, на Беатріс, яка мовчки йшла, аналізуючи докази. Її пальці були опушені, руки маленькі. Але навіть звідси Райм міг помітити спритність її рухів.
  Райм також знав про Тома, який за останні кілька хвилин двічі пильно глянув на годинник. Так, так, я розумію.
  Але Райм не мав настрою йти, а тим більше не мав настрою спати. Він був піднесений, як завжди, коли брав участь у складній справі. Так, він втомився від подорожі, але він знав, що спати не вийде навіть у розкішному готелі.
  Сакс сказав: «Але вбивство: умисне? Чи тому, що крадіжка – викрадення – пішла погано? Хтось з'явився. Або жертва побачила його і відбилася. Після смерті він залишив петлю як поступку своєму плану».
  «Або, — запропонував Ерколе, — його психоз взяв гору, і він стає більш вбивчим. Він не хоче витрачати час на створення нових композицій».
  Беатріс Ренца увійшла до кімнати з жовтим блокнотом із своїми записами. «Ось, нарешті, те, що я маю. Для дошки». Вона кивнула на мольберт. — І я включив звіт із записок одного з присутніх офіцерів.
  Ерколе простягнув їй маркер, визнавши проблему з почерком без боротьби.
  Вона сказала: « Fammi la traduzione». '
  Він кивнув, і сказав, і написав для неї деякі записи англійською, виправляючи її помилки, коли вона писала.
  Центр прийому Каподічіно
  • Жертва:
   Малек Даді, 26.
   Громадянин Тунісу, перебував у Лівії, економічний, а не політичний біженець.
   Causa di morte: втрата крові через розрив яремної вени та сонної артерії (див. звіт лікаря).
  • Знаряддя вбивства не знайдено.
  • Місце злочину витоптане, значною мірою зруйноване.
  • Особа, яка спостерігала за табором протягом останніх днів або двох, відповідає опису Композитора. Більше інформації немає.
  • Сліди амобарбіталу (препарат проти паніки), знайдені в ґрунті біля жертви, у сліді стопи підозрюваного.
  • Мініатюрна петля, виготовлена зі струн музичних інструментів, виробник не визначений. Мабуть, віолончель. 32 см в довжину.
  • Протектор шини: Michelin 205/55R16 91H, як і на інших сценах.
  • Сліди: Converse Cons, розмір 45, такі ж, як і на інших сценах.
  • Свідки повідомляють, що підозрюваний керував великим автомобілем чорного або темно-синього кольору.
  • Листок, жовтий.
   Не вдалося визначити джерело.
   Адреса, написана синім чорнилом (неможливо визначити джерело чорнила): Філіппо Аргелаті, 20-32, Мілан.
   Немає читабельних відбитків пальців.
   Знаходиться під жертвою, але незрозуміло, чи він, чи Композитор, чи хтось інший був джерелом.
  • Керівники табору зараз шукають інших свідків.
  • Перегляньте складене рендеринг обличчя FACETTE.
  На складеному знімку Композитора зображений круглий лисий білий чоловік, зображений як у капелюсі, так і без нього. Він був схожий на десять тисяч інших круглих білих чоловіків. Rhyme працював у дуже небагатьох випадках, коли рендеринг художника давав підказки, які призводили до арешту.
  Дивлячись на діаграму, Россі подумав: «Цей листок, Мілан… Що це може бути?» Це було Малека Даді? Або Композитор має тут зв'язок? Він міг би прилетіти туди, створити базу, а потім поїхати до Неаполя за свої пустощі».
  «Це поблизу?» — спитав Райм.
  'Немає. Сімсот кілометрів».
  Сакс сказав: «Ми повинні продовжити».
  — Хтось із міланської поліції, — припустив Ерколе. — Ви, мабуть, знаєте там офіцерів, Іспетторе .
  «Звичайно знаю. Але той, хто може швидко зрозуміти суть справи? Що шукати? Думаю, краще б хтось тут пішов. У Даніели та Джакомо інші справи. Ерколе, з повагою, ви новачок у цій грі. Цікаво, якщо-'
  Сакс сказав: «Я піду».
  «Саме це я збирався запропонувати».
  Райм сказав: «А як щодо Спіро?»
  — О, я не казав тобі, Райме, — заперечив Сакс. «Я в списку А. Якийсь репортер розповідав, що його похвалили за те, що він привіз нас сюди з Америки». Вона стишила голос. «Він майже посміхнувся».
  «Данте Спіро посміхається?» Россі засміявся. «Так часто, як смерть папи».
  Сакс сказав: «Я знайду когось у консульстві, щоб перекласти для мене». Вона подивилася на Ерколе. «Ви можете залишитися тут і зайнятися іншими справами».
  Інші справи…
  Він, як і Райм, зрозумів, що вона говорить про справу Гаррі Сомса. Залишалося обшукати квартиру студента. На мить Ерколе виглядав схвильованим, стурбованим, що вона може згадати про цю місію перед Россі, але, звісно, не згадала.
  Вона сказала: «Реактивний літак, на якому ми сюди летіли, поки що в Англії. Чи є ваш літак, яким я можу скористатися?
  Россі засміявся. — На жаль, у нас немає. Ми літаємо Alitalia, як і всі інші, за винятком дуже рідкісних випадків». Він подивився на Ерколе. «Лісовий корпус має літаки».
  «На лісові пожежі. Bombardier Four-Fifteen Super Scoopers. У нас є Piaggio P One-Eighty. Але нікого з них немає поблизу».
  Він сказав це таким тоном, який, для Райма, справді означав, що вони не можуть кудись відправити американських детективів, навіть якщо один з них був поруч.
  «Я перевірю це в Alitalia», — сказав Ерколе.
  «Ні», — відповів Райм. Потім до Сакса: «Комерційних рейсів немає. Я хочу, щоб ваша зброя була з вами».
  Россі сказав: «Так, це додало б значного часу та паперової роботи».
  Нерегулярність…
  Сакс запитав: «Що тоді? Нічна поїздка?
  Райм сказав: «Ні. У мене є ідея. Але мені потрібно буде подзвонити». Потім він подивився в бік Тома. — Гаразд, гаразд. Я зроблю це з готелю».
  Крім того, він прагнув продовжити свою місію, щоб набути набутого смаку до граппи.
  В
  ЧЕРЕПИ ТА КІСТКИ
  СУБОТА, 25 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 35
  О 8 ранку Райм, Сакс і Том знову показували паспорти морській охороні США біля добре укріпленого входу в консульство США, і їх показали всередину, у фойє.
  Райм відпочив і мав лише легке похмілля – граппа в цьому відношенні виявилася добрішою за односолодовий віскі.
  Через п’ять хвилин вони вже були в кабінеті самого генконсульства, гарного, статурного чоловіка років п’ятдесяти. На ньому був сірий костюм, біла сорочка й краватка, насичено-синя, як блискуча вода. У Генрі Масгрейва були вивчені манери й проникливі очі довічно ув’язненого в дипломатичному корпусі. На відміну від Шарлотти Маккензі, він без проблем підійшов до Райма й потиснув руку.
  — Звичайно, я чув про вас, містере Райм. Я потрапляю в Нью-Йорк і Вашингтон. Ви робите новини, навіть у столиці країни. Деякі з ваших випадків – того хлопця, Збирача Шкур, його звали. Це було щось справжнє».
  'Так. Добре.' Райм ніколи не був проти похвали, але зараз не був схильний розповідати історії про війну; він був упевнений, що Композитор планує ще один напад – тому що той, що був у приймальному пункті, зазнав невдачі, чи тому, що він справді все далі скочується до божевілля.
  Масгрейв привітав Сакса й Тома з захопленням. Він сів, і його увага перекинулася на екран комп’ютера. «А, це підтверджено». Він прочитав якусь мить і підвів очі. «Щойно отримав звіт про національну безпеку. Не засекречено – зараз надходить до ЗМІ. Вам буде цікаво. ЦРУ та антитерористичний департамент Австрії BVT припинили терористичну змову у Відні. Вони взяли півкіло C4, детонатор мобільного телефону та карту торгового центру в передмісті. Акторів ще немає, але вони займаються цим».
  Райм нагадав, що була шквал повідомлень про ймовірну терористичну діяльність – як у Європі, так і в США. Ось чому державна поліція мала менше офіцерів, які допомагали б розслідувати справу Композитора, ніж могли б.
  Гаразд, зрозумів. Гарних новин для всіх. Йдемо далі.
  Масгрейв відвернувся від екрана. «Отже, серійний вбивця з Америки».
  Райм глянув на Сакса, нагадавши, що вони не встигли виправити дипломата щодо технічного кримінального профілю Композитора.
  Генеральне консульство міркувало: «В італійців було кілька – Монстр Флоренції. Потім Донато Біланчіа. Він убив близько сімнадцяти. Зараз медсестру підозрюють у вбивстві майже сорока пацієнтів. І були Звірі Сатани. Їх засудили лише за вбивство трьох, хоча їх підозрюють у більшій кількості. Я думаю, що американці виграють приз серійних вбивць з точки зору кількості загиблих. Принаймні, якщо вірити кабельному телебаченню».
  Райм різко сказав: «Колумбія, Китай, Росія, Афганістан та Індія перемогли США». А тепер щодо нашого прохання? Ми все ще в порядку?
  Так. Я щойно двічі перевірив.
  Минулої ночі Райм зателефонував Шарлотті Маккензі, запитуючи, чи має вона доступ до урядового літака, щоб доправити Сакса до Мілана. Вона цього не зробила, але звернулася до генерального консульства. Помічник Масгрейва зателефонував Райму, щоб повідомити, що американський бізнесмен, який прибув до Неаполя на зустрічі з питань сприяння торгівлі, мав приватний літак, який сьогодні вранці летів до Швейцарії. По дорозі літак легко міг зупинитися в Мілані. Він зустрінеться з ними сьогодні вранці, щоб обговорити поїздку.
  І ось у дверях з’явився помічник Масгрейва, а за ним — худорлявий чоловік із пучком полунично-русявого волосся. Він усміхнувся всім і зробив крок уперед. «Майк Хілл». Він потиснув усім руку, включно з Раймом, не звертаючи уваги на інвалідний візок.
  Райм не був здивований, коли в генеральному консульстві йому сказали, що Хілл – ботан і хлопчисько, молодший Білл Гейтс – прийшов тут, щоб продавати італійцям високотехнологічні продукти; його компанія експортувала широкосмугове та волоконно-оптичне обладнання, побудоване на його заводі на Середньому Заході.
  «Генрі розповідав мені, що тобі потрібно, і я радий допомогти». Потім він насупився, а тепер глянув на інвалідний візок. «Але мушу сказати, що літак недоступний».
  Сакс сказав: «Я піду сам».
  «Який час?»
  «Якщо можливо, мені потрібно піднятися туди сьогодні вранці і повернутися сьогодні ввечері».
  «Безумовно, ми можемо доставити вас туди за кілька годин. Єдина проблема – повернення. Екіпаж має інші рейси після Мілана. Якщо вони витримають тайм-аут, їм доведеться ночувати в Лозанні чи Женеві».
  «Це добре», — сказав Райм. «Важливо потрапити туди якнайшвидше».
  Хілл сказав: «Тепер, куди ти хочеш піти?» У Мілані є два аеропорти. Мальпенса, більша, знаходиться приблизно за двадцять миль на північний захід від міста, і залежно від часу доби рух може бути досить поганим. Лінате - це аеропорт у центрі міста. Набагато зручніше, якщо вам доводиться бути в самому місті. Що було б краще?»
  Россі сказав, що склад знаходиться в місті, а не в передмісті. «Лінате».
  'Гаразд. Простенька. Я скажу команді. Їм потрібно буде подати план польоту. Пара годин має це зробити. І я попрошу свого водія відвезти вас до аеропорту».
  Сакс почав: «Містер Гілл...»
  «Майк, будь ласка ». Сказане з найгіршим італійським акцентом, який Райм коли-небудь чув. «І якщо ви збираєтеся викликати гроші, забудьте про це. Зупинка в Мілані не буде коштувати багато. Тож вважайте це безкоштовним».
  «Ми цінуємо це».
  «Ніколи не було шансу допомогти зловити психа і, ймовірно, ніколи більше не буде. Радий виконувати свій обов’язок». Хілл підвівся, витяг з кишені телефон і підійшов до кутка офісу, де, як почув Райм, він розмовляв із пілотом і його шофером, узгоджуючи поїздку.
  «Лінкольн, Амелія». Жіночий голос з порогу. Райм підвів очі й побачив, як Шарлотта Маккензі зайшла до офісу з пом’ятим виглядом. Її коротке світле волосся було трохи гострим, а блузка мідного кольору трохи пом’ята. Можливо, її застуда брала своє. «Генрі». Вона також кивнула Тому.
  «Отже, їду автостопом до Мілана», — сказала вона Райму. «Це вийшло?»
  Масгрейв кивнув у бік Майка Хілла, який все ще розмовляв по телефону, і сказав Маккензі: «Сьогодні вранці літак Майка привезе детектива Сакса».
  «Добре. Ви думаєте, що цей хлопець, Композитор, покинув Неаполь? Він там нагорі?
  Сакс сказав: «Ми не знаємо зв’язку. Просто адреса в записці з місця злочину в таборі біженців. Потім вона сказала Масгрейву: «Я сподіваюся на одне. Чи є хтось у консульстві в Мілані, хто міг би підвезти мене, перекласти для мене?»
  Шарлотта Маккензі сказала: «У мене там колега. Він робить те, що я роблю, юридичний зв’язок. Піт Прескотт. Хороша людина. Я бачу, чи він вільний».
  «Це було б чудово».
  Вона надіслала повідомлення, а через мить на її телефоні надійшло повідомлення. 'Так. Я напишу тобі його номер, Амелія».
  'Дякую.'
  Майк Хілл приєднався до них, вислизнувши телефон. Масгрейв познайомив його з Маккензі, а потім бізнесмен сказав Саксу: «Все готово. Ви готові. Мій водій забере вас об одинадцятій… де добре?»
  Вона дала йому адресу готелю.
  «Знай це. Чудове старе місце. Змушує мене відчувати себе частиною щурячої зграї, коли я залишаюся там».
  У дверях з’явилася ще одна постать — стрункий, дуже блідий чоловік невизначеного віку, якого Райм пам’ятав нещодавно. Ах, так, офіцер зі зв’язків з громадськістю. Яке ім'я знову?
  Він кивнув присутнім і представився Хіллу. «Деріл Малбрі».
  Маленький чоловік сів і сказав Райму: «Ми завалені запитами з боку преси — і про Гаррі, і про Композитора». Чи хотіли б ви сісти на співбесіду?» Малбрі різко зупинився й кліпнув очима — безсумнівно, від незручного вибору дієслова, зважаючи на стан Райма.
  Ніби йому було байдуже. — Ні, — коротко сказав Райм. «На даний момент мені нічого сказати, окрім того, що ми маємо комбінований рендерінг Composer, який все одно надійшов у пресу».
  «Так, я це бачив. Хлопець страхітливого вигляду. Великий. Але як щодо Гаррі? Будь-яка заява?
  Райм міг собі уявити реакцію Данте Спіро, коли він прочитав у пресі, що неназваний «американський консультант» коментує цю справу.
  'Не зараз.'
  Маккензі додав: «Я повинен тобі сказати: Гаррі отримує погрози. Як я вже згадував, ті, кого звинувачують у сексуальному насильстві, знаходяться в зоні особливого ризику. Додайте, що він американець… Ну, проблема. Влада стежить за ним, але немає жодних гарантій».
  — Без преси, — наполегливо сказав Райм. Але він додав: «Поки Амелії немає, я буду стежити за його справою».
  Маккензі сказав: «Ага. Добре. Невизначеність підказувала Райму, що вона буде дивуватися, як саме він міг слідкувати, коли його дупа була припаркована в інвалідному візку, у країні, яка, здавалося, не має еквівалента Закону про американських людей з обмеженими можливостями.
  Він не сказав їй, що має секретну зброю.
  Два, насправді.
  РОЗДІЛ 36
  Чорні крики почалися.
  Але невдача в таборі й вигляд рудоволосої поліцейської змовилися розбудити його рано й наповнити його голову криками, пронизливими, як бормашина дантиста.
  Так, у нього був план щодо Артеміди. Так, Евтерпа прошепотіла заспокійливі почуття згори. Але, як він добре знав, дуже мало що могло зупинити рішучі Чорні Крики. Він сподівався контролювати їх сам, але зрештою, він знав, що програє. Це було так само, як коли ти прокидаєшся з тим першим поворотом у кишках, маленьким, нічого справжнього. Тим не менш, ви без сумніву розумієте, що через годину будете стояти на колінах над унітазом з грипом або харчовим отруєнням.
  Шепітні крики, які незабаром стануть Чорними криками.
  І незабаром вони були.
  Тремтячі руки, спітніла шкіра – це ніщо в порівнянні з Чорним Криком.
  Прогулюючись фермерським будинком, потім надворі на мокрому світанку. Стоп, стоп, стоп!
  Але вони не зупинилися. Тож він випив додаткові ліки (це не спрацювало, ніколи не спрацювало) і на 4MATIC помчав туди, де стояв зараз: у хаотичний центр Неаполя, де він молився, щоб рикошетна какофонія заглушила крики. ( Іноді це спрацьовувало. За іронією долі, шум був його порятунком від Чорних криків – якомога більше, голосніше та хаотичніше.)
  Він пірнув у штовханний натовп, що заповнив тротуари. Він пройшов повз торговців їжею, барів, ресторанів, пралень, сувенірних крамниць. Він зупинився біля кафе. Уявив, що він чує стукіт виделок по фарфору, кусання зубів, скрегіт щелеп, сьорбання губ…
  Ножі ріжучі.
  Як ножі, що ріжуть горла...
  Він всмоктував шум, вдихав шум, щоб приховати крики.
  Змусити їх зупинитися, змусити їх зупинитися...
  Згадуючи свої підліткові роки, дівчата дивилися вбік, хлопці ніколи не дивилися вбік, а дивилися та іноді сміялися, коли Стефан заходив до класів. Тоді він був худий, спортивний здатний, міг розповісти анекдот-другий, поговорити про серіали, поговорити про музику.
  Але звичайне не затьмарило дивне.
  Як часто він губився у звуках голосу вчительки, у мелодії її слів, а не в змісті, якого він навіть не чув.
  «Стефане, яка сума?»
  Ах, така гарна модуляція! Триплет в останньому реченні. Синкопований. Соль, соль, потім сі бемоль, коли її голос підвищився через запитання. Гарний.
  «Стефане, ти проігнорував мене востаннє. Ви йдете до директора. Зараз.
  І «принципаль», ще краща трійка!
  Тільки тоді він зрозумів: о, знову наплутав.
  А інші учні або дивляться вбік, або витріщаються (однаково жорстоко).
  Дивно. Стефан дивний.
  Ну, він був. Він знав це, як ніхто. Його реакція: Зробіть мене незвичним або заткніться.
  Тепер, на цьому жвавому розі у жвавому місті, Стефан притиснувся головою до старої кам’яної стіни і дозволив тисячі звуків пройти над ним, крізь нього, купаючи його в теплій воді, кружляючи та заспокоюючи його шалене серце.
  Чуючи в своїй голові свою полум’яну уяву, удари червоного дзвона по землі, що поширювався назовні від шиї чоловіка минулої ночі.
  Чути шум крові, що реве у вухах, голосно, як дзвін крові, дзвін, дзвін.
  Почувши крики біженця.
  Почувши чорні крики.
  З часів підліткового віку, коли почалися Чорні Крики, була боротьба, щоб утримати їх. Звук був джерелом життя для Стефана, втішаючим, пояснюючим, просвітлюючим. Скрип дощок, стукіт гілок, клацання крихітних звірячих лапок у пенсільванському саду та дворі, ковзання змії в лісі. Але так само, як здорові мікроби можуть стати сепсисом, звуки можуть звернутись на нього.
  Голоси стали звуками, а звуки голосами.
  Придорожня будівельна техніка, забивання паль справді був голос: «Погріб, погріб, погріб, погріб».
  Пташиний голос не був пташиним голосом. «Подивіться, колихається, дивиться, коливається, дивиться, коливається».
  Вітер був не вітер. «Аххххх пішов, ахххххх пішов, ахххххх пішов».
  Скрип гілки: «Крап, кап, кап, кап…»
  І голос із закритого горла, який міг би прошепотіти: «До побачення, я кохав тебе», став просто брязкотом камінців по дереву.
  Тепер Чорний Крик, поганий, скиглить муштра. Воно починалося в його паху — так, ви могли почути їх там — і просувалося через його хребет, через його щелепу, через його очі, у його мозок.
  Ніеееееееееее...
  Він розплющив очі й кліпнув. Проходячи повз, люди неспокійно дивилися. У цій частині міста, на щастя, були бомжі, теж постраждалі, тому він не виділявся настільки, щоб вони викликали поліцію.
  Це було б зовсім не добре.
  Евтерпа не пробачила б йому.
  Йому вдалося достатньо контролювати себе, щоб рухатися далі. За квартал він зупинився. Витираючи піт, притискаючись обличчям до стіни, він намагався дихати. Він озирнувся. Стефан був біля знаменитої церкви Санта-К’яра на вулиці Віа Бенедетто Кроче — вулиці довжиною в милю, яка розділяла давньоримську частину міста навпіл і була відома всім як Спакканаполі, або Неаполітанський розкол.
  Це був хаотичний проспект, вузький, пульсуючий від туристів, пішоходів, велосипедів, скутерів і потужних автомобілів. Тут були торговці та магазини, які пропонували сувеніри, релігійні ікони, меблі, статуетки комедії дель арте, в’ялене м’ясо, моцарелу з буйволів, пляшки з лімончелло у формі країни та місцевий десерт, сфогліателле, хрустке тістечко, яке Стефан обожнював – не для смак, крім звуку тріскучої скоринки між зубами.
  Ранок уже був спекотний, і він зняв шапку й витер поголену голову паперовим рушником, який носив із собою.
  Почався Чорний Крик, але він у розпачі знову звернув увагу на вуличні звуки навколо. Стук самокатів, крики, клаксон, звуки чогось важкого, що тягнуть по камінню, весела дитяча мелодія, що лунає з бумбокса поруч з вуличним артистом – чоловік середніх років, згорнутий у коробку, схожу на колиску. Видно було лише його голову, накриту дитячим чепцем і розташовану над тілом ляльки. Моторошне видовище та його химерний спів захоплювали перехожих.
  Вітер, що тріскає білизну над головою.
  Мама мовчить, мама мовчить.
  Потім він відчув ще один звук, що ставав голоснішим.
  Торкніться … торкніться … торкніться.
  Ритм підхопив його одразу. Резонансний тон. Він закрив очі. Він не обернувся на звук, який лунав позаду. Він смакував це.
  « Scusati» , — почувся жіночий голос. «Ні, хм, я маю на увазі: Scusami ».
  Він відкрив очі й обернувся. Їй було років дев’ятнадцять чи двадцять. Тонке заплетене волосся обрамляє довге гарне обличчя. На ній були джинси, дві майки, біла під темно-синім, і блідо-зелений бюстгальтер, як він міг бачити з третьої лямки. На одному плечі висів фотоапарат, на другому – рюкзак. На ногах у неї були ковбойські чоботи з дерев’яними підборами. Саме вони зробили характерний постук, коли вона наближалася.
  Вона завагалася, кліпала очима. Потім: « Dov'è un taxi?» '
  Стефан сказав: «Ти американець».
  «О, ти теж». Вона засміялася.
  Для нього було очевидно, що вона це знала.
  Також було очевидно, що вона фліртувала. Їй сподобалося те, що вона побачила, і вона, дівчина коледжу сама, переїхала туди. Такий тип, який без проблем зробив перший – чи другий, чи третій – рух. І якби хлопець, чи, може бути, для жайворонка, дівчина, сказали «ні», вона б добродушно посміхнулася, не хвилювалася, і йшла далі, підкріплена непорушним союзом молодості та краси.
  Він був круглий, він був спітнілий. Але досить гарний. І не гравець. Безпечний, приємний.
  «Я не знаю, де ви можете взяти таксі, вибачте». Він знову витер обличчя.
  Вона сказала: «Гаряче, чи не так? Дивно для вересня».
  Так, хоча вологе південно-західне італійське повітря, звичайно, не було джерелом його поту.
  Повз них пропливла група школярів у формі, супроводжувана захисницькою матусею-куркою вчительки. Стефан і дівчина відійшли вбік. Потім вони знову повернулися в інший бік, коли на них налетів моторолер Piaggio. Посивілий кур’єр у запорошеній рибальській шапці повів їх ще в одному напрямку, хитаючись під вагою заповненого картоном візка, дивлячись і бурмочучи, наче тротуар був його власним проспектом.
  «Тут божевільний! Хіба ти просто не любиш це?» Її веснянкувате обличчя безмежно веселилося, а голос був легкий, але не високий. Якби звуком були пелюстки квітів, це були б пелюстки рожевих троянд, зірвані, але ще вологі. Він відчував, як тони падають на його шкіру, як ті пелюстки.
  Нічого з тріскливого хрипу вокального фрика, якого не мала біженка, яка ненавидить музику, Фатіма.
  Поки вона говорила, Чорні Крики стихали.
  «Не знаю вдома такого місця, яке я можу пригадати», — сказав він, тому що це те, що сказав би хтось удома. Він думав, що Нью-Йорк насправді такий, але, враховуючи його нещодавні пригоди там, він не висловив цього спостереження.
  Вона чарівно розповідала про те, як нещодавно була на півдні Франції, чи був він коли-небудь? Немає? Шкода. О, Кап д'Антіб. О, гарно!
  Коли він прислухався, крики ще трохи стихли. Подивився й він: така гарна молодиця.
  Такий чудовий голос.
  І ці стукаючі чоботи! Як палісандровий барабан.
  Звичайно, у Стефана були коханці. Але в старі часи. До того, що лікарі називали б — хоча ніколи прямо йому — Розрив, приблизно у двадцять два роки. Саме тоді він просто перестав боротися за те, щоб бути нормальним, і, заспокоєний, увійшов у світ звуків. Приблизно в той час, коли мама затихла в підвалі, тихо й холодно, у тихому й гарячому підвалі, пральна машина віджимала останній вантаж рушників, коли-небудь випраних у домі.
  Приблизно в той час батько вирішив, що більше не буде одягатися в фартух для проблемного сина.
  Але до того часу, до Розриву, звісно, час від часу траплялися красиві дівчата, ті, хто не заперечував над диваками.
  Він скоріше насолоджувався ними – випадковими ночами – хоча це відчуття стало менш цікавим, ніж звуки приєднання. Плоть видавала ледь помітні звуки, волосся — міць, язики — і волога.
  Цвяхи зробили.
  Горло, легені та серця, звичайно.
  Потім, однак, дивне стало чужим, і дівчата почали дивитися все частіше. Вони почали розуміти. Це було добре для нього, тому що він сам втрачав інтерес. Шеррі чи Лінда шепотіли про те, щоб зняти бюстгальтер, а він дивувався звуку голосу Томаса Джефферсона або як стогнав Титанік, коли він занурювався.
  Тепер молода жінка в ковбойських чоботях сказала: «Отже, я тут на кілька днів і все. Моя дівчина, та, з якою я подорожував? Вона розлучилася зі своїм хлопцем перед тим, як піти, але потім він подзвонив, і вони знову зійшлися, тож вона просто пішла додому, дуючись, дуючись. І покинув мене! Як про те, що? Але ось я в Італії! Я маю на увазі, що я повертаюся до Клівленда раніше? Не думай так. Ось і я тут. Говорити і говорити і говорити. вибач Люди кажуть, що я це роблю. Говоріть забагато».
  Так вона зробила.
  Але Стефан усміхався. Він міг вплинути на гарну посмішку. «Ні, все добре».
  Її не злякало його мовчання. Вона запитала: «Що ти тут робиш?» Ти в школі?
  «Ні, я працюю».
  "Ой, що ти робиш?"
  Нині накидають на шию людей петлі.
  'Звукорежисер.'
  'У жодному разі! Ви маєте на увазі концерти?
  З Чорними Криками тепер у страху, він міг поводитися нормально, як він знав, що повинен був. Він пробігся по своєму арсеналу м’яко нормальних тонів і слів і запустив кілька. 'Бажаю. Тестування на шумове забруднення.'
  «Хм. Цікаво. Шумове забруднення. Подобається дорожній рух?
  Він не знав. Він щойно зробив кар'єру. «Так, точно».
  «Я Лілі».
  — Джонатан, — сказав він. Бо йому завжди подобалося це ім’я.
  Триплет. Джон-а-тан.
  Ім'я під час вальсу.
  «Ти маєш отримати багато даних, чи що там ти робиш, тут, у Неаполі».
  «Шумно. Так.'
  Пауза. «То ти не знаєш, де взяти таксі?»
  Він озирнувся навколо, тому що так зробила б абсолютно нормальна людина. Він знизав плечима. "Куди вам потрібно піти?"
  «О, туристична річ. Хлопець із хостелу, де я зупинився, порекомендував це місце. Він сказав, що це чудово».
  Стефан розмірковував.
  Не дуже гарна ідея… Він мав би слідувати своєму плану щодо Артеміди (він був досить добрим). Але тоді її тут не було, а Ліллі була.
  «Ну, я маю машину».
  'У жодному разі! Ти за кермом? Тут?
  «Так, це божевілля. Фокус у тому, що ви просто забуваєте про правила дорожнього руху, і все гаразд. І не будь чемним і дозволяй людям йти попереду тебе. Ти просто йди. Усі так роблять».
  М'яко нормальний. Стефан був у хорошій формі.
  Лілі сказала: «То ти хочеш піти з нами?» Я маю на увазі, якщо ти нічого не робиш».
  Почався Чорний Крик. Він змусив його замовкнути.
  'Що це за місце?'
  «Хлопець сказав, що це зовсім моторошно».
  «Моторошний?»
  «Зовсім безлюдно».
  Так було б тихо.
  Тиша ніколи не була розумною. Навіть найкращі наміри зникали, коли панувала тиша.
  Проте Стефан оглянув Ліллі з ніг до голови й сказав: «Звичайно». Ходімо.'
  РОЗДІЛ 37
  Черепа.
  Десять тисяч.
  Двадцять тисяч.
  Сто тисяч черепів.
  Ні, навіть більше того.
  Черепа, розташовані впорядкованими рядами, очні ямки дивляться назовні, трикутники темряви там, де колись були носи, ряди жовтих зубів, багато з яких відсутні.
  Це було місце, куди Ліллі скерувала Стефана. Кладовище Фонтанель в Неаполі.
  Моторошний…
  О, впевнений.
  Це не був могильник у традиційному розумінні; це була величезна жахлива печера, яка, як пояснювалося в путівнику Ліллі, використовувалася як місце масового поховання, коли половина населення Неаполя померла від чуми в 1600-х роках.
  — Ходять чутки, що тут є щось інше, починаючи з римських часів. Під нашими ногами може бути мільйон черепів».
  Вони стояли біля входу — масивної природної арки, яка вела в темний простір. Це вже не був основний туристичний сезон, і це місце мало відвідувачів.
  І ті, хто був тут, здавалося, виконували місію відданості, а не оглядали визначні пам’ятки. Запалювали воти, молилися.
  Моторошний … і тихий. Майже безшумно.
  Ну, йому доведеться з цим впоратися. Стефан витер піт, відклав серветку.
  'Ти в порядку?'
  «Добре».
  Вони пройшли далі всередину, її чоботи стукали й відлунювали. чудово!
  Читаючи свій путівник, вона прошепотіла – тут було місце, щоб надихнути шепіт – що Неаполь зазнав жорстоких бомбардувань під час Другої світової війни, і це було одне з небагатьох місць, де громадяни могли бути в безпеці від літаків союзників.
  Освітлення було приглушене, а полум’я свічок відкидало моторошні, нестійкі тіні кісток і черепів – оживлення жертв, які померли сотні чи тисячі років.
  «Жахливо, хм?»
  «Звичайно». Хоча не тому, що це виглядало моторошно. Через тишу. Печера була як чашка Петрі для Чорних Криків. Кілька з них почали стогнати. Почала підніматися. Почала набрякати всередині.
  Поки йому не прийшла думка. Нова місія. Добре-добре.
  Чорні крики згасли.
  Нова місія.
  До якого була залучена Лілі. І раптом він був шалено вдячний за їхню зустріч. Його муза ніби відчула його страждання і послала її до нього.
  Дякую, Евтерпе...
  Звісно, він зрозумів, як він думав у центрі міста, що це точно не гарна ідея. Але він також подумав: ніби в мене є вибір.
  Невдача минулої ночі… Скрегіт, скрегіт ножа в таборі біженців. Розтікається кров у формі дзвона. Кошмари, звукові хвилі наближення Чорних Криків.
  О, це йому було потрібно.
  Він уважно розглядав Лілі. Мабуть, голодно. Перш ніж вона спіймала його, він відвів погляд.
  Лілі тепер поводилася по-дівчачому. Усміхаючись, незважаючи на стіну черепів, темні очні ямки повернулися до них. 'Привіт!' — покликала вона.
  Луна танцювала туди-сюди.
  Стефан почув це задовго після того, як вона кудись звернула увагу.
  Вони пішли далі в темний, прохолодний простір.
  — Твоє обличчя, — сказала вона.
  Стефан обернувся, схиливши голову.
  «Твої очі були закриті. про що ти думаєш Ким були всі ці люди?» Вона кивнула на черепи.
  «Ні, я просто слухаю речі».
  «Слухаєш? Я нічого не чую».
  «О, там тисяча звуків. Ви теж чуєте їх, але не знаєте, що чуєте».
  "Справді?"
  «Це наша кров, наше серцебиття. Ось наше дихання. Шум нашого одягу проти себе та нашої шкіри. Я не чую ваші, а ви не чуєте мої, але звуки є. Скутер – це важко, тому що це відлуння від відлуння. Постукування. Вода, я б здогадався. Там! Той затвор. Хтось сфотографував. Старий iPhone Four.
  'Ого. Ви можете це сказати? А це було так далеко. Я нічого не чув».
  «Ви повинні дозволити собі чути речі. Ви можете почути звуки всюди».
  «Всюди?»
  «Ну, не зовсім так. Не у вакуумі. Не в космосі». Стефан пригадав фільм «Чужий» (у будь-якому випадку непоганий фільм). А рекламний рядок був таким: у космосі ніхто не почує, як ти кричиш.
  Зараз він сказав про це Лілі. І додав: «Ви знаєте, у фільмах про космос, коли ви чуєте, як променеві гармати та космічні кораблі стикаються та вибухають?» Ну, це неправильно. Вони б зовсім мовчали. Усі звуки – постріл, крик, дитячий сміх – потребують молекул, щоб стикатися з ними. Ось що таке звук. Тому швидкість звуку змінюється. На рівні моря — сімсот шістдесят миль на годину. На шістдесяти тисячах футів це шістсот п’ятдесят миль на годину».
  «Вау, це зовсім інакше! Через тонші молекули?»
  'Правильно. У космосі немає молекул. Немає нічого. Отже, якщо ви відкриєте рот і завібруєте голосовими зв’язками, вас ніхто не почує. Але скажи, що ти була з кимось іншим, і він поклав руку на твої груди, поки ти кричала, він почує тебе».
  «Тому що молекули в його тілі будуть вібрувати».
  «Точно».
  «Мені подобається, коли люди в захваті від своєї роботи. Коли ви вперше сказали «звукооператор», я подумав, хм, досить нудно. Але ви, знаєте, повністю в цьому. Круто.'
  правда Смішно, коли одна річ, яка зводить тебе з розуму, тримає тебе здоровим.
  Зараз він дивився поверх неї, коли вона повернулася й підійшла ближче до напису латиною, висіченого на камені.
  Торкніться, торкніться, торкніться.
  Її чоботи.
  Це не гарна ідея…
  Стефан сказав собі: Залиш. Попрощайся з нею. Це було весело. Гарної дороги додому.
  Але Стефан відчув, як Евтерпа нависла над ним, дивилася, дозволяючи робити те, що він мав робити. Будь-що, щоб не допустити Чорних Криків. Вона б зрозуміла.
  Праворуч печера зникала в тьмяному заглибленні.
  «Ходімо туди ззаду». Він показав туди.
  'Там? Досить темно».
  Та це було. Досить темно, але абсолютно безлюдно.
  Стефан на мить подумав, чи доведеться йому переконувати її, але, очевидно, Ліллі вірила, що їй нічого не загрожує. Можливо, він був трохи дивакуватий, він трохи пітнів, він був пухлим, але він був звукорежисером, який не проти розмовляв і розповідав цікаві речі.
  Жінки завжди впадали в розмовних чоловіків.
  О, і він був американцем. Наскільки він може бути небезпечним?
  «Добре, звичайно». Блиск в її очах.
  Вони рушили в тому напрямку, який він вказав.
  Удано озираючись, він трохи відстав від неї.
  Чути, як клацають її підошви та підбори:
  Торкніться, торкніться, торкніться…
  Він озирнувся. Вони були зовсім одні.
  Стефан поліз у кишеню й обхопив рукою холодний метал.
  Тап, тап, таптаптаптаптап…
  РОЗДІЛ 38
  Карл Сендбург.
  «Карл… Поет, так?» — запитала Амелія Сакс у лисого чоловіка за кермом маленького сірого Renault.
  Співробітник Шарлотти Маккензі, він зустрів її в аеропорту Лінате, меншому з двох аеродромів у Мілані, ближче до центру міста. Вони були в густому трафіку.
  «Це правильно», — сказав їй Піт Прескотт. «Він написав «Чікаго». Юрист трохи понизив голос, щоб прозвучало поетично, Сакс здогадався, і продекламував початкові рядки про «М'ясника свиней».
  «Ви звідти, Чикаго?» Сакс не знав, куди це йде.
  «Ні, Портленд. Я хочу сказати, що вірш міг бути про Мілан. Мілан — це Чикаго Італії».
  Ах Зрозумів. Їй було цікаво.
  «Робочий, зайнятий, далеко не найгарніше місто в країні. Але в ньому є енергетика і певний шарм. Не кажучи вже про Таємну вечерю . Світ моди. І Ла Скала. Вам подобається опера?»
  'Не зовсім.'
  Пауза. Його значення: як людина з пульсом може не любити оперу?
  «Шкода. Я міг би купити квитки на «Травіату» сьогодні ввечері. Співає Андреа Кареллі. Це було б не побачення». Він сказав це, наче чекаючи, що вона випалить: «Ні, ні, побачення було б чудовим».
  «Вибачте. Я маю повернутися сьогодні ввечері, якщо можливо».
  — Шарлотта сказала, що ти працюєш над цією справою. Викрадач».
  «Правильно».
  «Зі знаменитим детективом Лінкольном Раймом. Я прочитав деякі з тих книжок».
  «Він їх не дуже любить».
  «Про нього принаймні пишуть. Ніхто не збирається писати романи про законний зв'язок, я не думаю. Хоча у мене були досить цікаві випадки».
  Він не став уточнювати – вона була задоволена цим – але зосередився на своєму GPS. Рух ускладнився, і Прескотт з’їхав на бічну дорогу. На відміну від цього, подорож з Неаполя до Мілана була блискавичною. Водій комп’ютерного мільйонера Майка Хілла, ставний італієць із густим волоссям і заразливою усмішкою, зустрів її біля готелю, де він чекав із блискучою чорною Audi. Він стрибнув уперед, щоб взяти її сумку. За півгодини, після тривалого уроку історії південної Італії, викладеного гарною англійською мовою та трохи фліртуючи, вони прибули на злітну площадку приватного літака в Неаполі. Вона піднялася на літак – навіть кращий, ніж той, на якому вони летіли до Італії – і незабаром гладкий літак злетів у повітря. Вона мала приємну розмову з одним із керівників Hill's, який прямував до Швейцарії на зустрічі. Приємно, так, хоча хлопець був супергіком і часто втрачав її своїми захопленими монологами про стан високих технологій.
  Прескотт тоді казав: «Я віддаю перевагу Мілану, чесно кажучи, іншим містам тут. Не так багато туристів. І мені більше подобається їжа. Забагато сиру на півдні».
  Нещодавно їй подали шматок моцарелли, який, мабуть, важив близько фунта, вона зрозуміла, хоча й спокусилася захистити неаполітанську кухню. Потяг, від якого вона відмовилася.
  Він додав: «А тут? Тьфу, трафік. Він скривився й повернув машину на новий маршрут, повз магазини, невеликі промислові підприємства, оптовики та квартири, багато вікон яких були закриті цікавими шторами, металевими чи сітчастими, закріпленими зверху. Вона намагалася з’ясувати за вивісками, що виготовляють чи продають численні комерційні підприємства, але з обмеженим успіхом.
  І, так, це дійсно нагадувало частини Чикаго, де вона була кілька разів. Мілан був кам’яним, запорошеним містом, яке тепер прикрашало зів’януче осіннє листя, хоча темний відтінок пом’якшували всюдисущі червоні дахи. Неаполь був набагато барвистішим – хоча й більш хаотичним.
  Як і смаглявий, захоплений водій Хілла, Прескотт із задоволенням читав лекції про націю.
  «В Італії, як і в США, існує поділ на північ і південь. Північ більш промислова, південь сільськогосподарська. Звучить знайомо? Ніколи не було громадянської війни як такої, хоча велися бої за об’єднання різних королівств. Саме тут відбулася знаменита битва. Cinque Giornate di Milano. П'ять днів Мілана. Частина першої війни за незалежність, вісімнадцять сорокових років. Це вигнало австрійців з міста».
  Він подивився вперед, побачив затор і різко повернув праворуч. Потім він сказав: «Та справа? Композитор. Чому він приїхав до Італії?»
  «Ми не впевнені. Оскільки наразі він вибрав двох іммігрантів, біженців, він міг подумати, що поліції важче розкривати випадки, жертвами яких є особи без документів. І вони менш мотивовані проводити розслідування».
  «Ви думаєте, що він такий розумний?»
  "Всі кусочки".
  "Ах, подивіться на це!"
  Рух зупинився. З літака вона зателефонувала Прескотту й дала йому адресу на листочку, знайденому на місці, де Композитор до смерті зарізав Малека Даді. Прескотт запевнив її, що дорога з аеропорту займе лише півгодини, але вони вже вдвічі більше борються з пробками.
  «Ласкаво просимо до Мілана», — пробурмотів він, повертаючись заднім ходом, переходив тротуар, розвертався й шукав інший маршрут. Вона пригадала, як Майк Хілл попереджав про трафік із великого аеропорту Мілана, подумавши: уявіть собі, скільки часу знадобиться, щоб боротися з такими заторами в двадцять з кількома милями.
  Приблизно через півтори години після того, як вона приземлилася, Прескотт повернув уздовж широкого мілкого каналу. Місцевість була сумішшю поношеного, вигадливого шику та невибагливого. Резиденції, ресторани та магазини.
  — Це Навіглі, — оголосив Прескотт. Він вказав на бурхливу воду. «Це та кілька інших — усе, що залишилося від сотні миль каналів, які з’єднували Мілан із річками для транспортування вантажів і пасажирів. У багатьох італійських містах поблизу або через місто протікають річки. Мілан ні. Це була спроба створити штучні водні шляхи, щоб вирішити цю проблему. Сам Да Вінчі брав участь у розробці шлюзів і шлюзів».
  Він розвернувся і поїхав тихою вуличкою до перехрестя комерційних будівель. Дезертирував тут. Він припаркувався під знаком, який явно забороняв паркування, з таким ставленням до людини, яка безсумнівно знає, що штрафу на нього не оштрафують, а тим більше не відбуксирують.
  «Це саме місце: Філіппо Аргелаті, двадцять тридцять два».
  Знак, рожева фарба – вицвіла з червоної: Fratelli Guida. Magazzino.
  Прескотт сказав: «Брати Гіда». Склад.'
  Табличка була дуже старою, і вона здогадалася, що братів і сестер давно немає. Массімо Россі написав їй, що будівля належить компанії комерційної нерухомості в Мілані. Він був зданий в оренду компанії в Римі, але дзвінки в офіс не відповідали.
  Вона вилізла з машини та пішла на тротуар перед будинком. Це була двоповерхова ліпна споруда світло-коричневого кольору, вкрита зухвалими графіті. Вікна зсередини були пофарбовані в темно-коричневий колір. Вона присіла навпочіпки й торкнулася кількох уламків зеленого розбитого скла перед великими подвійними дверима.
  Вона повернулася, і Прескотт теж вийшов зі свого автомобіля. Вона запитала: «Чи не могли б ви залишитися тут і стежити за околицями?» Якщо хтось з’явиться, напишіть мені».
  «Я…» Він був спантеличений. 'Я буду. Але навіщо комусь з’являтися? Я маю на увазі, схоже, що там нікого не було місяцями, роками».
  «Ні, протягом останньої години хтось був тут. транспортний засіб. Він наїхав на пляшку, яка була попереду. Бачите це? Це скло?
  «О, там. Так.'
  «Всередині ще є мокре пиво».
  «Якщо відбувається щось протизаконне, ми повинні викликати карабінерів або державну поліцію». Прескотту стало незручно.
  «Все буде добре. Просто напишіть.
  'Я буду. звичайно Обов'язково напишу. Що мені написати?»
  «Емодзі-смайлик — це добре. Мені просто потрібно відчути вібрацію».
  «Відчуй… О, ти вимкнеш дзвінок. Так ніхто не чує? На випадок, якщо хтось є всередині?
  Підтвердження не потрібне.
  Сакс повернувся до будівлі. Вона стояла збоку від дверей, тримаючи руку біля ручки Беретти в бічній кишені. Не було жодних причин думати, що Композитор доїхав до Мілана на своєму темному седані, хруснув пляшкою, тягнучись на склад, і тепер чекав усередині з бритвою, ножем чи петлею під рукою.
  Але немає вагомих причин не думати так.
  Вона застукала кулаком у двері, розважливо вигукуючи: « Поліція! '
  «Пишаюся собою, що впоралася з італійцем», — подумала вона. І нехтуючи тим, що вона, безсумнівно, винна у серйозному порушенні.
  Проте відповіді немає.
  Ще один удар. нічого
  Потім вона обійшла будівлю. Ззаду були менші двері, але вони теж були замкнені, з вражаючим ланцюгом і замком. Вона знову постукала.
  Досі немає відповіді.
  Вона повернулася до Прескотта. 'Так?' запитав він.
  «Замкнено гарно і щільно».
  Йому полегшало. «Ми знайдемо поліцію? Отримати ордер? Ти повертаєшся до Неаполя?
  Не могли б ви відкрити багажник?
  «... о.» Він зробив.
  Вона рибалила навколо і витягла залізну шину.
  'Ти проти?' — спитав Сакс.
  «Ні». Здавалося, він швидко міркував і, мабуть, згадав, що ніколи не користувався аксесуаром, тож не його відбитки на знарядді грабіжника.
  Сакс вирішив, що передні двері — ті, що призначені для людей, а не великі двері автомобіля — більш вразливі, ніж ланцюг на задній частині. Вона озирнулася – свідка не було в полі зору – і встромила шину в косяк. Вона сильно смикнула, і двері відсунулися настільки, що чоловіча частина замка вислизнула з жіночої, і двері відчинилися.
  Вона поставила шину подалі від дверей, де її не можна було схопити як зброю. Тоді вона витягла «Беретту» й швидко зайшла всередину, примруживши очі, щоб звикнути до темряви всередині.
  РОЗДІЛ 39
  Як цікаво, що готує для нас життя.
  Лише день чи два тому він був деревним поліцейським, борсуковим поліцейським… грибним поліцейським.
  Тепер він був карним розшуком. Працюємо над справою. Розшук композитора.
  Офіцери – державна поліція та карабінери – роками працювали, розкриваючи дрібні крадіжки, викрадення автомобілів, пограбування, викрадення ланцюга… і ніколи не мали шансу взяти участь у подібному розслідуванні.
  Проїжджаючи приємним районом біля університету Федеріко II, Ерколе Бенеллі з радістю розмірковував, що насправді це друга справа про множинних убивць, у якій він працював (так, Амелія, я пам’ятаю: Композитор не є серійним убивцею). Однак у першому злочині жертвами було десяток голів викраденої худоби на пагорбах на схід від цього місця. Це також було викрадення, навіть якщо нещасні люб’язно й без протесту заблукали в кузов вантажівки, яка відвезла їх геть, щоб перетворити їх на закуски та м’ясо на обід.
  Але тепер він був справжнім слідчим, який збирався самостійно обшукати місце злочину.
  Ще більш захоплююче: Ерколе був «секретною зброєю» Лінкольна Райма, як сказав йому знаменитий офіцер.
  Ну, одна з секретних видів зброї. Другий сидів біля нього. Том Рестон, помічник чоловіка.
  На відміну від першого завдання під час таємного розслідування Сомса – до квартири Наталії Ґареллі – ця місія зовсім не хвилювала Ерколе. Він гадав, так би мовити, підхопив помилку. Подумавши, що насправді може бути інший злочинець, який скоїв жахливий злочин і звинувачує невинного Гаррі Сомса, він був натхненний зробити все можливе, щоб отримати факти. Раніше він загнав експерта в кут. Цей фахівець з'явився в пишній формі Даніели Кантон. Красива та музично підкована офіцер була основним поліцейським Літаючого загону, але багато з того, що вона робила, як перша особа на місці події, полягала в тому, щоб ізолювати та зберігати докази для Наукової поліції, яка прийде пізніше. Звичайно, вона була ідеальною людиною, щоб запитати. Вони сиділи в їдальні квестури за капучіно, а жінка розповідала йому про те, на що слід звернути увагу, як підійти до місця події та, що найважливіше, як не забруднити чи змінити докази в будь-якому випадку. спосіб. Або дозволити іншим зробити це.
  Виявилося, що багато чого з цього він уже навчився від Амелії Сакс, але було приємно сидіти навпроти Даніели й спостерігати за її небесно-блакитними очима, що дивилися в темну стелю, коли вона читала лекцію.
  Подивіться, як її довгі елегантні пальці обхоплюють чашку.
  Гепард з блакитно-блакитними кігтями.
  Однак він вирішив, що, мабуть, вона не так дика істота, як кінозірка, хоч і з іншої епохи: така, яка з’являлася у фільмах великих італійських режисерів — Фелліні, Де Сіка, Росселіні, Вісконті.
  Відповідно, він протистояв раптовому бажанню показати їй фотографію Ізабелли. Незважаючи на те, що він був гордий, не було жодного виправдання, щоб порушити тему вагітної голубки перед цією зірковою жінкою. Він просто нотував.
  Тож, озброївшись її знаннями та швидко ознайомившись із вказівками Наукової поліції, Ерколе Бенеллі занурився у свою місію. І тепер він поставив бідолашну коробчату машину на тротуар (парковка в неаполітанському стилі) і виліз, як і його співучасник.
  Том оглянув околиці. «Яка це частина міста?»
  «Біля університету, тому багато студентів. Письменники. Художники. Так, так, виглядає складно, але досить приємно».
  Вулиця була типовою для цієї частини Неаполя. Вузькі житлові будинки, пофарбовані в жовтий, сірий або червоний колір, і більшість з них потребують додаткового фарбування. Деякі стіни були прикрашені графіті, а повітря було «запашним»; минуло кілька днів, відколи сміття було зібрано – ситуація не є незвичайною, або цілком виною Неаполя, оскільки Каморра значною мірою контролювала збір сміття та місця звалищ. Вивезення сміття може бути невдалим, залежно від того, хто кому запізнився з оплатою.
  Одяг звисав з мотузок. Діти гралися на провулках і у дворах за окремо стоячими спорудами. Тривали щонайменше чотири футбольні матчі, вік гравців коливався від шести-семи років до двадцяти років. Останні гравці, зазначив Ерколе, були потужними, інтенсивними та вмілими; деякі з них здавалися професійними.
  Сам він ніколи серйозно не грав – надто високий, надто незграбний. Хоббі Ерколе в дитинстві було спостереження за птахами та настільні ігри.
  'Ти грав у футбол? Я маю на увазі футбол, — запитав він Тома.
  'Немає. Я фехтував у коледжі».
  «Фехтування! Дуже захоплююче. Ти серйозно ставився до цього?» Він поглянув на худу м’язисту статуру чоловіка.
  «Я отримав кілька нагород». Слова були сказані скромно.
  Ерколе вдалося змусити чоловіка визнати, що він ледь не потрапив на Олімпіаду.
  «Ось там будівля». Ерколе підійшов до будівлі. Це був двоповерховий будинок, і його, очевидно, переробили для оренди: невміло встановили другі двері на перший поверх. У цій житловій площі нижнього рівня жив Гаррі Сомс. Легкий висновок, оскільки на дешевій дерев’яній панелі був прикріплений жирний плакат із попередженням, що приміщення закрито за наказом поліції і нікому не можна проникати. Це було типово? Закриття цілого поверху просто через причетність до злочину, а не місце, де стався напад?
  Можливо, за такий жахливий злочин, як зґвалтування, так.
  Том посміхнувся. «Це означає, що ми не повинні бути тут, правда?»
  — Вхід заборонено, так. Давайте підемо назад. Нас легко помітити спереду». Вони кружляли по зарослій бур’янами алеї до глибини місця.
  Коли він це зробив, його телефон задзвенів від текстового повідомлення. Це була відповідь на той, який він надіслав незадовго до того, коли їхав сюди.
  Ерколе. Так, я вільний для аперитиву після роботи. Я можу запропонувати лаунж Кастелло о 21:00.
  Стук, низько в животі. Ну подивіться на це. Переконавшись, що вона не погодиться на його пропозицію випити чи повечеряти, він змирився з відмовою.
  Борсуковий коп. Грибок поліцейський…
  Але вона погодилася! У нього було побачення!
  Він набрав: Добре!
  Обговорено. Ерколе прибрав знак оклику й надіслав текст.
  добре Повертайтеся до роботи, інспектор Бенеллі.
  Малоймовірно, що хтось міг зламати вхідні двері, щоб поставити слід зґвалтування на побаченні, щоб його не побачили. Спина? Тут були одні двері, на палубі першого поверху. Були вікна, але ті, які були достатньо великими, щоб хтось крізь них міг пролізти, були високими — три метри, до них нелегко дістатися. На рівні землі були щілини вікон з боків споруди, але лише близько двадцяти сантиметрів заввишки, занадто малі для входу. У будь-якому випадку вони були пофарбовані закритими і явно не відкривалися десятиліттями, якщо взагалі.
  Том вказав на двох пухлих робітників, які фарбували сусідню будівлю. Ерколе і він підійшли. Чоловіки поглянули на офіцерський мундир і злізли з риштувань. Ерколе запитав, чи бачили вони когось на задньому дворі за останні кілька днів. Вони відповіли, що вчора чи позавчора помітили лише хлопців, які грають у футбол.
  Том попросив Ерколе запитати, чи вони тримали тут драбини на ніч, які міг позичити зловмисник. Але вони цього не зробили. Забрали з собою все спорядження. Звичайно, людина, яка бажала проникнути, могла взяти з собою власну драбину. Тепер Ерколе позичив одного з робітників і використовував його, щоб піднятися до кожного з вікон. Вони були зачинені або пофарбовані. Він повернув драбину і ступив на задній двір.
  Стоячи, поклавши руки на стегна, він дивився на задню частину будинку Гаррі. У дворі було сміття, і нічого іншого. Під палубою стояли два великих пластикових горщики для квітів, порожні. На цьому рівні не було заднього входу — лише одне крихітне віконце праворуч від палуби. Як і інші, з боків він був пофарбований закритий.
  Він натягнув латексні рукавички і обмотав ноги гумками. Том зробив те саме. Вони вилізли на палубу, що стирчала з першого поверху. На ньому стояв вицвілий і порваний газон і ще три великі квіткові горщики, наповнені сухим потрісканим брудом, але без рослин, живих чи мертвих. Віконні двері вели у верхню квартиру. Він спробував. Замкнені, як і ці вікна. Крізь забризкане пилом і брудом скло він бачив кухню, але жодного посуду чи меблів. Прилавки були вкриті непорушеним пилом.
  Том теж примружився. 'Незайнятий. Отже, жодних свідків у вигляді сусідів Гаррі згори».
  'Немає. Це дуже погано.'
  Ще раз зійшовши з палуби на задній двір, Ерколе послухався поради Даніели й відійшов від будівлі на добрих десять ярдів. Він повернувся й оглянув будівлю повністю. Вона пояснила, що це дало вам контекст.
  Де були двері, вікна для входу і виходу? Де були алькови та алеї – місця, де можна було підстерігати та планувати вторгнення?
  Де були точки огляду, з яких люди могли дивитися зсередини, а звідки можна було заглянути ззовні?
  Чи були сміттєві баки, які могли містити докази?
  Чи були схованки для зброї?
  Питань нагромадилися. Але корисних відповідей не було. Він похитав головою.
  Саме тоді Том м’яким голосом сказав: «Ти стаєш ним».
  «Його?»
  "Злочинець". Помічник дивився в його бік і, очевидно, помітив збентежений вираз Ерколе. «Ви знаєте це слово?»
  «Так, так, звичайно. «Перпер». Але стати ним?
  «Саме тому Лінкольн був королем на місцях злочинів, коли керував судово-медичною експертизою в поліції Нью-Йорка. І чому багато років тому він обрав Амелію як свою протеже. Я сам цього не розумію». Помічник додав через мить: «Але процес проникає в голову вбивці. Ти більше не поліцейський. Ти вбивця, грабіжник, ґвалтівник, розбещувач. Ви схожі на актора Метода: знаєте, проникаєте в уми персонажів, яких вони грають. Це може бути досить важко. Ви ходите в темні місця. І може знадобитися деякий час, щоб вибратися назад. Але найкращі слідчі на місці злочину можуть це зробити. Лінкольн каже, що межа між добром і злом тонка, що найкращі копи-криміналісти легко можуть стати найгіршими злочинцями. Так. Ваша мета - не знайти підказки. Це знову вчинити злочин».
  Очі Ерколе знову звернулися до будівлі. «Отже, я злочинець».
  'Це вірно.'
  « Аллоро , мій злочин полягає в тому, щоб викласти докази в квартирі, щоб Гаррі Сомс здався винним».
  — Правильно, — сказав Том.
  «Але вхідні двері відкриті на жваву вулицю та багато сусідів. Я не можу зламати таким чином. Можливо, я міг би вдати, ніби мене цікавить оренда квартири нагорі, і коли агент з нерухомості впустить мене, я прокрадуся до квартири Гаррі й залишаю докази».
  «Але ти, як злочинець, зробив би це?» — запитав Том.
  'Немає. Звичайно, ні. Тому що я б залишив запис про свою присутність. Значить, я повинен проникати через бік або ззаду. Але двері та вікна замкнені або зафарбовані. І немає жодних ознак...
  — Ах, Ерколе, ти думаєш як слідчий. Після факту злочину. Ви повинні думати як злочинець . Ви повинні бути злочинцем. Ти справжній ґвалтівник, якому доводиться звинувачувати Гаррі. Або ти дівчина, з якою він погано поводився і яка хоче поквитатися. Ти в розпачі. Ви повинні змусити це працювати».
  — Так, так, — прошепотів Ерколе.
  Отже, я злочинець.
  Я у відчаї чи люті. Я повинен увійти всередину і підкинути наркотики в спальню Гаррі.
  Ерколе почав крокувати заднім двором. Том пішов слідом. Офіцер швидко зупинився. «Я маю підкинути наркотики, але це лише частина мого злочину. Інша частина — бути впевненим, що ніхто не знає, що я це зробив. Інакше поліція миттєво визнає Гаррі невинним і почне мене шукати».
  'Так. добре. Ви сказали «я», а не «він».
  «Як би я це зробив?» Я не можу бути суперлиходієм і спускатися по трубі. Я не можу піднятися тунелем у підвальну квартиру..."
  Очі Ерколе сканували задню частину будівлі, насправді відчуваючи поворот відчаю в животі. У мене мало часу, бо мене не видно. У мене немає модних інструментів, тому що я не професійний злодій. Але я повинен увірватися та переконатися, що немає слідів вибитих дверей чи вікон. Він пробурмотів: «Жодних знаків… Як це зробити?» Як?
  Том мовчав.
  Ерколе, дивлячись на будівлю, яку йому потрібно було зламати. Витріщаючись, витріщаючись.
  А потім зрозумів. Він розсміявся.
  'Що?' — запитав Том.
  «Мені здається, я маю відповідь», — тихо сказав офіцер. «Квіткові горщики. Відповідь — квіткові горщики».
  РОЗДІЛ 40
  Тепер настав час крові.
  Альберто Аллегро Пронті мовчки вийшов із тіні провулка за складом братів Гуїда на Філіппо Аргелаті, 20-32, у Мілані.
  Сидячи за хитким столом і попиваючи вальполічеллу, звісно, червону, він почув шум із півкварталу. реп. Можливо, голос.
  Він негайно підвівся і помчав туди, звідки, як він вважав, прийшов цей звук: до складу.
  Тепер він був позаду старої споруди й бачив те, що, на його думку, було проблиском тіні на одному з зафарбованих вікон.
  Хтось був усередині.
  І це було добре для Пронті, і дуже погано для того, ким би ця людина не була.
  П’ятдесятивосьмирічний старий, жилавий і сильний, повернувся туди, де попивав, і забрав зброю. Залізний прут довжиною близько трьох футів. На кінці з різьбою була квадратна гайка, яка назавжди поржавіла на штативі.
  Це було дуже ефективно, дуже небезпечно і дуже смертельно.
  Він покликав Маріо, що він сам впорається з цим, щоб він залишався подалі. Потім він повернувся до складу, тихенько пройшовши в тил. Він зазирнув крізь місце на склі, звідки він зішкрябав фарбу, коли нещодавно був усередині, щоб зробити саме це — підглянути будь-кого, хто там може бути, і поводитися з ними, як йому заманеться.
  Пронті швидко поглянув у вічко, його пульс прискорився, наполовину вірячи, що він побачить око, яке дивиться прямо на нього. Але не. Однак він зауважив, що в під’їзді, звідки сходи вели на перший поверх, була тінь. Так, усередині була мішень.
  Він підійшов на кросівках до задніх дверей і вийняв із кишені ключ. Він розв’язав замок і обережно витягнув ланцюг із кілець, пригвинчених до рами та дверей, поставивши ланки вниз — у рядок на бруді, щоб вони не клацали разом.
  Замок теж обережно поставив, подалі від іншого металу. Він тихо плюнув на петлі, щоб змастити їх.
  Пронті був добре навчений.
  Тоді, міцно стиснувши смертоносну палицю, він штовхнув усередину.
  мовчки.
  Його очам знадобилася хвилина, щоб звикнути до темряви, хоча Пронті добре знав планування: склад був побудований як величезна стайня з перегородками заввишки шість футів, що розділяли перший поверх на складські приміщення. Усі, крім одного, були завалені сміттям і купами старих, гнилих будівельних матеріалів. Інший містив високий стос коробок і піддонів, нещодавно доставлений компанією, яка здає тут приміщення. Підлога тут була чистою, без пилу, і він міг підійти до коробок і сховатися за ними, не боячись, що його мета побачить кроки. Тепер він це зробив і чекав, прислухаючись до скрипів над головою, час від часу заплющуючи очі, щоб краще зосередитися.
  Кров…
  Його мета повернулася на вершину сходів, і Пронті чув, як він обережно спускався ними. Як тільки він виходив зі сходів, він повертався до вхідних дверей або проходив центральним проходом. У будь-якому випадку він виступив би спиною до Пронті та злого клубу.
  Його тактично навчені вуха — як у кажана — відчули б, де саме був сучий син, і Пронті вийшов би, розмахуючи своєю вбивчою зброєю. Він схилив голову й прислухався. О, так, як у старі часи… в армії. Приємні спогади, неприємні теж. Він набридав Маріо своїми подвигами на службі, коли вони сиділи разом за їжею чи вином.
  Тепер він думав про той час на річці По…
  Тоді Пронті став суворішим до себе. Будьте серйозні.
  Це битва.
  Кроки спустилися по сходах і замовкли. Потерпілий міркував, у якому напрямку повернути.
  Ліворуч до дверей, прямо?
  У будь-якому випадку ти ось-ось відчуєш мою лють...
  Пронті взяв ключку в обидві руки. Він відчув запах залізного горіха біля носа. Кров та іржа пахнуть схожими, і його зброя мала смердіти обома.
  Але потім... Що відбувається?
  Почувся тупіт — крок — за ним ще один, потім ще один. У задній частині складу! Зловмисник не пішов прямим шляхом — повз нього через чистий центральний прохід — а вибрав одну із зон, заповнених будівельним сміттям, уздовж бічної стіни. Пронті вважав його непрохідним.
  Ну ні, друже, ти від мене не втечеш.
  Пронті вийшов зі свого сховку і, тримаючи палицю двома руками, мовчки попрямував до задньої частини споруди, звідки його жертва мала прямувати до задніх дверей, припустив Пронті. Це спрацювало б чудово. Чоловік підійшов до дверей… і Пронті розтрощив йому череп.
  Тихо…тихо…
  Коли він був майже там, ще один крок — близько — змусив його підстрибнути.
  Але ноги не було видно.
  Що це?
  Ще один глухий удар.
  І уламок цегли покотився й зупинився перед ним.
  Ні ні! Його солдатська підготовка не підвела його.
  Кроки, тупіт — це було зовсім не те. Вони відволікали увагу. Звичайно!
  Позаду нього пролунав голос, який гавкав.
  Замовлення, яке доставила жінка, було англійською мовою, про яку він говорив дуже мало. Але це було неважким завданням зрозуміти значення, тому Пронті швидко кинув вудку та підняв руки вгору.
  Амелія Сакс вислизнула пістолет.
  Вона стояла над худим неголеним чоловіком, який зухвало сидів на підлозі складу. Він був одягнений у брудний одяг. Біля неї стояв Піт Прескотт, який розглядав металевий брусок, який він ніс. «Цілком зброя».
  Вона глянула на вудку. Та це було.
  ' Il tuo nome? — запитав Прескотт.
  Чоловік мовчав, перебігаючи очима з одного на іншого.
  Прескотт повторив запитання.
  — Альберто Алегро Пронті, — сказав він. Він сказав ще щось Прескотту, який видобув картку з кишені чоловіка.
  Це підтвердило його особу.
  Послідувала низка різких і зухвалих італійців. Сакс уловив кілька слів. «Він комуніст?»
  Його очі сяяли. Італійська комуністична партія! '
  Прескотт сказав: «Він був розчинений у «дев’яносто одному».
  ' Немає! — гавкнув Пронті. Далі пішла ще італійська мова. Довгий, палкий монолог. Сакс здогадався, що він утримався від старого руху, який втратив актуальність для всіх, крім небагатьох.
  Чоловік якусь мить промовчав, тепер кривлячись.
  Прескотт, здавалося, потішився. — Він сказав, що ти дуже добре обдурив його. Він навчений солдат».
  'Він є?'
  «Ну, я не знаю про навчання, але він, мабуть, служив. В Італії всі чоловіки повинні були служити рік». Прескотт запитав його.
  Опустивши погляд, відповів Пронті.
  — Здається, він був кухарем. Але він зазначає, що пройшов базову підготовку».
  «Яка його історія? І скажіть йому, будь ласка, ніякої політики».
  Здавалося, що він бездомний і жив у провулку приблизно за півкварталу звідси.
  «Чому він збирався напасти на мене?»
  Прескотт вислухав відповідь чоловіка, піднявши голову. Потім пояснив: «Ще кілька тижнів тому він жив на цьому складі, який був покинутий принаймні рік. Він навіть одягнув ланцюг і замок на задні двері, щоб мати доступ, коли захоче, і почуватися в безпеці від вуличних бандитів. Він це гарно полагодив. Потім власник або хтось, хто його орендував, повернувся, щоб скласти речі, і чоловік, погрожуючи йому, вигнав його. Побити його. І він штовхнув Маріо».
  «Хто такий Маріо?»
  ' Il mio gatto. '
  'Його—
  «Кішка».
  Pronti: ' Era scontroso. '
  Прескотт сказав: «Чоловік, який вигнав його, був … неприємним».
  Як і більшість любителів котів.
  «Сьогодні він почув когось і припустив, що чоловік повернувся. Пронті хотів помститися».
  «Хтось був тут раніше?» Вона згадала про розбиту пляшку.
  Відповідь Pronti, сказав Прескотт, полягала в тому, що так, деякі працівники або залишили вантаж на зберігання, або щось підібрали. «Близько двох годин тому. Він спав і сумував за ними. Але потім він тебе почув».
  Сакс покопалася в її кишені й простягла безхатченку купюру в двадцять євро. Його очі розширилися, коли він підрахував, вона була впевнена, скільки дешевого вина можна купити за це. Вона продемонструвала комбіновану фотографію Композитора та паспортну фотографію Малека Даді.
  «Ви їх бачили?»
  Пронті зрозумів, але негативно похитав головою.
  Отже, найлогічнішим поясненням Post-it було те, що його дав Даді хтось у таборі, можливо, як можливу підказку для роботи, коли він отримав притулок.
  Утім, за невеликої ймовірності, що був зв’язок із Композитором, вона сказала: «Ви бачите його». Показуючи на її телефон. 'Подзвони мені?' Імітує телефонний дзвінок, як стендап-комікс, і вказує на себе.
  ' Nessun cellulare. — Він розчаровано насупився. Ніби йому доведеться повернути євро.
  «Чи є місце поблизу, де я міг би отримати йому передоплату?»
  За квартал чи близько того є табаккайо ».
  Вони втрьох пішли до крихітного швидкого магазину, і Прескотт використав готівку Сакса, щоб купити телефон і кілька хвилин для текстових і голосових дзвінків.
  Вона ввела свій номер у телефон. «Напишіть мені, якщо побачите його». Вона простягла йому «нокію» та ще двадцятку.
  « Grazie tante, Signorina! '
  ' Prego. Запитайте його, як там його кіт Маріо? Після удару ногою».
  Прескотт поставив запитання.
  З похмурим обличчям відповів Пронті.
  «Він каже, що Маріо не сильно постраждав. Найбільша шкода була завдана його гордості». Прескотт знизав плечима. — Але хіба це не часто буває?
  РОЗДІЛ 41
  « Капітанська рима». Ми з синьйором Рестоном зробили відкриття.
  Райм підвів очі, закінчуючи розмову з Амелією Сакс.
  Ерколе замовк, помітивши телефон.
  Сакс, який все ще перебував у Мілані, не повідомляв про успіх; було майже впевнено, що підказка, яку вони знайшли – листок Post it – була від Малека Даді, а не від Композитора. Для повноти картини вона брала проби ґрунту на складі, фотографувала сліди. Щодо відбитків пальців, то вона знайшла майже триста прихованих відбитків — занадто багато для практичного аналізу. Але зусилля, безперечно, були марними; малоймовірно, що Композитор мав якийсь стосунок до цього місця.
  Райм був розчарований, хоча й не здивований. Він також був розчарований тим, що Сакс не зможе повернутися до Неаполя раніше завтра. Екіпаж приватного літака Майка Хілла залишиться в Швейцарії на цю ніч і забере Сакса вранці, рано.
  Однак вона повідомила, що знайшла чудовий готель «Манін» через дорогу від того місця, де був знаменитий міланський зоопарк. Він також був за декілька хвилин ходьби від Ла Скала, оперного театру, і Дуомо, Міланського собору. Вона не дуже любила туристичні об’єкти, але, мабуть, відвідала б їх, оскільки не було часу зробити те, що вона справді хотіла: вирушити до Маранелло – батьківщини Ferrari – і вирушити на трасу на F1, щоб розважитися.
  Тепер Райм подивився на офіцера лісництва. «Так, так, Ерколе. Скажи мені.' Він також кивнув Томові на знак подяки.
  «Беатріс Ренца закінчила аналіз доказів». Ерколе стишив голос, без потреби, бо вони були самі. — У справі Сомса. Я зараз тобі доповім. По-перше, про квартиру, де стався напад».
  Ерколе підійшов до столу й знайшов жовтий блокнот, який неавторизована слідча група використовувала для завдання ренегатів – міні-таблицю. Він писав обережно, мабуть, пам’ятаючи свої погані оцінки за майстерність:
  The Smoking Station, Квартира Наталії Гареллі, Via Carlo Cattaneo
  • Слід:
   Оцтова кислота.
   ацетон.
   Аміак.
   Оксалат амонію.
   Зола.
   бензол.
   Бутан.
   Кадмій.
   Кальцій.
   Окис вуглецю.
   Кмин.
   ферменти:
   Протеаза.
   Ліпази.
   Амілази.
   Гексамін.
   Метанол.
   Нікотин.
   Фосфати.
   Калій.
   Червоне вино.
   Шафран.
   Карбонат натрію.
   Перборат натрію.
   Каррі.
   Тютюн і тютюнова зола.
   Кардамон.
   Уратні.
  Місце атаки, прилеглий дах, вулиця Карло Каттанео
  • Слід:
   Кмин.
   ферменти:
   Протеаза.
   Ліпази.
   Амілази.
   Фосфати.
   Шафран.
   Карбонат натрію.
   Перборат натрію.
   Кардамон.
   Каррі.
   урати.
  «Як бачите, — схвильовано сказав Ерколе, — між ними є схожість, спільні елементи. Тож, ймовірно, нападником була та сама людина на курильній станції, яка залишила цей слід».
  Не обов’язково ймовірно, але точно можливо, подумав Райм. Сканування списків, розгляд можливостей, підключення теорій, відключення інших.
  «Беатріс працює над тим, щоб розповісти нам, що можуть означати ці хімікати».
  «Добре, добре, добре, хоча я думаю, що вона нам не потрібна».
  Офіцер лісництва зробив паузу. Тоді він сказав: «Але поодинці вони просто речовини. Як ми можемо визначити, з чого вони можуть бути? Нам потрібно побачити, у що вони поєднуються».
  Райм пробурмотів: «Що я й зробив. Хімічні речовини на курильній станції – наприклад, оцтова кислота, ацетон, аміак, бензол, бутан і кадмій – це не шок, це сигарети».
  — Але ж вони отрути, чи не так?
  Том засміявся. — Не кури, Ерколе.
  «Ні, не знаю. Я не буду».
  Райм насупився, коли його перервали. «Отже, я казав. На курильній станції залишок сигаретного диму. Але інші інгредієнти: я бачу пральний порошок. Спеції, звичайно, очевидні. Каррі. Індійська кухня. Тепер на місці штурму? Тільки пральний порошок і спеції. А тепер подумай, Ерколе. На даху чи десь поруч висіла білизна? Я бачив це всюди в Неаполі».
  «Ні, я впевнений, що не було. Тому що я, власне кажучи, сам це шукав. Я думав, що хтось, хто змотує білизну, міг побачити напад».
  — Гм, — запропонував Райм і утримався від ще однієї лекції про ненадійність свідків. «Подружжя, чия це була квартира, у вас є їхній номер?»
  «Жінка з пари, так. Наталя. Вона однокурсниця. І найкрасивіший».
  «Мені все одно?»
  «Ви б це зробили, якби побачили її».
  «Подзвони їй. Зараз. Дізнайтеся, чи випрала вона білизну перед вечіркою. І якби на вечірці подавали індійську їжу. Каррі.
  Ерколе пошукав свій телефон, потім зателефонував і, Райму було приємно почути, додзвонився негайно. Зав'язалася розмова італійською; як і більшість, це звучало пристрасно, виразніше, ніж аналогічний англійський обмін.
  Коли Ерколе від’єднався, він сказав: «Так, щодо питання прання, я вибачте, що маю повідомити. Того дня вона щойно випрала білизну для ліжок, думаючи, що деякі гості, можливо, захочуть залишитися, а не повертатися додому пізно. Підказка вийшла не від ґвалтівника.
  — І, на жаль, щодо їжі — те саме. На вечірці не було нічого, крім чіпсів – ви знаєте, картопляних чіпсів тощо – і горіхів, і солодощів . Але на вечері перед вечіркою вони з хлопцем їли каррі. Я пам'ятаю його фотографію. Він індієць. Отже, це теж погана новина для нас».
  'Так.'
  Спеції та миючий засіб на курильній станції надійшли б від Наталії, коли вона або збиралася з гостями, або прибирала після цього. І вона залишила б ті сліди на місці нападу, коли пішла жінці на допомогу.
  Ерколе запитав: «Я думаю, ви згадали, що Гаррі думав, що, можливо, його колишня кохана звинувачує його, щоб помститися».
  Райм сказав: «Це нам сказав його адвокат. Хтось, Валентина Мореллі. Вона, очевидно, у Флоренції чи поблизу. Вона все ще не відповідає на дзвінки».
  У цей момент телефон Ерколе задзвонив, і він глянув на екран. Він ніби почервонів. І посміхається. Він надрукував відповідь.
  Райм і Том перезирнулися. Райм підозрював, що вони думають про те саме: про жінку.
  Напевно, та приваблива блондинка Даніела, до якої він залицявся.
  Що ж, молодий чоловік міг зробити гірше, ніж зустрічатися з красивою, енергійною поліцейською.
  Лінкольн Райм знав це напевно.
  Ерколе відклав телефон. «Я приберіг найкраще наостанок».
  «Що означає?» Рима буркнула. Сакс не був присутній, щоб стримати свою доповідь.
  «Тепер, у квартирі Гаррі, синьйор Рестон був дуже корисним, навчаючи мене. Він порадив мені стати злочинцем. І я це зробив, і ми знайшли щось досить цікаве».
  Нетерплячі брови.
  «Будівля типової забудови, симетрична. На кожне вікно праворуч було одне ліворуч. На кожен фронтон спереду припадав один ззаду. Для кожного-'
  — Ерколь?
  «Ах, так. Але позаду було лише одне низьке віконце – приблизно сантиметрів двадцять заввишки – для пропускання світла в підвал. Праворуч, коли ви дивитесь на задню частину будівлі. Тільки один. Чому не було вікна ліворуч? Симетрія всюди, але не є. Сам двір був не вище ліворуч, ніж праворуч, хіба що там, де мало бути вікно. Там був невеликий пагорб. Тепер під ґанком стояли порожні горщики з квітами. Вони підібрали квіткові горщики на палубі вгорі, але вони були повні землі».
  Райм був заінтригований. Тож злочинець увірвався у вікно зліва. Це була спальня Гаррі?
  'Так. І він, чи вона, розкидав наркотики всередині та використав бруд у кількох каструлях, щоб закрити вікно».
  «Але люди на місці злочину не знайшли скла чи бруду на підлозі?»
  — Ага, — сказав Ерколе. «Він – або вона – був розумним. Використовували склоріз. Ось, подивіться. Він дістав із папки кілька глянцевих знімків розміром вісім на десять і показав їх. — Це роздрукувала Беатріс.
  Райм бачив рівні розломи у формі грубого прямокутника.
  Ерколе продовжив: «І коли він закінчив, він приклав шматок картону, який знайшов у дворі, до відчиненого вікна, перш ніж нагромадити бруд, щоб приховати вторгнення. На жаль, на квіткових горщиках чи картоні не було відбитків пальців. Але я бачив сліди, залишені… — Він замовк. «Це відповідало слідам , залишеним латексними рукавичками».
  добре.
  І я знайшов сліди, які, ймовірно, залишив зловмисник. Це слово?
  «Це згодиться». Райм подумав, що на молодого чоловіка чекає чимала кар’єра.
  Ерколе додав до міні-таблиці доказів.
  Квартира Гаррі Сомса, Корсо Умберто I, Неаполь
  • Низьке вікно прорізане.
   Відбитків пальців немає, але сліди схожі на латексні рукавички.
   Заблоковано картоном перед накопиченням бруду, щоб приховати злом.
  • Сліди ніг за розбитим вікном і на підлозі всередині.
   Розмір 7½ (м)/9 (ж)/40 (європейський), підошва шкіряна.
  • Гамма-гідроксимасляна кислота, препарат проти згвалтування.
  • Відбиток шин, у багнюці на задньому дворі.
   Continental 195/65R15.
  • Ґрунт, зібраний із сліду.
   Очікує аналіз.
  — А препарат для зґвалтування на побаченнях? Де це було?»
  «На підвіконні».
  Дивлячись на діаграму, Райм міркував: «Хто в біса зловмисник?»
  Зловмисник...
  Він продовжив: «Це те ж саме, що та людина, яка викликала поліцію та назвала ім’я Гаррі?» Це був жіночий голос. І розмір взуття може бути жіночим».
  Ерколе сказав: «Я шукав інформацію про протектор шини. Шина Continental. Ми не знаємо, чи це був зловмисник, але він був лише день чи два тому. І є сенс припаркуватися там, щоб не було видно з вулиці».
  'Так.'
  «На жаль, багато, багато типів автомобілів можуть використовувати цю шину. Але ми можемо...
  — урвався голос, який прорізав кімнату, наче батіг. «Офіцер лісництва. Ви вийдете з кімнати. Якось.'
  Райм повернувся до Данте Спіро. Худий чоловік був одягнений у чорний костюм і білу сорочку без краватки. З його борідкою, лисиною та розлюченим виразом обличчя він виглядав особливо демонічним.
  — Сер… Обличчя Ерколе побіліло.
  'Залишати. Зараз. Порочна струна італійської мови.
  Молодий офіцер кинув погляд на Райма.
  «Він вам не начальник, а я», — прогарчав Спіро.
  Молодий чоловік пішов уперед, обережно обходячи Спіро.
  Прокурор, усе ще дивлячись у очі Райма, пробурмотів Ерколе: «Зачиняй двері, поки йдеш».
  « Sì, Procuratore ».
  РОЗДІЛ 42
  «Як ти міг це зробити? Ви працюєте проти справи, яку я веду?»
  Спіро підійшов до Райма.
  Том рушив уперед.
  Прокурор сказав: «Ти теж». Ви підете».
  Помічник спокійно сказав: «Ні».
  Спіро обернувся до Тома, але, дивлячись в очі американцеві, мабуть, вирішив не вступати в цей бій і вимагати від нього піти. Чого помічник у жодному разі не зробив би.
  Назад до Рими: «Я ніколи не хотів, щоб ти був тут. Ніколи не хотів твоєї присутності. Массімо Россі відчув, що це може бути вигідно, і оскільки він є головним слідчим, я – через свою дурну слабкість – сказав так. Але, як виявилося, ти просто ще один із них».
  Хмурий погляд цікавості від Rhyme.
  «Ще один втручається американець. У вас немає почуття пристойності, лояльності, кордонів. Ви є частиною великої, грубої машини нації, яка спотикається вперед, куди забажає, розчавлюючи тих, хто на вашому шляху. Завжди без вибачень».
  Райм не був схильний вказувати на поверховість слів; він не пролетів чотири тисячі миль, щоб захищати зовнішню політику США.
  «Так, правда, ви придумали корисні думки щодо цієї справи, але, якщо ви подумаєте над цим, це проблема, яку ви створили самі! Композитор – американець. Вам не вдалося знайти і зупинити його. Відповідно, ваша допомога – це найменше, що ви можете зробити.
  «Але зробити навпаки — підірвати справу , мою справу, справу проти чоловіка, звинуваченого в жахливому сексуальному насильстві, проти непритомної жінки? Ну, це поза межами, містере Райм. Гаррі Сомс не є об'єктом суду над відьмами. Його заарештовано відповідно до законів цієї країни, демократичної країни, на підставі обґрунтованих доказів і звітів, і йому надано всі належні йому права. Ми з інспектором Лаурою Мартеллі продовжуємо шукати сліди. Якщо доведе, що він невинний, його звільнять. Але на даний момент він виглядає винним і буде ув'язнений, доки магістрат не вирішить, що він може бути звільнений до суду».
  Рима почав говорити.
  «Ні, дайте мені закінчити. Якби ви прийшли до мене і сказали, що бажаєте запропонувати стороні захисту пропозиції, поради судово-медичної експертизи, я б зрозумів. Але ти цього не зробив. Щоб додати образи цій пародії, ви залучили до себе на службу нашого власного офіцера, того молодого чоловіка, який ще кілька днів тому досліджував стан козлятників і складав протоколи за спробу продати немиту брокколі. Ви використовували приміщення поліції для несанкціонованих розслідувань захисту. Це серйозне порушення законів, містере Райм. І, відверто кажучи, що ще гірше, на мою думку, це образа країни, яка виступає у ролі вашого господаря. Я буду складати звинувачення проти вас і Ерколе Бенеллі. Ці звинувачення будуть подані офіційно, якщо ви негайно не покинете країну. І я запевняю вас, сер, ви не будете користуватися зручностями в’язниці, яку я рекомендую для вашого ув’язнення. Це все, що я маю сказати з цього приводу».
  Він розвернувся й підійшов до дверей, відчинивши їх.
  Райм сказав: «Правда».
  Спіро зупинився. Він озирнувся.
  Райм сказав: «Для мене важлива лише одна річ. Правда.'
  Холодна усмішка. «Чи я підозрюю, що виправдання ось-ось прийде до мене? Це ще те, що подобається американцям: виправдання . Вони можуть зробити що завгодно, а потім виправдати свою поведінку. Ми вбиваємо тисячі помилково, але це тому, що ми були засліплені вищою метою. Як твоїй країні повинно бути соромно. День і ніч.'
  «Не виправдання, прокуроре. Факт. Немає абсолютно нічого, чого я не зроблю, щоб дійти до правди. І це включає в себе роботу за твоєю спиною та за чиєюсь спиною, якщо мені потрібно. Я знав, що те, що ми тут зробили, суперечить процедурі, якщо не закону».
  — Що й так, — суворо нагадав Спіро.
  «Гаррі Сомс цілком імовірно може бути винним у зґвалтуванні Фріди С. Мене це не хвилює. Я, чесно кажучи, ні. Якщо мої розслідування доведуть його провину, я розповім вам ці подробиці з такою радістю, ніби я знайшов виправдувальні докази. Я сказав про це адвокату Гаррі. Але я не можу дозволити, щоб невизначеність залишалася. Чи цей доказ розповів нам усе, що міг? Це скромність? Це дволикість? Це прикидається чимось зовсім іншим?»
  — Дуже розумно, містере Райм. Ви використовуєте це уособлення у своїх курсах, щоб зачарувати своїх студентів?»
  Насправді він так і зробив.
  «Я вважаю ваше розслідування справи про зґвалтування добре проведеним…»
  'Поблажливість! Ще одна якість, якою ви, американці, так найкращі».
  'Немає. Я мав це на увазі. Ви з інспектором Мартеллі чудово попрацювали. Але це також правда, що вашої справи бракує. Я визначив теми розслідування, які, на мою думку, було б гарною ідеєю продовжити».
  « Ах , це лише слова. Ви маєте мій ультиматум. Негайно покиньте країну або понесіть наслідки».
  Він знову обернувся.
  «Чи знали ви про злам у квартиру Гаррі?»
  Він зробив паузу.
  «Хтось у латексних рукавичках розбив вікно його спальні та приховав злому, засипавши брудом вирізане вікно. І це була кімната, де на його одязі були знайдені сліди наркотиків після зґвалтування. І віконна рама, і підвіконня – ззовні будівлі – також містять сліди наркотику».
  Райм кивнув Тому, який знайшов жовтий блокнот, міні-схему. Він простягнув його Спіро, який зневажливо махнув рукою.
  Він продовжив до дверей.
  «Будь ласка. Просто погляньте один раз.
  Голосно зітхнувши, прокурор повернувся і вихопив блокнот. Він читав якусь мить. — І ви знайшли докази, які пов’язують когось у, як ви кажете, курильній станції з місцем нападу на жертву. Слід, detersivo per il bucato – мило – і спеції».
  Тож він розпізнав інгредієнти миючого засобу. Вражає.
  Рішучим голосом він сказав: «Але це нічого не доводить». Джерелом цього сліду була б господиня Наталя. Вона вирушила на допомогу потерпілому. А її хлопець Дев — індієць. Пояснення каррі. Обличчя прокурора пом'якшало. Він схилив голову, коли сказав Райму: «Спочатку я сам ставився до нього з підозрою. Я взяв його показання в школі і, роблячи це, помітив, що він часто оглядав студенток, коли вони проходили повз. Очі його здавалися голодними. І його бачили розмовляючим із жертвою, Фрідою, раніше того вечора. Але кожна хвилина вечірки була йому врахована. І його ДНК не збігалася з тією, яка була всередині жертви».
  Райм додав: «І система відеоспостереження в сусідньому готелі вийшла з ладу».
  «Як вони зроблять».
  «Так, ви маєте рацію: докази в Наталії не допомагають. Але ми виявили в Гаррі. Слід на місці події.
  Очі Спіро тепер виявляли цікавість. Він читав. «Маленького чоловічого чи жіночого розміру . І це була жінка, яка подзвонила, щоб повідомити, що Гаррі бачили, як фальсифікував вино Фріди».
  Ерколь зібрав землю з місця, де ходив злочинець. Зараз його аналізують. Від Беатріс. Це може бути корисним. Райм додав: «Це міг бути справжній ґвалтівник. Але це міг бути хтось, який просто хотів втягнути його в неприємності – жінка, яка подзвонила. Адвокат Гаррі сказав нам, що він був справжнім дамським чоловіком. Гравець, знаєте?
  'Я знаю.'
  «І, можливо, поводилися з ними не так, як вони хотіли б, щоб з ними поводилися. У Флоренції є жінка, яка може...
  Спіро сказав: «Валентина Мореллі. Так. Я сам намагаюся її знайти».
  Тиша на мить. Тоді обличчя Спіро набуло такого виразу, який говорив: «Проти мого розуму». ' Аллора, капітанська рима. Я буду продовжувати цей аспект розслідування. І тимчасово відкладаю мою скаргу проти вас і офіцера лісового господарства Бенеллі за зловживання поліцією та втручання в процедури. Тимчасово.
  Він дістав із нагрудної кишені горішок і підніс до носа, понюхав темну трубку, а потім поставив її на місце.
  «Моя реакція на вашу присутність, як ви могли помітити, була, мабуть, непропорційною вашому, якщо можна, злочину. Ви приїхали сюди з великим ризиком для вашої особистої безпеки – людині в такому стані нелегко подорожувати. Є небезпека».
  «Це справедливо для всіх».
  Він продовжив без коментарів: «І немає жодних гарантій, що навіть якщо Композитора схоплять, ви вдасться спробі видати його назад до Америки». Пам'ятайте...'
  «Правило вовчих синиць».
  «Справді. Але ти все одно прийшов у погоню за своєю здобиччю». Він схилив голову. «У гонитві за правдою . І я чинив опір на кожному кроці».
  Пауза, коли Спіро розглядав блокноти із доказами Композитора. Він повільно сказав: «Була причина для мого опору. Особиста причина, яка, за самим визначенням, є неприйнятною в наших починаннях».
  Райм нічого не сказав. Він був задоволений будь-якою можливістю продовжити розгляд цих двох справ – не кажучи вже про те, що залишився поза італійською в’язницею – тому він дозволив чоловікові говорити.
  Прокурор сказав: «Відповідь сягає дуже давно — до часів Другої світової війни, коли ваша та моя країна були заклятими ворогами…» — голос Спіро пом’якшився. «… і все ж не були».
  РОЗДІЛ 43
  «Ви не чули про Esercito Cobelligerante Italiano ».
  — Ні, — сказав Райм Спіро.
  «Італійська армія воюючої сторони. Складна назва простого поняття. Інший факт, якого більшість американців не знає: Італія та союзники були антагоністами лише на початку війни. Обидві сторони підписали перемир'я в тисяча дев'ятсот сорок третьому році, припинивши військові дії задовго до падіння Німеччини. Правда, деякі фашистські солдати продовжували боротьбу в союзі з нацистами, але наш король і прем’єр-міністр приєдналися до американців і англійців і воювали проти німців. Армія спільних воюючих сторін була італійським крилом союзників.
  «Але, як ви могли здогадатися, війна складна. Війна - це сциатта . Безладний. Після вересня сорок третього, хоча перемир’я було в повній силі, і ми повинні були воювати разом, багато американських солдатів не довіряли італійцям. Мій дід був хоробрим і нагородженим командиром піхоти, який керував, можна сказати, ротою людей, щоб допомогти 5-й армії США та прорвати лінію Бернхардта на півдорозі між Римом і Неаполем. Дуже вперта оборона з боку нацистів.
  «Мій дідусь повів своїх людей за лінію, біля Сан-П’єтро. Вони атакували з тилу і здобули чудову перемогу, хоча й зазнали великих втрат. Але коли американські війська рушили вперед, вони знайшли підрозділ мого дідуся в тилу. Про його операцію не чули. Вони роззброїли тридцять чи близько того, хто залишився в живих із роти мого діда, і зібрали їх. Але вони не поспілкувалися зі своїм штабом. До благань діда не прислухалися. І кинули їх усіх разом у табір військовополонених, населений трьома сотнями нацистів». Він холодно засміявся. «Хочете уявити, скільки прожили італійці від рук своїх «колег»? Близько десяти годин, розповідає історія. І в доповіді було те, що більшість померли дуже неприємною смертю, серед них і мій дідусь. Американці лише слухали крики. Коли правда розкрилася, майор п’ятої армії вибачився перед шістьма вцілілими. Майор вибачився . Не генерал, не полковник. Майор. Йому було двадцять вісім років.
  «Я додам ось що: війна не тільки безладна, але й має наслідки, які ми не можемо передбачити. Тепер моя мати була маленькою дівчинкою, коли її батько загинув у тому таборі. Вона ледь знала його. Але щось у його втраті вплинуло на її розум. Це, вважала бабуся, у всякому разі. Вона ніколи не була правильною. Вона вийшла заміж і народила мене та мого брата, але епізоди почалися одразу після мого народження. Їм стало гірше. Депресія, потім манія, депресія, потім манія. Роздягалася на людях, іноді, коли вона приходила, щоб забрати нас із братом зі школи. Іноді в церкві. Кричати. Вона отримувала лікування, екстремальне лікування».
  Рідко хтось знає вихідні інгредієнти електропровідного гелю.
  «Вони лише знищили її короткочасну пам’ять. Печаль залишився».
  «А її стан зараз?»
  «Вона в будинку. Ми з братом відвідуємо. Вона інколи впізнає нас. Нові ліки, вони її стабілізували. Кажуть, це найкраще, на що ми можемо сподіватися».
  «Мені прикро це чути».
  «Чи можу я також звинуватити вашу країну в цьому, крім смерті її батька?» Але я вирішив це зробити, і з якоїсь дуже несправедливої причини це полегшує тягар. Аллора , ось що я маю сказати. Все, що я маю сказати».
  Райм кивнув, визнаючи скромні вибачення, які, як він знав, були щирими.
  Спіро ляснув себе по стегну, сигналізуючи, що розмова на цю тему закінчена. «Тепер ми погодилися, що наша мета — розкрити правду у справі Гаррі Сомса. Який підхід ми використовуємо зараз?»
  «Результати аналізу наркотиків зґвалтування на побаченні в Римі повинні бути прискорені. Ми повинні з'ясувати, чи зразки в його квартирі збігаються з тими, що були в системі Фріди.
  «Так, я розгляну це».
  — А Беатріс завершує аналіз ґрунту за вікном Гаррі.
  ' Бане. '
  — Але в мене є інша ідея. Я хотів би провести ще один аналіз. Ерколе може поговорити про це з Беатріс.
  «Ах, офіцер лісництва. Я забув про нього». Спіро підійшов до дверей. Висунув голову й видав команду.
  Ерколе увійшов усередину, виглядаючи неймовірно ніяково.
  ще не звільняють, Ерколе». Спіро спохмурнів. — Капітан Райм врятував ваш бекон. Американський вислів, який добре підходить для офіцера лісового господарства.
  Ерколе посміхався, хоч і без краплі гумору.
  Обличчя Спіро стало ще холоднішим. «Але якщо ти колись спробуєш пробігти кінець…»
  «Закінчити пробіг», — майже виправив Райм, хоча вирішив цього не робити.
  '— твоя кар'єра закінчиться.'
  «Але про що ви говорите?»
  «Хіба це не очевидно? І я не маю на увазі ту нісенітницю залучити детектива Сакса для перекладу арабською мовою, хоча прозорість цієї витівки була смішною. Я говорю про репортера з приймального центру Каподікіно: Нунціо Парада. Чоловік, який закидав мене запитаннями тієї ночі, коли Даді вбили. Він твій друг, чи не так?
  «Я… ну, я трохи знайомий з ним, так».
  — І чи не ти, побачивши, як я прибув, вислизнув і не навчив його запитувати мене про мою майстерність у запрошенні сюди американців?
  Щоки офіцера засвітилися яскраво-червоним кольором. «Мені дуже прикро, прокураторе , але я думав, що ми могли б отримати користь, якби детектив Сакс допомогла, а ви, при всій повазі, не хотіли дозволити їй це зробити».
  La truffa , ваше шахрайство, послужило меті, Ерколе, тож я підійшов, хоча й бачив це таким. Це був шанс для слідства зберегти обличчя, дозволивши талановитому детективу Саксу безпосередньо працювати над справою. Але ваш план був, кажучи англійською, дешевим. І що найбільше незручно для вас, це було жалюгідно бездарно».
  — Чому ви так кажете, прокураторе ?
  «Чи не спало вам на думку, що замість похвали за мій вибір, мене можуть висміяти за те, що я запросив до Італії детективів, від яких серійному вбивці вдалося втекти в Нью-Йорку?»
  Райм і Том усміхнулися.
  «Слава Господу, що преса достатньо ідіотів, що вони також пропустили це протиріччя. Але в майбутньому ти будеш зі мною прямолінійний. Хіба я не схожий на муркотливе кошеня?»
  « Аллора, прокураторе , факт такий…»
  «Ти поводишся так, наче боїшся мене!»
  «Я думаю, що багато людей вас бояться, сер. З усією повагою».
  'Чому так?'
  'Ти суворий. Відомо, що ти гавкаєш і навіть кричиш на людей».
  «Як і генерали, і художники, і дослідники. З необхідності».
  'Ваша книга …'
  'Моя книга?'
  Ерколе подивився на кишеню чоловіка; том із позолоченими краями в шкіряній палітурці було лише видно.
  «Що з цього?»
  « Аллора , ти розумієш».
  Він різко сказав: «Як ви можете стверджувати, що я щось розумію, якщо я щойно попросив вас пояснити?»
  'Сер. Ви записуєте в нього імена людей, які вас ображають. З ким хочеш поквитатися».
  «Я тепер?»
  «Я чув, як люди так говорять. Так, у мене є.'
  «Ну, офіцер лісництва, скажіть мені, скільки імен ви бачите, імен, призначених для стовпового стовпа». Спіро передав книжку Ерколе, а той боязко її взяв.
  "Я..."
  — Читай, лісничий. Читайте.
  Він розкрив сторінки, і Райм міг помітити щільний і дуже точний італійський шрифт. Напис був мізерним.
  Ерколе спохмурнів.
  Спіро сказав: «Назва. Прочитайте те, що вгорі першої сторінки. Вголос».
  Ерколе прочитав: « La Ragazza da Cheyenne. — Він подивився на Райма й Тома. «Це означає « Дівчина з Шайєнна ».
  — А внизу?
  « Капітолон Уно». Перший розділ».
  «І далі, будь ласка, продовжуйте. Перекладіть для Capitano Rhyme.'
  Ерколе на мить був спантеличений. Він підняв голову й прочитав, невпинно перекладаючи: «Якби на потяг 425 до Тусона не напали, Белль Вокер вийшла б заміж за свого нареченого, і її життя стало б таким же нудним, передбачуваним. рутина, як у її сестер і їх матері перед ними».
  Ерколе підвів очі.
  Спіро сказав: «Це моє хобі. Мені дуже подобаються американські ковбойські історії, і я їх багато читаю. У мене з того часу, як я був хлопчиком. Ви знаєте, що Італія та американські вестерни нерозривно пов’язані. Серхіо Леоне. Фільми Клінта Іствуда. Жменя доларів. Хороший, поганий і потворний. Крім того, є шедевр «Одного разу на Заході» . Джанго Серджіо Корбуччі з Франко Неро в головній ролі. І, звичайно, є партитури для багатьох із тих фільмів Енніо Морріконе. Він навіть написав музику до останнього фільму Квентіна Тарантіно.
  «Мені особливо подобаються західні романи, написані жінками дев’ятнадцятого століття. Чи знаєте ви, що деякі з найкращих написані ними?»
  Поняття не мав, подумав Райм. І байдуже. Але він прихильно кивнув.
  Ерколе, мабуть, відчувши полегшення від того, що його не вписали в книгу приреченості прокурора, сказав: «Чарівно, прокураторе ».
  «Я теж так вірю. Мері Фут написала розумний роман про видобуток корисних копалин у 1883 році. Наступного року Гелен Хант Джексон написала досить знамениту Рамону . І одна з найцікавіших – Мара Елліс Райан, «Розповідання на пагорбах» . Це як пригодницька історія, так і про расові відносини. Я вважаю це чудовим. Ну більше ста років тому».
  Спіро кивнув на книгу, яку Ерколе продовжив читати і сказав: «Я теж пробую свої сили у вестернах і створив цього персонажа, Белль Вокер». Світська жінка зі Сходу, яка стає мисливицею за розбійниками. І, зрештою, у наступних книжках — прокурор. Тож, як ви бачите, офіцер лісового господарства, вам не потрібно турбуватися про те, що ви потрапите на сторінки моєї книги. Однак це не означає, що найменша помилка з вашого боку не призведе до катастрофічних наслідків».
  'Так Так.' Тоді очі молодого офіцера знову опустилися на сторінки.
  Спіро вирвав книжку з його рук.
  — Але, будь ласка, хто був нападником на поїзд, прокуроре ? Дикуни? Бандити?
  Спіро махнув рукою, скривившись, і Ерколе миттю замовк.
  «Тепер ми маємо працювати над двома справами. А зараз капітан Райм хоче, щоб ви домовилися, щоб Беатріс провела подальший аналіз у справі Гаррі Сомса… Що б це було?»
  Райм відповів: «Я читав таблиці та звіти про злочин. І я хотів би провести повний аналіз пляшки вина, знайденої на курильній станції».
  «Вміст перевірили на наявність наркотиків для зґвалтування на побаченнях, а зовнішню частину — на відбитки пальців і ДНК».
  «Я розумію, але я хотів би перевірити сліди на поверхні пляшки та етикетці».
  Спіро сказав Ерколе: «Зроби це зараз».
  «Так, я зустрінуся з Беатріс щодо цього. Де буде пляшка?»
  — Приміщення для доказів знаходиться в коридорі. Вона знатиме. Є ще щось, капітане Райм?
  «Лінкольн, будь ласка. Ні, я думаю, цього буде достатньо».
  Спіро оглянув його. «У вас є запитання щодо вина, яке подають на вечірці. Я сам вважаю інше питання не менш інтригуючим».
  «А що це?»
  «Ця третя особа, яка вдерлася до квартири Гаррі Сомса, могла підкинути докази, щоб перекласти провину на невинну людину, або щоб захистити справжнього ґвалтівника, або щоб помститися Сомсу».
  'Так. Це одна теорія».
  — Знаєте, є й інший: зловмисник також міг бути другом Сомса, який вчинив вторгнення в надії, що ми прийдемо до висновку, який ми щойно маємо: що його підставили... хоча насправді він винен, оскільки... що ви, американці, кажете? – винний як гріх».
  VI
  БУДИНОК ЩУРІВ
  НЕДІЛЯ, 26 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 44
  Реактивний літак G6 сів низько на підході до аеропорту Неаполя, плавний, як кадилак у режимі м’якої підвіски.
  Амелія Сакс була єдиним пасажиром сьогодні, і стюардеса закохалася.
  «Ще кави? Ви дійсно повинні спробувати круасани. Ті, що начинені прошутто та моцарелою, найкращі».
  Я міг би звикнути до цього…
  Тепер, поснідавши й випивши кофеїну, Сакс відкинувся на спинку стула й подивився вниз на літак, на фінал. Вона добре побачила приймальний центр Каподічіно. Звідси це було безладне розростання, набагато більше, ніж здавалося з землі. Де, гадала вона, подінуться всі ці люди? Через десять років вони мали б тут будинки? В інших країнах? Або їх відправили б туди, звідки вони прийшли – назустріч долі, яку просто відклала їхня подорож сюди.
  Чи були б вони живі чи мертві?
  Її телефон дзижчав – команда не вимагала вимикати мобільні телефони – і вона відповіла.
  'Так?'
  «Детектив Сакс… Мені дуже шкода, Амелія . Це Массімо Россі. Ти все ще в Мілані?
  «Ні, тільки приземлився, інспекторе».
  — У Неаполі?
  'Так.'
  'Добре-добре. Оскільки ми отримали електронний лист на веб-сайт Questura. Письменник каже, що він — або вона, імені немає — бачив чоловіка на вершині пагорба поблизу табору в ніч, коли Даді вбили, одразу після цього. Він був біля темної машини. Італієць поганий, тому ми впевнені, що він використовував програму перекладу. Я припускаю, що він один із продавців, і арабська є його рідною мовою».
  «Він каже, де?»
  'Так.' Россі дав їй назву дороги. Він зайшов у Google Earth і знайшов стежку до вершини пагорба, звідки відкривався вид на табір. Він описав це їй.
  «Напевно, я просто пролетів над ним. По дорозі зупинюся».
  «Я попрошу Ерколе Бенеллі зустріти вас там. У разі необхідності перекладу.' Він засміявся. «Або щоб розв’язати язики, треба показати справжній значок».
  Вона відключилася. Що ж, звернувся стурбований громадянин.
  Дещо стурбований громадянин .
  Чи будуть якісь докази?
  Можливо, а може й ні. Але ви ніколи не втрачаєте можливості для збору навіть мікрограма сліду.
  Амелія Сакс сиділа на задньому сидінні лімузина Майка Хілла, веселий водій знову фліртував і потішав її додатковими подробицями Неаполя. Виверження Везувію було сьогоднішньою темою, і вона, на свій подив, дізналася, що не попіл, чи землетрус, чи лава вбили. Це були отруйні пари.
  — Було лише кілька хвилин. Пуф. Ви б сказали, пуф?
  'Так.'
  «Пуф, а потім: мертвий! Тисячі загиблих. Це, звичайно, змушує вас задуматися, чи не так? Ніколи не втрачай жодної миті життя». Він підморгнув, і вона подумала, чи регулярно він використовує згадки про природні катаклізми, щоб спокушати жінок.
  Вона вказала йому пункт призначення, і лімузин «Ауді» петляв пагорбами на північ від табору. У лісовому яру вона знайшла Ерколе Бенеллі та попросила шофера зупинитися.
  Вони привіталися, і вона познайомила його з водієм. Чоловіки поділилися короткою розмовою італійською.
  «Ти можеш тут почекати?» Я недовго, — сказав Сакс водієві.
  'Так Так! Звичайно.' Величезний чоловік усміхнувся, ніби будь-що, про що попросить прекрасна дама, буде виконано.
  «Це шлях?» — запитала вона Ерколе.
  'Так.'
  Вона озирнулася. Звідси було неможливо побачити табір, але вона припускала, що пішохідна доріжка приведе її до гарної точки огляду.
  Вони накинули на черевики гумки й почали. Шлях був крутий, здебільшого грунт і трава, але деякі сходинки були гладкими і здавалися навмисно посадженими. Це був давньоримський шлях?
  Підіймається, важко дихає. І пітливість. День був спекотний, навіть у цю ранню годину.
  Подих вітру оточував їх солодким запахом.
  — Телінум, — сказав Ерколе. Він, мабуть, помітив, як її голова повернулася до запаху.
  'Рослина?'
  «Духи. Але зроблено з того, що ви відчуваєте: кипарис, аїр і солодкий майоран. Телін був найпопулярнішим парфумом за часів Цезаря».
  — Джуліус?
  — Єдиний і єдиний, — сказав Ерколе.
  «Один і єдиний».
  «Ах».
  Вони піднялися на вершину пагорба. Тут не було дерев, і, подивившись униз, вона побачила, що, так, у неї був гарний вид на табір. Вона була знеохочена, не побачивши явних ознак того, що Композитор був тут. Вони пішли далі, до центру галявини.
  Ерколе запитав: «Мілано? Капітан Райм повідомив, що ви нічого не знайшли.
  'Немає. Але ми усунули підказку. Це так само важливо, як знайти той, який підходить».
  «Як важливо?» — запитав він іронічно.
  'Гаразд. Ні. Але ви все одно повинні це зробити. Крім того, я щойно їв круасани на приватному літаку. Отже, я майже не скаржуся. Ви знаєте, я не бачу жодних слідів чи… ну, нічого. Де б він стояв?»
  Вони обоє озирнулися, і Ерколе обережно обійшов галявину по периметру. Він повернувся до Сакса. «Ні, я нічого не бачу».
  «Навіщо Композитору прийти сюди? Це було після вбивства, сказав свідок».
  — Щоб побачити, хто за ним женеться? Молодий офіцер знизав плечима. «Або щоб спілкуватися з богами, чи сатаною, чи тим, хто ним керує».
  «Це має такий же сенс, як будь-що».
  Ерколе похитав головою. «Він мав би якесь укриття за тими деревами. Я подивлюся».
  «Я перевірю там». Сакс зійшов з гребня пагорба й пішов до невеликої галявини ближче до табору.
  Знову здивований: який сенс він мав прийти сюди?
  Піднятися стежкою йому було б важко — пішло б десять хвилин дорогоцінного часу, необхідного для його втечі.
  Потім вона зупинилася. швидко
  Шлях!
  Єдиний спосіб побачити табір – і бути видимим з нього – був тут, на гребені, після підйому з дороги. Проте електронний лист сказав, що підозрюваного помітили «біля» темної машини, коли він оглядав табір.
  Неможливо.
  Там не було ніякого способу отримати машину тут; транспортний засіб мав би залишитися в долині, поза полем зору.
  Це пастка!
  Композитор сам надіслав електронний лист – поганою італійською мовою, програма перекладала його з англійської – щоб заманити її чи інших офіцерів сюди.
  Вона обернулася і якраз рушила назад до гребня, кликаючи Ерколе на ім’я, коли почула постріл. Потужний рушничний постріл, гуркіт з пагорбів.
  На гребені Сакс присіла серед чагарників, що утворювали периметр галявини, малюючи свою Беретту. Вона глянула в долину й побачила водія Хілла, який запанікував і скорчився за крилом «Ауді». Викликаючи поліцію, він, мабуть, кричав по мобільному.
  А потім вона подивилася поверх сухого шелесту бур’янів і побачила Ерколе Бенеллі, що розкинувся обличчям у пилюці біля царственої магнолії. Вона почала підводитись і бігти до нього, коли друга куля врізалася в землю прямо перед нею, а через мить повітря пролунав гуркіт потужної рушниці.
  «Одне інтерв'ю?»
  Чоловік на іншому кінці лінії говорив своїм м’яким південним (американським, а не італійським) протягуванням. Це завжди здавалося, щоб зробити запит більш переконливим.
  І все ж Райм сказав Дерілу Малбрі: «Ні».
  Блідий хлопець був нічим іншим, як наполегливим.
  Райм і Том сиділи в кімнаті для сніданку свого готелю. Райм рідко дуже цікавився ранньою їжею, але в Європі вартість номера включала повний сніданок і, можливо, через подорож або інтенсивність випадків, його апетит був сильнішим, ніж зазвичай.
  О, і був той факт, що їжа тут була біса хороша.
  «Гаррі був побитий. Все, що ми можемо сказати про цю справу, може допомогти вивести його з загального населення». Малбрі був на гучному зв’язку в офісі, яким користувалася Шарлотта Маккензі в консульстві. Вона була з ним і тепер сказала: «Поліція пенітенціарної служби — порядні люди, і вони його шукають». Але вони не можуть бути там весь час. Мені потрібен лише один факт, який свідчить про його невинуватість, щоб відправити його в інший заклад.
  Малбрі вийшов на лінію. «Хоч би ви могли дати нам уявлення про те, що ви знайшли?» — запитав він.
  Райм зітхнув. Він сказав, намагаючись бути терплячим: «Ми маємо деякі ознаки, що він може бути невинним, так». Він не хотів бути більш конкретним, бо боявся, що Малбрі розкриє це.
  "Справді?" Це був Маккензі. Ентузіазм у її голосі.
  «Але це лише половина історії. Ми повинні мати можливість вказати на справжнього злочинця. Ми ще не там». Спіро благословив їхню участь, але Райм не збирався робити заяву для преси без дозволу прокурора.
  Малбрі запитав: «Чи можете ви дати нам якусь підказку?»
  Райм підвів погляд на сніданок. «О, вибачте. У мене зараз важлива зустріч. Тут є чоловік, якого я маю побачити. Я зв’яжуся з вами, як тільки зможу».
  "Ну, якщо..."
  Натисніть.
  Райм звернув увагу на чоловіка, про якого він згадував, який підходив до столу для сніданку: їхній прислуга, худий хлопець у білому піджаку з пишними вусами. Він запитав Райма: « Un altro caffè?» '
  Том почав: «Це означає…»
  «Я можу це зрозуміти, і так».
  Чоловік пішов і через мить повернувся з американо.
  Том обвів поглядом кімнату. «В Італії ніхто не товстий. Ви помітили?»
  'Що це було?' — спитав Райм у Тома. Його тон свідчив про те, що він не повністю присутній. Він розглядав і справу Гаррі Сомса, і справу Композитора.
  Помічник продовжив: «Подивіться на цю їжу». Він кивнув на великий буфет із різними видами шинки, салямі, сиру, риби, фруктів, пластівців, тістечок, півдюжини сортів свіжого хліба та таємничих делікатесів, загорнутих у блискучий папір. А ще були яєчня та інші страви на замовлення. Усі їли повноцінну їжу, і, так, ніхто не був товстим. Пухкий, можливо. Як Беатріс. Але не жирний.
  «Ні, — сказав Райм різким тоном, коротко завершуючи те, що, ймовірно, було б розмовою про американське ожиріння — тема, яка його абсолютно не цікавила. — Де, в біса, вона? Нам потрібно йти».
  Приватний літак Майка Хілла забрав Амелію Сакс у Мілані та перевіз її назад до Неаполя. Вона приземлилася півгодини тому. Вона збиралася зустрітися з Ерколе, щоб перевірити можливу підказку на пагорбах над табором біженців, але Райм не думав, що це займе багато часу.
  Офіціант знову завис.
  Том сказав: « Ні, grazie. '
  ' Prego. Потім, повільно кажучи: «Це можливо для un autografo ?»
  «Він серйозно?» — буркнув Райм.
  — Лінкольне, — сказав Том своїм найбільш застережливим тоном.
  «Я поліцейський. Колишній коп . Кому мій автограф? Він не знає мене від Адама».
  Том сказав: «Але ви на слідах Композитора».
  ' Sì! Композитор! Очі офіціанта сяяли.
  «Він був би радий». Том узяв запропонований офіціантом блокнот для замовлень і поставив його перед Раймом, який важко посміхнувся й узяв запропоновану ручку. Ходульним маневром він підписав своє ім’я.
  « Grazie mille! '
  Том закликав: «Скажи…»
  «Не будь школярем», — прошепотів Райм Томові, а потім сказав серверу: « Перего. '
  — Яйця чудові, — сказав Том. ' Le uova sono molto buone. Це так?'
  ' Sì, sì! Perfetto! Caffè? '
  ' E una grappa. Райм спробував.
  ' Sì. '
  'Немає.' Від Тома.
  Чоловік помітив сталеві очі помічника й пішов геть, змовницьки подивившись на Райма. Він вважав, що це означає, можливо, не зараз, але граппа з’явиться в найближчому майбутньому. Райм усміхнувся.
  Він глянув крізь велике вікно з тарілчастого скла й помітив лімузин Майка Хілла, який зупинявся перед готелем. Сакс виліз і потягнувся.
  Щось було дивне. Її одяг був запорошений. І що це було? На її блузці була цятка крові. Вона не посміхалася.
  Він глянув у бік Тома. Помічник теж нахмурився.
  Водій, великий, смаглявий, волосатий чоловік – такий дуже італієць – вискочив і схопив її маленьку сумку з багажника. Вона похитала головою – через непотрібну галантність; сумка важила максимум десять фунтів. Вони обмінялися кількома словами, і він схилив голову, потім приєднався до групи інших водіїв, щоб покурити та – як Райм зауважив про італійців – поговорити.
  Вона приєдналася до Райма і Тома.
  «Амелія!» — сказав Том, підводячись, коли вона зайшла у вестибюль.
  'Що сталося?' — рішуче запитав Райм. «Ти поранений?»
  «Добре. Зі мною все гаразд.' Вона сіла, випила цілу склянку води. «Але…»
  «Ой, біс. Пастка?
  Так. Композитор. Він має гвинтівку, Райм. Високий калібр.
  Райм кивнув головою. Ерколь? Він був з тобою».
  — З ним теж все добре. Я думав, що його влучили, але Композитор, ймовірно, стріляв із прицілу, без прицілу. Він промахнувся, і Ерколе пішов у прикриття. Він просто впав. Здавався мертвим. Поруч зі мною припаркувався куля, але потім я ліг, прикриваючи вогонь, і ми зійшли з пагорба».
  «Ти в порядку?»
  Вона торкнулася кількох подряпин на шиї. Потім глянула на свою темно-коричневу блузку, скривившись. «Є бризки, гравій чи щось подібне, але водій Хілла викликав поліцію, і вони дуже швидко приїхали. Зараз на місці події працює наукова поліція. Але я не мав уявлення, звідки він стріляв, і він вистрілив лише двічі, тож він, ймовірно, взяв із собою мідь. Сподіваюся, вони знайдуть слимаків. Вони використовували металошукачі, коли я пішов. Ерколе там допомагає».
  Композитор, озброєний. Петля. Потім ніж. Тепер гвинтівка.
  Ну, це все змінило. Відтепер у кожній сцені їм доведеться вважати, що він поруч і хоче їх зупинити.
  Якою б не була його місія, порятунок світу від демонів чи реінкарнованих Гітлерів, для нього було досить важливо зробити будь-що – навіть убити поліцейських – щоб переконатися, що він завершить її.
  Сакс відпив кави Райма. Спокійно, як завжди після такої сутички. Лише нудьга й тиша бентежили її. Вона прийняла дзвінок, послухала і поклала трубку.
  «Це був Ерколе. Вони не можуть знайти місце стрільця, і він обійшов або пройшов через усі блокпости, які вони встановили. Знайшли одного слимака. Схоже на Вінчестер два сімдесят».
  Популярний патрон для мисливської рушниці.
  Райм пояснив, що Спіро піймав несанкціоновану операцію, щоб спробувати виправдати Гаррі Сомса. Але потім пом'якшення.
  — Беатріс дала сигнал у свисток?
  «Ні, вона не знала, що це офіційно не дозволено. Я думаю, що Данте просто дуже, дуже хороший дослідник. Але ми поцілувалися і помирилися. Тобто до певного моменту. Але відтепер ми з ним все з’ясуємо».
  Потім Райм додав подробиці про аналіз доказів з даху квартири Наталії Гареллі, де стався напад, і квартири Гаррі.
  'Добре. Цікава розробка».
  «Я все ще чекаю на аналіз наркотиків зґвалтування в Римі. І деякі зразки ґрунту, які Ерколе взяв у Гаррі. Але давайте перейдемо до квестури. Подивіться, чи наш друг не мав необережності зарядити свою мисливську рушницю без цих клятих латексних рукавичок».
  «Фатіма!»
  Почувши дружній голос, Фатіма Джабріл обернулася й побачила Ранію Тассо, що наближалася людними доріжками між наметами. Жінка, зазвичай сувора, як і сама Фатіма, усміхалася.
  «Директор Тассо».
  «Ранія, будь ласка. Називайте мене Ранія».
  «Так, ви це сказали. Вибачте.' Фатіма поклала свій рюкзак, наповнений медичними приналежностями — мабуть, він важив десять кілограмів — і паперовий пакет, який вона тримала. Вона випросталася, і в неї вискочила кістка.
  «Я чув про дитину!» - сказала Ранія.
  «Так, обидва в порядку. Мати і дитина».
  Лише півгодини тому Фатіма була акушеркою на пологах. У цьому багатотисячному «селі» народження не було рідкістю, але дівчинка стала важливою віхою – соте немовля, народжене в Каподічіно цього року.
  І, на подив усіх, туніські батьки назвали її Маргаритою на честь королеви-консорта короля Італії в кінці дев'ятнадцятого століття.
  «У вас все добре?» — запитала Ранія. «У клініці».
  'Так. Інфраструктура непогана. Вона кивнула на рюкзак із медикаментами. «Хоча іноді почуваюся лікарем у зоні бойових дій. Ходить туди-сюди, фіксує подряпані коліна, перев’язує опіки. Народ недбалий. Купив чоловік козу – у продавців». Фатіма визирнула за огорожу, де стояли будки та кіоски. «І він розпалив пожежу в своєму наметі!»
  'Немає!'
  «Вони б задихнулися, якби їхній син не підбіг до мене і не сказав: «Чому мама з татом сплять?»
  — Звичайно, не бедуїни, — сказала Ранія.
  'Немає. Племінні народи знали, як жити в наметах. Що безпечно, а що ні. Вони були з передмістя Тобрука. З ними все буде добре, хоча їхній одяг вічно пахне димом».
  «Я розішлю рекламну листівку про те, що люди не повинні цього робити».
  Фатіма підняла пакунок, на який Ранія глянула. Біженка посміхнулася – можливо, це був перший такий вираз, яким вона поділилася з кимось тут, окрім свого чоловіка чи Муни. Вона показала на загорнуту паперову посилку. 'Чудо! Мама прислала чай із Тріполі. Його адресували мені в центрі прийому «Капучино» в Неаполі».
  «Капучіно?» Ранія засміялася.
  'Так. І все ж воно прибуло».
  «Це досить дивно. Відомо, що італійська пошта неправильно доставляє пошту навіть із точними адресами.
  Жінки обмінялися прощальними кивками й розійшлися, Фатіма трудилася під рюкзаком. Вона повернулася до намету і, відклавши ноші, привіталася з чоловіком, потім підхопила доньку й обняла дівчину. На обличчі Халеда був задоволений вираз. Крім того, один із змов.
  «Що, мій чоловік?»
  «Я щойно дізнався про можливість отримати роботу після того, як наш притулок буде схвалено. Є один тунісець, який живе тут роками, який володіє арабомовною книжковою крамницею, і він, можливо, захоче мене найняти».
  Халед був найщасливішим як учитель – він любив слова, любив історії. Після визволення, коли це вже було неможливо, він став купцем. Це було і невиконанням, і невдачею (головним чином тому, що люди на вулицях радше грабують, ніж будують демократію). Фатіма посміхнулася своєму чоловікові, але потім відвела погляд... і не поділилася з ним тим, що в глибині душі вона знала, що це не вийде. Усе, що сталося за останній місяць, підказувало їй, що неможливо просто відновити задоволене, приємне сімейне життя тут, в Італії, ніби нічого не сталося.
  Неможливо. Вона відчула, як мантія приреченості спала на її плечі, і вона міцніше схопила доньку.
  Але її чоловік був настільки наївним, що вона не змогла зруйнувати його надію, і коли Халед сказав, що книгар зустрінеться з ним за чаєм поза табором, чи приєднається вона до них, вона відповіла так. І насилу відкинув спогади про пиття чаю з ним у їхній перший вечір разом біля величезної площі в Тріполі, яку за іронією долі побудували італійці в колоніальні часи, яка спочатку називалася Пьяцца Італія. Тепер площа мучеників.
  Визволення…
  Вона тремтіла від люті.
  Дурні! Божевільний чоловік! Хто руйнує наш світ, хто…
  «Що, Фатімо? Твоє обличчя здається стурбованим?
  «Нічого, мій чоловік. Підемо.'
  Вони вийшли на вулицю й доставили Муну сусідці, у якої було четверо власних дітей. Її намет був неформальним центром догляду за дітьми.
  Разом чоловік і дружина пройшли до задньої частини табору. Ось одні з імпровізованих воріт – насправді просто розріз ланцюга. Охоронці знали про ці виходи, але ніхто не докладав особливих зусиль, щоб люди не вислизнули, щоб купити або відвідати друзів і родичів, які отримали притулок і виїхали з табору. Тепер вони пірнули крізь зрізану частину огорожі й пішли вздовж ряду дерев і низьких чагарників.
  «Ах, подивіться, — сказала Фатіма. Халед ступив ще кілька кроків, а Фатіма зупинилася біля низької квітучої рослини. Квіти були схожі на крихітні фіолетові зірочки, розташовані серед темно-зеленого листя. Вона вибрала б для Муни. Вона почала нахилятися. І завмер, задихаючись.
  Крізь кущі раптом проштовхнувся великий чоловік. Він був світлого кольору обличчя, був одягнений у темний одяг, темну кепку та сонцезахисні окуляри. Його руки були закуті в сині гумові рукавички.
  Такий, який вона щойно одягла, щоб народити прекрасну маленьку Маргариту.
  Одна рука тримала щось схоже на капюшон із чорної тканини.
  Вона почала кричати і повертатися до чоловіка.
  Але кулак зловмисника, що з’явився нізвідки, міцно вчепився в її щелепу, і вона впала навзнак, так тихо, наче Бог, слава Йому, вдарив її німу.
  За годину оперативна група Композитора зібралася в кімнаті без вікон, неподалік від криміналістичної лабораторії. Крім Райма, Сакс і Том були Спіро і Россі, а також Джакомо Шиллер, пісковолосий офіцер Літаючого загону.
  «Ви поранені?» — спитав Спіро, дивлячись на поріз Сакса.
  Сакс відповіла, що з нею все добре.
  Райм запитав, чи є ще новини про втечу Композитора після снайперської атаки на Сакса та Бенеллі.
  — Ні, — сказала Россі. «Але Наукова поліція знайшла його снайперське гніздо. Принти його туфель Converse. Вони сканують всі хребти металошукачами, але, ймовірно, він забрав із собою гільзи». Похитування головою. «Мені прикро повідомляти, що на вилученій кулі немає відбитків пальців, і вони не збігаються з жодною в нашій національній базі даних кримінальної вогнепальної зброї. Я припускаю, що це зброя, яку він придбав або вкрав тут».
  Райм погодився. Композитор не наважився б привезти зброю зі Сполучених Штатів. Навіть якби він міг зробити це легально, на митниці було б забагато питань.
  Тепер прибув Ерколе Бенеллі, пропонуючи: « Скусатемі, скусатемі!» Я спізнююсь.'
  Спіро стурбовано подивився на юнака. — Не хвилюйся, Ерколе. Недоторканий?»
  «Так, так, добре. Це не перший раз, коли в мене стріляють».
  — Раніше стріляли, офіцер лісництва?
  «Так, сліпий фермер вважав, що я злодій на його ділянці, щоб вкрасти його свиноматку. Він промахнувся далеко». Знизування плечима.
  Спіро сказав: «Куля залишається кулею».
  «Точно».
  Сакс: Є свідки?
  «Ні, ми обшукали всю територію. Жодного». Офіцер насупився. «Це мало сенсу. Здається, це не відповідає його профілю. Така зброя».
  Сакс не погодився. «Я думаю, що він впадає у відчай. Препарат амобарб говорить нам про напади паніки та тривогу. Його стан може погіршуватися».
  Райм запитав: «Де він візьме зброю?»
  Россі сказав: «Це було б не так важко». Пістолети та автомати, так. Вам знадобиться зв'язок із злочинним світом; Каморра має доступ до цілих арсеналів. Але я б подумав, що він його вкрав. У селі багато мисливців».
  Райм додав: «Зараз ми всі повинні бути особливо обережними. Припустимо, сцени гарячі. Ти знаєш, що я маю на увазі? Що поруч Композитор зі своєю гвинтівкою чи іншою зброєю».
  Россі сказав, що опублікує інформацію в правоохоронних органах, попередивши всіх офіцерів про ризик.
  «Отже, — сказав Спіро Саксу, — я зрозумів із Лінкольна, що між Композитором і складом не було жодного зв’язку?»
  «Дуже малоймовірно. Ніхто не бачив нікого, хто б відповідав його опису. Були сліди, але не Converse Cons. Без відбитків пальців. Я залишив зразки ґрунту Беатріс. Вона може знайти слід, який пов’язує його з цим місцем, але я дуже сумніваюся в цьому.
  Ерколе сказав: «Я також скажу, що після того, як ми пообідали, я провів вечір, переглядаючи записи безпеки в аеропорту, шукаючи когось, хто міг би нагадувати Композитора, який летів до Мілана». На жаль, більшість рейсів здійснюються через Рим. Я мав на сотні подивитися. І це було кількаденне відео. Але я не бачив його жодних слідів».
  Рима відзначила займенник. Ми вечеряли. І згадав тексти Ерколе та його погляди на Даніелу Кантон.
  До кабінету зайшла Беатріс. Вона звернулася до них, насилу перебираючи англійську. «У мене є результати проведених аналізів. Прімо , зразки ґрунту, які ви дали мені, Ерколе, з квартири Гаррі Сомса, неподалік від злому. Немає якогось характерного профілю. Якщо ми знаходимо інше місце, інше взуття, ми можемо пов’язати їх, але зараз нічого не допоможе».
  Кивок у бік Сакса. Тепер замість того, щоб спробувати англійську, Беатріс поговорила з Ерколе. Він переклав: «Вона згадує слід на міланському складі. Так, був ґрунт, який можна було б асоціювати з ґрунтом тут, у Кампанії. Завдяки Везувію, звичайно, ми маємо багато унікальних вулканічних залишків. Але між Міланом і Неаполем є велика торгівля – туди щодня їздять вантажівки. Тож присутність неаполітанського бруду в Мілані не обов’язково означає багато.
  «Але інший слід не мав особливого зв’язку з Кампанією чи Неаполем і є типовим для того, що можна знайти на складі: дизельне паливо, звичайний бензин…» Він попросив її повторити щось, що вона й зробила. Тоді він запитав її ще раз. Вона нахмурилась і повільно повторила: «Дисульфід молібдену та тефлоновий фторполімер».
  Він зиркнув у її бік і сказав щось італійською. Почалася коротка розмова, і вона щось гаряче сказала. Ерколе відповів: «Звідки я можу знати, що це?» Потім до інших: «Вона каже, що це мастило, призначене для важкого зовнішнього обладнання, підйомників, конвеєрних стрічок. І знову було авіапаливо. Також типово для складів, де вантажівки їздять до та з вантажних зон аеропорту».
  Массімо Россі відповів на дзвінок. Райм відразу помітив його розчарування.
  ' Крісто! — пробурмотів інспектор. «Композитор вдарив знову. І знову в Каподічіно, таборі».
  — Ще одне вбивство?
  «Ні, викрадення. Він залишив ще одну петлю».
  Райм сказав: «Нехай поштова поліція почне стежити за потоковими сайтами. Це лише питання часу, коли він завантажить нову композицію».
  Потім погляд у бік Сакса. Вона кивнула. — Ерколь?
  Зітхнувши, офіцер лісництва видобув із кишені ключі, впустив їх їй на долоню, і вони підтюпцем вибігли за двері.
  РОЗДІЛ 45
  Амелія Сакс загальмувала «Меган» і різко зупинилася в напрямку задньої частини приймального центру Каподічіно, її до місця злочину направила фаланга машин «Летючого загону» з мигаючими вогнями. Композитор вихопив цю жертву із західного боку табору, навпроти того місця, де він насмерть зарізав Малека Даді.
  Вони з Ерколе Бенеллі вилізли з маленької машини й підійшли до офіцера в уніформі, який наказував підлеглому обмотати жовту поліцейську стрічку по периметру. Здавалося, він анітрохи не здивувався, побачивши американського детектива з непотрібним значком поліції Нью-Йорка на стегні та береттою на поясі в супроводі високого молодого офіцера в сірому лісовому корпусі. Очевидно, Россі чи Спіро пояснили, хто вони такі та якою владою вони присутні.
  Після короткої розмови з офіцером італійською мовою Ерколе сказав їй: «Він каже, що жертва була поза огорожею, приблизно там».
  Сакс провів за пальцем і побачив ще одну імпровізовану браму.
  «Викрадач підійшов з тих кущів, сталася штовханина. Однак у цьому випадку він зміг накинути капюшон на голову жертви і зник. Але мені здається, що цікавіше і корисніше для нас: хтось прийшов на допомогу потерпілому і побився з Композитором».
  «Ах, — подумав Сакс. Передача доказів.
  «Це був охоронець? Поліція? Людина, яка воював?
  'Немає. Це була дружина жертви».
  «Дружина?»
  ' Sì. Вони вдвох йшли вздовж тих дерев. Композитор вдарив її, збив з ніг. Але вона знову підвелася і почала боротися з ним. Її звати Фатіма Джабріль. Захопленим був Халед. Вони нещодавно прибули».
  Прибув фургон наукової поліції, двоє офіцерів вийшли з автомобіля та почали одягатися. Вона впізнала їх з попередніх сцен. Вони обмінялися привітаннями.
  Сакс теж одягнув комбінезон Tyvek, чоботи, кепку та рукавички. Хоча офіційного розподілу праці не було, жінка-офіцер SP запитала через Ерколе, чи Сакс працюватиме на головній сцені – де відбулася боротьба – тоді як вони займуться другорядною сценою: дальній бік насадження магнолій і рослинності, де Композитор припаркував свій автомобіль і, імовірно, підстерігав потерпілого.
  " Sì", сказав Сакс. ' Перфетто. '
  Жінка посміхнулася.
  Протягом півгодини Сакс ходив по сітці, використовуючи картки з італійськими номерами, щоб позначити місця для фотографування та збору слідів, включаючи петлю торгової марки. Вона знайшла одну особливо гарну знахідку в кущах поруч із місцем, де люди явно сперечалися: взуття Converse Con – модель з низьким верхом.
  Коли вона закінчила, офіцери СП вийшли на місце події та зібрали сліди, петлю та черевик, а потім сфотографували та зняли на відео навколо номерів.
  За межами периметра Сакс зняв Тайвек і взяв бутильовану воду, яку пропонував Ерколе. 'Дякую.'
  ' Prego. '
  «Я хочу поговорити з дружиною жертви», — сказала вона, спустила воду, потім витерла обличчя рукавом. Тут колись прохолоджувалося?
  Вони підійшли до передньої частини табору, де – як вона бачила раніше – автобуси чекали в черзі, щоб випустити більше біженців. Вони пройшли через ворота, і озброєний солдат привів їх до великого причепа, на якому була табличка з написом: Direttore .
  У захаращеному офісі, який, дякую, був обладнаний кондиціонером, за письмовим столом, заваленим паперами, сиділа втомлена брюнетка. Вона направила їх до дверей позаду. Сакс постукала й назвала себе. Вона почула: «Заходьте».
  Вони з Ерколе увійшли й кивнули Ранії Тассо. Вона сиділа зі смаглявою жінкою та чарівною дитиною, дівчинкою приблизно двох років. Коли жінка глянула на Ерколе, її очі розширилися, і вона швидко схопила тканину, яка лежала на стільці біля неї, і накрила їй голову.
  Ранія сказала: «Це Фатіма Джабріл». Вона додала: «Їй комфортно бути оголеною перед жінками -каафірами , як я і ти, але не перед чоловіками».
  «Я повинен піти?» — запитав Ерколе.
  — Ні, — сказала Ранія. «Ви можете залишитися».
  Враження Сакса від цього обміну було таким, що Ранія поважала звичаї та вірування інших, але також наполягала на тому, щоб вони прийняли протоколи свого нового дому.
  «Сядьте, будь ласка».
  Фатіма була привабливою, з довгим, вузьким обличчям, опухлим і зіпсованим невеликою пов’язкою, і близько посадженими темними очима. На ній була туніка з довгими рукавами, високим горлом і джинси, хоча її нігті були наполіровані яскраво-червоним кольором, і вона мала скромний макіяж. Її увага постійно поверталася до доньки, і її очі, інакше пронизливі, пом’якшилися, коли вона дивилася на дівчину. Вона щось терміново запитала арабською. Ранія сказала Саксу та Ерколе: «Вона трохи розмовляє англійською, але арабська краще. Вона, звичайно, переживає за чоловіка. Ви чогось навчилися?»
  — Ні, — сказав Сакс. «Але оскільки викрадення було успішним, ми не думаємо, що чоловік поки що завдав йому шкоди. Його звуть Халед, так?
  'Так.' Від самої Фатіми.
  Ранія запитала: «Ви кажете, що ще не вбили його ?»
  «Правильно».
  Ранія подумала над цим, а потім переклала для Фатіми.
  Реакція Фатіми була водночас жахом… і гнівом. Лютість. Жінка була струнка, але не мала, і Сакс уявив, що вона добряче налякала Композитора.
  Директор повернувся до Сакса і сказав: «Я знаю, що ви захочете задати Фатімі кілька запитань». Але одну річ я мушу тобі сказати спочатку. Я щойно дещо дізнався про вбивство Малека Даді, біженця, якого зарізали до смерті? З того, що вони мені сказали, цей композитор не несе відповідальності за своє вбивство».
  'Немає?'
  «Кілька чоловіків повідомили окремо, що бачили Композитора в кущах. Що ти сказав? Стежити?
  'Так.'
  «Композитор окреслював неофіційні ворота на східній огорожі. Як тільки Даді вислизнув надвір, він побіг вперед. Він тримав у руці те, що могло бути чорною маскою — таку, яку він використав сьогодні на Халеді. Але раптом кілька інших чоловіків з табору поспішили за Даді і кинулися на нього, щоб, здається, пограбувати. Він відбивався, і один із чоловіків врізав йому горло та забрав гроші. Американець, Композитор, насправді намагався його врятувати».
  — Намагався його врятувати ? — запитав Ерколе. «Це точно?»
  'Так. Він побіг до чоловіків, кричачи, але запізнився. Вони втекли назад у табір. Коли Композитор побачив, що Даді лежить на землі, він просто стояв над ним, виглядаючи враженим. Хитає головою. Потім він поставив петлю на землю і теж утік».
  — Гаразд. Це цікава новина, Ранія. Дякую тобі. Про нього ще щось говорили? Ідентифікація автомобіля?
  'Немає. Це сталося дуже швидко».
  Сакс звернувся до Фатіми. «Скажіть, будь ласка, мені шкода за її неприємності».
  Але жінка відповіла англійською. «Я дякую за це».
  «Що трапилося, будь ласка?»
  Фатіма дала швидку відповідь арабською мовою: гострий і стаккато.
  Ранія пояснила: «Вона та Халед залишили Муну, це її донька, там із сусідом і вийшли на вулицю, щоб зустрітися з чоловіком про роботу для Халеда після того, як вони отримали притулок. Там до них підійшов Композитор. Він ударив Фатіму і штовхнув її вниз – немусульманину дуже погано торкатися, а тим більше бити мусульманку. Це її шокувало і приголомшило. Потім він одягнув капюшон на голову Халеда, і Халед відразу ж запаморочив. Фатіма підскочила і побилася. Але він знову сильно вдарив її, і вона впала назад, ошелешена. Коли вона піднялася на ноги, їх уже не було, а машина мчала. Вона також не могла побачити, що це за вид. Темний. Це все, що вона сказала».
  «Я била його ногами та дряпала», — сказала Фатіма громіздкою англійською, повільно підбираючи слова. «Він був…» Вона сказала Раніі слово арабською.
  «Здивована», — переклала Ранія. «Непідготовлений».
  «Його черевик злетів під час боротьби?» — запитав Ерколе.
  'Так. Я витягнув його. Тримаючись за ногу.
  «Ви бачили в ньому щось незвичайне? Татуювання, шрами. Його колір очей? Одяг?
  Після перекладу Ранія сказала: «Його сонцезахисні окуляри впали, а очі стали карими». Кругле обличчя. Вона може впізнати його знову, але вона не впевнена. Усі жителі Заходу схожі на неї. На його обличчі були шрами, здавалося, від того місця, де він голився. Він носив капелюх. Але вона не може пригадати інший його одяг. За винятком того, що було темно».
  «З нею все буде добре?»
  «Так, наші лікарі кажуть, що це була поверхнева травма. Нічого не зламано. Синяк.
  Фатіма кинула погляд на сірий мундир Ерколе. Тоді вона обернулася до Сакс і розпачливо подивилася на неї. «Будь ласка. Файн Ед Халед. Штрафувала мого чоловіка. Це так важливо!'
  «Ми зробимо все можливе».
  Фатіма злегка посміхнулася, потім схопила Саксову руку й притиснула її до своєї щоки. Вона бурмотіла арабською, а Ранія перекладала. «Вона каже: «Благословіть вас».
  РОЗДІЛ 46
  Травма була не страшною.
  Стефан був більше вражений, ніж поранений, коли жінка піднялася з землі біля приймального центру Каподічіно і, кричачи та розмахуючи руками, напала на нього.
  Зараз він увійшов до свого фермерського будинку, тримаючи в руках у рукавичках мисливську рушницю Browning .270. Він повісив його на гачки над каміном і поставив під ним ящик із мушлями. Іронія, подумав він: використання мисливської рушниці проти Артеміди, богині полювання.
  Що ж, тепер у неї було б набагато менше шансів переслідувати свою здобич. О, він не думав, що вона кине його пошуки. Але вона б злякалася. Вона б відволіклася. Вони всі б.
  А це означало, що вони будуть робити помилки... і набагато менше шансів внести розбрат у музику сфер.
  Сидячи тепер у своєму схованці, він оглядав свою пекучу руку й ногу. Просто синці. Без пошкодженої шкіри. І все ж у нього тремтіли руки, спітніла шкіра… і Чорний Крик тільки й чекав, щоб вибухнути.
  Він загубив свій черевик. Це було більше, ніж трохи незручно, оскільки він мав лише одну пару і не хотів купувати іншу, бо боявся, що поліція повідомить роздрібним торговцям, що білий американець у панчохах купує туфлі. Зі своєю здобиччю без свідомості в багажнику свого «Мерседеса» він проїхав повз один із пляжів неподалік Неаполя і, коли переконався, що ніхто не дивиться, а камер відеоспостереження немає, він поцупив пару старих кросівок. біля дороги залишився плавець. Вони досить добре підходять.
  Потім він поспішив сюди.
  Тепер Стефан зайшов у темну лігво біля вітальні. Тут, на ліжечку, лежала ритм-секція його чергової композиції. Він подивився на Халеда Джабріла. Чоловік був такий худий. Його дружина була значною. Чоловік із вузьким обличчям, густим волоссям, пишною бородою. Нігті у нього були довгі, і Стефану було цікаво, як вони звучатимуть, якби він ними клацнув. Він пригадав жінку-пацієнтку в лікарні, одній із лікарень Нью-Джерсі, як він вважав. На ній була рожева толстовка, забруднена порцією її обіду. Вона дивилася у вікно і клацала нігтями. Мініатюра проти вказівного пальця.
  Клац, клац, клац.
  Знову і знову і знову.
  Інший пацієнт, очевидно, був роздратований шумом і продовжував сердито дивитися на жінку, але дивитися на психічно хворого для досягнення бажаного ефекту — це те саме, що запитувати дорогу у дерева. Звук анітрохи не стурбував Стефана. Він не любив дуже мало звуків – рідкісним винятком був вокальний фрі.
  Немовлята плачуть? Так багато текстур потреби, потреби, смутку та плутанини. Гарний!
  Палебійники? Серцебиття самотніх машин.
  Людські крики? Гобелен емоцій.
  Нігті на дошці? Це було цікаво. У нього в архіві було з десяток записів. Він посідає третє місце в рейтингу звуків, які приголомшують, після виделки на тарілці та ножа на склі. Відраза не є психологічною: деякі дослідники вважали, що люди реагують так, ніби звук був примітивним попереджувальним криком – це не так. Ні, це суто фізичне: реакція на певний мегагерцевий діапазон, посилена особливою формою вуха і болісно пронизує мигдалину мозку.
  Ні, дуже мало звуків турбували Стефана, хоча він швидко зауважив, що існує різниця між тоном і гучністю.
  Яким би не був звук, посиліть децибели, і він може змінитися від неприємного до болючого... навіть до руйнівного.
  Стефан знав це не з чуток.
  Тепер це був спогад, який він дорожив.
  Тремтяча рука.
  Він витер піт і відклав серветку.
  Або, Евтерпа... Заспокой мене, будь ласка!
  Потім він побачив, як пальці Халеда кілька разів сіпнулися. Однак це не було ознакою пробудження. Він буде дрімати протягом деякого періоду часу. Стефан добре знав свої наркотики. Божевільні люди — кмітливі фармацевти.
  Стефан розслабився. Тепер у нього було завдання. Він сів поруч з Халедом. Він натягнувся й, примхаючи, взяв чоловіка за руку. Він клацнув власними нігтями по нігтях Халеда.
  Натисніть, натисніть…
  Смачно.
  Він дістав із кишені диктофон і розстебнув чоловікову сорочку.
  Тепер він увімкнув пристрій і притиснув його до грудей Халеда. Звичайно, серцебиття було повільним і тихим, як у будь-якої людини уві сні, але оскільки в кімнаті було дуже тихо, звук уловлювався чітко й виразно.
  Він мав такт. Тепер йому потрібна була мелодія. Прокручуючи свою бібліотеку, він знайшов одну, яка практично просила стати саундтреком до його наступного відео.
  Стефан не міг придумати жодного іншого вальсу, який би так ідеально поєднував музику та смерть.
  РОЗДІЛ 47
  «На часі», — пробурмотів Райм.
  Надійшли докази останнього викрадення, і Ерколе допомагав Беатріс розкласти їх на столах для огляду в нестерильній частині лабораторії. Райм, Сакс і Том спостерігали з ситуаційної кімнати.
  — Його черевик? — спитав Райм. Це відкриття його здивувало і порадувало. Взуття чудове криміналістично; вони не тільки часто пропонують характерні сліди протектора, щоб допомогти зв’язати злочинця зі сценою, але саме взуття може містити скарб ДНК, відбитки пальців і, у таких кросівках, як це, сліди, заправлені в порожнини підошви. Одного разу Райм забив злочинця через дорогоцінний спосіб зав’язування своїх оксфордів.
  Сакс пояснив, як Композитор втратив його в боротьбі з дружиною жертви, Халеда.
  У руці в рукавичці Ерколе відніс черевик Райму. «Converse Con, відповідного розміру».
  Беатріс гавкнула: «Чому ти взяв його?»
  Він обернувся й зиркнув на неї. — Я просто показую його капітану Райму. Він прокоментував це. Це в сумці для доказів. А я в рукавичках».
  «Але тепер нам потрібно включити ще один запис про ланцюжок відповідальності! І всюди, куди б не потрапив доказ, існує ризик зараження».
  правда Райм підняв брову до Ерколе, який зітхнув, поставив черевик на стіл і підписав листівку, запропоновану Беатріс.
  До них приєдналися Данте Спіро та Массімо Россі.
  Спіро кинув погляд на Ерколе. Тепер , офіцер лісництва, можна з упевненістю сказати, що ми маємо початок моделі. Ви погодитеся з цим?
  «Біженці».
  ' Sì. Це його улюблена мета – принаймні в Італії. У нас є три таких жертви».
  Россі сказав: «Директор табору переконаний, що він націлений на шукачів притулку, тому що він вважає, що ми не будемо настільки старанними у розслідуванні справи». Хоча це навряд чи правда». Він помахав на діаграми.
  «Але, — сказав Ерколе, — мені цікаво…»
  Спіро запитав: «Як це узгоджується з бізнесменом із Нью-Йорка?»
  «Правильно, Procuratore ».
  «Я вірю, що знайдеться спосіб це включити. Візерунки не завжди симетричні. Ми ще не впевнені. Але ми йдемо вперед».
  Потім Сакс сказав: «Ви згадали режисера Ранію Тассо. Одне, що вона мені сказала, було цікаво. Я не знаю, що з цим робити. Вона сказала, що Композитор не вбивав Малека Даді. Він намагався його врятувати ».
  'Це правда?' — спитав Россі.
  Спіро нахмурився, але нічого не сказав.
  «Вона була впевнена», — продовжував Сакс.
  «Хто тоді був убивцею?»
  «Градіжки, злодії. Деякі біженці в таборі. Вони дісталися до нього раніше, ніж Композитор, і коли Даді відбивався, Композитор побіг до них, щоб зупинити їх. Але було надто пізно».
  Ерколе сказав: «Дивно. Цікавий елемент у його профілі».
  Ріма, однак, не цікавили профілі. «Два леви йдуть за газеллю. Жоден не хоче відмовлятися від своєї здобичі, яка так чи інакше стане основною стравою. Нічого примітного в цьому. Давайте подивимося, що говорять нам докази».
  Россі подзвонив і після розмови італійською мовою відключився. «Жодного відео ще не опубліковано в мережі».
  Через півгодини Беатріс Ренца вийшла зі стерильної частини лабораторії та приєдналася до них, тримаючи в руках планшет. Вона подала його Ерколе без коментарів і взяла маркер. Він перекладав, а вона писала.
  Викрадення приймального центру Capodichino
  • Жертва:
   Халед Джабріл, громадянин Лівії, 36 років. Шукач притулку. Тріполі.
   Eurodac: Жодного зв’язку з злочинцями/терористами.
  • Відбиток шин Michelin 205/55R16 91H, такий же, як і на інших сценах.
  • Взуття злочинця було знайдено під час боротьби.
   Converse Con, розмір 10½ (м)/13 (ж)/45 (європейський)
   Мінімальний знос.
   Немає відбитків пальців, але присутні відбитки латексних рукавичок.
   Зібрані докази ДНК.
  ♦ Відповідає композитору.
   Гамма-гідроксимасляна кислота.
   Триацилгліцерини, вільні жирні кислоти, гліцерин, стерини, фосфатиди, темно-зелений пігмент. Мікроскопічні фрагменти того, що виглядає як органічний матеріал.
  • Мініатюрна петля, зі струн музичного інструменту, як і на інших сценках.
   Віолончель.
   Без відбитків пальців.
   Без ДНК.
  • Сліди, зібрані з одягу Фатіми Джабріл:
   Грунт з району Каподічіно.
   Більше нічого не виділяється.
  «Немає відбитків пальців на його черевику?» — буркнув Райм. «Що, в біса, він робить? Носити рукавички уві сні?» Потім, нахмурившись. «Цей запис: гамма-гідроксимасляна. На біса це там робиться?»
  Спіро сказав: «Так, як це може бути?»
  Ерколе мав розмову з Беатріче. Він сказав: «Це було знайдено з ґрунту на протекторі черевика композитора».
  «Неможливо. Це не з цієї справи. Це зі справи Гаррі Сомса. Це наркотик від зґвалтування. Було перехресне зараження. Пекло.
  Тепер Россі пояснив це Беатріс, яка відповіла рівним тоном, анітрохи не захищаючись. Інспектор сказав: «Вона каже, що теж була здивована, знайшовши наркотик на черевику». Вона була дуже обережна з доказами. Зараження в лабораторії не було. Одяг Гаррі Сомса був оброблений в іншій частині лабораторії та іншим експертом.
  Тепер усі погляди були спрямовані на Ерколе. Спіро сказав: «Ти підібрав це, офіцер лісництва. І ви зібрали сліди наркотиків у квартирі Гаррі Сомса.
  'Так. І я одягнув рукавички. Тоді і зараз. А взуття було в запечатаному пакеті для доказів».
  «Все одно є очевидне забруднення».
  «Якщо я відповідальний за це, то мені шкода. Але я не вірю, що я є».
  Беатріс повернула своє кругле кам'яне обличчя до нього.
  Райм побачив жах в очах юнака. Урок проведено. «Це не кінець світу, Ерколе. Проблема буде на суді. На цих підставах адвокат міг отримати докази з викинутого черевика. Але на даний момент ми можемо ігнорувати це. Наша мета - знайти його. Зараження стане проблемою прокурора США під час суду в Південному окрузі.
  Спіро засміявся. — Ви маєте на увазі, Лінкольне, що це буде моя проблема в Tribunale di Napoli .
  Райм кинув на нього кривий погляд.
  Правило вовчих синиць…
  Прочитавши ще раз, Райм сказав: «А тепер ці триацилгліцероли, вільні жирні кислоти, пігмент».
  Ерколе сказав: «Беатріс надала тут хімічну таблицю. Ми повинні це записати?»
  Райм глянув на молекулярну діаграму. «Ні, не потрібно. У нас є те, що нам потрібно. Триацилгліцерини – або тригліцериди».
  'Хто вони? — запитав Спіро.
  «В основному жир. Вони є запасами енергії для живих істот. Молекули, що містять гліколь і три ланцюги жирних кислот. Отже, тригліцерид . Вони є як у рослин, так і у тварин. Але тваринні жири мають тенденцію до насиченості».
  'Що це означає?' Россі зробив цей запит.
  «У двох словах, насичені жири — погані, якщо ви прислухаєтеся до здоров’я — названі так тому, що їхні вуглецеві ланцюги насичені воднем . Це робить їх більш твердими, ніж ненасичені жири, які містять менше водню». Він кивнув на схему. «В них не вистачає водню, тому це рослинний жир».
  «Але якого роду?» — запитав Ерколе.
  «Питання на шістдесят чотири тисячі доларів».
  'Що? Я не розумію, — сказала Беатріс.
  «Американська культурна довідка давно, п’ятдесят, шістдесят років або близько того».
  Офіцер переклав Беатріс, яка дивовижно посміхнулася й сказала щось, що Ерколе переклав: «Вона сказала, що це не так давно», порівняно з культурними посиланнями в Італії.
  Сакс засміявся.
  Райм сказав: «Нам потрібно дізнатися, яка рослина. Чи є база даних рослин у Науковій поліції?»
  Беатріче відповіла, що такий є в Римі. Вона заходила в Інтернет і шукала його. Під час цього вона друкувала й розмовляла сама з собою. ' Аллора. Молекула тригліцериду, ненасичена, з одним вуглеводневим ланцюгом, довжиною в двадцять два атоми вуглецю. Темно-зелений, пігмент. Яка рослина, яка рослина…?» Нарешті вона кивнула. ' Бане. Я отримав це. Але корисно, я не так багато думаю. Це оливкова олія».
  Райм зітхнув, потім глянув на Россі. «Скільки, на вашу думку, оливкової олії виробляється в Італії?»
  Інспектор, у свою чергу, передав Ерколе. Це, звісно, буде його сфера компетенції. Молодий офіцер відповів: «Близько чотирьохсот п'ятдесяти тисяч тонн щороку». Ми другий у світі виробник». Він скривився й додав, захищаючись: «Але ми наближаємось до Іспанії».
  це корисно ? Роздратовано подумав Рим. Воно могло прийти з будь-якої точки країни. «Пекло».
  Це був найбільш неприємний випадок у судово-медичній роботі, намагаючись знайти підказку, лише щоб дізнатися, що хоча вона ймовірно мала певний зв’язок із злочинцем, речовина була настільки поширеною, що була марною для криміналістики.
  Потім Ерколе щось сказав Беатріс, і вона відійшла, повернувшись через мить із фотографіями.
  Він уважно їх вивчав.
  «Що, Ерколе, ти щось бачиш?» — спитав Райм.
  «Я вірю, капітано ».
  «І?»
  «Посилання на діаграмі – на органічний матеріал. Шматочки твердих речовин. Подивіться на фото».
  Райм глянув на зображення. Він бачив сотні крихітних темних фрагментів.
  Ерколе додав: «Оскільки ми тепер знаємо про оливкову олію, я б сказав, що цей слід не є лише оливковою олією». Це вичавки. Це паста, що залишилася після пресування оливок».
  Спіро сказав: «Тож це могло бути не з ресторану чи чиєїсь оселі, а від продюсера?»
  'Так.'
  Дещо звужуючи речі. Але скільки? Він запитав: «У вас тут багато продюсерів?»
  «У Кампанії, нашому регіоні, їх не так багато, як у Калабрії, далі на південь. Але все одно багато, багато, так».
  Рима: «Тоді чому це корисно?» І чому я бачу прокляту посмішку на твоєму обличчі?»
  Ерколе спитав: «Ви так часто перебуваєте в неприємному настрої, капітане Райм?»
  «Я буду набагато веселішим, якщо ви відповісте на моє запитання».
  «Я посміхаюся через одну річ, яку не бачу на цьому фото?»
  Райм нетерпляче підняв брову.
  «Я не бачу жодних залишків оливкових кісточок — кісточок, знаєте».
  Сакс запитав: «Чому це важливо?»
  «Є два способи виготовлення оливкової олії. Подрібнити фрукти без кісточок або попередньо очистити їх від кісточок. Катон, римський письменник, вважав, що олії denocciolato – очищені від кісточок перед пресуванням – є кращими. Деякі клянуться цим, інші кажуть, що ні. Я знайомий із цією темою, тому що я фактично штрафував виробників за те, що вони стверджували, що їхня олія є denocciolato, хоча це не так».
  «І, — сказав Райм, не зовсім посміхаючись, але близько, — це набагато трудомісткіший і дорожчий процес, і тому менше виробників використовують цю техніку».
  — Саме так, — сказав Ерколе. «Мені здається, що в цьому регіоні лише кілька людей так роблять».
  — Ні, — сказала Беатріс, опустивши голову, дивлячись на свій комп’ютер. «Не «кілька». Соло уно. — Вона ткнула тупим пальцем на карту Неаполя, вказавши місце не далі, ніж за десять миль. " Екко !"
  РОЗДІЛ 48
  Крізь брудне лобове скло Амелія Сакс дивилася на горбисті поля за межами Неаполя.
  Післяобіднє повітря було запорошене, наповнене запахом ранньої осені. Теж гаряче, звичайно. Тут завжди жарко.
  Вони з Ерколе проїжджали повз сотні акрів оливкових дерев висотою близько восьми-десяти футів. Вони були неохайні, гілки переплутані. На найближчому місці вона побачила крихітні зелені оливки – фрукти, як сказав Ерколе.
  У полюванні на Композитора їм не щастило.
  Державна поліція та карабінери розділили поля навколо фабрики оливкової олії Барбера – єдиної, яка виробляє олію з очищених від кісточок оливок – у пошуках Халеда Джабріла та Композитора. Це був сектор, який накреслили Сакс і Ерколе. Коли вони наближалися довгою дорогою, вона була знеохочена побачити... ну, дуже мало. Ця територія на північний схід від Неаполя була в основному безлюдною. Фермерські будинки, малі компанії – як правило, будівництво та складування – і поля.
  Вони зупинилися біля кількох резиденцій, розкиданих навколо фабрики Барбера. І дізналися, що ні, людини, схожої на Композитора, всередині немає. Ні, чоловіка, схожого на Халеда Джабріла, теж не було всередині. І жодного з них останнім часом не бачили. Або будь-коли.
  Ci dispiace…
  вибач
  Назад у машину.
  Невдовзі Сакс і Ерколе мчали погано влаштованою дорогою. Тепер там взагалі не було ні підприємств, ні резиденцій, лише гектари й гектари оливкової продукції компанії Barbera.
  — Тупик, — сказав Ерколе.
  — Викличте інші команди, — розсіяно попросив Сакс. Вона ліниво шльопнула бджолою, яка врізалася в «Меган». «Подивіться, чи досягли вони успіху».
  Але після трьох розмов Ерколе повідомив, як не дивно, що жодна з інших пошукових груп не знайшла нічого корисного. І він підтвердив, що поштова поліція ретельно стежила за соціальними мережами та сайтами потокового передавання. Але: «Він ще не завантажив відео».
  Отже, Джабріл був ще живий. Ймовірно.
  Вони повернулися на дорогу.
  «Хм». Сакс насупилася, дивлячись на поля.
  — Так, детективе? Амелія?
  «Паста в черевику композитора? Залишок оливкової олії. Ви знову як це називаєте?
  «Слово «вижимаки». Він написав його.
  «Вона викидається після видобутку нафти?»
  «Ні, ні, це цінно. Його можна використовувати як паливо для виробництва електроенергії. Але тут здебільшого його використовують для виробництва органічних добрив».
  «Тоді він міг не підібрати це на нафтовій операції Барбера».
  Він дивився на неї стурбованим поглядом. «Насправді, він би не забрав це тут. Ця фабрика буде обережна, щоб не пролити та не викинути. Упакували б і продали. Тепер я думаю: швидше за все, Композитор підхопив би це на черевиках на фермі з виробництва органічних добрив. Не тут.'
  — А ви знаєте, де може бути одна з тих ферм?
  — Ах, питання на шістдесят чотири тисячі доларів. І відповідь: так, хочу».
  За двадцять хвилин вони були глибоко в сільській місцевості, поблизу містечка під назвою Кайаццо, оточеного блідою пшеницею, що мерехтіла на туманному сонці.
  Сакс мчав по шосе, яке приведе їх до Venturi Fertilizzanti Organici, SpA. Вона розганяла маленьку машинку до 120 км/год, думаючи: «Ой, що я можу зробити на цій дорозі з Ferrari чи Maserati… Вона переключилася на нижчу передачу і повернула близько сорока. Занос не був примітним; том « Mio Dio » Ерколе Бенеллі був.
  Поглянувши на карту GPS, вона виявила, що вони наближаються до повороту, і вона сповільнила й повернула на нього.
  Через п'ять хвилин: "Подивіться там". Ерколе вказав.
  Операція була невеликою: щось схоже на офісну будівлю та кілька складів або переробних заводів, потім поля, що містили гряди темного матеріалу, приблизно п’ятдесят ярдів завдовжки та три фути заввишки. 'Там. Це компостні купи?»
  'Так.'
  Вона загальмувала до зупинки.
  — Подивіться, той у кінці — на вершині схилу. З будь-яким дощем вичавки могли стекти на майно в долині. Там є будинок, бачиш?»
  Ерколе не міг.
  Сакс проїхав до кінця території підприємства з виробництва добрив. Вони виявили невелику дорогу, яка огинала це місце. Це був бруд. Вона повільно почала спускатися.
  "Там!" Подзвонив Ерколе.
  Попереду, на відстані ста футів від дороги, виднілася будівля, яку було ледве видно крізь бур’яни, кущі та дуби, мирти, сосни та ялівці.
  Сакс тримав машину на третій передачі, щоб переконатися, що трансмісія працює тихо. Вона постійно обманювала зчеплення, щоб не заглохнути.
  Нарешті біля під’їзної дороги, що вела до будинку, вона з’їхала з дороги в кущі й заглушила двигун.
  «Я не думаю, що зможу вибратися». Ерколе намагався відкрити двері – блок рослинності заважав відкрити її.
  «Потрібно триматися подалі від поля зору. Вилазь з мого боку.
  Сакс вийшов, і він приєднався до неї, незграбно подолавши перемикач передач.
  Ерколе вказав на їхні ноги. «Це вичавки». Вказує на темну зернисту речовину. Вона точно відчула різкий запах добрива, яке готувалося.
  Він запитав: «Чи варто нам викликати інспектора Россі?»
  — Так, але нехай він пришле півдюжини офіцерів. Ще є ймовірність, що він десь ще».
  Коли він покликав, вона подивилася в бік будинку. Він виявився досить старим, хуторським, з дерева і нерівної цегляної конструкції. Місце було не маленьке. Вона дала йому знак, і вони рушили довгою доріжкою, тримаючись тіні дерев уздовж.
  Коли Ерколе від’єднався, вона сказала: «Давай швидко. Він ще не завантажив своє відео, але я не думаю, що синьйор Халед має багато часу».
  Крізь кущі, через повалені дерева вони неухильно просувалися до будівлі. На них мчали комахи, комарі та москіти. Недалеко голуб видихнув свій дихаючий крик, сумний, втішний і моторошний. Пахло димом і чимось їдким, можливо, гнилим добривом оливкової олії.
  Вони пішли по під’їзній алеї ліворуч, де знаходився неприбудований гараж. Будинок був ще більшим, ніж здавався з дороги, — незграбна споруда з кількох будинків, з’єднаних коридорами без вікон.
  — Готика, — прошепотіла вона.
  «Як Готіко ? Моторошний? Стівен Кінг».
  Вона кивнула.
  Гараж був замкнений, вікон не було. Неможливо було визначити, чи є хтось усередині.
  «Що нам тепер робити?»
  «Ви знаєте Peeping Toms в Італії?»
  'Так Так. Ми знаємо термін. З фільму багато років тому, який тут був популярний». Він різко розсміявся. «І цікаво. Фільм про серійного вбивцю, який знімає своїх жертв. Англійська назва — Peeping Tom .
  «Ну, ми збираємося підглянути». Вона вихопила зброю. Вона звернулася до Ерколе, щоб сказати йому зробити те саме, але побачила, що він уже зробив. Вони обійшли будинок і швидко почали дивитися крізь кілька вікон без штор. Спочатку здалося, що тут ніхто не живе, але потім вона помітила купу одягу. Кілька порожніх банок газованої води.
  Чи горіло світло? У дальній кімнаті? Або світло від сонця падало крізь щілину в шторі?
  Сакс побачила всередині великі дерев’яні двері, які, на її думку, вели до підвалу. Він був закритий. Чи може Халед зараз там?
  Стівен Кінг…
  Вони майже завершили контур будинку. Залишилося одне вікно. Це було ліворуч від вхідних дверей. Завіса була частково нахилена, тому вона швидко підняла голову й зазирнула всередину.
  Добре.
  Кімната була порожньою, але її увагу було чимало. Над каміном була мисливська рушниця. Вона не могла бути впевнена, але це цілком міг бути 270-й калібр.
  А посередині столу помітно сиділо півдюжини струн музичних інструментів. Один був прив'язаний до петлі.
  РОЗДІЛ 49
  Халед Джабріл прокинувся від страху, чистого страху.
  Він опинився в напівтемрявій кімнаті, сирій і смердючій від цвілі та запахів гнилої їжі. Можливо, і каналізація.
  Де, де?
  Боже, слава Йому, де я?
  Нічого не мало сенсу. У нього не було пам’яті про минуле… Ну, як довго? Годину, тиждень? Зовсім немає пам'яті. Смутний спогад перебування в наметі. Було – так, було під сонцем. Гаряче сонце. Намет, його дім. Чому він був у наметі? Щось трапилося з його домом у Тріполі?
  Ні, їхній дім.
  Він та інші. Хтось… Так! Його дружина! Тепер він міг її уявити. Ах: Фатіма! Ім'я запам'ятав, слава Богу! І їхня дитина.
  А її – він вважав, що дитина дівчинка – назвали… Він не міг пригадати, і від цього йому хотілося плакати.
  Так він плакав.
  Так, так, вона була дівчиною. Красива кучерява дочка.
  Хоча чи була вона, дівчина, яку він зобразив, справді їхньою донькою? Вона могла належати його братові. Тоді йому спала на думку інша думка. Італія Він був у … в Італії.
  Хіба це було не так?
  Але де він був зараз? Тут? Він був у наметі. У цьому він був цілком упевнений, хоча з якої причини, він не мав уявлення. Намет, потім нічого, потім він був на цьому місці. Це все, що він міг пригадати. Пам’ять у нього була така погана – через якийсь наркотик? Або він задихався, клітини його мозку мертві? Може бути. У нього боліло горло. І його голова теж. запаморочення
  Темна кімната. Холодний.
  Підвал, вважав він.
  Хто це зробив? чому
  І навіщо йому рота затикали, скотчем заклеїли?
  Щось торкнулося його босих ніг, і він закричав, голосно для нього, тихо для всього світу через кляп.
  Щур! Так, їх було декілька. Стригання, посмикування.
  Вони збиралися зжерти його живцем?
  Боже мій, слава Тобі!
  Врятуй мене!
  Але півдюжини – ні, дюжини, ні, більше! – істоти пройшли повз нього, прямуючи до стіни праворуч. Він їм не цікавився.
  Ще ні.
  добре Що тут відбувається? Зв'язані руки, зв'язані ноги. Викрадено. З кляпом у роті. Але чому на землі? Чому Бог — слава Йому — допустив це? Тепер повернуто більше фрагментів пам’яті – хоча не нещодавно. Згадуючи, що він був учителем у Тріполі, поки освіта в Лівії не стала настільки важкою, що його світську школу закрили. Потім він керував магазином електроніки, поки економіка в Лівії не стала настільки крихкою, що магазин був розграбований.
  На їх утримання залишалася лише зарплата його дружини як медсестри.
  А жити стало ще гірше. Ні динарів, ні їжі, поширення фундаменталістів, ІДІЛ чи ДАІШ, які захоплюють Дерну, Сірт та інші міста й селища, як інфекція. Вони стояли за його викраденням? Ці люди точно викрали б і катували. Халед і його сім'я були поміркованими сунітами і вірили в світський уряд. Але він ніколи голосно не виступав проти екстремістів. Як мулли та генерали ІДІЛ взагалі могли знати про його існування?
  А лівійський уряд?
  Ну, уряди , множина. У Тобруку була Палата представників разом із Лівійською національною армією. А потім був суперник Загальний національний конгрес, який базувався в Тріполі, чиї сумнівні претензії нав’язували міліції Libya Dawn. Так, Халед виступав за Палату представників, але робив це непомітно.
  Ні, це викрадення не могло бути політичним.
  Потім частина пам’яті повернулася, як стусаном. Човен … гойдається на човні. Часта блювота, обгорання на сонці...
  Повернувся образ намету...
  І його дочка. Так, його дочка. Як її звати?
  Він уважно оглянув місце, де його тримали. Стара структура. Стіни цегляні, накладні балки. Він був у підвалі. Підлога була кам’яною, потертою, порізаною та нерівною. Він подивився вниз, щоб побачити, на якому стільці він сидів, і відчув тиск на шию. Шнур якийсь. Він підняв очі.
  Немає!
  Це була петля!
  Тонкий шнур здіймався до балки над головою. Він продовжувався до дальньої стіни, через іншу балку, а потім униз до тягарця, одного з тих великих круглих, що прикріплюються до кінців штанг. Він стояв вертикально й лежав на виступі приблизно за п’ять футів від землі. Виступ був під кутом, і якби вага був вільний, він би покотився й натягнув петлю, задушивши його. Але слава Богу – слава Йому – вона була на місці.
  Він намагався зрозуміти це. Тоді він знову помітив рух краєм ока.
  На підлозі. Більше щурів. І, як і інші, вони не звертали на нього уваги. Їх набагато більше цікавило інше.
  А потім, на жах Халеда, він побачив те, що приваблювало звивистих створінь з їхніми крихітними червоними очима та гострими жовтими зубами: брила чогось, що заважало смертоносній вазі скочуватися з уступу та стягнути петлю, щоб задушити його. Рожевий, з білими прожилками. Шматок м'яса. Саме це не давало тягареві котитися й натягувати петлю.
  Перший із щурів, рухаючись обережно, недовірливо, наблизився до нього. Вони понюхали гострими носами, відскочили, потім підійшли ближче. Декого відштовхнули інші – більш агресивні – і спільно вирішили, що ця добавка до їхнього лігва не тільки нешкідлива, але й смачна.
  Чотирьох щурів незабаром стало сім, а потім стало дюжиною, вони кишіли м’ясом, як величезні сірі бактерії.
  Почалися бійки, вереск і кусання. Але в цілому поділилися.
  І почав серйозні зусилля обідати.
  Халед кричав і верещав крізь кляп і хитався в кріслі.
  Це привернуло увагу лише одного або двох гризунів, і вони відповіли лише поглядом на нього з цікавістю, який із задоволенням жував і ковтав.
  Через п’ять, десять чи двадцять хвилин вони з’їдають м’ясо цілком. І вага почала б падати.
  Відчай.
  Але потім спалахнула радість.
  Так, так, дякую тобі, Боже, слава Йому. Він запам'ятав ім'я дочки.
  Муна…
  Принаймні він мав би її ім’я — і пам’ять про її щасливе обличчя, густе кучеряве волосся — щоб супроводжувати його до смерті.
  РОЗДІЛ 50
  Вони намагалися. Обидва вони намагалися, врізавшись у вхідні двері фермерського будинку.
  Але будинки, побудовані в епоху до тривоги, коли суцільний дуб і клен повинні були забезпечувати передню лінію оборони, було нелегко пробити. Тоді чи зараз.
  Ерколе знову подзвонив Россі, який, у свою чергу, знайшов найближчу поліцейську дільницю. Це були конкуруючі карабінери, але в такому випадку кожен офіцер в Італії був на одному боці. За десять-п'ятнадцять хвилин машина була б там. Поліція штату, направлена раніше, буде приблизно такою ж.
  «Вистріли в замок», — сказав Ерколе Саксу.
  «Це не працює. Не з пістолетами.
  Вони швидко обігнули ферму, залишаючись пильними. У них не було доказів того, що Композитора немає всередині чи поблизу. І тепер він міг знати, що в нього є відвідувачі. І побачив би або принаймні здогадався, що це міліція.
  Ерколе спіткнувся об старий садовий шланг і скочив на ноги, скривившись. Він порізав долоню об розбитий посуд. Непогано. Вона не зводила очей — і зосереджувалася — на вікнах, шукаючи як загрози, так і шляхи проникнення.
  Вона знайшла один. Вікно позаду, те, крізь яке вони дивилися раніше, було відчинене.
  Вийшов її маленький, але сліпучий тактичний ліхтарик. — Відійди, подалі від вікна, — покликала вона Ерколе.
  Він присів. Вона увімкнула світло і, тримаючи його в лівій руці, високо над головою, швидко підійшла до вікна й показала світло всередині, а правою прицілилася в «Беретту». Якби Композитор був усередині, озброєний і готовий стріляти, він інстинктивно цілився б у світло або поблизу нього. Вона могла отримати постріл у руку, але мала б секунду чи дві, щоб вистрілити, перш ніж вона впала від болю.
  Або помер від пострілу в плечову артерію.
  Але кімната позіхнула назад, її єдині мешканці запорошили коробки та меблі, вкриті невідповідними простирадлами, як ганчірками.
  «Підбадь мене».
  Він допоміг їй увійти, потім перескочив на підвіконня й приєднався до неї.
  Вони підійшли до зачинених дверей, що вели в коридор.
  Він поплескав її по руці. Вона посміхнулася. Він простягав гумки.
  Поставили їх на ноги. Він прошепотів: «Але без рукавичок. Тактичний.
  Кивнувши, вона прошепотіла: «Ми очищаємо кожну кімнату. Це означає, що ми припускаємо, що він по той бік будь-яких зачинених дверей або ховається за чимось досить великим, щоб сховатися. Я влучу в кімнату один раз, швидко, зі світлом, високо, як у вікно. Потім знову на кришку. Потім ми йдемо низько , присідаючи. Він чекатиме нас стоячи. Я маю на увазі низький ».
  — А якщо ми його знайдемо і він не здасться, ми стрілятимемо йому по руках чи ногах?
  Вона спохмурніла. «Ні, якщо він озброєний, ми його вб’ємо».
  «Ой».
  «Стріляйте тут». Вона торкнулася верхньої губи, трохи нижче носа. «Вразити стовбур мозку. Три постріли. Ви згодні з цим?»
  "Я..."
  «Ти маєш змиритися з цим, Ерколе».
  'Мені.' Твердий кивок. ' Sì. D'accordo. '
  Кілька глибоких вдихів, і полювання почалося. Це була гра, до якої ви ніколи не звикли, гра, яку ви ненавиділи, і все ж була найвишуканішим наркотиком, який будь-коли створювався.
  Спочатку вона скерувала його до лігва, де бачила рушницю. Вони звільнили кімнату, і вона підняла рушницю, вийняла затвор і поклала його в кишеню, щоб він не міг вистрілити. Потім вони почали обшук кімнати за кімнатою, від задньої частини будинку до передньої. Більшість кімнат були порожні. Була маленька спальня, яка належала Композитору. Один-єдиний Converse Con стояв біля ліжка.
  Кухнею також використовували з певною частотою.
  Вони продовжили.
  І вразіть кожну кімнату на першому поверсі закладу, а потім нагорі. Композитора тут не було.
  Нарешті вони повернулися до дверей, які, на думку Сакса, вели до підвалу.
  Вона повільно перевірила кований засув. Він був розблокований.
  Амелія Сакс ненавиділа підвали. Виконуючи повноцінну тактичну операцію, ви можете скинути гранату, оглушити забарикадованого підозрюваного та швидко стрибнути вниз. Але зараз? Тільки вдвох? Їй довелося б спуститися сходами, її ноги, потім стегна, а потім тулуб на виду у будь-якої зброї, яку мав Композитор. Коли він вкрав гвинтівку, він також утік із пістолетом?
  Два постріли в коліна, і вона впаде, безпорадна й кричить від болю, готова до останнього вбивства.
  Вона підвела погляд і зауважила, що Ерколе, хоч і не мав такого досвіду, був рішучий і спокійний. Вона була впевнена, що він би впорався, якби з нею щось трапилося.
  Вона прошепотіла: «Якщо Халед десь є, то це там, унизу. Або гараж. Швидше тут, я думаю. Тож ходімо. Ви тягнете двері. І я йду вниз, швидко».
  «Ні, я буду одним».
  Вона посміхнулася. «Це моя справа, Ерколе. Я піду.'
  'Дозволь мені. Якщо він вистрілить або атакує, ти зможеш стріляти в нього краще, ніж я. Це не той предмет, у якому я досяг успіху під час навчання. Контрабандисти трюфелів рідко мають при собі АК-Чотири-Сімки. Посмішка.
  Вона схопила його за руку. — Гаразд. Йти швидко. Ось світло».
  Він глибоко вдихнув. І щось пробурмотів. Ім'я. Ізабелла, вона вірила. Може, святий.
  «Готові?»
  Він кивнув.
  Вона рвучко відчинила двері. Воно врізалося в стіну хмарою пилу.
  Жодна мить не рухалася.
  Це був не льох. Це була шафа. Порожній.
  Швидке дихання.
  'Гаразд. Гараж. Нам потрібно щось, щоб зламати замок».
  Вони шукали інструменти, і на кухні Ерколе знайшов велику сокиру. Вони вийшли з хати і, пригнувшись, попрямували до господарської будівлі.
  Вони знову підготувалися до входу – цього разу інакше, оскільки обидва могли створити поле вогню. Він зламав замок і відчинив розсувні двері, а Сакс присідала й цілилася в маленьку будівлю своїм ліхтариком і Береттою. Він зробив би те саме.
  Вона кивнула.
  Одним помахом інструменту злетів навісний замок. Він різко відчинив двері… і, як і шафа, порожній простір зустрів їх.
  Зітхання. Вони відклали зброю і пішли назад до будинку.
  «Подивимося, що ми зможемо знайти».
  Скільки часу у них було до смерті Халеда? Не багато.
  Вони зайшли до вітальні й, одягнувши сині рукавички, оглянули стіл, папери, файли, нотатки, рядки. Шукаю все, що могло б дати підказку, де можуть бути Композитор і Халед.
  Її телефон дзижчав – перед входом вона вимикала його.
  «Рима», — сказала вона в мікрофон, прикріплений до шнурів її навушників. «Це його схованка. Але їх тут немає. Композитор або жертва».
  «Массімо каже, що карабінери мають бути там щохвилини».
  Вона чула сирени.
  Райм сказав: «Немає багато часу. Він завантажив своє відео. Массімо надіслав посилання на телефон Ерколе. Поштова поліція намагається відстежити його довірених осіб на Далекому Сході. У нього немає відбивних Едварда Сноудена, але мине кілька годин, перш ніж вони отримають конкретне місце».
  «Ми продовжимо це тут, Райме».
  Вона від’єдналася та продовжила пошук, сказавши офіцеру лісового господарства: «Перевірте свій телефон».
  Ерколе показав їй екран. «Ось».
  На відео видно непритомну форму Халеда Джабріла, який сидить у кріслі, з петлею на шиї та закритим ротом. Навіть через невеликі динаміки мобільного телефону було легко почути басовий ритм, дотримуючись ритму вальсу, який звучав під візуальними ефектами. Мелодія була моторошною.
  Ерколе сказав: «О, він не використовує задишку для ритму, як раніше». Це серцебиття жертви».
  Сакс сказав: «Знайома ця музика. Ви знаєте, що це?
  «Ах, так. Це «Danse Macabre».
  Сакс аж здригнувся, почувши пульсуючий, зловісний твір. Потім вона примружилася, дивлячись на якісь папери перед собою.
  Ні. Неможливо.
  Вона натиснула повторний набір.
  'Сакс. Ви щось знайшли?
  — Це надумано, Райме, але це єдиний шанс, який у нас є. Де Массімо?»
  'Зачекай. Ти на динаміку.
  — Я тут, детективе Сакс, — сказав Россі.
  «Ось адреса. У Неаполі. Вона це продекламувала.
  — Так, це в Іспанських кварталах, недалеко від нас. Що там?
  «Халед Джабріл, я майже впевнений. Питання лише в тому, чи він ще живий?»
  РОЗДІЛ 51
  Сакс побачив Массімо Россі, який стояв перед тим, що, здавалося, було старою фабрикою, давно покинутою, забитою дошками. Слово Produzione було розбірливим, воно з’являлося під іншим словом – іменем людини, продуктом чи послугою – цього не було.
  Інспектор побачив їх і покликав: « Квай». Сюди.'
  Вони з Ерколе йшли пішки. Їм довелося йти пішки, оскільки адреса, яку вони шукали, була в тому, що Россі описав як Quartieri Spagnoli , перевантаженому, хаотичному лабиринті вузьких вулиць і провулків Неаполя. — Названо на честь іспанського гарнізону, який стояв неподалік у шістнадцятому столітті, — сказав їй Ерколе. «Якщо ви бачите хлопчика, який біжить сюди , на відміну від Вомеро, він, швидше за все, сповіщає свого батька чи брата про присутність поліції. Каморра тут. Танті Каморра».
  Білизна білизни над нею тріпотіла на м’якому вітерці, а десятки мешканців спостерігали за миготливими вогниками та полюванням, яке розпочали десятки офіцерів у формі. Місцем огляду для глядачів були балкони та відкриті вікна – там, ймовірно, вони проводили більшу частину свого часу; не було ні дворів, ні передніх, ні задніх, ані навіть дверних дверей, щоб сидіти, колисати дітей або розмовляти про політику та щоденні пригоди на роботі, увечері за пивом чи вином.
  Сакс злякалася, коли великий кошик опустився на землю прямо перед нею. До нього підбіг хлопчик і вкинув поліетиленовий пакет з продуктами. Кошик піднявся; три поверхи вище його батько або старший брат почали тягнути важкий вантаж угору.
  Життя в іспанських кварталах, здавалося, було в основному накладним.
  Зараз вони зайшли на фабрику. Повітря було вогким, носа щипало від цвілі. Основи певного обладнання все ще були прикручені до підлоги, хоча неможливо було сказати, що на них було встановлено. Приміщення було невеликим, і тепер воно зменшилося через велику кількість поліцейських. Мало сонячного світла проникало всередину; було встановлено яскраві лампи, і хоча кімнати були природно моторошні, щось у яскраво-білому освітленні робило їх ще більш тривожними, як яскраве світло, що сяє у відкриту рану. Вона побачила Даніелу й Джакомо й кивнула. Вони привітали її у відповідь.
  Россі вказала на задню частину закладу, і вони з Ерколе продовжили шлях до дверей, які він вказав. 'Там. Цього разу Композитор перевершив самого себе, — пробурмотів він.
  На інспекторі вже були черевики, і тепер Сакс і Ерколе зупинилися, щоб надіти й їх. Сині латексні рукавички також. Вони зайшли в маленьку кімнатку і спустилися в підвал заводу.
  Площа охоплювала не весь відбиток будівлі, а лише задню половину. Укус плісняви та плісняви тут був сильнішим. Розпад теж. Над головою були балки, а підлога була мурована, що надавало місцю середньовічний вигляд.
  Катівня.
  Що було саме тим, що було. Халед Джабріл сидів – знову в кріслі, як і Алі Мазік – навпроти вологої стіни, фоном для останнього відео Композитора.
  «Його заклеїли скотчем, і петля пройшла через балки. Це було пов’язано з цим». Він показав круглу вагу бодібілдера, який сидів на підлозі у великій сумці для доказів. Інший мішок тримав петлю.
  ' Qual è il peso? — запитав Ерколе.
  Россі відповів: «Десять кілограмів».
  Близько двадцяти п’яти фунтів. Мазіка збиралися задушити відром з водою, яке мало б приблизно стільки ж важити, як припускав Сакс.
  Россі цокнув язиком. «Та що ж такого підступного? Подивіться там.
  На виступі, де стояла картка з номером, був шматок м’яса.
  Сакс зрозумів.
  Ерколе запитав: « Ратті? '
  ' Sì. Точно. Il Compositore поставив м’ясо як блок, щоб запобігти скочуванню ваги, а потім щури відчули це й почали їсти. Тож жертва мала час, можливо, багато часу, щоб поміркувати про свою неминучу смерть».
  «Хтось бачив, як Композитор приїхав чи від’їхав?» — запитав Ерколе.
  'Немає. Зовні стоїть візок. Гадаємо, він накрив непритомного потерпілого ковдрами і привіз його сюди з сусідньої площі. Він виглядав би як будь-який інший торговець. Ми проводимо дослідження, але незважаючи на те, що Quartieri Spagnoli є невеликою територією, там так багато людей, так багато підприємств і магазинів, що ніхто не зверне на нього уваги». Россі знизав плечима, що підтвердило безнадійність зусиль.
  Тоді він пожвавішав. — А тепер давайте підемо нагору. Можливо, ви захочете зустрітися з людиною, чиє життя ви врятували. Зі свого боку я знаю, що він хотів би поговорити з вами.
  Халед Джабріл сів у машину швидкої допомоги. Він виглядав сонним, і на його шиї була пов’язка, але в іншому він здавався неушкодженим.
  Медики розмовляли з Россі та Ерколе італійською, а Ерколе перефразував Сакса. «Здебільшого він дезорієнтований. Від хлороформу чи інших наркотиків, які використовуються, щоб тримати його в покорі».
  Халед подивився на Сакса. «Це ти мене врятував?» Його лівійський акцент був яскраво виражений, але вона його зрозуміла.
  — І тут офіцер Бенеллі, — сказав Сакс. «Ваша англійська хороша».
  «У мене є, так», — сказав чоловік. «Я навчався в Тріполі. університет. Моя італійська погана. Мені сказали, що з моєю дружиною все гаразд. Вони сказали мені, що її вразив чоловік, який це зробив. Я не пам’ятаю про це».
  «Вона в порядку. Я розмовляв з нею після нападу.
  «А моя дочка? Муна?
  «Вона хороша. Вони разом.
  Медик поговорив з Ерколе, і той переклав. «Вони зустрінуть вас у лікарні. Їх везе машина з табору».
  'Дякую тобі.' Потім Халед заплакав. «Я б помер, якби не ти. Нехай Бог благословить вас навіки, слава Йому. Ви найяскравіший поліцейський на землі!
  Сакс і Ерколе коротко переглянулися. Вона не сказала Халеду, що висновок щодо його місцезнаходження не такий глибокий. Папір, на який вона натрапила на столі Композитора у фермерському будинку біля ферми з виробництва добрив, був списком імен його жертв — Мазіка, Даді та Халеда Джабріла — і місць, де їх мали сховати для відео. Сакс не дуже вірив, що це може бути настільки очевидним.
  Це надумано, Райме, але це єдиний шанс, який у нас є...
  Після того, як вона дала Россі адресу, інспектор прислав сюди Мікеланджело та його тактичний загін.
  І в підвалі вони знайшли Халеда.
  Сакс відчула полегшення, що вона змогла провести співбесіду англійською мовою... хоча результати були далеко не задовільними. Невпевнений Халед Джабріл не пам'ятав про саме викрадення. Насправді він дуже мало пам’ятав їхні дні в таборі для біженців. Він прокинувся і знайшов петлю на своїй шиї. Він хрипко кричав крізь кляп, намагаючись відлякати щурів так само, як благаючи про допомогу (ні те, ні інше не спрацювало).
  Десять хвилин допиту ні до чого не привели. Жодного опису викрадача, жодних слів, які він вимовив, жодних спогадів про будь-яку машину, у якій перевозили Халеда. Він припускав, що майже весь час був із зав’язаними очима, але не міг цього сказати напевно.
  Заговорив медик, і Сакс зрозумів, що його хочуть доставити до лікарні для більш ретельного обстеження. « Sì », сказала вона.
  Коли автомобіль проносився крізь натовп, вона, Ерколе та Россі стояли в зчепленні, дивлячись, як він від’їжджає.
  ' Dov' è il nostro amico? — пробурмотів Россі, оглядаючи цю хаотичну частину міста.
  Де наш друг? Сакс вважав, що це переклад.
  «Можливо, докази підкажуть нам це», — сказала вона. Вони з Ерколем повернулися до камери тортур.
  РОЗДІЛ 52
  Райм спостерігав, як Данте Спіро від’єднує телефон. Так, як припустив Ерколе Бенеллі, його обличчя було спохмурненим, очі випробовуючі, наче вони могли оглушити, як електрошокер. Але після розмови Райму здалося, що настрій у нього особливо пекучий.
  'Ach. Немає жодних ознак того, що Композитор повертається до сільської ферми».
  Райм і Спіро були самі в ситуаційній кімнаті квестури. Райм, якому не потрібно було бути нікуди, окрім як тут, і тілесні функції були подбали, що знову дало Томові відпустку, щоб оглянути визначні пам’ятки. Помічник – роздратовано – продовжував перевіряти. Нарешті Райм сказав: «Поклади трубку! Повеселитися! Я подзвоню, якщо буде проблема. Телефонний прийом тут кращий, ніж у деяких місцях на Мангеттені. Що це було.
  Тепер він переварив новини Спіро. На відміну від сцени з акведуком, з Алі Мазіком, у Композитора не було системи попередження на фермі, яка б сповістила його про те, що його схованку було зламано. Россі встановив спостереження за будинком і навколо компанії з виробництва органічних добрив, сподіваючись, що він може повернутися. Вони затримали огляд місця злочину. Але минуло дві години, і Россі піддався тиску Райма та Беатріс Рензи, щоб вийти на сітку.
  Райм подзвонив Сакс і сказав їй продовжити обшук ферми. Вона, Ерколе та Наукова поліція закінчили роботу над фабрикою в Іспанських кварталах, де ледь не задушили Халеда Джабріла.
  Беатріс, яка стояла на порозі ситуаційної кімнати, схвально кивнула, коли почула, що місце події обшукуватимуть. ' Бане. – Вона підвела голову, увінчану капелюшком із Тайвека. «Навіть секунди можуть означати різницю між успішним збереженням доказів та їх знищенням. Необхідно якнайшвидше обшукати місця події, зібрати та захистити докази».
  Граматика й синтаксис були ідеальними, навіть якщо подача заплуталася в її сильному акценті.
  Спіро кинув на неї один зі своїх поглядів. — І з якої причини ви читаєте мені лекцію, офіцере Ренца?
  Райму довелося засміятися. «Вона цитує , Данте. Не лекції. І вона мене цитує . Мій підручник. І я вважаю, що це дослівно».
  Вона сказала: «Це використовується тут, але лише англійською мовою». Його слід перекласти».
  «Це цілком може статися». Він пояснив, що якраз сьогодні вранці Том отримав дзвінок від одного з найкращих літературних агентів Італії, чоловіка на ім’я Роберто Сантакіара, який прочитав прес-репортаж про те, що Райм був у Неаполі, і хотів поговорити з ним про італійський переклад його твору. книга.
  «Це буде в списку бестселерів. Принаймні серед нас, Наукової поліції. Потім Беатріс підняла папку з файлами. «Зараз. Я зробив відкриття, яке стосується чогось іншого. Це стосується справи Гаррі Сомса. Пляшка вина Ерколе побажала мені провести аналіз.
  Пляшка на курильній станції на палубі в ніч нападу.
  Вона передала довгий звіт Данте Спіро, який переглянув текст і сказав Райму: «Я перекладу. Були ті самі результати, що й у першому аналізі, гребені тертя, ДНК, вино Піно Неро, яке не показало жодних слідів препарату для фінікового зґвалтування. Але на поверхні пляшки знайшли новий слід».
  «І?»
  «Беатріс знайшла присутній циклометикон, полідиметилсилоксан, силікон і кополіол диметикону».
  — А, — сказав Райм.
  Спіро глянув у його бік. «Це важливо?»
  «О, так, Данте. Дійсно значуще».
  Вона була приголомшливо красива.
  Хоча й не так, як Амелія Сакс, Райм розмірковувала. Сакс випромінював привабливість рідного міста, сусідської дівчини. Такий, до якого можна підійти й поговорити, не лякаючись.
  Наталя Ґареллі була іншого виду красуні – доречне слово, бо було в ній щось тваринне. Високі, жорсткі вилиці, очі близько один до одного, колір потойбічний зелений. На ній були вузькі чорні шкіряні штани, чоботи на підборах, які збільшували її зріст на три дюйми порівняно зі Спіро, і тонка, облягаюча коричнева шкіряна куртка. Гнучка, як вода.
  Наталія перевела погляд на Райма та Спіро, єдиних людей у ситуаційній на даний момент, хоча Райм побачив, як Беатріс кинула на неї цікавий погляд з лабораторії. Офіцер наукової поліції повернувся до мікроскопа.
  Жінку не цікавив інвалідність Райма. Її думки були деінде. «Ти привів мене сюди, щоб, приходь си діс? Для складу. Щоб ідентифікувати підозрюваного?
  «Сідайте, будь ласка, синьйорино Гареллі. Вам комфортно з англійською? Мій колега тут не говорить італійською.
  'Так Так.' Вона сиділа, зачепуривши своє розкішне волосся. ' Аллора . Склад?»
  'Немає.'
  «Тоді чому я тут?» Можу я запитати?'
  Спіро сказав: «У нас є ще запитання щодо сексуального насильства над Фрідою Шорель».
  'Так, звісно. Але я говорив з вами, Procuratore , і з Ispettore ... Як її звали?»
  «Лаура Мартеллі. Так. Державної поліції».
  'Це вірно. А потім я розмовляв з тією американкою і, що цікаво, з офіцером лісового корпусу днями».
  Спіро криво глянув у бік Райма. Він повернувся до Наталі. «Мені цікава одна деталь. Ви сказали, що ви зі своїм хлопцем їли індійську їжу в день вечірки».
  Пауза. «Так, це правильно. Вечеря».
  «Що у вас було?»
  «Я не можу точно згадати. Можливо корма і сааг. Тікка масала. Чому?
  — А ви прали вдень?
  'Так. Як я вам казав. Або сказав тому, хто питав. Тож я можу мати чисту постільну білизну на випадок, якщо гість забажає залишитися на ніч».
  Спіро злегка нахилився вперед і різко запитав: «У ніч вечірки, як довго Фріда, жертва, фліртувала з твоїм хлопцем, Девом?»
  «Я…» Він застав її зненацька. «Вони не фліртували. Хто тобі це сказав?'
  «Я не можу говорити про свідків, які дають показання у справах».
  Навіть неіснуючі, подумав Райм.
  Зелені очі на мить розширилися. Потужний колір. Трилисник зелений. Rhyme підозрюваних контактних лінз. Вона пробурмотіла: «Вони жартували, Дев і Фріда. Це все. Ваш свідок помиляється. Це була вечірка студентів університету в Неаполі. Прекрасна осіння ніч. Усім було весело».
  «Жартую».
  ' Sì. '
  «Ви знаєте, чи Дев коли-небудь купував презервативи Comfort-Sure?»
  Вона кліпала очима. «Як ти смієш ставити мені таке особисте запитання?»
  Тон Спіро був наполегливим. 'Будь ласка дайте відповідь.'
  Після вагань вона сказала: «Я не знаю, що він купує».
  «Ти його дівчина, і ти цього не знаєш?»
  'Немає. Я не звертаю уваги на такі речі».
  «Якби я заглянув у вашу аптечку, чи знайшов би я презервативи Comfort-Sure?»
  «Мене ображає це питання і ваше ставлення».
  Спіро по-галльськи посміхнувся, витягнувши нижню щелепу. «Це не має значення. Після того, як ви пішли, щоб прийти сюди, офіцер пройшов через вашу квартиру. Вона не знайшла Comfort-Sure.
  'Що? Як ти можеш це зробити?»
  — Ваша квартира — місце злочину, синьйорино. Ось так. Тепер, як я вже казав: жодного не знайдено. Проте дані кредитної картки показують, що ваш хлопець дійсно купив коробку Comfort-Sure три дні тому. Коробка двадцяти чотирьох презервативів. А в хаті їх не було. Куди вони пішли? Хто їх викинув? Тому що їх утилізація — будьмо відвертими — єдиний спосіб, яким два десятки презервативів можуть зникнути протягом трьох днів. Деякі молоді люди мають ненажерливий апетит з цього приводу. Але, чесно, два десятки?»
  «Ви звинувачуєте мого хлопця у зґвалтуванні? Він би ніколи такого не зробив».
  «Ні, я звинувачую вас у сексуальному насильстві над Фрідою Шорель».
  Я ? Ви збожеволіли!'
  «Ах, синьйорина Гареллі. Давайте пояснимо, що ми знайшли».
  Він глянув на Райма, який повернувся до неї обличчям. Він спокійно сказав: «Губ і горлечко винної пляшки на курильній палубі містили сліди мастила для презервативів, що вважалося маркою Comfort-Sure. Це може бути пов’язано з – вибачте. Я надто добре розбираю тут. Він відповідав мастилу на стегні Фріди та в її піхві.
  «Під час обшуку моїм партнером у вашій квартирі вона знайшла пральний порошок та індійські харчові спеції — ви, джерело обох — у курильній станції та на місці нападу». Райм невдоволено стиснув губи. «Ну, звісно, ви були на курильній станції, тому що це ваша квартира, і ви влаштували вечірку. Але на самому місці нападу? Як це сталося? Я мав подумати про це раніше – це була моя помилка пропустити це. Ви та жертва повідомили, що вона перелазила назад на ваш дах через стіну, яка розділяла дві будівлі, коли ви почули її крики про допомогу та побігли їй на допомогу. Це було за багато ярдів від місця нападу. Тож як сліди каррі та прального порошку потрапили до місця, де на неї фактично напали?»
  «Ти теж злий!»
  Спіро підхопив розповідь: «Ми вважаємо, що ваш хлопець фліртував із Фрідою на вечірці — і що вони проводжали один одного з початку школи — після того, як ви всі зустрілися в перший день уроку. Ти підкинув наркотик у вино Фріди. Ви пішли за нею та Гаррі наверх, сподіваючись, що вона втратить свідомість і Гаррі зґвалтує її, поки вона буде непритомною. Це було б досить принизливо для неї, ти вірив. Але він цього не зробив; він спустився вниз, залишивши її одну. А ви самі взялися за справу. Ви взяли один із презервативів свого хлопця і, коли палуба була порожньою, перетягнули непритомну Фріду через стіну на сусідній дах і насилували її пляшкою. Потім ви сховали презерватив, щоб позбутися його пізніше, з іншими, наступного дня, і виконували свої обов’язки господині.
  Райм знав, що Наталія була тією людиною, яка здійснила анонімний дзвінок, стверджуючи, що бачила, як Гаррі підливає вино, і вона сама увірвалася б до його квартири, щоб підкинути йому на одяг препарат для зґвалтування на побаченні; сліди, знайдені Ерколе і Томом, легко могли бути жіночого розміру.
  «Брехня!» — лютувала Наталія, її очі спалахували чистою ненавистю.
  Тепер Спіро продовжив: «Наші запити щодо гостей на вечірці стосувалися чоловіків. Ми будемо опитувати свідків про ваше місцезнаходження під час зґвалтування. Ми порівнювали ДНК із ДНК чоловіків на вечірці. І інші хлопці Фріди. Зараз ми отримаємо ордер на ваше обстеження .
  Вона глузувала. 'Це смішно.' Її обурення було глибоким. «Зі мною не можна так поводитися».
  Враження Райм було таке, що вона справді вірила, що звичайні правила не застосовуються... тому що вона була така красива.
  Наталя піднялася. «Я більше не буду терпіти це. Я йду.'
  'Ні ти не.' Спіро підвівся, щоб перегородити їй шлях, і жестом показав у коридор. Даніела Кантон підійшла, стягнула манжети зі свого пояса, а потім накинула їх на зап’ястки Наталії.
  'Ні ні! Ви не можете цього робити. Це … не правильно!»
  Наталя втупилась у свої зап’ястя, і Райму здалося, що жах, що засвітився в її очах, був не через те, що вона була в наручниках, а через те, що срібло кайданів стикалося з золотом її браслетів.
  Хоча це, безперечно, була його уява.
  РОЗДІЛ 53
  Безнадійний.
  Його життя закінчилося.
  Гаррі Сомс ледь не заплакав, коли вийшов з кімнати для допитів і був випущений у загальну територію в’язниці, близько двох акрів анемічної трави та тротуарів, переважно безлюдну в цю пору дня. Він повільно пішов назад до крила, де була його камера.
  Його адвокат, Олена Чінеллі, сказала йому, що хоча поліція розглядає можливість того, що він був підготовлений за зґвалтування Фріди Шорель, суддя відхилив її прохання про його звільнення навіть за умови капітуляції. його паспорта.
  Це було так несправедливо!
  Олена сказала йому, що двоє найкращих криміналістів Америки, які випадково опинилися в Неаполі в іншій справі, допомагають із доказами. Але допомога — це не те саме, що довести його невинність. Валентина Мореллі, яка так злісно накинулася на нього, була знайдена та дала заяву — згодом підтверджену — що вона була в Мантуї в ніч нападу на Фріду. Підозра знову повернулася до нього.
  Яким кошмаром це стало…
  Він опинився в чужій країні з «друзями», які раптом побоялися його відвідувати. Його батьки все ще готувалися до польоту до Італії (треба було розібратися з молодшими братами та сестрами Гаррі). Їжа була жахливою, години самотності — і відчаю — тривали й тривали.
  Невизначеність.
  І погляди інших в’язнів. Дехто кидав лукаві змовницькі погляди, ніби поділяючи нахил ґвалтівника. Це було просто моторошно. А потім були яскраві погляди тих, хто, здавалося, хотів замикати судову систему та здійснювати швидке, безкомпромісне правосуддя. Декілька разів він чув слово «честь» англійською мовою. Запропонували, як батогом, шмагаючи його за злочин приниження жінки.
  І що це за біса? Чому ніч з Фрідою на даху, під зірками Неаполя, не могла виявитися сексуальним насильством?
  Він не зміг піднятися. Я, Гаррі Сомс. Містер завжди готовий.
  Поцілунки, дотики… а він залишився млявим, як ганчірка.
  Вибачте, вибачте, вибачте... Це не в моїх руках. Я не можу це контролювати.
  Факт, яким він не наважувався ні з ким поділитися. Найганебнішу річ, яку він міг придумати, треба було тримати в таємниці. Він не міг розповісти поліції, не міг сказати своєму адвокату. Ніхто. «Ні, я не міг би зґвалтувати Фріду, навіть якби вдав їй наркотики, а я цього не зробив. Ні, Old Dependable не працював тієї ночі».
  І зараз? Що б сталося-?
  Його думки були перервані, коли на подвір’ї в’язниці з’явилися двоє чоловіків, які вийшли з дверей крила неподалік. Він не дуже добре знав низьких м’язистих в’язнів, окрім того, що вони не були італійцями. Албанець, подумав він. Смуглявий і вічно неусміхнений. Вони трималися усамітнено або тусувалися з кількома іншими, схожими на них. Ці двоє, брати, ніколи нічого не говорили Гаррі й здебільшого ігнорували його.
  Тепер було те саме. Вони поглянули на нього один раз і повернулися до розмови, продовжуючи стежку, приблизно паралельну його, приблизно на двадцять кроків позаду.
  Він кивнув. Вони відповіли жестом і продовжували йти, опустивши голови.
  Гаррі думає: «Чого я взагалі пішов на цю вечірку?»
  Я повинен був вчитися.
  Він не пошкодував, що приїхав до Італії. Він любив країну. Він любив людей, культуру та їжу. Але тепер він дивився на всю цю пригоду як на помилку. Я міг піти куди завгодно. Але ні, мені довелося бути великим відомим мандрівником, показати всім з панківського передмістя в середній Америці, що я інший. Я був особливим.
  Гаррі помітив, як двоє албанських в’язнів рухалися трохи швидше. Вони наздоганяли його в тіні дитячого скеледрому – на невеликому майданчику, де ув’язнені могли грати з дітьми та відвідувати своїх дружин у неділю.
  Але він проігнорував їх і знову згадав про вечірку в Наталії. Він ніколи не повинен був залишати Фріду на даху. Але побачивши її сонні очі й відчувши її голову на своєму плечі… і нічого не відчувши внизу, він мусив тікати. Йому навіть на думку не спадало, що вона під дією наркотиків і опиниться під загрозою.
  Який безлад …
  Албанці були тепер ближче. Він вважав, що їх звали Ілір і Артін. Вони стверджували, що були помилково заарештовані лише за те, що допомагали біженцям тікати від гноблення. Звинувачення прокуратури були дещо іншими: вони виганяли молодих дівчат з їхніх домівок і примушували їх працювати в публічних будинках у Скампії, похмурому передмісті Неаполя. Альтруїстичний аргумент, який вони висунули – що вони були рятівниками пригноблених – не був почутий, оскільки більшість дівчат, яких вони «врятували», прибули не з Північної Африки, а з країн Балтії та невеликих містечок у самій Італії, спокушені їхніми обіцянками модельна кар'єра.
  Гаррі не сподобалося, що чоловіки пришвидшилися й відстали лише на кілька кроків. Він відвернувся, сподіваючись уникнути їх.
  Але було вже пізно.
  Приземкуваті смугляві чоловіки кинулися й відкинули його на траву.
  'Немає!' Задихаючись, його дихання вибило з легенів.
  Тсссс. Спокійно!' Ілір – менший – лютував Гаррі на вухо.
  Його брат озирнувся й побачив, що там немає охоронців чи інших ув’язнених, і витягнув із кишені довгий товстий шматок скла — щитівку. Основа була загорнута в тканину, але шестидюймовий лезо бритви блищало.
  'Немає! Будь ласка! Давай, я нічого не зробив!» Можливо, вони думали, що він щойно був із тюремною поліцією й доносив на них. «Я нічого не сказав!»
  Артін посміхнувся й відступив, дозволивши Іліру притримати його. Англійською з сильним акцентом він сказав: «Зараз, сюди. Ось. Так? Ось що станеться. Ви знаєте Альберто Брегія?
  Будь ласка! Я тобі нічого не зробив. Я просто-'
  «Зараз, зараз. Ви мені відповідаєте. Так, ось. Відповідай мені. Не плач дитини. Відповідай мені.'
  «Так, я знаю Bregia».
  Хто б не зробив? Величезний, психічний в’язень — шість футів чотири — який жахав усіх, хто перетинав його, навіть якщо їхні зради були чистим плодом його дивної уяви.
  «Отже, це ось що. У Брегії проблеми з моїм братом і мною. І він хоче нас убити. Зараз, зараз. Ось що ми робимо».
  Гаррі насилу відштовхнув Іліра. Але жилавий чоловік міцно тримав його. — Стоп, — пробурмотів він. Гаррі погодився.
  «Ми змушені завдати вам трохи болю. Коло тебе, так». Він підняв скляний ніж. — Але ми не вб’ємо вас. Скоротіть вам багато. Але ти не помреш. І тоді ви скажете, що це зробив Альберто Брегія».
  Ілір сказав: «Тож він піде до іншої в'язниці». Для небезпечних в'язнів. Ми бачили це. Ось як це працює. Все добре.'
  «Ні, не треба! Будь ласка!'
  Артін кивнув. — А, це буде небагато. Шість, сім разів. Що нічого. Мене колють. Подивіться на ці шрами. Люди тут, у в'язниці, вони розмовляють. Кажуть, тобі треба обрізати яйця, ґвалтівнику». Він почесав вістря по промежині Гаррі. 'Ні ні. Ми не будемо цього робити». Вони обидва засміялися. Просто якусь дівчину, яку ти трахаєш? Хто піклується? Отже, ти хороший. Тільки обличчя, груди, можливо, погано порізане вухо».
  — Відрізати, — сказав його брат.
  «Повинен бути схожим на Брегію, що він би зробив».
  «Слухай, крихітка, припини це. Гаразд, Артін. Розріжте його, і ми йдемо. Поспішайте!»
  Артін пробурмотів щось албанською, а Ілір затиснув своєю брудною рукою рот Гаррі й схопив його з лютою силою.
  Гаррі спробував скрикнути.
  Скляне вістря посунулося до його вуха.
  А потім віддалений голос: «Сіньйоре Сомс! Голуб сей? '
  З дверей, через які він щойно вийшов, коридору, який вів до кімнат для допитів, чоловік кликав його.
  — Ти ще на подвір’ї?
  Албанські брати подивилися один на одного.
  — Мут , — виплюнув Ілір.
  Ніж зник, і вони швидко піднялися.
  Гаррі насилу звівся.
  «Ви нічого не кажете!» — прошепотів Артін. «Тиша, дитячий плач». Вони розвернулися й швидко пішли геть.
  Гаррі відступив від стіни.
  Він бачив, хто щойно дзвонив йому. Це був помічник начальника тюрми, вузький, лисий чоловік у формі пенітенціарної міліції. Був ідеально віджатий.
  Гаррі приєднався до чоловіка перед дверима.
  «Ти добре? Що відбулося?' Він дивився на сірий комбінезон Гаррі в плямах від трави.
  'Я впав.'
  «А, впав. Розумію.' Він не повірив йому, але у в’язниці – Гаррі зрозумів навіть за цей короткий проміжок часу – влада не ставить під сумнів те, що вона вирішила не ставити під сумнів.
  ' Sì? — запитав Гаррі.
  — Сіньйоре Сомс, у мене для вас хороші новини. Щойно подзвонив прокурор у вашій справі і повідомив, що справжнього нападника встановлено. Він звернувся до магістрату з проханням звільнити вас».
  Гаррі, затамувавши подих, запитав: «Напевно?»
  «Так, так, він певен. Документи на звільнення ще не підписані, але це станеться найближчим часом».
  Гаррі озирнувся на двері до крила своєї камери, думаючи про двох албанців. «Ви хочете, щоб я чекав у своїй камері?»
  Помічник режисера хвильку міркував, дивлячись поверх розірваного рукава Гаррі. «Ні, я думаю, що це не потрібно. Заходьте в адміністративне крило. Ви можете почекати в моєму кабінеті. Я принесу тобі кави ».
  Тепер виступили сльози. І прийшов всерйоз.
  РОЗДІЛ 54
  Команда зібралася в ситуаційній кімнаті біля лабораторії на першому поверсі квестури.
  Офіцер Sachs і Flying Squad Даніела Кантон принесла докази, зібрані на фермі біля ферми з виробництва органічних добрив, і Беатріс Ренца завершувала свій аналіз. Докази також були тут із фабрики в Неаполі, яку партнер Даніели, Джованні Шиллер, назвав Il Casa dei Ratti .
  Спіро стояв у кутку кімнати, схрестивши руки. «Де Ерколе?»
  Сакс пояснила, що послала його на інше завдання; він скоро повернеться.
  Россі розмовляв по телефону і, відключившись, пояснив, що знайшов власника ферми, який здав будинок в оренду Композитору. Він жив у Римі й поїхав до Неаполя, щоб зустрітися з американцем із Флориди, який назвався Тімом Смітом. Власник підтвердив, що він схожий на збірну картинку викрадача. Він платив готівкою за два місяці плюс бонус.
  «Бонус, — сказав Россі, підморгуючи в голосі, — для riservatezza . Розсудливість, скажете ви. Це не те, що сказав власник, але я так зрозумів. Він припустив, що чоловік хотів місце для своєї коханки. Він не підозрював злочину, наполягав. Звичайно, він це зробив , але його це майже не хвилювало».
  Хазяїн сказав Россі, що в нього не залишилося жодної готівки – отже, немає можливості відбитків пальців, – але він подумав про марку автомобіля цього чоловіка. Хоча орендар припаркувався так, щоб його не було видно, орендодавець випадково з’їхав з головної дороги, щоб потрапити до ресторану за містом, і подивився на старий темно-синій «Мерседес». Швидкий пошук підтвердив, що розмір шин Michelin сумісний зі старими Mercedes. Россі розіслала оголошення всім правоохоронним органам шукати такий седан.
  Фермерський будинок за межами Каяццо
  • комп'ютер Dell Inspiron.
   Захищено паролем, надіслано до поштової поліції.
  • Western Digital, диск 1 ТБ.
   Захищено паролем, надіслано до поштової поліції.
  • Рушниця Browning AB3, калібр: Winchester .270.
   Серійний номер вказує на викрадену три роки тому приватну резиденцію в Барі, ймовірно, продану на підземному ринку.
   Коробка з 23 патронами Winchester .270, двома порожніми латунними гільзами.
   Балістичні дані показують, що з тієї ж зброї стріляли по американському детективу Амелії Сакс і офіцеру Ерколе Бенеллі в таборі біженців Каподічіно.
  • Шість басових струн типу E-note, одна зав’язана в петлю.
  • Їздить на темно-синьому Mercedes старої моделі.
  • Чотири протектори шин на під'їзді.
   Michelin 205/55R16 91H (те саме, що й у попередній сцені), ймовірно, від Mercedes.
   Модель Pirelli 6000 185/70R15.
   Pirelli P4 P215/60R15.
   Continental 195/65R15.
  • Різні предмети одягу, деякі підозрюваних, деякі жертв (див. опис).
   Не вдалося відстежити покупку.
  • Різні предмети туалету (див. інвентар).
   Не вдалося відстежити покупку.
  • Харчування (див. опис).
   Не вдалося відстежити покупку.
  • Путівник Фодора по Італії.
   Не вдалося відстежити покупку.
  • Італійський розмовник Berlitz.
   Не вдалося відстежити покупку.
  • Список постраждалих, особисті дані, місця їх утримання для відеозйомки. (надрукувати).
   Алі Мазік.
   Малек Даді.
   Халед Джабріл.
  • Додаткові сліди оланзапіну та амобарбіталу.
  • Фрикційні гребені:
   Тільки жертви.
   Алі Мазік.
   Халед Джабріл.
   Зони в будинку, здається, були підметені, використано алкоголь.
   Сліди від латексних рукавичок.
  • Два десятки слідів, не збігаються з попередніми.
   Розмір 7½ (м)/9 (ж)/40 (європейський), підошва шкіряна.
   Розмір 10½ (м)/13 (ж)/45 (європейський), кросівки невідомі, поношені.
   Розмір 9 (м)/10½ (ж)/43 (європейський), невідомий фасон, ймовірно, туристичні черевики чи кросівки.
   Converse Мінуси, як і раніше – Композиторські.
   Три інші нечіткого розміру, дві прості шкіряні підошви, один черевик Rocky Lakeland.
  «Чому всі ці сліди?» — вголос здивувався Спіро.
  Россі: Я припускаю, що деякі можливі орендарі розглядають оренду. І жертви. Композитор тримав їх там, поки не був готовий зняти своє відео. Вони, можливо, ходили пішки до автомобіля та з нього – навіть якщо вони зараз цього не пам’ятають».
  Райм зітхнув. «Сподіваюся, один із цих відбитків — не чергова жертва. Те, що ім’я не було в списку, не означає, що він не взяв когось іншого».
  Беатріс сказала: «Це надзвичайно цікаво, немає відбитків пальців. Ніяких, окрім потерпілих. Це так, ніби, як ви кажете, капітане Райм, він одягає рукавички уві сні».
  Спіро скривився. «Він ускладнює це на кожному кроці».
  — О ні, — сказав Райм, — відсутність відбитків пальців — це дуже добре для нас. Чи не так, Сакс?
  Вона дивилася на графік. «Гмм».
  "Як ви маєте на увазі?" — спитав Россі.
  У дверях почувся голос: « Чао». Від Ерколе Бенеллі, який везе з собою мішок для сміття.
  Помітивши, що офіцер лісового господарства їй усміхається, Сакс сказала: «Ось відповідь на ваше запитання, інспекторе».
  Райм пояснив: «У нас був випадок кілька років тому. Професійний вбивця. Ми знайшли його схованку, і там не було жодного відбитка. Він весь час був у рукавичках. Але це означало, що йому доводилося часто викидати ці рукавички – оскільки, звичайно, вони чудово зберігають відбитки всередині пальців. Йому не пощастило викинути їх у смітник за два квартали від свого будинку. Ми їх знайшли. Ми впізнали його. Ми його зловили. Я підозрюю, що саме там був офіцер Бенеллі, обшукуючи сміттєві баки».
  «Так, так, Капітано Райм». Він підняв зелений пластиковий пакет. «Я знайшов це у смітнику за IP-станцією – АЗС – на дорозі між Каяццо та Неаполем. Боюся, я не досяг успіху щодо рукавичок».
  Він дістав із сумки три металеві банки з фарбою й обережно поставив їх на стіл. Райм один раз понюхав і, відчувши терпкий запах, спохмурнів. «Метил ізобутилкетон».
  'Що це?' — спитав Россі.
  Беатріс відповіла повільною англійською. «Це бути розчинником. Особливо ефективний при плавленні латексу.
  — Так, — сказав Райм.
  Ерколе сказав: «Тут просто блакитний безлад, ти кажеш?» На дні. Рукавиці розчинилися».
  Спіро поглянув на офіцера лісництва. — Але ви не виглядаєте таким засмученим, як могли б, зважаючи на новини, які ви повідомили. Ви навмисне коситеся? Не будь скромним. Поясніть».
  — Так, прокураторе . Відро для сміття, в якому були ці баки, було закрите кришкою, і я знайшов на кришці не відбитки рукавичок, але кілька відбитків пальців. Сподіваюся, з того місця, де він відкрив урну, щоб покласти банки, навіть не подумавши, що ми їх знайдемо». Він видобув SD-карту й передав її Беатріс. Вона сіла за комп’ютер і викликала зображення. Ерколе використав порошок для відбитків пальців – старий резервний засіб – щоб підняти зображення. Усі вони були частковими, одні кращими за інших.
  Райм бачив, але їх було недостатньо для ідентифікації.
  Але він звернувся до Беатріс, яка розуміючи кивнула. Вона його передбачила. Вона набрала на клавіатурі, і через мить з’явився ще один відбиток на окремому екрані, поруч із відбитками зі сміттєвого бака. Це були інші фрагменти Композитора, витягнуті з листя на гілці, де він шпигував за Алі Мазіком під час обіду тієї ночі, коли його викрали на автобусній зупинці.
  «Це може тривати кілька хвилин». Вона почала грати в кубик Рубіка з двома наборами відбитків, намагаючись розташувати їх разом, збільшуючи та зменшуючи, обертаючи їх, пересуваючи з боку в бік. У кімнаті панувала тиша, усі очі дивилися на екран.
  Вона поправила свої вишукані окуляри в зеленій оправі, уважно розглядаючи їх. Вона говорила італійською.
  Ерколе сказав: «Вона вважає, що це відбиток Композитора, три частини, об’єднані в одне майже ціле».
  Беатріс почала друкувати швидко, як автомат. Вона сказала щось італійською. Ерколе звернувся до Райма й Сакса. «Вона вже надіслала його до Eurodac, Інтерполу, Скотленд-Ярду та IAFIS у Сполучених Штатах». Беатріс сиділа, але не зводила очей зосереджено, наче дула пістолетів на відбитку.
  Спіро збирався поставити запитання, але Ерколе сказав: «Я запитав власника станції, але він нікого не побачив біля сміттєвого баку. І його працівники теж ні».
  Прокурор кивнув із таким виразом, який пояснював, що це мало бути його запитання. Він знову відкрив рота.
  Ерколе сказав: «І жодного відеоспостереження».
  «Ах».
  Через дві нестерпні хвилини пролунав шум. Звуковий сигнал від комп’ютера Беатріс. Вона нахилилася до екрана й кивнула.
  Екко . Композитор. '
  Вона повернула монітор до них.
  На екрані було обличчя бородатого кудлатого чоловіка. Це була фотографія округу Бакс, штат Пенсільванія, офісу шерифа. Він був пухлим і дивився на камеру пронизливими карими очима.
  Нижче наведено текст, який супроводжував звіт Інтегрованої автоматизованої системи ідентифікації відбитків пальців. — Його звати Стефан Мерк, йому тридцять років. Він психічно хворий, ув'язнений на невизначений термін за напад і замах на вбивство. Він утік із лікарні три тижні тому».
  РОЗДІЛ 55
  Амелія Сакс по телефону повернулася до кімнати й оголосила: «У мене директор психіатричної лікарні в Пенсільванії». Вона доктор Сандра Койн. Лікарю, ви на динаміку.
  'Так, привіт. Дай мені зрозуміти. Ви в Італії? І це про Стефана Мерка?
  — Правильно, — сказав Сакс. І пояснила, чим займався її пацієнт.
  Жінка відреагувала мовчанням, мабуть, приголомшена. Нарешті вона заговорила. — Ой, боже, — сказала вона за мить хрипким голосом. — Ті викрадення в Неаполі. Так, вони зробили тут новини. В оповіданнях говорилося, що злочини були змодельовані за зразком злочинів у Нью-Йорку, я думаю. Але нам ніколи не спало на думку, що за ними може бути Стефан».
  Райм запитав: «Який у нього діагноз?»
  «Шизофренічна особистість, біполярний розлад, важкий тривожний розлад».
  «Як він утік?»
  «Ми об’єкт середнього рівня безпеки. І Стефан поводиться ідеально, відколи він тут. Він мав привілеї на землю, і, очевидно, якісь дуже недбалі озеленювачі залишили лопату надворі. Знайшов і підкопав під ланцюг».
  — Його засудили за замах на вбивство?
  «В іншому закладі, так. Він назавжди поранив його. Його визнали недієздатним постати перед судом».
  Россі сказав: «Я тут, у Неаполі, слідчий. Будь ласка, докторе. Як він міг заплатити за цю поїздку? У нього є ресурси?»
  «Його мати померла багато років тому, батько зник. Були гроші на довіру, і нещодавно його відвідали родичі, тітка і дядько. Вони могли йому щось дати».
  «Чи можемо ми отримати їхні імена?» — спитав Сакс.
  «Так, я знайду їх у файлах». Вона записала контактну інформацію Сакса і сказала, що надішле інформацію, щойно вони повісять трубку.
  «Чи можна придумати щось, — запитав Сакс, — що могло б допомогти нам зрозуміти, чому він це робить?»
  Після паузи жінка сказала: «У Стефана своя реальність. Його світ — це світ звуків і музики. Ніщо інше для нього не має значення. На жаль, у нас немає ні грошей, ні повноважень, щоб надати таким пацієнтам, як він, доступ до того, що може допомогти. У випадку Стефана — інструменти чи Інтернет. Він говорив мені, що роками голодував за звуками. Він ніколи не був небезпечним, ніколи не загрожував, але щось, мабуть, штовхнуло його ще далі від реальності». Пауза, а потім сказала: «Хочеш знати, з якою людиною ти тут маєш справу?» Під час одного сеансу він сказав своєму терапевту, що перебуває в дуже депресивному стані. І чому? Тому що в нього не було запису розп’яття Ісуса».
  Ці слова відгукнулися на Райма. Іноді він уявляв собі, як ходить по сітці відомих історичних місць злочинів, використовуючи сучасні криміналістичні методи для аналізу злочинів. Голгофа була, можливо, номером один у його списку.
  Сакс запитав: «Чому Італія? Тут є зв'язок?
  «Нічого з його минулого. Але я знаю, що незадовго до втечі під час одного сеансу він постійно згадував особливу жінку у своєму житті».
  «Хтось із італійськими зв’язками? Ми можемо поговорити з нею?»
  сміх «Це було б досить важко. Виявилося, що він мав на увазі тритисячолітню міфологічну істоту. Евтерпа, одна з дев’яти муз у грецьких і римських переказах».
  «Муза музики», - сказав Ерколе.
  'Так, правильно.'
  Сакс запитав, чи є якась особлива їжа, яку він міг би їсти, якісь особливі інтереси – щось, що могло б допомогти їм знайти магазини чи місця, до яких він би прагнув піти.
  Вона нічого не могла придумати, хіба що додала цікавий коментар, що Стефана не хвилює смак їжі. Тільки звук їжі. Він віддавав перевагу хрусткій їжі, ніж м’якій.
  Навряд чи корисно, з точки зору розслідування.
  Райм запитала, чи є у неї фотографії Стефана, окрім знімка кухля.
  «Так, дозвольте мені їх знайти. Дайте мені електронний лист.
  Россі продекламував адресу.
  Через мить вони з’явилися — півдюжини зображень кремезного, розумного молодого чоловіка з проникливими очима.
  Спіро подякував їй.
  Жінка додала: «Будь ласка, очевидно, він пережив перерву, погану». Але досі він завжди був надзвичайно розсудливим. З цими викраданнями він став небезпечним. Це зрозуміло. Але якщо ви знайдете його, будь ласка, перш ніж зробити йому боляче, просто спробуйте поговорити».
  "Ми зробимо все можливе", - сказав Сакс.
  Роз’єднавши дзвінок, Россі пробурмотів: «Спробуєш поговорити? Людині, яка не подумала про те, щоб вдарити снайпером по двох офіцерах?»
  Спіро дивився на фотографії викрадача. М’яким голосом він сказав: «Що ти задумав, amico mio ?» Як ваш напад на цих бідних душ у Нью-Йорку та Неаполі допомагає вам знайти розраду?»
  Райм, не зацікавлений у цьому питанні, крутився вперед, розглядаючи таблицю доказів.
  Россі говорив з Даніелою Кантон італійською, і вона стукала по ключах. Він оголосив кімнаті: «Я надсилаю фотографії до нашого офісу громадської інформації». Зображення отримають їх на нашому веб-сайті та в пресі. Підуть і в інші правоохоронні органи. Незабаром його шукатиме тисяча офіцерів».
  Райм підійшов ще ближче до таблиць доказів, переглядаючи їх. Знову і знову. Процес був схожий на читання класичного роману – кожного разу, коли ви знову берете книгу в руки, ви знаходите щось нове.
  Сподіваючись на якесь розуміння, найменший поштовх до розуміння.
  Але навряд чи він був готовий до того особливого одкровення, яке увірвалося в його думки.
  Спочатку він скривився. Ні, не могло бути. Має бути помилка. Але потім його погляд натрапив на один запис і раптово зупинився. Не дивлячись на мольберт, Райм запитав різким голосом: «Чи здається щось там нагорі комусь дивним?»
  Коли ті, хто був у кімнаті, тупо дивилися на нього, він додав: «Сліди протектора та відбитки взуття».
  Сакс здивовано розсміявся. «Це не має сенсу».
  «Ні, не так. Але ось у вас це».
  Далі Спіро зрозумів: «Один із відбитків черевиків у фермерському будинку такого ж розміру, як відбиток черевиків у квартирі Гаррі Сомса».
  Ерколе Бенеллі додав: «Один із протекторів автомобіля, шина Continental, яку я знайшов у Гаррі, така сама, як одна з тих, що були на фермі. Як це може бути?»
  Райм сказав: «Це припускає, що та сама людина, яка вдерлася до квартири Гаррі, була на фермі Композитора».
  «Але Наталія Гареллі увірвалася до Гаррі», — сказав Ерколе.
  Райм звернувся до Спіро. «Ми припускали це. Але ми ніколи не питали її про це».
  'Ти правий. Ми - ні.'
  Сакс додав: «І Наталія не звинувачувала Гаррі, коли ми з нею розмовляли. Вона сказала, що він невинний. Вона хотіла, щоб серби по сусідству взяли на себе падіння».
  Россі торкнувся своїх вусів і сказав: «Схоже, ти нічого не заразив, Ерколе, слідом наркотику від зґвалтування на побаченні». Дві сцени – квартира Гаррі та лігво композитора – законно пов’язані».
  Спіро: «Але як?»
  Лінкольн Райм нічого не сказав. Його увага була повністю прикута до двох таблиць доказів – не до італійських, а до перших двох, що описували сцени в Нью-Йорку.
  213 East 86th Street, Мангеттен
  • Інцидент: Побиття/викрадення.
   MO: Зловмисник накинув на голову капюшон (темний, можливо, бавовняний), всередині наркотики, щоб втратити свідомість.
  • Жертва: Роберт Елліс.
   Неодружений, можливо, живе з Сабріною Діллон, очікуючи від неї відповідного дзвінка (у справах у Японії).
   Резиденція в Сан-Хосе.
   Власник малого стартапу, медіабаїнгової фірми.
   Немає кримінальної справи чи справи національної безпеки.
  • Винуватець:
   Називає себе Композитором.
   Білий самець.
   Вік: 30 або близько того.
   Приблизно шість футів, плюс-мінус.
   Темні борода і волосся, довгі.
   Вага: кремезний.
   На голові кашкет, темний.
   Темний одяг, повсякденний.
   Взуття:
   Ймовірно Converse Cons, колір невідомий, розмір 10½.
   За кермом темний седан, без бирки, без марки, без року випуску.
  • Профіль:
   Мотив невідомий.
  • Докази:
   Телефон потерпілого.
   Немає незвичних дзвінків/шаблонів дзвінків.
   Волосся коротке, пофарбоване в блонд. Без ДНК.
   Без принтів.
   Петля.
   Традиційний вузол ката.
   Кетгут, довжина віолончелі.
  ♦ Надто поширене для джерела.
   Темне бавовняне волокно.
   З капюшона, використовуваного для приборкання жертви?
   Хлороформ.
   Оланзапін, антипсихотичний препарат.
   Відео YouVid:
   Білий чоловік (імовірно жертва), петля на шиї.
   «Блакитний Дунай» грає, вчасно задихаючись (жертви?).
   «No Композитор» з'явився в кінці.
   Зблід до чорноти й тиші; ознака наближення смерті?
   Перевірка місця завантаження.
  Wyckoff Avenue, Бушвік, Бруклін. Сайт викрадення
  • Бензиновий прискорювач для знищення доказів. Джерело не визначено.
  • Підметена підлога, але враження від Converse Con залишилися.
  • Сліди речовини:
   Тютюн.
   Кокаїн.
   героїн.
   Псевдоефедрин (метамфетамін).
  • Два додаткових коротких світлих волосся, схожих на ті, що були на місці викрадення на 86-й вулиці.
   Роберт Елліс повідомляє – швидше за все, його дівчина.
  • Чотири аркуші паперу.
   Фото на паспорт.
  • Капелюх і футболка сильно обгоріли.
   ДНК зібрано, немає в базі даних.
   Не вдалося знайти джерело.
  • Капот, сильно обпалений.
   Не вдалося знайти джерело.
   Сліди оланзапіну (антипсихотичний препарат).
   Сліди хлороформу.
  • Клавіатура музичного інструменту, знищена. Серійний номер відновлено. Куплено готівкою в Anderson Music, West 46th Street. Без відеоспостереження.
  • Wi-Fi маршрутизатор NetPro.
   Придбано готівкою в Avery Electronics, Манхеттен. Без відео операції з продажу.
  • Галогенна лампа на батарейках Technology Illumination Industries.
   Не вдалося знайти джерело.
  • Ручка мітли використовувалася як шибениця.
   Без фрикційних хребтів.
   Не вдалося знайти джерело.
  • Веб-камера EyeSpy.
   Не вдалося знайти джерело.
  • Вертикальні басові струни (нота мі), зв’язані разом (вузол Керріка) і одна в петлі ката.
   Не вдалося знайти джерело.
  • Квитанція обміну валюти.
  Двічі прочитавши діаграми, Райм зітхнув, похитавши головою.
  Ерколе запитав: «Що, капітане Райм?»
  «Це було прямо перед нами. Весь час.'
  'Але що?'
  «Це очевидно, чи не так? Тепер я маю зателефонувати до Америки. Але тим часом, Массімо, зібрав тактичну команду. Нам доведеться діяти швидко, якщо відповідь буде такою, як я думаю».
  Через сорок хвилин команда була зібрана на тихій вулиці в житловому районі Неаполя.
  Дюжину офіцерів ШОС розділили на дві групи, кожну з обох боків від дверей до скромного односімейного будинку, пофарбованого в гірчично-жовтий колір. Райм бачив відблиск низького сонця на спорядженні третьої команди, яка прямувала алеєю, щоб прикрити задні двері.
  Він сам був на вулиці, його інвалідний візок був припаркований біля мікроавтобуса Sprinter. Біля нього стояв Данте Спіро, затиснувши зубами незасвічений черрут.
  Амелія Сакс, як він бачив, була позаду першої команди входу, тієї праворуч, хоча їй сказали, на її роздратування, що їй не дозволять приєднатися, якщо динамічний вхід – тобто шість рушниць блискавка – була потрібна. Керівник загону, масивний офіцер на ім'я Мікеланджело дозволив їй залишитися на передовій позиції. І він подарував їй бронежилет із написом Polizia спереду та ззаду. Вона хотіла залишити його як сувенір після завершення справи.
  Коли вони прибули на місце події, Мікеланджело подивився на Сакса і з блиском в очах сказав: « Аллора! Брудна Гаррієт.
  Вона сміялася. 'Зроби мій день!'
  Тепер Массімо Россі виліз з переднього сидіння автомобіля Flying Squad. Він глибше засунув навушник у вухо, слухаючи передачу. Він випрямився. Видно команда в тилу була готова. Він підійшов до будинку й кивнув Мікеланджело. Великий офіцер постукав кулаком — Райм чув удари з такої відстані — і гукнув: « Поліція». Апріте! Відкрийте ці двері! І відступив назад.
  Те, що послідувало, було надзвичайно антикліматичним.
  Ні пострілів, ні барикад, ні таранів.
  Двері просто відчинилися, і хоча він був надто далеко, щоб почути, Райму було зрозуміло, що Шарлотта Маккензі з консульства США нічого не вимовила на знак протесту. Вона також не висловила здивування. Вона кивнула й підняла руки на знак капітуляції. Чоловік, який стояв позаду неї, Стефан Мерк, зробив те саме.
  РОЗДІЛ 56
  Тактична команда Мікеланджело очистила будинок.
  Не зайняло багато часу; як і більшість односімейних будинків у цій частині Неаполя, він був маленьким. У заношеному місці були невідповідні меблі, більшості з яких десятиліття тому. Відчуття оренди.
  За допомогою двох офіцерів SCO хитрий інвалідний візок Райма подолав одну сходинку й заїхав у вітальню, де Шарлотта Маккензі сиділа на дивані, звівши руки, ніби вона щойно відклала в’язання. Россі та Спіро стояли поруч, кожен на своєму мобільному, тихо й швидко розмовляли, обличчя інспектора було жвавим, а прокурор — кам’яним. Сакс, натягнувши чоботи й латексні рукавички, попрямував до будинку.
  Маккензі глянула на неї з упевненістю людини, яка сховала всі викривальні докази поза приміщенням.
  Ми побачимо про це…
  У кімнаті було тепло від жовтого світла, а повітря пахло корицею. Стефан стояв позаду жіночого стільця, виглядаючи більш збентеженим. Хоча Маккензі не була в кайданах, на серійного вбивцю – підробленого серійного вбивцю – одягли наручники. Тактичні поліцейські, які допомогли Райму проникнути в квартиру, стежили за в'язнями. Вони обидва були смагляві, невеликі — набагато менші за свого боса, названого на честь знаменитого художника, — але були жилаві, підтягнуті й виглядали готовими швидко вдарити, якщо знадобиться.
  З моменту прибуття поліції викрадач не сказав Амелії Сакс нічого, крім одного слова.
  «Артеміда».
  Грецька богиня, вважав Райм, згадуючи як припущення Ерколе, так і коментарі директора психлікарні про те, що злочини Стефана мали міфологічний зв’язок.
  Тепер він уважно оглянув Стефана. У його зовнішності чи виразі обличчя не було нічого незвичайного. Він був ще одним гарним молодим чоловіком, пухким, але більш-менш підтягнутим, щетина щойно поверталася на його голену голову, яка блищала від поту. Він був одягнений у джинси та сіру футболку Марка Цукерберга (це був термін, який використав Россі; Райм вважав, що він комп’ютерник).
  Райм зазначив одну цікаву звичку Стефана. Час від часу він заплющував очі й схиляв голову набік. Час від часу він усміхався. Одного разу він нахмурився. Спочатку Райм не зрозумів цих жестів і виразів. Тоді він зрозумів, що Стефан його слухає . На звуки, здавалося. Ні до слів, ні до розмов – розмовляв лише італійською, і він, ймовірно, не володів вільно, звичайно, не з такою швидкістю, як чиновники в кімнаті.
  Просто звуки.
  Але які звуки могли його зачепити, було незрозуміло. Спочатку здавалося, що в нерухомій квартирі їх було небагато, але, усвідомлюючи, що Стефан був настільки залучений, Райм теж заплющив очі, відфільтрував голоси й усвідомив один чи два звуки, потім дюжину, а потім багато інших. Дзвінок ланцюгів наручників Стефана. Ходи Сакса в нижній частині будинку. Далека сирена. Скрип дверей. Постук металу по металу ззовні. Під вагою Спіро чується тихе скигління дошки підлоги. Дзижчання комахи. Скрекіт металу. Кегля з шкідниками. Гул холодильника.
  Те, що було тихо, майже безшумно, насправді було шведським столом шуму.
  Спіро першим відключився та заговорив з поліцейськими в уніформі італійською. Коли Россі не розмовляв, він і прокурор домовилися, що Стефана відведуть до фургона для транспортування в’язнів назовні та триматимуть там, поки Шарлотта Маккензі залишиться тут для допиту. Роль Стефана як серійного викрадача не оскаржувалась, тоді як роль жінки була не зовсім відома. І було одне дуже важливе питання, на яке ще не було відповіді.
  «Сюди, сер», — сказав офіцер Стефану млявою англійською.
  Стефан подивився на Маккензі, яка кивнула. Потім вона твердо сказала Спіро та Россі: «Дайте йому телефон, щоб він міг послухати музику». Якщо хочеш, вийми сім-карту, щоб він не міг дзвонити. Але краще, якщо в нього буде музика».
  Офіцер SCO запитливо подивився на Спіро, який сперечався, і підняв телефон молодого чоловіка зі столу, висунув картку та віддав її Стефану разом із набором навушників, які в нього раніше забрали.
  Коли вони відійшли, Маккензі сказала йому: «Не кажи нікому нічого, Стефане».
  Він кивнув.
  Тепер Сакс повернувся. Вона піднесла чотири пластикові пакети. У двох були пляшечки з безрецептурними ліками. Рим розглядав їх. — Так, — сказав він. В інших сумках було взуття. Сакс показав протектор.
  Отже, не всі докази були деінде.
  Райм не міг не помітити, однак, що Шарлотта Маккензі залишилася спокійною.
  Він кивнув головою до Спіро, який перевірив нотатки й сказав: «Вас буде звинувачено в дуже серйозних злочинах, синьйорино Маккензі, і ми сподіваємося на вашу співпрацю». Ми знаємо, що ви зі Стефаном Мерком були не одні на фермі, де ви тримали Алі Мазіка та Халеда Джабріла. Принаймні двоє-троє ваших однодумців були там. І є принаймні один співробітник у приймальному центрі Каподічіно, який працює на вас. Отже, є ще кілька людей, особи яких ми хочемо знати, і ваша співпраця допоможе нам їх знайти. Я прокурор, і саме я даю магістратам рекомендації щодо звинувачень і покарань. Тепер, щоб ви зрозуміли, на чому ви перебуваєте, я звернуся до Капітано Райма, який значною мірою побудував справу проти вас і синьйора Мерка.
  Россі кивнув на знак згоди.
  Рима підійшла трохи ближче. Вона легко витримала його погляд. — Я викладу це дуже коротко, Шарлотто. У нас є докази того, що ви опинилися на місці першого викрадення Стефана в Брукліні. Ліки від застуди. Псевдоефедрин.
  Її очі звузилися, але лише трохи.
  Це було головне розуміння, яке мав Райм, те, що спонукало його роздратований коментар у ситуаційній кімнаті незадовго до того.
  Це ж очевидно, чи не так?
  «Ми думали, що це псевдо від приготування метамфетаміну на покинутій фабриці, але ні, це було від ліків, які ви приймали від застуди. І я впевнений, що склад буде таким же». Він кивнув на пляшки в одному з пластикових пакетів Сакса. «Ми можемо отримати ордер і взяти зразки волосся, щоб перевірити наявність препарату у вашій системі».
  Запитливий погляд на Спіро, який сказав: «Найлегше».
  Яка вона була спокійна. Як солдат, який чекав потрапити в полон до ворога.
  «Що стосується волосся, у вас коротка стрижка, пофарбована в русяве. Вибачте, але пані Клероль замішана , чи не так? Ми знайшли схожі нитки на місці викрадення в Брукліні та на телефоні Роберта Елліса. Я впевнений, що вони збігатимуться з вашими».
  Якщо вона виявляла хоч якийсь вираз обличчя, вона виглядала цікавою, як Райм та інші розплутали історію. Але лише трохи цікаво.
  Однак Rhyme ще не було. — Тепер у нас є докази того, що ви перебуваєте тут у фермерському будинку Стефана. Твоє взуття. Дивлячись на ще один мішок із доказами Сакса. «Здається, ці сліди протектора такі самі, як відбитки у Стефана. Там буде слід у протекторах, пов’язаних із ґрунтом».
  Він підняв руку, щоб замовкти запитання, яке назрівало. Будь ласка? Я закінчу. Давайте поговоримо про інше звинувачення проти вас: неправомірне звинувачення Гаррі Сомса в сексуальному насильстві. І втручання в судовий процес». Ще один погляд на правоохоронців, запитально насуплені брови.
  Россі сказав: «Це було б втручанням у поліцейське розслідування — на тому ж полі. І неправомірне звинувачення когось у злочині є окремим злочином в Італії. Досить серйозно. Як дізналася Аманда Нокс».
  Римування відновилося. Знову туфлі: вони відповідатимуть відбиткам, залишеним за вікном Гаррі. І Ерколе зібрав ґрунт із ділянки, який… ну, ще раз перевіримо сліди у взутті.
  «А тепер протектори шин. Автомобіль із шинами Continental 195/65R15s був припаркований за квартирою Гаррі. А автомобіль із шинами Continental 195/65R15 був припаркований біля ферми. А за квартал від нього припаркована машина Continental 195/65R15. Nissan Maxima з дипломованими номерами США виписали вам із посольства в Римі. «Ніссан», до речі, припаркований поруч із автомобілем Стефана, «Мерседес 4MATIC» 2007 року випуску, з Мішленами, які ми знайшли на всіх сценах.
  'Так. Справа Композитора та справи Гаррі Сомса пов’язані між собою. Ви берете участь в обох. чому Тому що коли ви почули, що ми приїхали з Нью-Йорка, щоб допомогти тут поліції, ви знали, що повинні зупинити нас або принаймні уповільнити. Я не знаю, як ви дізналися про зґвалтування та про те, що Гаррі був одним із тих, кого допитували, але це було досить легко: стеження чи злом, звіти італійської поліції, я думаю. Ви розбили вікно його спальні та посипали всередину залишки наркотику від зґвалтування. Ви зробили анонімний дзвінок, причетний до нього. Тоді ви зателефонували нам і розповіли про невинного молодого американського студента, який помилково заарештували. Щоб ми не відволікалися від пошуків Стефана.
  «І коли цього було недостатньо, ти отримав своєму хлопчику мисливську рушницю. Стефан використав це, щоб «знеохотити» нас. Уповільнити нас. Я впевнений, що він стріляв не для того, щоб когось влучити, а лише для того, щоб ми подумали, що він хотів убити поліцейських, змусьте нас бути обережними».
  Він скривився і відчув щирий жаль. «Я міг натякнути на це трохи раніше: взуття, яке Стефан втратив, борючись із дружиною Халеда Джабріла, також містило препарат для зґвалтування на побаченні. Ми — я визнаю, досить несправедливо — дали пекло одному молодому офіцеру за перехресне зараження. Але коли я зрозумів, наскільки старанним він був, я поцікавився, чи був Композитор поблизу джерела наркотиків для зґвалтування на побаченнях. І, очевидно, він мав: ти.
  «І чому я взагалі почав думати про все це?» Рима зробив паузу. Можливо, це було надмірно драматично, але це здавалося доречним. — Це були імена , Шарлотто. Імена зі списку». Він звернувся до Данте Спіро.
  «Так, так, синьйорино Маккензі. У фермерському будинку детектив Сакс знайшов список імен жертв, яких шукав Стефан. Алі Мазік, Малек Даді та Халед Джабріл. Їхні імена, номери мобільних телефонів і місцезнаходження сайтів, на яких він збирався розмістити їх для своїх вивішуваних відео. Не так поводяться серійні вбивці. Ні, ви завербували Стефана спеціально для викрадення цих людей. І чому?'
  Рима заповнила паузу словами: «Тому що ти, звичайно, шпигун». Він нахмурився. «Я припускаю, що ви все ще так себе називаєте, чи не так?»
  РОЗДІЛ 57
  Обличчя Шарлотти Маккензі продовжувало нічого не виявляти.
  Райм спочатку подумав, що вона прикидається невинністю, але це було неточно, як він зрозумів. У неї був вираз людини, яка, хоч і винна як гріх, не хвилює, схопили її чи ні. Знову в пам’яті прийшов той образ із минулого, полонений солдат. З такою кваліфікацією: солдат, який уже виконав своє завдання.
  Райм сказав: «Я розмовляв з агентом ФБР у Нью-Йорку годину тому. Я попросив його зробити кілька дзвінків. Мені було особливо цікаво дізнатися про офіцера юридичного зв’язку з Державним департаментом на ім’я Шарлотта Маккензі. Так, був. Але ще трохи покопатися, і він зайшов у глухий кут. Жодної конкретики, жодного CV, крім загального резюме. Саме це і відбувається, сказав він мені, у ситуації «офіційного прикриття». Хтось, очевидно, працює на державу, насправді працює на ЦРУ чи інше агентство безпеки. Юридичний зв'язок є частим офіційним прикриттям.
  «Я попросив його дізнатися про будь-які операції безпеки США в Італії. Там також прогалка, але він принаймні дізнався , що в Неаполь і з Неаполя було багато зашифрованих повідомлень. До та з якогось нового урядового агентства під назвою AIS. Альтернативна розвідувальна служба, розташована на півночі Вірджинії.
  «Ну, моя теорія: ви польовий агент цієї AIS і вам доручили допитати трьох підозрюваних терористів в Італії, які прибули сюди з Лівії, видаючи себе за шукачів притулку. Це траплялося й раніше – минулого року італійська поліція заарештувала терориста ІДІЛ у таборі біженців у Барі, регіон Апулія».
  Її очі говорили: «Так, я знаю». Її уста мовчали.
  «Тепер я припускаю, що Альтернативна частина вашої організації означає, що ви використовуєте незвичні методи для затримання та допиту своїх підозрюваних. Вам прийшла в голову ідея використовувати серійного вбивцю як прикриття для екстраординарної видачі та допиту. Якось ви дізналися про Стефана і подумали, що він підійде для вашого проекту. Ви та ще один офіцер зустрілися з ним у лікарні, прикинувшись його тіткою та дядьком, і уклали з ним якусь угоду.
  «Перший пограбування — у Нью-Йорку, свідком якого стала маленька дівчинка — був фальшивим. Жертвою виявився колега-агент. Треба було зробити так, щоб Стефан був справді психопатом і не цікавився біженцями. Я подумав, що це викрадення здається дивним. Дівчина жертви ніколи до нас не повертається. Роберт Елліс ніколи не був особливо засмучений через те, що його мало не повісив божевільний». Райм схилив голову набік. «Ви повинні були хвилюватися, що ми зблизилися зі Стефаном, коли він був на фабриці. Ви зняли Фреда Деллрея та ФБР зі справи? Дзвонити до Вашингтона?
  Вона нічого не сказала, її очі нічого не виявляли.
  Райм продовжив: «Після цієї прелюдії ви призначили Стефана сюди, вас та інших у вашій команді. І ви взялися вистежувати підозрюваних у тероризмі, потім викрадали їх і допитували на фермі».
  Райм звернувся до Спіро: «Тепер твій шаблон зрозумілий, Данте».
  «Це так. Нарешті. Тепер це наш випадок. І все це піде до суду. Аллора , синьйорино Маккензі, нам потрібні імена ваших партнерів. І нам потрібно, щоб ви визнали, що це сталося. Оскільки ніхто не загинув від вашої руки, а жертви викрадення були очевидними терористами, покарання для вас і ваших колег не будуть суворими. Але, звичайно, покарання мають бути. Отже, що ти маєш сказати?
  Нарешті, поміркувавши, вона заговорила: «Мені потрібно з тобою поговорити». Всі ви.' Її голос спокійний, впевнений. Ніби вона була тією людиною, яка скликала ці збори. Наче вона головна. «Все, що я вам розповім, гіпотетично. І в майбутньому я буду заперечувати кожне речення».
  Спіро, Россі та Райм перезирнулися. Спіро сказав: «Я не погоджуюсь ні на які умови».
  «Угода не є проблемою. Те, що я щойно сказав, є констатацією факту. Це гіпотетично, і я все заперечу, якщо мене запитають». Не чекаючи відповіді, вона сказала: «Абу Омар».
  Райм не отримав посилання, але зазначив, що Данте Спіро та Массімо Россі відреагували. Вони поділилися поглядом і нахмурилися.
  Спіро сказав Райму: « Sì. Інцидент в Італії кілька років тому. Абу Омар був імамом Мілана. Він був викрадений під час екстраординарної передачі, проведеної вашим ЦРУ та нашим власним агентством безпеки. Його вивезли до Єгипту, де, за його словами, катували та допитували. Прокуратура висунула звинувачення проти ЦРУ та наших офіцерів, які проводили операцію. Цей інцидент, як я читав, фактично припинив операцію ЦРУ в Італії на довгий час і призвів до тюремного ув’язнення, заочно, деяких ваших високопоставлених агентів».
  Маккензі сказав: «Справа Абу Омара є типовою для двох проблем, з якими розвідувальні служби стикаються за кордоном. По-перше, суверенітет. Вони не мають законного права арештовувати чи затримувати будь-кого на іноземній території, якщо уряд не погодиться. Якщо про це дізнаються іноземні уряди, це матиме серйозні наслідки, наприклад, висунення звинувачення начальнику станції ЦРУ. Друга проблема полягає в пошуку відповідного засобу допиту. Закидання водою, тортури, посилені допити, ув’язнення без належного процесу – це більше не наша політика. І, чесно кажучи, це не те, що Америка. Нам потрібен гуманний спосіб отримання інформації. І більш ефективний спосіб. Тортури не працюють. Я вивчив це».
  Викликаючи питання: як і де і проти кого?
  Тепер заговорив Сакс. «Тож ваш AIS створює вигадки, як театр, щоб викрадати та допитувати суб’єктів?»
  «Можна так сказати». Гіпотетично.
  У Рима виникла думка. — А, амобарбітал. Я думав, що це заспокійливе, яке Стефан приймав від нападів паніки. Але ви використали його за первісним призначенням. Сироватка правди».
  «Це так, хоча в поєднанні з іншими синтетичними психотропами ми розробили самі. Поєднуючи наркотики та спеціалізовані методи інтерв’ю, ми можемо досягти рівня співпраці від вісімдесяти п’яти до дев’яноста відсотків. У суб'єкта практично немає бажання обманювати чи приховувати інформацію». В її голосі була гордість.
  Але Данте Спіро сказав: «Ви кажете гуманно, але ці люди були під загрозою!»
  'Немає. Вони ніколи не були в небезпеці».
  Сакс ледь помітно розсміявся. «Ви знаєте, шибениця була дуже кепською».
  'Точно. Ми розробили їх так, щоб вони розпадалися, перш ніж завдадуть шкоди. І в будь-якому випадку в поліцію буде зроблений анонімний дзвінок із повідомленням про злочин і жертву, яка утримується в полоні».
  — А Малек Даді, чоловік, убитий біля Каподічіно? — спитав Россі. — Ага, але його випадково вбили грабіжники.
  «Стефан намагався його врятувати. Він був дуже засмучений тим, що чоловік помер. Він сприйняв це особисто».
  Піднявши руки долонями вгору, Спіро сказав: «Але мене бентежить одна річ. Жертви...
  — Підозрювані, терористи , — рівно виправила вона.
  — потерпілі б знали про допит. Вони могли б комусь розповісти, і про вашу операцію дійшло б чуток».
  Сакс повільно сказав: «Тільки що не вони. Мазік і Джабріл нічого не пам'ятали з того, що сталося. І це здавалося справжнім».
  'Це було.'
  — Звичайно, — сказав Райм. Ті, хто був у кімнаті, звернулися до нього. «Ми припустили, що електропровідний гель, знайдений на першому місці викрадення в Неаполі, був результатом лікування Стефана. Але ні, ви провели шок для жертв . Знищити їхню короткочасну пам'ять».
  Маккензі кивнула. 'Це вірно. У них можуть бути фрагменти спогадів, але це буде як спогади про сон».
  Райм сказав: «А що з ними буде потім?» Вони все ще терористи».
  «Ми стежимо за ними. Сподіваюся, вони змінять свій шлях. Якщо ні, ми проводимо з ними превентивну розмову. У гіршому випадку перемістіть їх туди, де вони не завдадуть жодної шкоди». Вона підняла плечі. «Що в житті завжди ефективне на сто відсотків?» Ми припиняємо терористичні атаки гуманно. По дорозі будуть лежачі поліцейські, але в цілому наш проект працює».
  Спіро глянув на неї своїми вузькими очима. «Ваша операція… Фальшиве викрадення в Нью-Йорку, справжні викрадення тут, звільнення хворого на психопатії, екзотичні наркотики… Так багато роботи. Так дуже складно».
  Маккензі не вагався. Вона спокійно сказала: «Ти міг би спробувати полетіти звідси до Тоскани на повітряній кулі і, якщо вітер сприятиме й пощастить, через день чи близько того опинитися в околицях Флоренції». Або ви можете сісти в літак і бути в місті, ефективно та швидко, незалежно від умов, за одну годину. Повітряна куля - це дуже простий спосіб подорожувати. А реактивний набагато складніше. Але що найефективніше?»
  Райм був упевнений, що вона наводила цей аргумент раніше – ймовірно, перед фінансовим комітетом Сенату чи Палати представників.
  Маккензі продовжила: «Я розповім вам своє минуле… і минуле директора нашої організації».
  Россі сказав: «Офіцери розвідки зазвичай приходять із військових чи інших гілок влади. Інколи в академії».
  «Ну, я був на урядовій службі, а він — в армійській розвідці, але до цього я був продюсером у Голлівуді, працював над інді-фільмами. Він був актором у коледжі і трохи працював на Бродвеї. Ми маємо досвід перетворювати неправдоподібне на правдоподібне. А знаєте, на що люди купуються найбільше? Найбільші фантазії. Настільки обурливі, що ніхто не думає ставити їх під сумнів. Звідси Штефан Мерк, психічний викрадач, пише вальси, щоб померти. Як він міг бути причетним до шпигунства? І навіть якби він комусь сказав, чому, його б визнали божевільним».
  Сакс сказав: «Все ж, навіть якщо ніхто не поставив під сумнів вашу історію прикриття, вибрати Стефана було ризиковано – його притягнули до викрадення, нападу та замаху на вбивство».
  «Це безглузді факти», — сказав Маккензі. «Але це набагато складніше. Кілька років тому, коли Стефан був амбулаторним лікарем у закладі у Філадельфії, він побачив, як медсестра жорстоко поводився з пацієнтами, деякі з яких були дуже інвалідами. На медсестру повідомили, але керівники лікарні нічого не зробили, і він продовжував жорстоке поводження з жінками, але був обережнішим.
  «Стефан дізнався, де живе чоловік, і увірвався. Він приклеїв чоловіка скотчем до стільця – це було звинувачення у викраденні – і одягнув на нього саморобні навушники. Він підключив їх до звукового генератора і збільшив гучність настільки, що чоловікові розірвало барабанні перетинки. Він постійно глухий».
  — Замах на вбивство?
  Очевидно, якщо ви відтворюєте звук досить голосно протягом досить тривалого періоду часу, це може бути фатальним. Адвокати Стефана стверджували, що це не було його наміром. Я впевнений, що це не так. Для Стефана бути глухим гірше, ніж померти. Його психічне обстеження привело до того, що суддя постановив, що він не придатний до суду, і його засудили на невизначений термін».
  «Як ви його знайшли?» — запитав Спіро.
  «Нам потрібен був функціонуючий психічно хворий з історією шизофренічної поведінки. Ми шукали медичну документацію. Стефан здавався гарною можливістю. Угода, про яку ти говорив, Лінкольне? Я сказав йому, що якщо він нам допоможе, я гарантую, що його переведуть у кращий заклад. Він мав би доступ до музики, Інтернету. Він отримав би електронну клавіатуру. Він голодував за своєю музикою, за своєю колекцією звуків. Він сказав, що він був би в Гармоні, якби я це зробив».
  Райм згадав, що лікар Стефана, директор психіатричної лікарні, сказав приблизно те саме.
  Маккензі сказала: «Ні, Стефана тривожить, але він не небезпечний. Насправді він досить боязкий. сором'язливий. Днями він познайомився з дівчиною. У нього був епізод, тож він поїхав до центру Неаполя. Шум, хаос на вулицях йому допомагають. Заспокоює його. Йому погано мовчати. У всякому разі, він зустрів цю дівчину. Її звали Лілі. Він пішов з нею на кладовище Фонтанель – тут знаходиться підземна печера».
  Россі та Спіро кивнули, очевидно, знайомі з цим.
  Вона сказала: «Нестабільна людина могла завдати їй болю, напасти на неї. Але знаєте, що він зробив? Він таємно записав її кроки. Очевидно, йому сподобався звук її чобіт у печері. Після цього він відвіз її додому. Ось яку «небезпеку» представляє Стефан Мерк. І, так, постріли з рушниць? Тільки щоб вас відлякати».
  Сакс сказав: «Але Гаррі Сомс? Його могли засудити».
  'Немає. Цього б не сталося. У нас є абсолютний доказ того, що Наталія Гареллі напала на Фріду. Як тільки операцію тут завершили...
  Сакс похитала головою з наростаючим усвідомленням. « У вас є кляте відео з камери відеоспостереження з готелю через дорогу».
  Маккензі кивав. «Ми зламали систему безпеки та завантажили її, а потім перезаписали їхній диск. Це чітко показало, що Наталія скоїла злочин. Завтра відішлю в поліцію».
  Коментар про охоронну стрічку щось нагадав Райму. «А відео, які зробив Стефан? Ви змусили його це зробити?
  'Ні ні. Насправді його власна ідея. Ми думали, що він може залишити петлю і, можливо, записку для преси. Але він думав, що відео змусить світ подумати, що він справді психопат».
  «Чому вальс?» — запитав Спіро.
  — Чомусь він їх любить. Він ніколи не казав мені чому. Щось про його батьків, я думаю. Це може бути занадто охайним, але вони не були одружені, коли він народився. Йому було десять, коли вони одружилися. Я бачив фото, на якому вони танцювали разом. Стефан був там і спостерігав за ними. У неї теж були проблеми, пияцтво, ліки, що відпускалися за рецептом, і серійні романи. Зрештою вона вбила себе. Його батько просто зник, зник. Можливо, він асоціює вальси з веселішим часом. Або сумний час. Не знаю. Він сказав мені, що знайшов тіло своєї матері в сімейному підвалі».
  «Вона повісилася?»
  Маккензі похитала головою. 'Так.'
  Пояснює кілька речей, подумав Райм. У цій сфері роботи ви відкидаєте очевидне та шукаєте непотрібні тонкощі на свій страх і ризик.
  «Більше він нічого не сказав би. Для нього немає причин. Ми в чомусь близькі. Досить близько, щоб він зробив усе, про що я його попрошу. Ну, все, що йому скаже Евтерпа».
  Сакс сказав: « Ти Евтерпа». Його муза».
  «Так він мене називає. Коли я сказав, що можу дати йому доступ до музики та комп’ютерів, він обійняв мене і сказав, що я його муза. Я його натхненник, щоб потрапити на Небеса – ну, він називає це Гармонією. У Стефана дуже складний світогляд. Він заснований на середньовічній концепції музики сфер. І я допомагаю йому на шляху до просвітлення – Гармонії». Обличчя Маккензі розпливлося в посмішці. — А ви, детективе, Артеміда. Богиня полювання. До речі, ми зведені сестри».
  Ах, це нещодавно мав на увазі Стефан.
  Райм сказав: «Добре. Головне питання: наскільки успішним був тут AIS?»
  «Дуже. За допомогою наших методів ми з’ясували, що терористичне завдання Алі Мазіка полягало в тому, щоб поїхати до Відня, зібрати вибухівку з гаража за містом і підірвати її в торговому центрі».
  Райм нагадав, що генконсульство Генрі Масгрейв повідомив їм про зірваний напад.
  — Дзвінки до Больцано, — сказав Спіро. «Подорож Треніталією, шість годин, щоб доставити його туди».
  'Так. Він зустріне німецькомовного контакта, який відвезе його до Австрії. У нас не було можливості допитати Малека Даді до його вбивства. Його метою був Мілан. Але ви допомогли нам у цьому – знайшли Post-it з адресою складу в Мілані».
  Сакс похитала головою. «Ах. Ваша цитата «юридичний зв’язок», Прескотт? Він теж з AIS. Звичайно. Перед тим як приватний літак Майка Хілла приземлився в Лінате, я дав Прескотту адресу складу. Але він мене туди не підвіз. Він возив мене по всьому Мілану, скаржачись на дорожній рух, але це було для того, щоб дати вашій команді час провести рейд. Я знайшов розбиту пляшку пива на фартусі під’їзду. Ваші люди, мабуть, закінчили вилучати вибухівку перед тим, як ми туди приїхали.
  Маккензі сказав: «Це правильно. Ми відновили ще півкіло С4. Ми не знаємо, яка була мета, десь у Мілані. Але це одна атака, яка не відбудеться».
  Россі запитав: «А Халед Джабріл? Третій терорист, якого ви допитували?
  Її обличчя напружилося. «Це була погана інформація. Наші співробітники в Лівії дали нам його ім'я, але він виявився невинним. Ми його ретельно допитали, але він не знав ні про які змови. Наші методи дуже, дуже хороші. Якби щось було, ми б це знайшли». Маккензі переводила погляд то на одного, то на іншого. — Отже, я тобі все розповів. Гіпотетично, звичайно. Тепер мені потрібна ваша допомога. Виникла проблема.
  Россі сказав: «Мушу сказати, синьйорино, я зустрічав багато злочинців у свій час, але ніхто не був би так захищений від contrizione ... каяття, як ви».
  Вона звернула на нього холодні очі. «Це для власного блага. Ваша країна, як і наша».
  Спіро сказав: «Продовжуйте, per favore ».
  «Терористи тут, Малік і Даді, були завербовані в Тріполі людиною на ім’я Ібрагім. Ми мало знаємо про нього чи його приналежність, можливо, ІДІЛ чи Аль-Каїда. Або інші радикалізовані групи. Або він може бути фрілансером, працювати на будь-кого, хто йому платить. Спільник Ібрагіма знаходиться в Неаполі або поблизу. Він був зв'язком терористів тут. Він постачав вибухівку і був на місцях, хто планував напади у Відні та Мілані».
  Сакс сказав: «Це той чоловік, з яким обідав Алі Мазік до того, як його викрали біля Д'Абруццо».
  'Точно. На допиті Мазік сказав, що його звуть Джанні. Звичайно, кодове ім'я. Але більше він не мав інформації».
  Райм нагадав, що Беатріс знайшла на складі зразки неаполітанської землі, багаті вулканічними слідами. Це було б від цієї людини. Він згадав про це зараз.
  «Так, Джанні був тим, хто залишив вибухівку у Відні та в Мілані, а потім повернувся сюди. Метою нашої операції було не просто зупинити атаки; також потрібно було дізнатися справжню особу та адресу Ібрагіма в Тріполі. Знайти Джанні — наша єдина надія. Але у нас більше немає підказок. Чи готові ви допомогти мені?'
  І в її очах, правда, не було й краплинки каяття. Здавалося, вона майже не чула про справу проти неї, яку щойно завели, і, звичайно, її не цікавило.
  Спіро та Россі переглянулися. Потім звернувся прокурор. «І що, капітано Райм, ви думаєте з цього приводу?»
  VII
  ЗВУК СЕНСУ
  ПОНЕДІЛОК, 27 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 58
  О 9 ранку більша частина команди знову зібралася в ситуаційній кімнаті, у підвалі квестури.
  Райм, Сакс і Данте Спіро разом із Томом, звичайно ж, незмінним Томом. Ерколе Бенеллі був у будівлі, але в цей момент в іншому місці. Массімо Россі наказав йому зібрати всі речові докази у справі Композитора, тепер, коли вона була більш-менш закрита, і занести їх у кімнату доказів Квестури.
  Скоро до них приєднається й сам Россі. Він був у своєму офісі нагорі з колегою-інспектором Лаурою Мартеллі, готував документи для офіційного звільнення Гаррі Сомса, перевіряв докази та опитував Наталію, її хлопця та інших, хто був на вечірці. Гаррі був звільнений із в’язниці, але все ще перебував у закладі мінімального рівня безпеки в центрі Неаполя, очікуючи на підпис магістрату.
  Стефан теж був у камері, але там була Шарлотта Маккензі. Більше не обтяжена своєю фальшивою роллю диплома, вона була одягнена в чорні брюки, темну блузку та м’яку шкіряну куртку. Вона все ще була бабусею, але вона була бабусею, яка могла займатися таеквондо і насолоджуватися рафтингом, якщо не полюванням на велику дичину.
  Офіцер у формі з блискучим білим поясом і кобурою стояв майже наповал біля дверей із наказом не випускати її з кімнати.
  Перед тим, як він пішов, Россі сказав йому суворо: « Qualcuno la deve accompagnare alla toilette », що було досить чітко, навіть італійською.
  Хоча Ерколе відніс докази на зберігання, схеми все ще були на місці, на мольбертах навколо них, і Сакс створив нову – про їхню здобич, Джанні, спільника терориста Ібрагіма.
  Джанні (ім'я на обкладинці)
  • Вважається, що в районі Неаполя.
  • Соратник Ібрагіма, який наразі вважається в Лівії, організатор терористичних змов у Відні та Мілані.
  • Білий, хоча й темний.
  • італійська.
  • Описується як «похмурий».
  • Велика статура.
  • Немає відомих відмінностей.
  • Кучеряве темне волосся.
  • Курець.
  • Знання та доступ до вибухових речовин.
  Маючи такий скупий опис і відсутність корисних речових доказів – і оскільки Алі Мазік не зміг надати подробиць після введення препаратів і електрошокової терапії – Райм, Спіро та Сакс вирішили, що найкращий спосіб відстежити його – це телефонні дзвінки на мобільний і з нього. біженця, якого він утік: Алі Мазіка.
  І поштова поліція, і місцеве італійське шпигунське агентство провели ніч, встановлюючи схеми дзвінків на телефони та з них. Вони змогли ідентифікувати телефон Джанні, з якого він надсилав і отримував дзвінки в Мазік і з нього, і дізналися, що Джанні також часто телефонував і отримував дзвінки зі стаціонарного телефону – кафе в Тріполі. Це, безсумнівно, був телефон, яким користувався Ібрагім, а не мобільний, заради безпеки.
  Проте телефон Джанні тепер не працює; він мав би новий. І саме цей новий мобільний їм потрібно було знайти, щоб вони могли тріангуляти та відслідковувати його – або принаймні торкнутися лінії та побачити, чи видав він своє місцезнаходження чи більше про свою особу під час розмови.
  Массімо Россі повернувся до офісу й поглянув на мешканців, обговорюючи стратегію виявлення нового номера Джанні. Спіро пояснив ситуацію.
  Россі сказав: «Стаціонарний телефон, хм. Розумно з його боку. Значною мірою тому, що між Італією та Лівією завжди був антагонізм – ми окупували їх, знаєте, як колонію. І тепер наш уряд розлючений їхнім підходом до кризи іммігрантів – який зовсім не підхід. Ніхто в Тріполі чи Тобруку не буде з нами співпрацювати».
  Данте Спіро сказав: «Мушу сказати, що я можу придумати рішення».
  Усі в кімнаті повернулися в свою сторону.
  Він додав: «Єдина складність полягає в тому, що це певною мірою незаконно. Навряд чи прокурор міг це запропонувати».
  «Ну, чому б вам не сказати нам, — запропонував Райм, — гіпотетично ?»
  Нью-Йорк називають Містом, яке ніколи не спить, хоча насправді цей девіз стосується лише кількох відокремлених закладів Манхеттена, де дорогі ліцензії на алкогольні напої та ранній графік роботи змушують заклад досить добре зачинятися до світанки.
  Порівняйте це з зовсім іншим бургом, маленьким містечком за межами Вашингтона, округ Колумбія, де тисячі людей постійно працюють у величезному комплексі будівель, день і ніч, без свят і вихідних.
  Саме одному з цих працівників, молодому чоловікові на ім’я Деніел Гаррісон, півгодини тому зателефонувала Шарлотта Маккензі за стриманою пропозицією Данте Спіро.
  Гаррісон мав якийсь химерний титул в Агентстві національної безпеки, яке розташовувалося в тому безсонному місті: Форт-Мід, штат Меріленд. Але його неофіційна характеристика роботи була простою: хакер.
  Маккензі надіслав Гаррісону інформацію про кав'ярню, телефоном-автоматом якої Ібрагім, ймовірно, спілкувався з Джанні про плани терористів. Тепер, отримавши схвалення від великих людей у Вашингтоні, Гаррісон наглядав за роботою дуже серйозного, працьовитого бота, а «вона» (займенник офіцера АНБ) блискавично ковзала по записах Лівії Хатіф в Алайттісалат, або «Телефон і Телеком. Гаррісон повідомив, що їх не було складним перемикачем для запуску експлойту. Камінь легкий. Мені соромно за них. Ну, не зовсім».
  Незабаром бот Гаррісона збирав записи дзвінків між телефоном-автоматом у кав’ярні Yawm Saeid – Happy Day у Тріполі, де тусувався Ібрагім, і мобільними телефонами в районі Неаполя: десятки за минулий день, багато сотень за останній тиждень. Очевидно – і на жаль – стаціонарний телефон був популярним засобом спілкування з жителями південної Італії.
  Ерколе Бенеллі роздруковував списки і приклеював їх до стіни. Якби номерів було небагато, поштова поліція могла б їх відстежити. Якщо пощастить, один із них може виявитися новим телефоном Джанні.
  Переглядаючи цифри, Райм злякався, почувши поряд із собою виразне охання.
  Він подивився на Шарлотту, насправді вважаючи, що вона захворіла, звук із її горла був таким приглушеним.
  — Ні, — сказала вона. 'Боже мій.'
  'Що це?' — запитала Россі, побачивши її стривожене обличчя.
  «Подивіться». Вона показувала на таблицю. — Той вихідний дзвінок — із кав’ярні в Тріполі на старий телефон Джанні. Декілька днів тому.'
  'Так. Ми можемо бачити.' Спіро витріщився на Маккензі, явно такий же збентежений, як і Райм.
  «Число над ним? Дзвінок із кав'ярні перед тим, як він подзвонив Джанні?
  Райм зазначив, що це була лінія США. «Що з цим?»
  «Це мій телефон», — прошепотіла вона. «Мій зашифрований мобільний. І пам'ятаю дзвінок. Це було з наших активів у Лівії. Ми говорили про викрадення Мазіка».
  — Крісто , — прошепотів Спіро.
  Сакс сказав: «Тож ваш актив, той, хто дав вам інформацію про напади в Австрії та Мілані, — це Ібрагім, людина, яка спочатку завербувала терористів».
  РОЗДІЛ 59
  — Mi dispiace , — різко сказав Данте Спіро. «Вибачте мене за відвертість. Але хіба ви не перевіряєте цих людей?»
  «Наше надбання, — почала Маккензі.
  Райм, голос якого був таким же запальним, як голос італійця, сказав: «Не ваша перевага . Чоловік, який прикидався вашим активом, чоловік, який продав вас. Щоб не приділяти цьому занадто тонкої точки».
  «Ми знаємо його як Хасана». Вона пробурмотіла це, захищаючись. «І він прийшов дуже рекомендований. Він був акредитований на найвищому рівні – Комітеті з розвідки Сенату США, ЦРУ. Він був ветераном арабської весни. Відвертий прихильник Заходу та демократії. Анти-Каддафі. Його ледь не вбили в Тріполі».
  — Ви маєте на увазі, він сказав , що так, — лаконічно відповів Сакс.
  «Його історія полягає в тому, що він був малим бізнесменом, а не радикалізованим фундаменталістом». Вона додала Спіро: «У відповідь на ваше запитання, так, ми його перевірили».
  Ерколе Бенеллі повернувся з кімнати доказів, і Россі поінформував його про останні події. Молодий офіцер сказав: « Mamma mia !» Це правда?'
  Спіро говорив. ' Аллора. Служба уряду США – Ібрагім/Хассан – у Лівії вербує двох терористів, Алі Мазіка та Малека Даді, і відправляє їх до Італії під виглядом шукачів притулку, щоб вони організували вибухи у Відні та Мілані. У нього на місці є оперативник – цей Джанні – який постачає вибухівку та допомагає їм. Двоє чоловіків на місці, зброя готова. Але потім цей Ібрагім/Хассан дає вам інформацію про напади, тож ви можете організувати операцію зі своїм божевільним викрадачем, щоб завадити їм. чому Я не бачу жодного шляху, у якому це мало б сенс».
  Маккензі, здавалося, могла лише дивитися в підлогу. Хто знав, що вона думає?
  Спіро вийняв і понюхав свій рулет, а потім поклав його в кишеню, наче цей аксесуар відволікав його увагу.
  Райм сказав Спіро: «Щось, що ти згадав. Мить тому.
  'Що це було?'
  «Видання під шукачів притулку».
  ' Sì. '
  Райм Маккензі: «Ви доповіли Вашингтону, хто такі терористи, як вони потрапили до Італії, прикидаючись біженцями».
  'Звичайно.'
  «І ЦРУ звернеться з цього приводу до італійських служб безпеки?»
  Вона вагалася. — Так, після завершення нашої операції.
  Россі сказав: «Але я не бачу наслідку, який здається вам суттєвим, капітане Райм».
  Спіро кивнув. «Ах, але я знаю, Массімо». Він подивився на Райма й додав: «Конференція, що зараз відбувається в Римі. Про іммігрантів».
  «Точно».
  Россі кивав. 'Так. Декілька країн беруть участь».
  Райм сказав: «Я читав про це під час польоту. Нью -Йорк Таймс . Чи можемо ми знайти статтю?»
  Ерколе сів за комп’ютер і викликав онлайн-версію газети. Він знайшов історію. Ті, хто був у кімнаті, згрупувалися навколо екрана.
  КОНФЕРЕНЦІЯ МАЄ ВИРІШЕННЯ К РИЗИ БІЖЕНЦІВ​​​​
  РИМ – Тут триває надзвичайна конференція щодо потоку біженців з Близького Сходу та Північної Африки, на якій присутні представники понад 20 країн .
  Гуманітарні питання займають перше місце в порядку денному, на сесіях детально розповідається про тяжке становище шукачів притулку, які ризикують загинути у відкритому морі та зазнати поганого поводження з боку контрабандистів людей, які покидають, грабують і ґвалтують тих, хто відчайдушно намагається втекти із зон бойових дій, бідності, посухи, релігійний екстремізм і політичне гноблення.
  Криза досягла таких масштабів, що країни, які до цього часу опиралися прийому значної кількості шукачів притулку, розглядають це. Японія та Канада, наприклад, розглядають заходи щодо значного збільшення квоти для біженців, а Сполучені Штати, які традиційно не сприймають цю ідею, мають на розгляді Конгресу суперечливий законопроект, який дозволить негайний прийом у 100 разів більшої кількості біженців, ніж зараз дозволено. в країну. Італійський парламент також розглядає заходи, які пом'якшують закони про депортацію та полегшують біженцям отримання притулку. Праві рухи в Італії та в інших місцях голосно – а іноді й жорстоко – виступають проти таких заходів.
  «Ах, Капітано Райме, — сказав Россі, його обличчя скривилося в тривожній посмішці, — це має сенс: Ібрагім і Джанні зовсім не терористи, а солдати удачі».
  Райм сказав: «Їх найняв хтось із правих політичних сил тут, в Італії, щоб вербувати шукачів притулку для здійснення терористичних актів». Не з ідеологічних міркувань, а просто для того, щоб довести, що біженці становлять загрозу. Його використовували б як боєприпаси противники нового заходу, який розглядає ваш парламент, щодо послаблення депортації». Холодний сміх. «Здається, тебе обіграли, Шарлотто».
  Вона нічого не сказала, тільки дивилася на статтю з приголомшеним виразом обличчя.
  — Крісто , — прошепотів Ерколе.
  «Ми думали, що це було цікаво, — сказала Шарлотта Маккензі, — акторами були Алі Мазік і Малек Даді. Жоден з них не був радикалізованим. Вони мали помірковану, світську історію».
  Россі сказав: «Їх змусили, змусили йти на місії».
  Амелія Сакс скривилася. «Знаєте, я думав, коли ми почули історію про планований напад у Відні – генконсульство згадало про півкіло С4. Небезпечно, так. Це може призвести до смертельних випадків, але не до потужного вибуху».
  Райм додав, дивлячись на Маккензі: «У Мілані також. Хіба ви не казали, що на складі було всього півкіло?»
  З жахом на обличчі Маккензі сказала: «Так, так. Звичайно! Хто б не найняв Ібрагіма та Джанні, не потрібно було вбивати багато людей. Це було лише для того, щоб показати, що серед біженців можуть ховатися терористи. І це злякало б парламент у Римі, щоб він відхилив пропозицію».
  «То хто ідейний натхненник? За планом?
  Спіро подивився на Россі й коротко знизав плечима. Россі сказав: «Є багато тих, хто виступає проти полегшення імміграції або ускладнення депортації. Звісно, партія Lega Nord, яка виступає проти того, щоб ми були в ЄС і приймали біженців. Є й інші. Але здебільшого ці рухи є звичайними політичними партіями, які не схильні до насильства чи незаконної діяльності, як ця».
  Очі Спіро холодно блиснули. «О, але є також Nuovo Nazionalismo. Новий націоналізм».
  Россі кивнув. Здавалося, він стурбований згадкою імені.
  Прокурор продовжив: «НН дійсно виступає за насильство проти іммігрантів. І рух хвалився, що вони проникли в урядові установи. Я не здивуюся, якби високопоставлений чиновник NN найняв Ібрагіма та Джанні для виконання цього плану».
  Тоді Райм звернув увагу на Ерколе Бенеллі, який стурбовано дивився на порожню стіну.
  — Ерколь?
  Він повернувся до інших. «Є щось, що мені спало на думку. Це може бути нічого… — Він замовк. «Ні, я думаю, що це щось. Звичайно , це щось».
  — Давай, — сказав Спіро.
  Ерколе відкашлявся: «Твій шпигун», — сказав він Маккензі. Хасан, або Ібрагім, сказав вам, що було три змови, а не дві. Відень, Мілан і ще один. Правильно?
  «Так, тут, у Неаполі. Але Халед Джабріл був ретельно допитаний, і він нічого не знав про напади. Це був провал розвідки, про який я згадав. Це була помилка».
  — Ні, ні, — прошепотів Райм, розуміючи думку Ерколе.
  Офіцер лісництва продовжував, промовляючи схвильованим голосом: «Але помилка неможлива. Якщо Ібрагім повідомив про три напади, їх мало бути три, тому що він сам організував усі три !
  Розплющивши очі, Маккензі сказала: «Так, я розумію, що ти кажеш. Але Халед, він нічого не знав. Я впевнений . Наші методи працюють».
  Райм запитав: «Чи справді ваш актив дав вам ім’я «Халед»?»
  «Так, і що його тримають у приймальному центрі Каподічіно». Вона замовкла. «Але, зачекайте, ні. Насправді він цього не зробив. Все, що він мені дав, це прізвище. Джабріл.
  Райм глянув на Спіро, який сказав: «Ви викрали не ту людину, синьйорино Маккензі». Терористка — дружина Халеда, Фатіма.
  РОЗДІЛ 60
  Сакс і Ерколе помчали до табору біженців, приблизно за десять кілометрів від центру міста.
  Сакс припаркувався за межами табору, біля головних воріт, де їх зустріла Ранія Тассо, яка жестом вказала їм увійти та поспішила крізь скупчені простори між наметами.
  Важко дихаючи від швидкого кроку, Ранія сказала: «Щойно ти подзвонив, я послала наших людей із безпеки закрити всі виходи. По всьому периметру. Це безпечно. У нас є охоронці та поліція, які спостерігають за наметом Фатіми – вони тримаються непомітно, ховаються неподалік – і вона не вийшла … якщо була всередині. Цього ми не знаємо».
  «Чи могла вона піти з табору?»
  «Це можливо, поки ми не запечатали це. Як ви просили, ми не були всередині намету і не спілкувалися з її чоловіком. Його теж не бачили».
  Швидко пройшовши до центру табору, Ранія вказала. «Це намет». Світло-блакитний, забризканий брудом, кілька подряпин на Tyvek. Білизна висіла надворі, як прапори семафорів на старовинних кораблях. Лише постільна білизна та верхній чоловічий одяг та дитячий одяг розвівався на вітрі. Це все, що можна належним чином показати світові?
  Двері намету були зачинені. Вікон не було.
  До них приєднався офіцер у формі, дуже темна шкіра, темні очі, а з-під берета капав піт. Він дивився з-за стенду, де пропонували пляшки з водою.
  «Антоніо? Ви бачили всередині?»
  — Ні, синьйорино Ранія. Я не знаю, там Фатіма чи ні. Або хтось інший. Ніхто не заходив і не виходив».
  Сакс розкрила піджак, оголивши Беретту. Ерколе розтягнув кобуру.
  Сакс сказав: «Ерколь. Я знаю, що ти думаєш. Вона жінка і мати. І може бути не запеклим терористом. Ми не знаємо, що використовують Ібрагім і Джанні як важелі, щоб змусити її це зробити. Але ми повинні припустити, що вона миттєво підірве пристрій, якщо подумає, що ми її зупинимо. Пам'ятайте: стріляйте за неї...'
  'Верхня губа.' Він кивнув. «Три постріли».
  Ранія дивилася навколо, її швидкі сірі очі відбивали і яскраве сонце, і страх її серця. 'Будь ласка, будь обережним. Дивіться.
  Сакс побачив, на що вказала жінка: у вільному місці біля намету півдюжини жінок сиділи на імпровізованих сидіннях, схожих на шини, шпали та коробки з водою, тримаючи немовлят. Інші діти – віком від двох до десяти чи близько того – бігали та сміялися, занурені в свої імпровізовані ігри.
  «Очистіть територію якнайкраще. Тихо».
  Ранія кивнула Антону, і він потягнувся до свого радіо.
  — Ні, — швидко сказав Сакс. «І вимкніть гучність».
  І він, і Ранія змусили своїх підрозділів замовкнути й жестами показали іншим охоронцям. Офіцери зробили все можливе, щоб відвести людей від намету. Щойно офіцери рушили далі, порожній простір заповнився цікавими.
  Сакс глянув на них. Добре в радіусі польоту блукаючої кулі.
  З цим нічого не поробиш.
  Вона запитала Ранію про планування внутрішньої частини намету. Жінка відповіла по пам'яті: біля правої стіни акуратно складений у картонні коробки одяг, ліворуч обідня зона. Молитовні килимки згорнули і прибрали. Три ліжка: одне для дорослих, одне для доньки та запасне. Розділені листоподібними перегородками.
  До біса, гарне покриття.
  А дочка Муна мала багато іграшок, переданих родині волонтерами. Ранія пам’ятала, як вони були розкидані по підлозі. «Будьте обережні, щоб не спіткнутися».
  «Валізи чи скрині, за якими хтось може сховатися?»
  Ранія сумно засміялася. «Поліетиленові пакети та рюкзаки — це єдиний багаж, який ці люди беруть із собою».
  Сакс торкнувся руки Ерколе, і той подивився їй у очі. Їй було приємно бачити його впевненими, врівноваженими. Він був готовий. Вона прошепотіла: «Іди праворуч».
  « Дестра , так».
  Вихопивши пістолет, Сакс підняла вказівний палець лівої руки вгору, а потім направила його вперед. Він теж витягнув свою «Беретту», а потім вона вказала на двері й, кивнувши, просунулася всередину, рухаючись дуже швидко.
  Халед Джабріл ахнув і впустив свою склянку з чаєм, яка підскочила на підлозі Тайвек, розкидаючи димлячий вміст усюди. Сакс переступив через іграшки — і коробки, в яких вони прийшли — і швидко змахнув розділові аркуші. Він був єдиним мешканцем.
  Звісно, Халед упізнав Сакса, але той усе ще був запаморочений і дезорієнтований від наркотиків. ' Айіі. Що це?'
  Сакс махнув Ранії всередину, а потім сказав Халеду: «Твоя дружина. Де вона?'
  'Не знаю. Що тут відбувається? З нею все гаразд?»
  'Куди вона пішла? І коли?'
  'Будь-ласка скажи мені! Я наляканий».
  Було ясно, що він не знав про місію своєї дружини, коли його допитували, хоча Фатіма могла пояснити це пізніше. Але після того, як Сакс дав йому короткий опис плану Ібрагіма та Джанні щодо використання її як очевидної терористки, стало ясно, що він був повністю здивований.
  Його першою реакцією був жах. Але потім він кивнув. «Так, так, вона не була собою. Вона не поводилася як зазвичай. Хтось змусив її це зробити!»
  «Так, напевно». Сакс присіла навпроти нього і твердим тоном сказала: «Все одно вона завдасть людям болю, Халеде». Допоможи нам. Нам потрібно її знайти. Вона в таборі?»
  'Немає. Вона пішла годину тому. Вона збиралася купити деякі речі для Муни. У магазині тут, у таборі, або, можливо, в одного з продавців надворі. Я не знаю, чи вона сказала більше. Вона могла б. Після мого випадку, після того, що зі мною сталося, мій розум дуже, можна сказати, непевний. Збентежений.
  «У неї є її телефон?»
  «Я припускаю, що вона знає».
  «Дай мені номер».
  Він це зробив, і Шарлотта Маккензі, слухаючи динаміка, сказала: «Зрозуміло». Я надішлю його до Форт-Міду, перевіримо, чи зможуть вони його відстежити».
  Сакс запитала біженку: «Ти пам’ятаєш, чи зустрічалася вона з кимось останнім часом?» Хтось їй щось давав?»
  Він нахмурився. «Можливо… Дайте мені подумати». Він справді постукав себе по лобі. 'Так. Вона отримала пакет. Це був чай від її родини».
  Суворе, але гарне обличчя Ранії скривилося в гримасі. 'Так я пам'ятаю.'
  Він показав на шафку. «Я думаю, що вона поклала його туди».
  Ерколе відкрив кришку й простягнув Саксу коричневу картонну коробку.
  Сакс піднесла коробку до носа.
  Зітхання.
  — Це також, — сказав Ерколе. Він знайшов пластикову упаковку для дешевого мобільного телефону, але не етикетку з номером телефону чи деталями SIM-карти; Фатіма взяла це з собою.
  Натягнувши гарнітуру, Сакс швидко набрала номер.
  'Що?' пролунала різка відповідь. «Ми чекали».
  — Її тут немає, Райме. І вона отримала поставку: C4, може, Semtex. Як і інші, виглядає як півкіло. І ще один телефон. Для детонатора.
  Мобільні телефони витіснили таймери та радіо, ставши найпопулярнішим способом запуску вибухових пристроїв.
  «Бомба? Ми тут ціль? — похмурим голосом запитала Ранія Сакса.
  Ті в квестурі почули, і після короткого обговорення Райм відповів: «Ні, дуже малоймовірно». Вся суть змови полягає в тому, щоб саботувати імміграційне законодавство в парламенті. Це означає, що італійські громадяни повинні постраждати, а не біженці».
  Халед знайшов власний мобільний і запитав: «Чи мені подзвонити їй?» Відговорити її від цього божевілля?
  Вона чула, як Райм і Спіро сперечалися про це.
  Але Маккензі вийшла на лінію. 'Не зважай. Мід каже, що він мертвий. Вони продовжуватимуть стежити, але я впевнений, що вона його підкинула». Тоді жінка сказала: «Почекай. У них щось є». Настала пауза, і Сакс почув стукіт комп’ютерної клавіатури. «Це може бути добре. Бот NSA щойно зареєстрував дзвінок до кав'ярні в Тріполі з мобільного телефону в Неаполі, який був активований сьогодні вранці. Це все ще живе».
  «Джанні?» — спитав Сакс.
  Россі сказав: «Якщо нам пощастить. Де це?'
  Маккензі назвав довготу та широту, а через мить, після деякого натискання на клавіатурі, поліцейський інспектор сказав: «У Королівському палаці». Центр Неаполя. Зараз я відправляю туди команду».
  РОЗДІЛ 61
  Луїджі Прокопіо, на цій посаді також відомий як «Джанні», зараз сидів, прихилившись до свого автомобіля, припаркованого на краю площі перед Королівським палацом Неаполя, масивною та вражаючою спорудою, яка колись була домом для королів Бурбонів, коли вони були правителями обох королівств Сицилії у вісімнадцятому та дев'ятнадцятому століттях. Прокопіо любив свою італійську історію.
  Прокопіо походив з району Катандзаро в Калабрії, регіону на південь від Кампанії.
  Калабрія - це сама вершина чобота Італії. Цей регіон відомий своєю вогненною свинячою паштетою, сушеною тріскою в стилі стокафісо та багатьма видами консервованих продуктів, завдяки жаркому клімату, який традиційно означав, що м’ясо та морепродукти слід сушити, щоб уникнути псування.
  Калабрія також відома «Ндрангетою», відомим організованим злочинним угрупованням. Назва «Ндрангета» означає «лояльність», і загальновідомим фактом було те, що шість тисяч членів організації були вірні своїм товаришам, які складали близько 150 невеликих осередків в Італії. Але це не означало, що члени не могли викреслити самі – вони могли, і зробили це, доки не існувало конфлікту інтересів.
  Особливо це стосувалося випадків, коли учасник був пов’язаний не з екіпажем у самій Калабрії, а з однією із супутникових операцій, наприклад у Великій Британії чи Сполучених Штатах. Насправді «Ндрангета» брала активну участь у злочинній діяльності на Східному узбережжі більше ста років. На початку 1900-х років банда в шахтарській країні Пенсильванії займалася вимаганням і захистом, і роками ця організація була залучена в операції США з відмивання наркотиків і грошей, часто працюючи з пересадженими членами мафії та Каморри, а також місцевими англо- та Карибські банди. (Повідомляється, що високопосадовці Ндрангети в Америці були розлючені Хрещеним батьком , оскільки вважали, що мафія набагато менш гламурна, розумна та безжальна, ніж вони.)
  Великий, темний, волохатий і страхітливий Луїджі Прокопіо був одним із таких операторів-фрілансерів. Його хороші знання мови, військові та профспілкові контакти, а також готовність робити все, що йому потрібно, дозволили йому отримати спеціальність як посередник, укладаючи угоди між інтересами в Південній Італії, Північній Африці, Європі та Сполучених Штатах.
  Його інстинкт дозволив йому пройти по тонкій лінії між власним інтересом і «Ндрангетою», і він досяг успіху.
  Скрізь, де можна було заробити гроші, Прокопіо був присутній: звісно, на старих резервах, торгівлі зброєю, наркотиками та людьми, а також на нових ринках двадцять першого століття.
  Скажімо, тероризм, наприклад.
  Він щойно зателефонував Ібрагіму в кав’ярню «Щасливого дня» в Тріполі, щоб повідомити йому про події тут, у Неаполі, і тепер курив і дивився на величезну площу.
  Глянувши на вулицю, він випадково побачив чорні фургони та поліцейські машини з розмітками, що мчали його дорогою. Мигали фари, але сирени машин мовчали.
  Ближче, ближче…
  Тоді оточення промчало повз нього, жоден водій чи пасажир не дивилися в його бік.
  Натомість правоохоронці промчали площею та забуксували й зупинилися півколом навколо сміттєвого контейнера. Вони вискочили, високоозброєні чоловіки та жінки, і оглядали себе в пошуках своєї цілі.
  Яким був, звичайно, він.
  Або, точніше, мобільний телефон, на який він щойно дзвонив Ібрагіму. Прокопіо залишив телефон живим у паперовому пакеті біля підніжжя відра для сміття. Молодий офіцер державної поліції уважно оглянув контейнер (за цих обставин була ймовірна бомба), а потім знайшов телефон. Він підняв його. Один офіцер, мабуть, командир, похитав головою, безсумнівно, розчаровано, якщо не відразливо. Інші офіцери дивилися на довколишні будівлі, напевно, на наявність камер відеоспостереження. Але таких не було. Прокопіо переконався в цьому перед тим, як покинути телефон-приманку.
  Зараз він загасив цигарку. Він навчився всього, що йому було потрібно. У цьому, власне, і був суть виклику до Тріполі. Йому потрібно було побачити, наскільки далеко просунулася поліція у своєму розслідуванні.
  Так. Вони знали про існування Ібрагіма, якщо не про його ім’я, і про те, що тут є оперативник. І вони сканували стаціонарний і мобільний телефони.
  На цей час буде повна тиша.
  Він вмостився на зручному сидінні автомобіля й завів двигун. Йому хотілося знайти кафе й викурити ще одну сигарету, а також випити аперитиву з чудовим червоним вином Cirò, а також твердої сушеної калабрійської салямі та хліба.
  Але на це треба було почекати.
  Аж до кровопролиття.
  РОЗДІЛ 62
  Вулиця була колоритною.
  Деякі туристи, але також багато людей, які здавалися справжніми неаполітанцями – сім’ї, жінки з колясками, діти на велосипедах… і підлітки, хлопці та дівчата. Вони вигулькували, цуралися й оголювалися, одягаючи горді чоботи, сміливі кросівки, високі підбори, колготки з візерунками й мляві сорочки, і вони з прихованою гордістю демонстрували своє останнє: намиста, розумні гаманці, браслети, окуляри, каблучки та іронічний мобільний телефон обкладинки.
  Флірт здавався нешкідливим і чарівним, хлопці невинними, як кошенята, що чистилися.
  Ну і вид: гарний. Везувій попереду вдалині, доки та масивні кораблі. Затока, насичений блакитний.
  Але Фатіма Джабріль не звертала на це уваги.
  Вона була зосереджена на своїй місії.
  І штовхає дитячу коляску з обережністю.
  'Ah, che bellezza !' жінка з пари, сама вагітна, плакала. І, посміхаючись, сказала ще щось. Побачивши, що італійська мова не працює, вона спробувала англійську. 'Ваша дочка!' Жінка подивилася вниз, у вагон. «У неї волосся ангела! Подивіться, ці чудові чорні кучері! Потім, звернувши увагу на хіджаб, який носила її мати, вона замовкла, можливо, думаючи, чи мусульмани вірять в ангелів.
  Фатіма Джабріль зрозуміла суть. Вона посміхнулася й ніяково сказала: « Grazie tante». '
  Жінка ще раз глянула вниз. «І вона так добре спить, навіть тут, у шумі».
  Фатіма продовжувала піднімати рюкзак вище на плечі. Рухаючись повільно.
  Через натовп.
  Через її небажання вбивати.
  Через бомбу в вагоні.
  Як моє життя до цього дійшло?
  Що ж, вона цілком чітко пригадала відповідь на це запитання. Вона повторювала це щовечора, засинаючи, щоранку, прокидаючись.
  Того дня кілька тижнів тому…
  Вона пригадала, як її витягли з вулиці в Тріполі двоє похмурих чоловіків, яким не було труднощів торкнутися мусульманки, яка не була родичкою. Налякану та ридаючу її загнали до підсобки кав’ярні біля Площі мучеників. Її посадили в крісло і сказали чекати. Магазин називався Happy Day. Іронія, від якої в неї навернулися сльози.
  Через годину, через жахливу годину, завіса відкинулася й увійшов похмурий бородатий чоловік років сорока. Він назвався Ібрагімом. Він подивився на неї кам’яним поглядом і простягнув серветку. Вона витерла очі й жбурнула йому в обличчя. Він усміхнувся на це.
  Високим голосом з лівійською арабською мовою він сказав: «Дозвольте мені пояснити, чому ви тут і що з вами трапиться». Я збираюся завербувати вас для місії. А-а-а, дайте мені закінчити. Він запросив чай, і він майже миттєво прийшов, його ніс продавець, чиї руки тремтіли, коли він ставив чашки. Ібрагім дочекався, поки чоловік піде, а потім продовжив: «Ми вибрали вас з кількох причин. По-перше, тому що вас немає в жодному списку спостереження. Дійсно, ви є тим, кого ми називаємо невидимим віруючим. Тобто ви для нашої віри те, що унітарій може бути для християнства. Ви знаєте, що таке унітаризм?»
  Хоча Фатіма була знайома з більшою частиною західної культури, вона не знала про секту. 'Немає.'
  Ібрагім сказав: «Достатньо сказати, що помірковано . Отже, для армій і служб безпеки Заходу ви невидимі . Ви можете перетинати кордони і досягати цілей, і вас не вважають загрозою».
  Мішені , — з жахом подумала вона. Її руки тремтіли.
  «Вам буде призначено ціль в Італії, і ви здійсните атаку».
  Вона ахнула й відмовилася від запропонованого Ібрагімом чаю. Він сьорбнув, явно смакуючи напій.
  «Тепер ми підійшли до другої причини, чому вас обрали. У вас є родина в Тунісі та Лівії. Три сестри, два брати, всі вони, слава Богу, були благословенні дітьми. Твоя мати теж все ще на цій землі. Ми знаємо, де вони живуть. Ви виконаєте свій обов’язок перед нами, завершите ці атаки, або вони будуть убиті – кожен член вашої родини від шестимісячного Мохаммеда до вашої матері, коли вона повертатиметься з ринку на руці своєї подруги Соні, яка буде теж померти, я б сказав».
  'Ні-ні-ні …'
  Цілком ігноруючи емоції, Ібрагім прошепотів: «А тепер ми підходимо до третьої причини, чому ти допоможеш нам у цій місії». Після виконання завдання ви, а також ваш чоловік і донька отримаєте нові особи та велику суму грошей. Ви отримаєте британські або голландські паспорти і зможете переїхати, куди забажаєте. Що ти сказав?'
  Єдине слово, яке вона могла.
  'Так.' Ридання.
  Ібрагім посміхнувся і допив чай. «Ви та ваша родина поїдете до Італії як біженці. Контрабандист, з яким я працюю, дасть тобі подробиці сьогодні ввечері. Як тільки ви прибудете, вас відвезуть до табору біженців для обробки. З вами зв’яжеться чоловік на ім’я Джанні».
  Він встав і пішов, не сказавши більше ні слова.
  Не встигли вони приземлитися в приймальному центрі Каподікіно, як Джанні подзвонив їй. Він пояснив гортанним голосом, чітким і тихим, як лід, що виправдань не буде. Якби вона захворіла і не змогла підірвати бомбу, її родина загинула б. Якби її заарештували за крадіжку хліба і вона не змогла підірвати бомбу, її родина загинула б. Якби бомба не спрацювала через механічну несправність, її родина загинула б. Якщо вона завмерла в останній момент... ну, вона зрозуміла.
  І що мало б статися, але за всіх жахливих збігів обставин її чоловіка пограбував той психічний американець! Це саме по собі було жахливо — вона дуже його любила, — але інцидент також спричинив поліцію. Чи знайдуть вони вибухівку, телефон і детонатор, які Джанні залишив для неї? Чи переселили б вони її та її доньку, поки вони шукали Халеда?
  І все ж він був врятований.
  Це було, звичайно, чудово. І все ж це розірвало серце Фатіми надвоє. Тому що всі, від Ранії до американської поліції та італійських офіцерів, дуже важко працювали – деякі навіть ризикували життям – щоб врятувати Халеда, людину, яку вони не знали, людину, яка прибула до цієї країни без запрошення.
  Звичайно, були ті, хто обурювався на іммігрантів, але, окрім деяких протестувальників біля табору, Фатіма ще не зустрілася з ними. Подивіться на жінку хвилину тому.
  У вашої доньки волосся ангела!
  Більшість італійців дуже співчували бідному становищу шукача притулку.
  Через це те, що вона збиралася зробити через дві години, стало ще ганебнішим.
  Але зробила б це вона.
  Якщо ви зазнаєте невдачі, ваша сім’я загине…
  Але вона б не підвела. Вона побачила перед собою ціль. До атаки залишилося менше двох годин.
  Фатіма знайшла неподалік від води групу незайнятих лавок. Вона сіла в одну, яка виходила на затоку. Щоб ніхто не бачив її сліз.
  РОЗДІЛ 63
  Провід до королівського палацу був бюстом. Райм був упевнений, що Джанні зателефонував до кав’ярні Тріполі лише для того, щоб дізнатися, скільки відомо поліції та чи відстежують вони телефони. Він дізнався, що вони були, і тому вийшов із сітки.
  Не маючи жодних шансів знайти його по телефону та жодних фізичних підказок до Фатіми, команда звернулася до питання про те, якою могла бути ціль вибуху. Припущення, звичайно, але це було все, що вони мали.
  Оскільки табір біженців знаходився поблизу аеропорту Неаполя, Райм і Спіро одразу подумали, що Фатіма шукає літак або термінал.
  Прокурор сказав: «Вона не може поставити бомбу на борт літака». Але вона може пробити дірку в огорожі, підбігти до повного літака, який збирався злетіти, і підірвати пристрій на злітно-посадковій смузі».
  Маккензі сказав: «Це не смертники. Це пристрої дистанційного підриву за допомогою мобільних телефонів. Я не бачу аеропортів. Можливо вокзал. Менше безпеки».
  Россі викликав службу безпеки Trenitalia. Після відключення він сказав: «Вони надсилають офіцерів на станції. Ми також маємо історію внутрішнього тероризму, як і ви в Америці. У 1980 році терористична група залишила бомбу на центральному вокзалі Болоньї – майже двадцять п’ять кілограмів. Його поставили в кімнаті очікування, і оскільки день був спекотним – був серпень – багато людей перебувало в кімнаті з кондиціонером. Тоді в Італії було дуже мало будівель з кондиціонерами. Понад вісімдесят людей було вбито і понад двісті поранено».
  Спіро сказав: «І торгові центри, центри міст, зони розваг, музеї…»
  Очі Райма дивилися на карту Неаполя.
  Тисяча можливих цілей.
  У Шарлотти Маккензі гудів телефон. Вона глянула на екран і прийняла дзвінок.
  'Що?' Її очі звузилися. «Добре, добре…» Зашифруйте його та віддайте мені якомога швидше. Дякую.'
  Вона відповіла на запитальні погляди чоловіків у кімнаті. «Ми піймали перерву. Це знову був Форт-Мід. Коли я надіслав їм телефон Фатіми, номер автоматично перевірили за списком NOI. Це кількість інтересів. Кілька днів тому суперкомп’ютери зафіксували розмову по цьому телефону. Бот почув слово «ціль» у розмові між Лівією та Неаполем, де нещодавно надходили терористичні попередження. Алгоритм записав розмову. Щойно я надіслав запит із її номером, бот позначив запис і він перейшов у статус «Перший пріоритет». Зараз надсилають запис». Вона натиснула кілька клавіш, прочитала екран. Вона натиснула кнопку й поклала телефон на стіл біля них.
  З динаміка: звук дзвінка.
  'Так?' Жіночий голос, говорить англійською з арабським акцентом. Фатіма.
  Грубий італійський чоловічий голос – мабуть, Джанні – сказав: «Це я. Ви в Каподічіно?
  'Так я.'
  «Ви скоро отримаєте посилку. Все буде всередині. Готовий вирушати. Також новий телефон. Не бери цього з собою. Викинути.'
  «Я зроблю це». Голос Фатіми тремтів.
  «Ваш чоловік, коли його викрали? Він нікому не сказав нічого, що викликало б у них підозру?»
  «Що він міг сказати? Він нічого не знає».
  — Я… — він зробив паузу. Навколо було багато шуму, який, здавалося, виходив із кінця лінії, де стояв Джанні. Він продовжив: «Я зараз у Неаполі. Я бачу ціль. Це добре. На даний момент людей не так багато».
  Більше шуму. Двигуни моторолера, крики. Голоси дзвонять.
  Джанні сказав ще щось, але слова потонули. Вереск птахів і ще більше криків.
  «... зараз не так зайнятий, я казала. Але в понеділок буде багато людей. Хороша публіка і журналісти. Ви повинні зробити це о тисячі чотирнадцятій годині. Не раніше.
  Біля Райма Спіро прошепотів: «Через дев’яносто хвилин. Крісто. '
  «Розкажи мені план», — наказав Джанні.
  'Я пам'ятаю.'
  "Якщо ви пам'ятаєте, ви можете сказати мені".
  «Я йду до місця, яке ви мені сказали. Я піду у ванну. Я буду мати із собою західний одяг і я його ношу. Включаю мобільний, приклеєний до пакета. Я залишаю його там, де буде найбільше людей. Тоді я йду до великих дверей».
  «Арка».
  «Так, арка. Мене захистить камінь. Я наберу номер, і він зникне».
  "Ви пам'ятаєте номер?"
  'Так.'
  Райм, Спіро та Россі перезирнулися. Будь ласка, подумав Райм. Скажіть це вголос! Якби хтось із них зробив це, команда могла б надіслати його до АНБ, щоб зламати та вивести з ладу телефон за лічені секунди після його ввімкнення.
  Але Джанні сказав лише: «Добре».
  До біса, — подумав Райм. Спіро промовив устами: « Манаджа ».
  «Після вибуху ти впадеш, поріжешся обличчям об камінь і спіткнешся з-під уламків. Ви знаєте спотикання?
  'Так.'
  «Чим більше ти будеш поранений, тим більше всі будуть вважати тебе невинним. Кровотечи, ти повинен кровоточити. Вони спочатку подумають, що це був терорист-смертник, а ви просто ще одна жертва».
  'Так.'
  «Я йду зараз».
  'Моя родина …'
  «Вони покладаються на вас, щоб переконатися, що це станеться».
  Почулося клацання відключення.
  Райм пробурмотів: «Чи є місце для його телефону?»
  Маккензі сказала: «Ні. Бот NSA не відслідковував GPS. Просто запис».
  Його увагу знову привернула карта Неаполя.
  Спіро сказав: «Чи можемо ми сказати щось більше про місце нападу з їхньої розмови?» Сьогодні це виглядало як подія. Тисяча чотириста годин. І те, що приверне ЗМІ. Що це може бути?»
  'У другій половині дня. Спортивна подія? Відкриття магазину? Концерт?'
  — Проте в понеділок? — запитав Ерколе.
  Райм сказав: «Там є кам’яна арка, дверний отвір, у якому вона сховається. Для захисту від вибуху».
  — глузував Ерколе. — Це приблизно три чверті Неаполя.
  Тиша на мить.
  Потім Райм сказав: «Данте, ти запитав, чи можемо ми сказати щось більше із запису». Ви мали на увазі розмову. А як щодо того, чого немає в розмові?»
  «Ви маєте на увазі фонові звуки?»
  «Точно».
  «Це гарна думка». Спіро сказав Маккензі: «Чи можеш ти надіслати запис на електронну пошту сюди?» Ми передамо це через хороші динаміки, щоб краще чути». Інспектор дав їй адресу.
  Через мить комп’ютер задзвонив. Россі кивнув Ерколе, який оглянув папку «Вхідні» й завантажив, як побачив Райм, файл MP3.
  Молодий чоловік набрав ключі, і розмова знову заграла. Через цих мовців слова були набагато чіткішими. Але хоч би він намагався почути слова Джанні та Фатіми, Райм не міг зробити висновків щодо джерела звуків.
  — Безнадійно, — сказав Россі.
  «Можливо, ні», — запропонував Райм.
  РОЗДІЛ 64
  Стефан Мерк був допитливою людиною.
  Сором'язливий і з темними очима, які сяяли дитячим блиском. Невинність у його круглому обличчі.
  І все ж він був великим і сильним, як двигун, як бачив Райм. Просто його гени, мабуть. Він не мав статури того, хто тренувався.
  Його руки були сковані, коли його привели в ситуаційну. Райм сказав: «Зніми їх».
  Спіро подумав над цим, кивнув офіцеру зі Стефаном і заговорив італійською.
  Ланцюги зняли, і у Стефана була дуже дивна реакція. Замість того, щоб потерти зап’ястя, як міг би зробити будь-хто інший, він підняв голову, заплющив очі й, здавалося, прислухався до дзвону крихітних сталевих кілець кайданів, коли офіцер клав їх у кишеню.
  Подібно до того, що він зробив у домі Шарлотти Маккензі тієї ночі, коли їх заарештували.
  Він ніби запам’ятовував звук, зберігав його.
  Він відкрив очі і попросив серветку. Россі простягнув йому коробку, і він зняв одну з верхівки й витер собі обличчя й маківку. Коли Маккензі сказав: «Сідай, Стефане», він це зробив негайно. Не від страху, а ніби вона була частиною його свідомості і він сам прийняв рішення.
  Вона, звісно, була більше, ніж помічником. Вона була Евтерпою, його музою, жінкою, яка вела його на шляху до Гармонії.
  — Ці люди пояснять, що нам потрібно робити, Стефане. Я розповім тобі пізніше все, що сталося. Але поки що, будь ласка, робіть те, що вони кажуть».
  Його голова повільно піднімалася й опускалася.
  Вона подивилася на Райма, який сказав: «У нас є запис, Стефане». Чи не могли б ви послухати це і розповісти нам всю інформацію, яку можете знайти? Нам потрібно когось знайти, і ми думаємо, що фонові звуки можуть привести нас до них».
  — Телефонний дзвінок про викрадення?
  Райм сказав: «Ні, це розмова між двома людьми, які планують теракт».
  Він подивився на Маккензі, яка сказала: «Так. Один із тих, кого ми шукали. Я зробив помилку, а ми помилилися. Є ще хтось. Нам потрібно її зупинити».
  ' Її. Ах Я викрав її чоловіка, і це справді була дружина». Посмішка. «Хто вкрав мій черевик».
  'Так.'
  Розумний. добре.
  Спіро запитав: «Чи допоможе вимкнути світло?»
  «Ні, мені не потрібно цього робити».
  Ерколе включив аудіо. Тепер, коли він усвідомлював його потенційну цінність, Райм уважно слухав. Він розчув кілька звуків, яких не помітив у перший чи другий раз, але не дуже.
  «Знову». Голос Стефана був твердим. Він не був найменш шанобливим. Дивно, як навіть найневпевненіші стають наполегливими, практикуючи своє особливе мистецтво.
  Ерколе зіграв це ще раз.
  'І знову.'
  Він так і зробив.
  «Можна отримати ручку та папір?» — запитав Стефан.
  Спіро видав їх миттєво.
  «Важко, я впевнений, чути поза голосами», — сказав Россі.
  Стефан відповів збентежено нахмурившись. Очевидно, він чудово чув поза голосами.
  «Звук кращий за слова. Звуки мають значення, які заслуговують на довіру. Роберт Фрост, поет, говорив про звук сенсу. Я люблю це, а ти? Він сказав, що ви можете відчути вірш, який читають по той бік дверей, не чуючи слів. Лише звуки передадуть вам очікувану емоцію та значення».
  Не зовсім блукання божевільного.
  Він почав робити нотатки бездоганним шрифтом. Беатріс Ренца це схвалила б.
  Як він писав, він сказав: «Телефонував недалеко від гавані. Я чую клаксони та гудки попередження й оголошення. Пасажирські та комерційні судна. Буксирні дизелі.
  — Не з вантажівок? — спитав Россі.
  — Звичайно, ні, ні. Вони чітко відлунюють від хвилястої води. Ви також чуєте гудки та дизелі океанських лайнерів, чи не так?»
  Рима не могла. Вони були сховані в трясовині шуму.
  Стефан швидко нашкрябав, а тоді втупився в аркуш. Закрив очі. Вони відчинилися, і він перекреслив те, що щойно написав, а потім почав знову.
  «Мені потрібно контролювати відтворення». Він підійшов до комп’ютера, штовхаючи Ерколе з дороги.
  «Ці ключі можуть...»
  «Я знаю», — різко сказав Стефан і надрукував. Він перемотував аудіо і повторював певні частини, нотуючи нотатки. Через десять хвилин він підвів очі.
  «Я чую передачу на нижчу передачу і збільшення гучності, коли машини наближаються до телефону. Це означає, що абонент на вершині пагорба. Пагорб крутий. В основному це легкові автомобілі, в основному маленькі, як дизельні, так і газові. В одного глушник збирається піти. Я думаю, якісь фургони. Але ніяких великих вантажівок».
  Ще одне відтворення. Дивлячись на порожню стіну. «Птахи. Два різних типи. По-перше, голуби. Їх багато. Я чую, як час від часу тріпочуть їхні крила: якось, коли повз проїжджала роликова дошка, на якій катаються хлопці. Одного разу за птахами бігали діти років чотирьох-п'яти. Я можу визначити вік за їхніми кроками та сміхом. Голуби повернулися одразу. Вони не злітали, коли їздили машини. Це говорить нам, що вони на площі чи площі. Не вулиця.
  Їхні очі звернулися до карти Неаполя, де Спіро обвів доки червоним маркером. Тепер він поставив X біля ряду громадських площ і площ у загальній частині набережної та на пагорбах, які, як він мав знати, були.
  «Другі птахи — чайки. Звичайно, вони були б всюди в Неаполі та його околицях, але тут, я думаю, їх лише чотири. Один дає виклик до злягання. Він на деякій відстані. Троє ближчих до телефону подають штурмові дзвінки та сигналізацію. Вони агресивно б’ються, ймовірно, через їжу, оскільки вони не будуть там гніздуватися. І оскільки їх лише троє, я думаю, що вони сваряться за сміття в маленькому баку за рестораном чи будинком. Вони далі від набережної; ближче, було б більше, і було б багато джерел для їжі – рибалки та сміття – тому бої не були б такими жорстокими».
  Стефан відтворив касету ще раз і призупинив її. «Поруч є школа, початкова школа, ми б сказали в Америці. Я б припустив, що це парафіяльна чи приватна школа – багато дітей мають шкіряні підошви. Я не чую кросівок. Шкіряні підошви означали б уніформу. Так приватно чи релігійно. Це школа, тому що вони сміються, бігають і граються, а потім, майже миттєво, це припиняється, і звук їхніх ніг змінюється, коли вони повертаються до класу в одному темпі». Він подивився на інших, усі витріщилися на нього. «Вони в початковій школі — я можу це зрозуміти за звуком голосів і інтервалом їхніх кроків. Я сказав це раніше. Неподалік йде будівництво. Робота по металу. Різання металу та клепка.'
  — Залізна конструкція будівлі, — сказав Россі.
  «Я не знаю, чи це будівля», — виправив Стефан. «Це може бути щось металеве. Корабель.'
  'Звичайно.'
  «Тепер ми не можемо ігнорувати слова. Ви чуєте цей американський голос? Чоловік запитує: «Скільки?» Говоріть повільно і голосно, ніби це покращить розуміння. У будь-якому випадку він буде говорити з продавцем на відкритому повітрі. Або, можливо, магазин з відкритою вітриною.
  «Ось чоловік блює. Тоді він отримує гнівні коментарі. Отже, я думаю, що він п’яний, а не хтось хворий. Хтось хворий викликав би співчуття, і ми б чули сирену. Це означає, що неподалік може бути бар. Я чую, як двигуни скутера запускаються, потім працюють кілька хвилин, а потім зупиняються. Здається, деякі з них дають осічку. Звук інструментів.
  — Ремонтна майстерня, — сказав Ерколе.
  'Так.' Він прослухав ще касету. «Церковні дзвони». Стефан повторив це. «Ноти ре, соль, соль, сі, соль, соль».
  Спіро запитав: «Ви можете сказати?»
  «У мене абсолютний крок. Так, я знаю ці записки. Я не знаю, у що вони грають. Ми повинні це з’ясувати».
  Россі запитав: «Можливо, ти зможеш її заспівати?»
  Не звертаючись знову до касети, Стефан проспівав ноти чистим баритоном. «Я на октаву нижче», — сказав він, наче це була важлива інформація.
  Ерколе кивнув. «Так, так, я думаю , це Angelus, l'Ave Maria del mezzogiorno . Полуденна плата».
  — Католицька церква, — сказав Райм.
  — Не дуже близько, але, здається, не більше ста ярдів. Можливо, пов’язано зі школою.
  Данте Спіро позначив церкви в районі, на якому вони зосередилися.
  Стефан ще раз прослухав запис. Тоді він похитав головою. «Я боюся, що це приблизно все».
  — запитав Спіро. «Це все, що ви чуєте?»
  Стефан засміявся. «О ні, я чую набагато більше. Літаки, цівка гравію, постріл дуже далеко, розбите скло – чарка, а не вікно… але вони надто загальні. Вони тобі не допоможуть».
  «Ти чудово впорався, Стефане», — сказав Райм.
  «Дякую», — сказала Маккензі молодій людині.
  Спіро видихнув. ' Sei un'artista. Тобто ти справжній художник».
  Стефан усміхнувся, знову соромлячись.
  Тоді Спіро нахилився вперед, його темні, зосереджені очі дивилися на карту. Його палець тицьнув точку. Екко . Я думаю, Джанні мав бути тут. Монте Ечія. Це недалеко звідси. Великий пагорб у центрі міста з видом на затоку. Це пояснює перемикання передач. Це здебільшого житловий будинок, але внизу є магазини, як той, який міг бути місцем ремонту скутерів, і бар, де чоловік був хворий. З краєвидами це туристичне місце, тож там можуть бути продавці, які продають їжу та сувеніри. Доки розташовані не так близько, але в межах чутності. І є церква трохи нижче, Chiesa di Santa Maria della Catena.'
  «Туристи?» — спитав Райм. «Це може бути гарною мішенню».
  Россі сказав: «Це не головна туристична пам’ятка, але, як каже Данте, тут багато жителів і кілька ресторанів. Можливо, чайки билися біля одного зі своїх сміттєвих баків».
  Потім Ерколе сказав: «Ах, є можлива ціль для Фатіми: військовий архів, Caserma Nino Bixio».
  «Я не знаю, чи він досі відкритий», — сказав Спіро. «Але навіть якби ні, поблизу були б жителі та туристи, а бомбардування державної будівлі привернуло б увагу світу».
  Россі вже дзвонив у команду ШОС.
  Райм подивився на цифровий годинник: 12:50.
  До нападу година десять хвилин.
  Амелія Сакс знову доводила бідолашний Меган Ерколе до межі, хоча цього разу не на швидкості; нещасні нижчі передачі насилу піднімалися крутим схилом Монте-Ечія.
  Вони пробили вершину й побачили перед собою два десятки тактичних офіцерів із ШОС, а також низку штатних працівників державної поліції та карабінерів. Також була присутня комунальна поліція Неаполя разом із солдатами італійської армії.
  Підвищений Мікеланджело, командир тактичних сил, сердито показав двом поліцейським автомобілям задній план і дозволив Саксу під’їхати ближче. Він посміхнувся, коли Сакс вискочив з машини, і вони знову пограли в гру Dirty Harriet/Make My Day.
  Вона встановила гарнітуру, і вони з Ерколе вийшли на площу біля великої будівлі з червоного каменю, яка була архівом. На західному краю, де прямовисна скеля спускалася до вулиці, були туристичні станції – художник, який писав портрети клієнтів із Везувієм на задньому плані, продавці морозива та ароматизованого тертого льоду, чоловік за візком , продаж італійських прапорів, лікеру лімончелло в пляшках у формі Італії, ляльок Піноккіо, магнітів на холодильник для піци, карт, холодних напоїв.
  Хоча день був сонячний, температура помірна, місцевість була здебільшого безлюдною.
  Тепер, коли Райм розповів їй про аналіз Стефаном телефонної розмови між Фатімою та Джанні, вона також усвідомила звуки, які він упізнав: голуби, чайки, що гуртуються над сміттєвим баком неподалік, машини, які перемикаються на нижчу передачу, щоб піднятися на вершину, як вона щойно зробила. Набагато тьмянішими були інші звуки – кораблі в доках далеко, на південь у бік вулкана, майстерня з ремонту скутерів, інші продавці, туристи, діти на подвір’ї парафіяльної школи.
  Вона та Ерколе приєдналися до пошуків, і офіцер лісництва сказав Мікеланджело, що вони обстежать продавців і клієнтів, оскільки солдати поліції прикрили архіви.
  ' Sì, sì! — сказав масивний чоловік і разом зі своїми людьми кинувся до архіву, на його обличчі відобразилося розчарування, ніби роздратований, що стріляти ще нема в кого. Велика будівля темно-коричневого кольору наразі фактично не була відкрита, але було багато ніш, тіней і дверей, де могла бути захована бомба — і це могло б убити або поранити десятки, як зазначив Данте Спіро.
  Ерколь і Сакс ходили по вулицях, вона показувала фотографію Фатіми, він запитував, чи хтось її бачив, додаючи, що вона, швидше за все, буде одягнена в західний одяг і без голови. Оскільки на фото була зображена жінка в хіджабі, туристи та продавці, безсумнівно, подумали, що це може бути тероризм, і дивилися на фото з бажанням згадати, що бачили її.
  Але ніхто не мав.
  Двоє ходили туди-сюди звивистою вулицею, зупиняючись біля будинків і розпитуючи людей, повз яких проходили, а поліцейські та карабінери в уніформі підмітали машини, що стояли вздовж узбіччя, деякі використовували дзеркала на стовпах, щоб шукати під ними вибухівку.
  І скільки часу?
  Телефон Сакса показав: 1:14.
  Сорок п'ять хвилин до атаки.
  Вони повернулися на вершину плато, де Мікеланджело розмовляв з карабінером, очевидно командиром, судячи з медалей і відзнак на його грудях і плечі. Капелюх у нього був досить високий.
  Тактичний командир побачив Сакса й похитав головою, охопленою пухнастим рудим волоссям, із гримасою. Він повернувся до пошуків.
  Вона подзвонила Райму.
  «Знайшов щось, Сакс?»
  «Нічого. І знаєте що? Це не так».
  «Здається, це не мішень?»
  «Точно». Вона озирнулася навколо, поки вітер здіймав осколки хрустких харчових обгорток, пластикових пакетів, газет і пилу. «Архів закрито, і людей навколо не так багато».
  Райм трохи замовк, а потім: «Дивно. Джанні сказав, що сьогодні на мішені буде людно».
  — Через сорок хвилин людно не стане, Райме. І жодної преси. Немає причин для преси».
  Потім: «А, ні. Трясця.'
  У Сакса прискорився пульс. Це був його тон гніву.
  Вона схопила Ерколе за руку, і він швидко зупинився.
  Райм казав: «Я зробив помилку». Потім він розмовляв з іншими в квестурі – Шарлоттою Маккензі, Спіро та Россі, – але вона не могла почути слів.
  Він повернувся на лінію. — Монте-Екія — це не ціль, Сакс. Я повинен був це знати!
  «Хіба Стефан не правильно це визначив?»
  «Він добре впорався. Але я не звернув уваги на те, що Джанні сказав Фатімі. Він не сказав, що був у цілі. Він сказав, що бачить ціль . Він стояв там і розглядав це».
  Вона пояснила це Ерколе, який скривився. Вони привернули увагу Мікеланджело, і Сакс жестом показав йому місце. Чоловік підійшов ближче, і Ерколе розповів йому про помилку.
  Він кивнув і заговорив у свій мікрофон.
  Сакс дивився на краєвиди. «Я бачу доки, Райме».
  Він був на гучномовці, і Спіро почув. Він сказав: «Але, детективе, вони наповнені охороною. Я не думаю, що вона могла б наблизитися».
  Ерколе сказав: «Ми бачимо доріжку та вулицю Партенопе. Тут трохи тісно».
  Тоді очі Сакса ковзнули на кам’янистий острів перед Віа Партенопе. 'Що це?'
  «Кастель дель Ово», — відповів він. 'Популярний туристичний об'єкт. І, як бачите, тут багато ресторанів і кафе».
  — різко сказав Спіро. «Це може бути все. Джанні сказав Фатімі зайти за кам'яну стіну перед вибухом. Так, у замку є десятки ніш, де вона може сховатися.
  «А подивіться!»
  Два великі автобуси якраз зупинилися перед мостом, що вів на острів, на якому був замок. Звідти почали вилазити люди в костюмах і вишуканих сукнях. Збоку були транспаранти.
  «Що вони кажуть?» — запитав Сакс Ерколе.
  «Це реклама модного заходу тут. Якийсь дизайнер чи фірма одягу».
  «І було б оголошення для преси, тож Джанні дізнався б, що все почалося о другій годині».
  Вона розповіла тим у квестурі, на що вони дивляться.
  «Так, так, це має бути все!» Россі сказав.
  Сакс смикнув Ерколе за руку. 'Ходімо.' У гарнітуру вона сказала: «Ми прямуємо туди, Райме».
  Вона від’єдналася, і вони підтюпцем побігли до «Мегану», який вона завела й увімкнула передачу. Мікеланджело та тактичні офіцери поверталися до своїх машин.
  Сакс забуксував у розвороті й помчав по тросику до вулиці під горою. Вона з’їхала на бетон, потрапила в занос і натиснула на педаль газу. Сакс бурхливо пробиралася через перехрестя, коли вона глянула в дзеркало заднього виду, дивуючись, наскільки близько був Мікеланджело, коли вона побачила спалах жовто-помаранчевого полум’я.
  — Ерколь, дивись. За нами. Що сталося?'
  Він повернувся, як міг, і примружився. ' Боже мій! Вогонь. Внизу дороги, ми щойно зійшли, горить машина. Сидячи посеред вулиці».
  «Джанні».
  «Він спостерігав за нами! Він охороняє Фатіму. Звичайно. Я думаю, він зламав машину, викотив її на дорогу, а потім підпалив».
  «Заблокувати поліцію. Зараз вони в пастці на горі».
  Ерколе викликав цю останню подію.
  З динаміка вона почула, як Россі сказав, що він спрямує більше офіцерів і пожежну команду до підніжжя гори до замку.
  «Здається, це тільки ми, Ерколе».
  Перестав бути неспокійним пасажиром, він тицьнув пальцем у дорогу й вигукнув: « Перелюб , Амелія». Чи можете ви не йти швидше?»
  РОЗДІЛ 65
  Подібно до хокеїста, що обертається навколо воріт, Mégane виїхав на вулицю Віа Партенопе і, скрипнувши, зупинився, спритно – і ледь – уникаючи продавця морозива, двох манекенниць у неоново-зелених сукнях і, на дюйм, купе Bugatti, яке Сакс Вважається, що він коштував лише мільйон доларів.
  Потім вони з Ерколе вийшли й помчали до мису, який зв’язував Кастель-дель-Ово з материком.
  Сакс подзвонив: «Пам’ятайте, Фатіма в вуличному одязі».
  ' Sì .'
  — І запам’ятайте свою ціль. Ви повинні негайно її зупинити».
  'Верхня губа. Sì. Три кулі.
  Повітря розсікають сирени – пожежні машини прямують, щоб розчистити шлях від гори Ек’я, і невідкладний завивання підкріплення, державної поліції та карабінерів зараз прямують до замку, щоб приєднатися до Сакса та Ерколе у пошуках Фатіми Джабріл.
  Була 1:30.
  Яка товста це була мета: ліворуч від масивного замку, на острові, були магазини, ресторани та доки, сьогодні заповнені туристами та місцевими жителями, які насолоджуються сонцем та обіцянкою неаполітанської їжі та вина та ледачої подорожі в вітрильний або моторний човен по блакитній Неаполітанській затоці. Сайт був ще більше поповнений приблизно сотнею блискучих в індустрії моди. У тіні високого замку було встановлено намет.
  Додайте багато туристів, і тут мала бути тисяча людей.
  Сакс підскочила, коли її телефон задзвонив, подумавши про бомбу, яка мала детонатор, що активувався мобільним телефоном; те, що її чутливість до мелодій була нерозумною, не заспокоїло її серце.
  «Рима».
  'Де ти?' запитав він.
  «На мисі до замку».
  Голос Спіро. — Так, так, детективе. Ми бачимо вас. CCTV.'
  Підійшли двоє офіцерів у формі – сторожі замку. Очевидно, їх проінструктували Россі чи Спіро, і пара, білява жінка та темноволосий чоловік, поспішили до Ерколе, який підтвердив їхні особи, ніби значки та зброя не залишали сумнівів.
  Сакс сказав у слухавку: «Евакуювати це місце, Райме?»
  Россі говорив. Він пояснив, що вони вирішили відмовитися від такого підходу, принаймні на даний момент; до замку й острова, на якому він знаходився, можна було дістатися лише через вузьку смужку землі, схожу на міст, по якому вони тепер рухалися. Паніка призвела б до смертельної тисняви, і ще більше загинуло б від стрибка у воду чи на скелястий берег. — За п’ять хвилин до другої, можливо, у нас не буде вибору. Але це буде вірна смерть для багатьох людей. Ми зараз закриємо вхід».
  Сакс, Ерколе та двоє охоронців замку швидко пройшли через мис до натовпу на острові. Офіцери оглядали територію та доки, де сотні прогулянкових суден ліниво гойдали. Шукаю струнку темноволосу жінку, ймовірно, саму, одягнену в західний одяг і з пакетом, сумочкою чи рюкзаком. Звичайно, подумав Сакс, вони опинилися в регіоні, наповненому худими темноволосими жінками, одягненими по-західному.
  Сканування, сканування натовпу.
  Неможливо…
  На лінію вийшов Россі. «Вогонь погашено, автомобіль відведено вбік. Люди Мікеланджело будуть через десять-п'ятнадцять хвилин.
  Саме вчасно для детонації.
  Россі сказав: «Ах, я чув від деяких таємних офіцерів. Випадково на лаві підсудних розслідували справу про контрабанду. Вони поруч і наближаються. Вони знають про вас і Ерколе. Вони повинні бути там зараз. У них є фотографія Фатіми».
  Сакс розповів Ерколе про офіцерів під прикриттям – і саме в цей момент їм привернув увагу один молодий чоловік у шкіряній куртці та вузьких джинсах. Він відсунув піджак і показав значок. Він був із жінкою років тридцяти. Вона теж кивнула. Вони, двоє охоронців замку та Сакс і Ерколе зустрілися біля входу в ресторан морепродуктів. Вони домовилися розділитися і піти в три різні сторони.
  Була 1:40.
  Вона та худорлявий офіцер лісництва швидко рухалися на захід, до того боку замку, який найдальше вдавався в Неаполітанську затоку. Туристи тут слухали вуличного музиканта, грали на гітарі та співали щось схоже на італійську баладу минулого століття. Вона бачила пари, що обіймалися, підлітки, які фліртували та жартували, молода блондинка, що штовхала дитячу коляску, сім’ї, що гуляли, чоловіки, що йшли пліч-о-пліч, їхні дружини, тримаючись за руки, позаду, діти в запамороченій орбіті, хлопчики з футбольними м’ячами, які не могли встояти, демонструючи свою хитрість. робота ніг.
  Нікого, хто був би схожий на Фатіму, навіть у західному одязі.
  А щодо бомби?
  Це може бути будь-де. В одному зі сміттєвих баків, під столом в одному з ресторанів чи барів, за кіоском, біля сцени для показу мод.
  Можливо, в рослині в горщику, повз яку вона щойно проходила.
  Вибухівка C4, офіційно відома як RDX, вибухівка дослідницького відділу, рухається назовні зі швидкістю дев’ятнадцять тисяч миль на годину, що майже в шістдесят разів перевищує швидкість звуку. Пари та вибухова хвиля знищують усе, що трапляється на їхньому шляху. Шкіра, нутрощі та кістки просто зникають у багряному тумані.
  Вона послала Ерколе ліворуч, до сцени, де мав розпочатися показ мод. Репортери робили навмання знімки деяких красивіших жінок – і одного-двох красивих чоловіків. Тихим голосом, ніби не бажаючи налякати її, Россі промовила їй у навушник: «Детектив Сакс, Мікеланджело та інші офіцери вже майже на місці. Ми повинні зараз евакуюватися. Зараз тринадцять п'ятдесят».
  Десять хвилин на другу.
  Десять хвилин до бомби.
  — Я не хочу, детективе. Я знаю, що буде паніка. Але вибору немає. Я пришлю офіцерів…
  «Почекай, — сказала вона. Думка: Жінка з дитячою коляскою… це було не на місці. Поруч, на західному кінці Віа Партенопе, був парк. Гарне місце, гарно облаштоване, з доріжками, лавками з морозивом, садами та лавками. Ідеальний варіант для мами з коляскою. Але Кастель-дель-Ово з натовпом і лабиринтом доків? Немає.
  А за плечима в неї був рюкзак. Де краще сховати бомбу?
  Але блондинка? Ну, якщо ви збираєтеся купувати дитячу коляску для реквізиту, чому б не купити ще й перуку?
  Раптово повертаючись туди, де вона бачила жінку. «Дайте мені ще хвилинку», — прошепотіла вона в гарнітуру. «У мене є підказка».
  — Детективе, немає часу!
  Голос Райма твердо сказав: «Ні. Нехай вона біжить з ним».
  "Але..."
  Спіро сказав: « Sì» , Массімо. Дозвольте їй.'
  Сирени лунали все ближче. Голови поверталися до материка. Посмішки охолоджуються до хмурих лобів цікавості... а потім занепокоєння.
  Сакс продовжила рух на південь, у тому напрямку, де востаннє бачила жінку та дитячу коляску. Поспішає кам'яними стежками, віком сотні, а може, й тисячі років. Її голова повернулася, очі примружилися.
  Її рука? У дюймах від руки Beretta.
  1:55.
  Де ти, Фатімо? де
  А потім відповідь: Біля крайньої південної стіни замку з тіні будівлі біля доків вийшла блондинка з каретою. Вона зупинилася біля пірсу, біля якого стояло півдюжини розкішних яхт, білих, як холодне місячне світло, з ідеально змотаними на палубі канатами та виблискуючими срібними світильниками. На човнах: літні красиві люди, засмаглі та зачіски – «джет-сетери» в ранішу епоху.
  Тут не було мішені – там було не так багато людей, – але була міцна арка, яка захистила б її від вибуху.
  Фатіма — тепер Сакс міг чітко розгледіти її обличчя, коли вона нервово озирнулася — оберталася до цієї арки. Білява перука тьмяного тону стикалася з її оливковою шкірою. Рюкзак усе ще лежав у неї на плечі. У ньому б більше не містилася бомба. Ні, вона б посадила його в більш населеній частині острова.
  Сакс вихопила зброю, але сховала її під пахвою, і побігла вперед. Вона була за тридцять футів, коли жінка, широко розплющивши очі, побачила її й завмерла.
  Говорячи тихо, Сакс повільно і тихим чистим голосом сказав: «Тебе обдурили, Фатімо! Ібрагім не той, ким ви думаєте. Він використовує вас. Він тобі збрехав».
  Фатіма спохмурніла, похитала головою. 'Немає. Жодного трюку! Її очі були широко розширені – і вологі від сліз.
  Сакс підійшов на кілька футів ближче. Фатіма відступила, розвернувши карету й залишивши її між собою та Саксом.
  «Я не хочу тобі боляче. Ви будете в безпеці. Просто підніміть руки. Дозволь мені прийти поговорити з тобою. Ви не хочете цього робити. Ти будеш робити людям боляче без жодної причини. Будь ласка!'
  Фатіма напружилася.
  Сакс сказав: «Я врятував вашого чоловіка. Я врятував йому життя. Пам'ятаєте?
  Тоді Фатіма опустила голову. Через мить вона підвела очі з усмішкою. 'Так. Так, міс. Так. Дякую тобі за це. Шукран! Посмішка змінилася на вираз глибокої скорботи, і Сакс побачив сльози. Тоді Фатіма штовхнула дитячу коляску до води. На пірсі не було ні бар’єру, ні навіть низької губи, і він впав, ніби в уповільненій зйомці, на двадцять футів у воду.
  Сакс помітив ковдри та чорне волосся, що піднімалися всередині, коли він приземлився з гучним сплеском. Карета швидко осіла і потонула.
  Однак Сакс не зробив того, на що сподівалася Фатіма. Вона проігнорувала візок і зайняла бойову позицію, поки жінка шукала свій телефон, щоб подзвонити на мобільний, підключений до детонатора.
  — Ні, Фатімо, ні!
  Над ними пролунали крики з вершини замку, на п’ятдесят футів над нею, де туристи бачили, як карета в’їхала у воду.
  Фатіма вирвала трубку. Це був розкладний телефон. Вона відкрила її, подивилася на клавіатуру й простягнула палець.
  Амелія Сакс вдихнула, затримала подих і натиснула на курок. Три рази.
  РОЗДІЛ 66
  « Non siamo riusciti a trovare nulla », — сказав аквалангіст.
  Переклав Ерколе Бенеллі. Чоловікові було прикро, але він та його колеги з італійського флоту нічого не знайшли у воді під замком, що нависав.
  «Продовжуйте шукати», — сказав Лінкольн Райм. Він, Ерколе, Сакс, Спіро та Россі були біля того місця, де Фатіма штовхнула карету у воду, у тіні тупого рум’яного замку. Цікаво, що більшість в’їздів до споруди, якій багато століть, були доступні для людей з обмеженими можливостями.
  Дайвер кивнув і пішов назад уздовж пірсу — на ньому були ласти, — потім розвернувся й, задерев’янівши ноги, пішов у воду. Райм глянув на півдюжини вибухів бульбашок на поверхні Неаполіської затоки з водної пошукової групи внизу.
  Ліворуч від них пролунав голосіння жінки, яка переживала відчай. Шістдесятирічна матрона вказала на Сакса й вистрілила злий залп слів.
  Ерколе почав перекладати, але Райм перебив. «Вона засмучена тим, що мій Сакс був настільки відданий припиненню терористичної атаки, що проігнорував потопаючу дитину. Я на полі?»
  "Поля для гри" Питально хмуриться.
  Я. I. Правильно?
  — Ви вже близько, капітане Райм. Але вона не піднімала жодного питання про відданість зупинці лиходія. По суті, вона звинувачує вашого партнера у вбивці дітей».
  Райм засміявся. «Скажи їй, що насправді сталося. Якщо це заткне їй рот».
  Ерколе передав жінці історію – дуже скорочену версію повної історії, яка полягала в тому, що в колясці була не дитина, а лялька.
  Сакс весь час знав, що доньки Фатіми та Халеда, Муни, немає в кареті. Коли вона була в приймальному центрі Каподічіно раніше того дня, після того як Фатіма зникла, Сакс побачила Муну під опікою сусіда на пустирі біля їхнього намету. А серед коробок у їхньому наметі була порожня коробка, у якій колись містилася (як показано на зображенні збоку) темноволоса лялька, розміром із велику дитину. Сакс побачив іграшку в колясці.
  Хитра диверсія. Райму довелося віддати належне Фатімі.
  Він зиркнув на схвильовану туристку, поки вона не замовкла, повернулася й пішла.
  Підійшов прокурор Спіро. «Вони вже знайшли телефон?»
  «Ні», — сказала йому Россі. «П'ятеро дайверів у бухті. Але нічого».
  Це був об'єкт пошуків водолазів ВМС. Вони сподівалися відновити сім-карту з нового телефону Фатіми та відстежити номери Джанні чи інші номери, які могли б привести до нього, до Ібрагіма чи до того, хто в італійському антиіммігрантському русі найняв їх, щоб зірвати проіммігрантську законодавчу пропозицію в Римі.
  Але течії в затоці, здавалося, не співпрацювали.
  Вибухотехнічна група карабінерів під керівництвом Фатіми Джабріл знайшла та вилучила вибуховий пристрій, який був закладений глибоко в кам'яній ніші замку, неподалік від прийому дефіле. Це було погане розміщення, з точки зору терористів. Міцні стіни захистили б майже кожного від вибуху. Собаки обшукали й не знайшли іншої вибухівки, а також команда очистила рюкзак Фатіми, в якому не було зброї, а лише медичні засоби – бинти, антисептики тощо. Бейдж з табору біженців показував, що Фатіма була медсестрою/помічницею.
  Сама жінка була поруч – у замку, їй надала медична бригада. Травми були незначними – два зламані зап’ястя, кістки пальців і один пекельний забій. Але 9-міліметрові снаряди, які знищили телефон, не пошкодили жодної шкіри.
  Сакс стріляв не на вбивство.
  Після того, як телефон так різко вирвали з її рук, у Фатіми почалася істерика. Вона сказала, що через те, що вона зазнала невдачі, Ібрагім тепер уб’є її сім’ю в Лівії.
  Але Сакс пояснив, що це малоймовірно, враховуючи, що сюжет був не таким, яким здавалося. Ібрагім і Джанні не були терористами; вони були найманцями, яким платили за влаштування фальшивих нападів. І все-таки, щоб заспокоїти Фатіму — і схилити її до співпраці — Спіро сказав їй, що італійські агенти в Лівії стежитимуть за її родиною.
  Вона охоче погодилася й розповіла про все, що знала про нього: це було небагато, правда, але вона підтвердила, що це був засмаглий, неусміхнений чоловік, який курив смердючі сигарети, був гладко поголений і мав густе кучеряве волосся, спортивної статури. Вона описала його як людину, яка багато подорожувала, чиї години не належали йому. Коли вони розмовляли, він часто був за містом і зазвичай був у дорозі.
  У Россі загудів телефон, і він відповів. ' Sì, pronto? '
  З розмови Райм не міг зрозуміти, хороші чи погані отримує інспектор. Якось він дістав із нагрудної кишені ручку, зубами зняв ковпачок і щось записав у блокнот.
  Відключившись, він повернувся до інших і сказав: «Беатріче. Один відбиток вона знайшла на телефоні-детонаторі. Це повернулося позитивно. Албанець – в країні легально».
  «Юридично?» — спитав Райм. «Тоді чому він був у системі?»
  «Він повинен був пройти перевірку безпеки, оскільки він працює в аеропорту Мальпенса. У Мілані. Він механік бензовозів і тих великих транспортних засобів, які буксирують і штовхають літаки. У всіх працівників аеропорту знімають відбитки пальців. Він мав би, я думаю, якийсь зв'язок з албанськими бандами. Він міг торгувати зброєю та контрабандою наркотиків, не проходячи митниці. Здається, вибухівка теж».
  Сакс дивився на море, примружившись. Це був її напружений погляд. Її вигляд мисливиці. Райму подобалося спостерігати за нею в такі моменти.
  Райм повторив: «Сакс? Насолоджуєшся видом?»
  Вона подумала: «Мальпенса — інший аеропорт Мілана».
  — Так, — сказав Спіро.
  Вона сказала: «Хіба Беатріс не сказала, що знайшла зразки промислового мастила на складі в Мілані?» І авіаційне паливо теж?»
  — Так, так. Але ми не переслідували це, тому що, здавалося, не було жодного зв’язку між складом і Композитором».
  Вона звернулася до Спіро. «Всі громадяни Італії мали посвідчення особи, чи не так?»
  'Так. Це закон».
  «З картинкою?»
  'Це вірно.'
  «Якщо я дам вам ім’я, чи можете ви отримати мені зображення?»
  «Якщо ім’я не надто поширене, то так. Або у вас є адреса чи принаймні комуна, місто».
  «Це не таке поширене ім’я. Мені знадобиться зображення, надіслане на мій телефон, і я перешлю його комусь».
  «Я це організую. Хто ця особа, якій ви хочете надіслати це?»
  «Чи знаєте ви фразу «конфіденційний інформатор»?»
  «А, значить, у вас є доносчик?» — запитав Спіро, дістаючи мобільний.
  РОЗДІЛ 67
  Амелія Сакс сиділа поруч із Лінкольном Раймом у задньому сидінні фургона для людей з обмеженими фізичними можливостями, припаркованого на одній із найкращих вулиць Неаполя, Віа ді К’яя, з видом на прекрасний парк, який частково спонукав її до присутності Фатіми. Це було б тут, а не в Кастель-дель-Ова, де мати-одиначка гуляла з дитиною.
  Данте Спіро був з ними, слухаючи через навушник операцію, якою керував Мікеланджело.
  Брудна Гаррієт.
  З одного вікна відкривалася чудова панорама затоки, Кастель-дель-Ово праворуч і оманливо спокійний Везувій ліворуч.
  Однак, як і всі інші, Сакс не цікавився бухтою; вона зосередилася на значно скромнішому краєвиді через інше вікно: приємне, хоч і старе, житлове помешкання, кам’яна споруда, жовта фарба. Pensione – пансіонат типу «ліжко та сніданок». Це було схоже на дорогоцінний камінь і коштувало б багато за ніч.
  «Ми впевнені, що він усередині?» вона запитала. Маючи на увазі людину, яка склала весь план. Хто найняв Ібрагіма та Джанні. Хто намагався вбити десятки невинних лише для того, щоб ще більше налаштувати громадську думку проти біженців і скасувати закон, який міг би покращити їхнє становище.
  Все під викривленим прапором націоналізму.
  Спіро слухав передачі поліції через дротовий навушник. Його голова була схилена. Він сказав: « Sì, sì». Потім до Сакса і Райма: «Так, він там». Похмура усмішка. «І оцінка така, що він беззбройний».
  «Звідки вони це знають? Вони дивляться на нього?» — наполегливо спитав Райм.
  Сакс знав, що він подумав би, що якби вона заходила до кімнати, де, як сказав би Спіро, перебував ідеал схеми, вони мали б напевно знати, озброєний він чи ні.
  Вона була менш стурбована; у неї була своя Беретта. І це була чудова робота, оголосила вона. Італійці добре розбиралися в їжі, автомобілях, моді та зброї. Нічого кращого.
  Спіро відповів: «Мікеланджело повідомляє, що їхнє спостереження показало, що він точно буде без зброї. Але це триватиме недовго. Ми повинні рухатися зараз».
  Сакс глянув на Райма, який сказав: «Не дозволяй нікому щось знімати, якщо можна цього уникнути, Сакс». Це важливий доказ. Це головний поганий хлопець».
  Потім вона та Данте Спіро вийшли з дверей фургона.
  Вони швидко рушили до передньої частини споруди, де їх зустріли чотири офіцери ШОС на чолі з Мікеланджело. На відміну від свого командира, ці люди не були великого розміру, але робилися громіздкими через спорядження: бронежилети, проривне спорядження, черевики, шоломи. Пістолети-кулемети H&K, улюблені тактичними командами, були розпущені та готові до стрільби.
  Спіро зробив жест, і чоловіки рушили через вхідні двері пансіонату і, якомога тихіше, піднялися сходами на перший поверх.
  У коридорі було темно й жарко, повітря гнітюче. У кімнатах може бути кондиціонер, але в коридорах – ні. Стіни були всіяні картинами стародавньої Італії, більшість із них — зображенням Неаполя; димлячий вулкан, що вимальовується на задньому плані. Однак на одному Везувій активно вивергався, а громадяни в тогах дивилися з жахом, а маленька собака, здавалося, посміхалася. Кожен твір мистецтва висів криво.
  Після паузи та прослуховування фургона спостереження зовні, Мікеланджело подав знаки руками, і офіцери SCO розділилися на дві команди. Один, присівши під вічком, пройшов повз двері кімнати підозрюваного й обернувся. Друга команда залишилася на ближньому боці. Сакс і Спіро зупинилися на відстані десяти футів. Що це за шум? — здивувався Сакс.
  Вереск, вереск, вереск…
  Стефан міг сказати їм миттєво.
  Потім Сакс почув стогін.
  Звичайно. Пара займалася коханням.
  Тому оперативна група за допомогою системи слухового спостереження дійшла висновку, що мешканці кімнати не були озброєні. Пістолет міг бути поблизу, але малоймовірно, що хтось із них ховав зброю при собі.
  Мікеланджело щось почув через гарнітуру – Сакс міг це зрозуміти з його підведеної голови. Він відступив до Спіро й заговорив італійською. Прокурор сказав Саксу: «Друга команда стоїть позаду нашої іншої цілі. Він на вулиці, у своїй машині. Вони скоординовано переїдуть разом із нами».
  З кімнати звуки заняття любов’ю стали голоснішими, бурчання частішало. Мікеланджело щось прошепотів Спіро, який переклав його коментар Саксу. — Він думає, чи варто нам трохи почекати. Лише тому що …'
  Сакс прошепотів: «Ні».
  Мікеланджело посміхнувся й повернувся до своїх людей. Він показав на двері, його рука робила різаний рух, наче священик благословляє причасника.
  Вони миттєво пішли в дію. Один підняв таран і сильно вдарив ним у двері біля ручки. Неміцна деревина миттєво піддалася. Він відступив, кинув таран і випустив кулемет, а інші вбігли, піднявши зброю, розмахуючи дулами туди-сюди. Сакс поспішила вперед, Спіро за нею.
  У ліжку, посеред чудернацької кімнати, темноволоса італійка, років не старше вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, верещала й несамовито хапалася за постільну білизну, щоб укритися. Але це було перетягування канату за простирадло та ковдру з чоловіком у ліжку з нею. Вона вигравала.
  Насправді досить смішно.
  ' Аллора! — подзвонив Спіро. 'Достатньо! Залиште простирадла! Встаньте і тримайте руки піднятими. Так, так, поверніться». Італійською він заговорив з жінкою, мабуть, повторивши команду.
  Майк Хілл, американський бізнесмен, чий приватний літак днями доставив Сакса до Мілана, виконав наказ із сяючим хлоп’ячим обличчям і косим волоссям. Він глянув один раз на пістолет Мікеланджело, потім на Сакса і, мабуть, вирішив тримати руки піднятими й не прикривати свій помітний пах. Жінка з ним зробила те саме.
  Один офіцер перебирав їхній одяг. Він сказав: « Nessun arma». '
  Спіро кивнув, і офіцер передав одяг парі.
  Одягаючись, Хілл різко сказав: «Мені потрібен адвокат. Зараз. І переконайтеся, що це той, хто говорить англійською».
  РОЗДІЛ 68
  Підозрювані перебували у СІЗО.
  Il Carcere di Napoli.
  Майкл Хілл перебував у камері ізолятора, чекаючи на прибуття свого адвоката, який мав би розповісти їм дещо про кримінальне право.
  Райм і Сакс були в ситуаційній кімнаті Questura, отримуючи оновлення з ряду джерел.
  Дружина Хілла прибула до в'язниці в той самий час, коли звільнили повію з пансіонату. Підліток отримав судове попередження. Спіро повідомив, що «вираз обличчя дружини бізнесмена, я скажу, був трохи схожий на вираз фанатів, які стали свідками автомобільної аварії на автоперегонах». Наляканий, так, але з певним натяком на радість. Я підозрюю, що угода про розлучення справлятиме враження .
  Арешт Майка Хілла відбувся швидко після припущень Сакса про те, що сумно відомий Джанні насправді міг бути шофером американського бізнесмена на ім'я Луїджі Прокопіо.
  Те, що вивело чоловіка на перший план підозрюваних, так це низка спогадів Сакс, коли вона дивилася на Неаполітанську затоку нещодавно після арешту Фатіми.
  Беатріс знайшла на складі сліди вулканічного ґрунту. Це означало, що хтось із Неаполя, ймовірно, нещодавно був на складі. Судмедексперт також виявив там мастило, яке використовується у важкій зовнішній техніці. Албанець, який надав вибухівку, був механіком в аеропорту Мальпенса і працював на такому обладнанні. Ймовірно, він зустрів людину, яка прибула з Неаполя на складі, щоб доставити вибухівку.
  Хто мав зв’язок і з Мальпенсою, і з Неаполем? Майк Хілл. Оскільки він знав про трафік з аеропорту до центру Мілана, він, очевидно, був там раніше – і на злітній смузі приватного літака, куди могли перенести вибухівку поза полем зору митниці та служби безпеки.
  Сам Хілл, мабуть, не мав би справу з бомбами чи платнею албанським контрабандистам. Але його водій може. Луїджі – курець, гладко поголений, довге темне волосся, смаглявий колір обличчя. І він був людиною, яка багато подорожувала, як сказала їм Фатіма, часто за кермом.
  Чи випадково Хілл просто зателефонував до генерального консульства Масгрейва, згадавши, що його приватний літак прямує на північ, щоб Сакс міг доїхати автостопом до Мілана? Звичайно, ні. Хілл, Джанні та Ібрагім знали б усе про присутність Райма та Сакса тут і прослухали б або їхні телефони, або готельний номер, дізнавшись, що вони мають підказку до Мілана. Занепокоєний прогресом розслідування, Хілл негайно зв’язався з генеральним консульством і повідомив, що у нього готовий літак, щоб він міг стежити за цією справою.
  Навряд чи це було впевнено, але це була розумна теорія, яку варто було б вивчити.
  Щоб з’ясувати це, Сакс надіслала фотографію Луїджі своєму стукачові Альберто Аллегро Пронті, бездомному Дон Кіхоту комуніста в Мілані. Перекладаючи Ерколе, Пронті підтвердив, що Луїджі Прокопіо був тим, хто викинув його зі складу.
  Ерколе посміхався, слухаючи слова цього чоловіка. Він сказав Саксу: «Альберто питає, чи піде цей котячий у в’язницю». Він повернувся до телефону. ' Sì certamente. '
  Луїджі здався другій тактичній команді Мікеланджело на парковці позаду пансіонату, де він курив і писав смс, чекаючи, поки його бос закінчить спілкування з місцевою дівчиною за викликом.
  Данте Спіро був особливо радий схопити Прокопіо. Він не лише зіграв важливу роль у змові Хілла щодо втягнення біженців у фальшиві терористичні атаки, але й був міжнародним членом «Ндрангети». Спіро пояснив, що офіцер «Летючого загону» Даніела Кантон, яка спеціалізується на роботі з бандами, кілька днів тому дізналася про оперативника «Ндрангети», яка діє в цьому районі. Вона більше нічого про це не дізналася. Тепер джерело розвідувальних даних стало зрозумілим.
  Участь Майка Хілла повністю змінила фокус сюжету. Це не був італійський чиновник чи член правої партії, як-от Nuovo Nazionalismo, який був організатором фальшивої терористичної змови; це був американець.
  План Майка Хілла мав ту мету, про яку вони спочатку припускали, але не зірвати імміграційну реформу Італії. Це було для того, щоб схилити громадську думку в Сполучених Штатах і звернути законодавців проти законопроекту про біженців у Конгресі, пропонуючи «доказ» того, що терористи ховаються серед іммігрантів, як зіпсовані шматочки в пакеті цукерок.
  Хілл опинився в Неаполі випадково. Він приїхав сюди, щоб проконтролювати його операцію та переконатися, що вона вдалася. Залишалося питання, чи був сам Хілл єдиним натхненником. У записах його телефонних розмов виявлено текстові повідомлення від і до сенатора від Техасу Герберта Стейшна, затятого противника законопроекту про імміграцію та націоналіста. Тексти були невинними – але надто невинними, подумав Сакс. — Сенатор винен, як гріх, — сказала вона. «Це код. Ви не надсилаєте повідомлення за кордон, щоб розповісти комусь про найкращий картопляний салат в Остіні й запитати о третій ранку, коли UT наступного разу зіграє з Арканзасом».
  Час – і докази – покажуть.
  Тепер Спіро увійшов до кімнати, тримаючи черрут в одній руці, а в іншій — свій власний вестерн Louis L'Amour.
  — Про наших друзів, — сказав він. Посилаючись на Шарлотту Маккензі та Стефана Мерка.
  Тепер, коли вони зачепили Джанні та Хілла, справа проти Композитора повернулася на кіль. Те, що Хілл маніпулював нею — і її AIS — не має значення: викрадення — це злочин.
  І також неправомірне звинувачення.
  Просто запитайте Аманду Нокс...
  І Маккензі, і Стефан наразі також перебували в ізоляторі в окремих камерах.
  Массімо Россі зайшов до кімнати. «А-а-а, ось ти. Не кажи «y'all» в Америці».
  — Ні, — відповів Райм.
  Інспектор продовжив: «Ми опитали Фатіму. Її тримають внизу. Стосовно неї це складна справа. Її звинувачують – і явно винну – в тероризмі та замаху на вбивство. Ми не можемо це ігнорувати. Однак є пом'якшувальні фактори. Вона заклала бомбу таким чином, що малоймовірно, щоб хтось постраждав. І вона влаштувалася на роботу в госпіталь табору для біженців, щоб отримати перев’язувальні матеріали та медичне приладдя, щоб допомогти всім, хто був поранений під час вибуху. Вони були в її рюкзаку. Вона співпрацювала в пошуках синьйора Хілла та Луїджі Прокопіо, а також надаючи інформацію про Ібрагіма, або Хасана, або як його насправді звуть. Зрозуміло, що вона, як Алі Мазік і Малік Даді, була змушена зробити те, що хотів Ібрагім, побоюючись за життя своєї родини в Лівії. Це буде важливим фактором у справі проти неї та Мазіка».
  Він звернувся до Райма. «В Італії, якщо ви ще не зібралися, у нас є більше – come si dice? – більш цілісний підхід до правосуддя. Магістрати та присяжні беруть до уваги багато речей – не лише при призначенні покарання, а й у першу чергу при встановленні вини». Він додав: «Останнє питання, що залишилося, вирішено. Гаррі Сомса звільнили, а Наталії Гареллі офіційно висунули звинувачення у нападі на Фріду С.». Він потер пальцем вуса. «Наталія була дуже вражаючою. Її перше запитання, коли вона почула офіційні звинувачення, полягала в тому, яку марку косметики продають у в’язниці, і чи можна їй отримати камеру з косметичним столиком і дзеркалом».
  У дверях з’явився Ерколе Бенеллі. Райм одразу помітив, що обличчя його стурбоване.
  «Пане?»
  І Россі, і Спіро дивилися в його бік, хоча було ясно, що він має на увазі інспектора.
  « Sì , Ерколе?»
  «Мені просто… щось цікаво. Проблемно, тобто.
  ' Che cosa? '
  — Пам’ятаєш, як ти й хотів, я відніс докази до роздягальні, усе, що ми зі співробітниками наукової поліції та детективом Саксом зібрали щодо Фатіми й Майка Хілла та інциденту в Кастель-дель-Ово — усе, звісно, крім C4. сама вибухівка, яка знаходиться на армійському бомбовому заводі. Я просив, щоб ці докази були додані до доказів Стефана Мерка та Шарлотти Маккензі».
  «Це було правильно», — сказав Россі. «Випадки пов’язані, звичайно».
  «Але адміністратор кімнати для доказів переглянув записи та сказав, що файлів на Стефана чи Шарлотту немає. Жодних доказів не було ввімкнено.
  «Не ввійшли в систему?» — спитав Россі. «Але хіба ти цього не зробив?»
  'Так, сер. Так. Так само, як ви просили. Усе, починаючи від автобусної зупинки, табору, акведука та метро, фермерського будинку біля компостного заводу, фабрики в Неаполі… усі сцени! все! Звідси я поїхав прямо туди. Але адміністратор подивилася двічі – а потім, на моє прохання, ще раз». Його жалюгідні очі перевели з погляду Россі на Спіро й зупинилися на Раймі. «Всі докази у справі Композитора. Воно зникло».
  РОЗДІЛ 69
  Массімо Россі підійшов до стаціонарного телефону на столі з ДВП і зателефонував, набравши три номери. Через мить він схилив голову й сказав: « Соно Россі». Il caso di omicidio seriale? Стефан Мерк і Шарлотта Маккензі . Яка проблема? '
  Він слухав, і обличчя його стривожилося. За мить він подивився на Ерколе. ' Hai la ricevuta? '
  Ерколе захопився англійською. «Квитанція? Для доказів, ви маєте на увазі?
  ' Sì. Коли ви ввійшли в систему.
  Молодий офіцер люто червонів. «Я щойно отримав один — для останніх доказів. Але раніше? Ні. Я залишив усе на приймальній кімнаті доказів. Позаду був чоловік – я не бачив, хто. Я подзвонив йому, що передаю докази разом із належними документами, і пішов».
  Россі дивився на нього, шепочучи: « Nessuna ricevuta ?»
  'Я не. мені шкода Я не знав».
  Россі заплющив очі.
  Як вчений-криміналіст, Райм не міг придумати більшого гріха серед правоохоронців, ніж недбале ставлення – а тим більше втрата – доказів у справі.
  Ще один рядок слів у трубку, обличчя Россі стає ще похмурішим. Він прислухався. ' Дякую. Чао, чао. — Він від’єднався, втупившись очима в підлогу, і вираз його обличчя був недовірливим. «Зникло», — сказав він. «Зникли».
  Райм різко сказав: «Як?»
  'Я не розумію. Такого ще ніколи не було».
  Сакс сказав: "CCTV?"
  — Не в самій кімнаті доказів. Це не громадська зона. Немає потреби».
  Спіро виглядав підозріло. «Шарлотта Маккензі?»
  Россі замислився. «Офіцер, ви взяли докази туди, коли я вам сказав».
  — Негайно, сер.
  На той час Шарлотта була під вартою. Стефан також. Вони не могли цього зробити. За цим могли стояти її спільники – хто б вони не були. Крадіжка з Квестури... це те, на що навіть Каморра не наважиться спробувати. Але американська розвідка? Він знизав плечима.
  Райм сказав: «Нам потрібні докази. Ми повинні це знайти». Без цього справи проти Маккензі та Стефана могли б тривати лише за показаннями свідків і зізнаннями… і він знав, що все, що Маккензі розповіла їм про Альтернативну службу розвідки та операцію тут, вона буде заперечувати. І Стефан, звичайно, не наважився б суперечити своїй музі.
  Спотикаючись, Ерколе сказав: «Інспекторе, сер… Мені прикро. Я… — Голос зник до густої тиші.
  Россі дивився у вікно. Він повернувся назад. «Ерколе, мушу тобі сказати, що це проблема. Серйозний. Це я створив. Я мав знати, що ти недосвідчений, але я запросив тебе в нашу операцію».
  Його витягнуте багряне обличчя, Ерколе жував губу. Він, мабуть, віддав би перевагу хльосту язиком, ніж цьому тихому жалю.
  — Я вважаю, що краще зараз доповісти в Корпус лісництва. Я відправлю цю справу до Риму. Буде запит. З вами візьмуть інтерв’ю та зробите заяву».
  На даний момент Ерколе здавався набагато молодшим за свої 30 з гаком років. Він кивнув, а потім його погляд опустився на підлогу. Райм припустив, що він не зовсім винен, хоча він пригадав, як Россі сказав, що офіцер повинен «зареєструвати» докази, що свідчило про наявність паперового сліду для переказу.
  Райм знав, що Ерколе сподівався, що це призначення стане трампліном до кар’єри в державній поліції.
  І з цим одним інцидентом цей шанс, мабуть, вичерпався.
  Спіро запитав його: «Ерколе? Докази проти Майка Хілла та Джанні? Ця квитанція.
  Він передав його прокурору, той його забрав.
  Ерколе охопив усіх у кімнаті очима. «Я мав честь працювати з вами. Я багато чому навчився».
  Вираз його обличчя ніби додавав кваліфікатор: Але, здається, я недостатньо навчився.
  Сакс обняв його. Вони з Раймом потисли один одному руки, потім, востаннє глянувши на дошку доказів, кивнув і пішов.
  Погляд Россі стежив за фігурою чоловіка, що віддалялася. 'Ганьба. Він був розумний. Він проявив ініціативу. І, так, я повинен був бути уважнішим. Але, ну, не кожного роблять кримінальним офіцером. Йому краще в лісництві. Принаймні, я думаю, це більше за його натуру».
  Деревний поліцейський…
  Россі сказала: « Mamma mia». La prova. Докази…» Він запитав Спіро: «Куди нам далі, Данте?»
  На мить звернувшись до інспектора, Спіро нарешті сказав: «Я не розумію, як ми можемо діяти проти синьйорини Маккензі та Стефана. Їх доведеться звільнити».
  Россі сказав Райму: «Проте справу проти Майка Хілла та Прокопіо буде продовжено. Я знаю, що ви хочете видати Хілла принаймні назад до Сполучених Штатів для суду. Але ми не можемо дозволити вам це зробити. Рим — і я — маємо намір судити його та його спільника тут. Вибач, Лінкольне. Але іншого шляху немає. Ви зараз шукатимете адвоката у Вовчих Синиць?»
  Нові друзі знову стали противниками.
  — У нас немає вибору, Данте.
  Зі сумним обличчям Спіро провів під ніс черою. «Чи знаєте ви, що імператор Тиберій, один із наших сумнозвісніших предків, мав розкішну віллу неподалік від того місця, де ми зараз перебуваємо?» Можливо, більше, ніж більшість імператорів, він любив гладіаторські змагання».
  'Це так?'
  «Я перефразую те, що він сказав на початку кожного, коли воїни та глядачі зіткнулися з ним: «Нехай починаються ігри екстрадиції».
  РОЗДІЛ 70
  «Ви нам не довіряєте?»
  Шарлотта Маккензі розмовляла з Лінкольном Раймом і Амелією Сакс біля поліцейського управління. Стефан стояв біля неї.
  Двоє агентів з римського офісу ФБР стояли біля чорного позашляховика, чоловік і жінка, обидва в темних костюмах, що, мабуть, було майже нестерпним; хвиля спеки охопила Неаполь, наче Везувій прокинувся й викинув пекуче повітря на всю Кампанію.
  Сам Райм люто спітнів, але, як і до більшості інших відчуттів, хороших і поганих, він був майже несприйнятливий. Його скроні час від часу лоскотали, але Том завжди був поруч, щоб витирати.
  І нагадати. «Скоро геть із сонця», — суворо сказав помічник. Екстремальні температури не сприяли його системі.
  'Так Так Так.'
  Сакс повторив Шарлотті Маккензі: «Віриш тобі?»
  — Ні, — прямо відповів Райм. Вони не знайшли жодних доказів, але він вважав, що підрозділ AIS якимось чином влаштував операцію, щоб викрасти докази проти неї та Стефана з кімнати доказів Квестури та викинути їх. Він додав: «Але насправді це був не наш дзвінок. Вашу поїздку організував Вашингтон. Ви будете на урядовому літаку до Риму, потім далі до Вашингтона, і агенти зустрінуть рейс. Вони подбають про те, щоб Стефан потрапив до лікарні. І ви потрапите туди... де б не була ваша таємнича штаб-квартира».
  «Гараж у Даллеса підійде».
  «Після цього прокурор США та прокуратура в Нью-Йорку дізнаються, де буде ваша нова адреса».
  Хоча він знав, що за викрадення Роберта Елліса, яке, звісно, не було викраденням, не буде висунуто жодних звинувачень.
  Стефан дивився на місто, яке тут було наповнене какофонією звуків. Його увага була зосереджена зовсім на іншому місці, голова час від часу хиталася, а губи ворухнулися раз чи двічі. Райму було цікаво, що чує Стефан. Для нього це було як любитель мистецтва, який дивиться на картину? І якщо так, чи був цей досвід бризками Джексона Поллока чи ретельно скомпонованим пейзажем Моне?
  Одна колискова – це крик іншої.
  Машина «Летючого загону» під’їхала, і з неї виліз офіцер, забравши з багажника дві валізи та рюкзак: речі Маккензі та Стефана — з її помешкання та з ферми біля підприємства з виробництва добрив, припустив Райм.
  'Мій комп'ютер?' — запитав Стефан.
  Офіцер сказав доброю англійською: «Це було з речами, вкраденими з картотеки. Його немає».
  Райм дивився в очі Маккензі. Ніякої реакції на це посилання на крадіжку доказів проти них.
  Стефан скривився. «Мої файли, звуки, які я зібрав тут. Все зникло?'
  Маккензі торкнулася його руки. «Все збережено, Стефане. Пам'ятайте.
  — Не Лілі. На цвинтарі. Торкніть, торкніть, торкніть..."
  «Мені шкода», — сказала вона.
  Офіцер сказав: «Прибув». Його тон не був неприязним. Він повернувся до своєї машини і помчав.
  Стефан зосередився на оточуючих і підійшов до Райма. «Я думав про вас, сер. Минулої ночі.'
  'Так?'
  Він усміхнувся, зі щирою цікавістю на його обличчі. «З вашою інвалідністю, вашим станом, як ви думаєте, ви краще чуєте?» Я маю на увазі щось на зразок компенсації».
  Райм сказав: «Я думав про це. Я не знаю про жодні експерименти, але, напевно, так, я думаю, що знаю. Коли хтось заходить у мій міський будинок, я миттєво впізнаю їх за звуком, якщо я чув їх раніше. А якщо ні, я можу визначити висоту за тривалістю часу між кроками».
  «Інтервал, так. Дуже важливо. І підошва взуття, і вага теж».
  «Можливо, це мені не під силу», — сказав Райм.
  «Ти міг би навчитися». Стефан сором’язливо посміхнувся, сів у позашляховик і пересів на дальнє сидіння.
  Маккензі теж почала залазити, потім звернулася до Райма. «Ми робимо хороші справи. Ми рятуємо життя. І ми робимо це по-людськи».
  Для Райма це був безглуздий коментар, який тільки міг бути.
  Він нічого не сказав у відповідь. Двері позашляховика зачинилися, і автомобіль поїхав геть: Шарлотта Маккензі поверталася до свого світу театрального шпигунства, Стефан — до своєї нової лікарні, де — сподівався Райм — він знайде гармонію в музиці сфер.
  Райм звернувся до Тома і Сакса. «А, подивіться, через дорогу. Це наша кав'ярня . І що це означає? Настав час граппи».
  РОЗДІЛ 71
  Того вечора о шостій Лінкольн Райм був у їх номері в «Гранд-готелі Неаполі».
  Його телефон дзижчав. Він обговорив і прийняв дзвінок.
  Данте Спіро. Він запропонував їм зустрітися за годину, щоб обговорити їхні гладіаторські змагання, клопотання про екстрадицію.
  Райм погодився, і прокурор дав їм адресу.
  Том привіз фургон, підключив GPS, і незабаром вони вже мчали сільською місцевістю за межами Неаполя – маршрутом, який випадково пройшов повз аеропорт і розгалужений табір біженців Каподічіно. У цю пору ночі, сутінки, це місце випромінювало атмосферу величезного середньовічного села, яке могло існувати, коли Неаполь був власним королівством у чотирнадцятому столітті (Ерколе Бенеллі, офіцер лісництва та екскурсовод, пояснив це). Можливо, єдині відмінності полягали в тому, що тепер мерехтіння світла виходило не від димних, бризкаючих вогнів, а від багатьох кишенькових екранів, маленьких і менших, коли біженці писали повідомлення або розмовляли з друзями, родиною, своїми перевантаженими адвокатами, зі світом. Або, можливо, вони просто дивилися туніський чи лівійський... чи італійський футбол.
  Місце, яке Спіро обрав для зустрічі, не було конференц-залом готелю і навіть не власною віллою прокурора. Їх метою був сільський ресторан, старовинний, але легко доступний для крісла Райма. Власник і його дружина, кремезні років сорока з чимось, обидва надзвичайно життєрадісні, мали честь приймати таких шановних американських гостей. Те, що слава була в списку B – не кінозірки, не спортивні діячі – мало применшило їх хвилювання.
  Чоловік сором’язливо дістав італійсько-мовне видання книги про Райма, в якій докладно описується його полювання на вбивцю, відомого як Збирач кісток.
  Ця надмірно роздута річ?
  «Рима», — порадив йому на вухо Сакс, звернувши увагу на його вираз обличчя.
  «Я був би радий», — з ентузіазмом сказав він і зробив автограф; його хірургічна рука фактично створювала кращий підпис, ніж його природні пальці до аварії.
  Спіро, Сакс і Райм сиділи за столом перед масивним кам’яним каміном (наразі не запаленим), а власники провели Тома, єдиного кухаря серед них, на екскурсію кухнею, до якої не було доступу.
  Прислуга, жвава молода жінка з розпущеним чорним як смоль волоссям, привітала їх. Спіро замовив вино: насичене червоне, Таурасі, яке вони з Раймом пили. Сакс попросив білий і отримав Greco di Tufo.
  Коли прийшли келихи, Спіро виголосив тост, промовивши досить зловісним тоном: «За правду». І викорінювати це».
  Вони сьорбнули вина. Райм був вражений і казав Тому запам’ятати назву червоного.
  Спіро запалив свій черрут – порушення закону, але знову ж таки він був Данте Спіро. «А тепер дозвольте мені пояснити, що я запланував на нашу вечірню зустріч. Ми будемо займатися нашими справами щодо екстрадиції, а якщо ми ще розмовляємо один з одним, то повечеряємо. Моя дружина скоро приєднається до нас. І ще один гість теж. Меню, думаю, вам сподобається. Цей ресторан унікальний. Тут вирощують чи вирощують усе, окрім риби – правда, сини господаря її самі ловлять. Місце повністю самодостатнє. Навіть ці вина походять із власних виноградників. Почнемо з салямі та прошутто. Нашою наступною стравою буде паста Пачері. Виготовляється з борошна твердих сортів. борошно твердих сортів. Це найкраще».
  «Начебто моцарелла з Кампанії найкраща», — сказав Сакс із кривою й щирою усмішкою.
  — Так само, як сир, детективе. Найкраще в Італії. Тепер, з акцентом на пасту, соус , звичайно, буде рагу . А потім риба бранзіно, смажена на олії, лише з розмарином і лимоном, а також: кабачки, смажені та подані з оцтом і м’ятою. Нарешті, una insalata з incappucciata, місцевого салату, який ви знайдете божественним. Dolce буде, як і повинно бути, sfogliatelle, випічкою у формі мушлі, яку Неаполь подарував світові».
  — Не для мене, — сказав Райм. «Але, можливо, граппа».
  — Можливо, ні. Безумовно. І тут у них чудовий вибір. Ми також можемо спробувати дистилят. Дистильоване вино. У них тут мій улюблений, Каповілла. Це з Венето, на півночі. Це чудово. Але це буде після обіду».
  Сервер наповнив чарки, як велів Спіро.
  Сакс насторожено подивився на прокурора.
  Він засміявся. «Ні, я не намагаюся «випивати вас».»
  «Вгору», — виправила вона.
  Спіро сказав: «Я повинен змінити це у своєму вестерн-романі». Він дійсно зробив замітку, використовуючи свій телефон. Він поставив його й поклав руки на стіл. «Тепер, очевидно, ми знову опоненти».
  Райм сказав: «Коли справа доходить до переговорів щодо юридичних питань, я не маю права голосу в цьому питанні. Я цивільний. Консультант. Мій Сакс — офіцер закону. Саме вона передає справу можновладцям у Нью-Йорку. І, звісно, будуть задіяні агенти ФБР із польового офісу в Римі. Американські адвокати також у Сполучених Штатах».
  «Ах, я, здається, зіткнувся зі справді грізною армією юридичних розумів. Але дозвольте мені висловити вам свою позицію». Його вузькі темні очі дивилися в свою сторону.
  Райм глянув на Сакса, який кивнув і сказав: «Ти виграв».
  Спіро кліпав очима. Один із небагатьох випадків, відколи вони познайомилися, коли він здавався здивованим.
  « Наша позиція полягає в тому, що ми будемо рекомендувати не екстрадицію Майка Хілла назад до Сполучених Штатів».
  Сакс знизав плечима. «Він повністю твій».
  Спіро натягнувся на чохол, здув дим до стелі. Він нічого не сказав, його обличчя нічого не виявляло.
  Райм сказав: «Хілл технічно порушує закони США, звичайно. Але жертви викрадення не були громадянами США. І, так, він обдурив розвідку США, але AIS не існує, пам’ятаєте? Усе, що сказала Шарлотта Маккензі, було гіпотетичним. З цією справою ми б не зайшли далеко ».
  Потім Сакс сказав: «Ми не можемо гарантувати, що хтось у нашому міністерстві юстиції в Штатах не захоче домагатися екстрадиції». Але моя рекомендація буде проти цього».
  Спіро сказав: «І я підозрюю, що ви там маєте певну вагу, детективе Сакс».
  Так, вона зробила.
  ' Аллора. Дякую, капітане, детективе. Цього чоловіка Хілла я зневажаю тим, що він зробив. Я хочу, щоб справедливість була досягнута». Він усміхнувся. «Таке кліше, чи не так?»
  «Можливо. Але деякі кліше схожі на зручні, поношені туфлі чи светри. Вони нам потрібні». Райм підніс келих до чоловіка. Потім його обличчя спохмурніло. — Але, Данте, тобі буде важко з цією справою. Якщо ви звинувачуєте Хілла та Джанні – Прокопіо – у всій схемі, у вас не буде свідків: спогади біженців забиті. А Шарлотта і Стефан виїхали з країни. Я пропоную вам спростити справу. Ви можете-'
  — Звинувачуйте їх лише в незаконному ввезенні вибухівки, — перебив Спіро.
  «Точно».
  «Так, я думав, що це те, що ми повинні зробити. Албанський працівник аеропорту дасть свідчення. У нас є C4. Фатіма Джабріл може засвідчити цей аспект сюжету. Хілл і його спільник отримають відповідний вирок». Кінчик його келиха. «Достатня справедливість. Іноді це найкраще, що ми можемо зробити. І іноді цього достатньо».
  Цей план також узгоджувався з долею композитора. У новини, засновані на розповідях «надійного, але анонімного» джерела (певно, Шарлотти Маккензі або одного з її колег в AIS), просочилася інформація про те, що серійний вбивця втік з Італії в невідомі місця. Ця особа заявила, що викрадача затримала італійська поліція, і він знав, що його затримають за кілька днів. Серед можливих напрямків були Лондон, Іспанія, Бразилія або, прямуючи додому, Америка.
  Том повернувся до їдальні з сумкою. «Паста, сир, спеції. Шеф-кухар наполіг». Він зайняв своє місце за столом і попросив і отримав келих білого вина. На прохання Райма він сфотографував етикетки.
  У дверях ресторану з'явилася постать. І Райм був здивований, побачивши наближення Ерколе Бенеллі.
  Молодий офіцер у сірій формі лісницького корпусу мав такий самий вираз.
  Вітання навколо.
  — Ах, Геркулесе, — сказав Спіро, пропонуючи англійську вимову. «Людина дванадцяти праць».
  «Пане».
  Прокурор показав на столик і перехопив погляд офіціантки.
  Ерколе сів і взяв келих червоного вина. «Ще раз, прокурор Спіро, я повинен вибачитися за свою помилку днями. Я знаю, що були... conseguenze .'
  'Наслідки. О, так. Без доказів не може бути жодної справи проти американської шпигунки та її психопатичного музиканта. Але я просив вас сюди не для того, щоб вас лаяти. Я б без вагань зробив це, як ви знаєте, але не за цих обставин. Тепер дозвольте мені пояснити, чому ви тут. Скажу це прямо, бо якщо ти збираєшся пробиватися у світі правоохоронних органів, ти не можеш, як лоша, соромитися правди – ненафарбованої?» Він подивився на Райма й Сакса.
  Вона сказала: «Без лаку».
  ' Sì. Ви не можете соромитися неприкрашеної правди. І правда полягає в наступному: ви не зробили нічого поганого. Навіть якби докази проти Штефана Мерка та Шарлотти Маккензі були належним чином зареєстровані, вони б все одно зникли».
  ' Немає! Procuratore, è vero? '
  «Так, на жаль, це цілком правда».
  'Але як?'
  «Мені прикро, що я змушений повідомити вам і нашим гостям, що це був інспектор Массімо Россі, який організував зникнення та знищення доказів».
  Обличчя молодого офіцера було втіленням шоку. ' Che cosa? Ні, цього не може бути».
  Райм і Сакс здивовано подивилися.
  «Так, це так. Він-'
  «Але він вів справу, він старший…»
  «Офіцер лісництва». Спіро опустив голову в бік молодого офіцера.
  ' Мій пердоні! Пробач мені.' Він замовк.
  «За останні кілька днів ви досить багато дізналися про природу поліцейського розслідування». Спіро відхилився назад. «Криміналістика, тактичні операції, мова тіла, допит…»
  З кривим виразом обличчя Ерколе глянув на Сакса й прошепотів: «Швидкісна погоня». Потім повернувся до Спіро, який пильно зиркнув на нього за те, що він знову перебив. Він повторив: « Mi perdoni». Будь ласка, продовжуйте, сер.
  — Але я думаю, що тобі ще належить освоїти ще один важливий, ні, життєво важливий аспект нашої професії. І це політика всередині правоохоронних органів. Хіба це неправда, капітане Райм?
  «Так само точно, як унікальні відбитки пальців».
  Спіро сказав: «У нас більше поліцейських на душу населення, ніж у будь-якій іншій країні Європейського Союзу. Також більше сил поліції . Тож, логічно, у нас є більше осіб із правоохоронних органів, щоб... те слово англійською, «грати» з системою».
  Райм сказав: «Гра» — це іменник. Я не сприймаю це як дієслово. Але я визнаю, що багато людей ним користуються. Я називаю їх жаргонітами».
  Спіро засміявся. — Аллора , але ти розумієш, що я маю на увазі. А ти теж, Ерколе?»
  — Думаю, сер.
  «Наш колега синьйор Россі обіграв систему. Хоча він, безперечно, найталановитіший слідчий і державний службовець, він дещо більше. Він веде активну політичну діяльність».
  "Як ви маєте на увазі, сер?"
  «Це невідомо громадськості, але він є членом НН».
  Рима нагадала: Nuovo Nazionalismo. Права антимігрантська партія. Той, хто винний у насильстві проти біженців… і спочатку підозрювався командою в організації фальшивих терактів.
  «Він пов’язаний із високопоставленим урядовцем Кампанії Андреа Маркосом, який також є членом NN. Россі використовує свою роль поліцейського інспектора, щоб створити собі довіру, але насправді, коли виникає така можливість, він намагається досягти цілей своїх братів. Цілі, які я сам вважаю невдалими. Ні, осудливо . Так, біженці – це тягар. І деякі з них є ризиками, і ми повинні бути пильними. Але Італія — це країна багатьох різних народів: етрусків, німців, албанців, сілезійців, греків, османів, північноафриканців, слов’ян і тірольців. Та у нас тут навіть французька! Є північні італійці, південні, сицилійці та сардинці. Сполучені Штати є, мабуть, найбільшим плавильником на землі, але ми також є змішаною країною. Ми також нація з серцем, зворушена тяжким становищем сімей, які ризикують смертю, щоб уникнути божевілля держав, що зазнали краху.
  «Інспектор Россі вірить – справді вірив з того моменту, як він зрозумів, що цей серійний викрадач може мати на меті біженців – що злочинець чинив правильно. О, Массімо зробив свою роботу, але в глибині душі він бажав, щоб шукачі притулку були покарані. Якщо вбивці це вдасться, звістка може повернутися, що Італія така ж небезпечна, як Лівія, і вони можуть двічі подумати, чи підійти до наших берегів».
  «Година поховання». Сакс сказав ці слова.
  Вони подивилися в її бік, і вона пояснила їм про виступ у парламенті, про який згадувала Ранія Тассо з табору біженців Каподічіно. Італійський політик придумав цю фразу, щоб послатися на переконання, що громадяни задихаються хвилями іммігрантів.
  Спіро сказав: «Так, я це чув. Година поховання. Мабуть, Массімо Россі так почувався».
  Ерколе сказав Спіро: «Інспектор Россі боровся, щоб взяти справу Алі Мазіка. На автобусній зупинці він обдурив карабінерів, щоб зберегти контроль над розслідуванням і втрутитися в нього. І міг би, сер, якби ви не були прокурором.
  Спіро схилив голову, погоджуючись на коментар. Потім додав: «І якби наші американські друзі не приїхали сюди, щоб допомогти». Прокурор зробив ковток вина й смакував. — А тепер, Ерколе, я мушу повідомити новини складніші, ніж ця. І ця новина полягає в тому, що Массімо Россі запросив вас до справи з єдиною метою — стати цапом відпущення».
  ' L'ha fatto? '
  'Так. Він зробив. Він хотів способів обмежити або навіть закрити справу, але сам не міг цього зробити. Не хотів він і свого протеже, того молодого офіцера... Як його звати?»
  «Сільвіо де Карло».
  'Так. Він також не міг цього зробити від свого протеже. Сільвіо призначений на високі посади в державній поліції. Массімо хотів, щоб ви, офіцер лісництва, взяли на себе провину за провал справи. Тож він доручив вам зареєструвати докази, домовився про їх викрадення та вказав на вас пальцем».
  Ерколе зробив великий ковток вина. «І тепер моє ім’я записано як те, що зруйнувало велике розслідування. Мої шанси перейти в звичайну поліцію зникли. Можливо, під загрозою навіть моя кар’єра в лісовому корпусі».
  «Ах, Ерколе. Давайте зупинимося на хвилину, чи не так? Подумайте. Россі звинуватив вас у помилці, а не в злочині. Але він сам вчинив злочин, організувавши зникнення речових доказів. Останнє, чого він хоче, — це будь-якого подальшого вивчення справи».
  «Так, це має сенс».
  «Тож правда, у державній поліції для вас не буде кар’єрних можливостей».
  Ерколе допив вино й поставив келих. 'Дякую вам сер. Це мило з вашого боку сказати мені, що я насправді не відповідальний за знищення справи. І мати сміливість повідомити мені новини про наслідки для моєї кар'єри». Він зітхнув. «Отже, buona notte . Зараз я повернуся додому до своїх голубів». Він простягнув руку.
  Спіро проігнорував це. Він пробурмотів: «Голуби? Ти жартуєш?»
  'Ні, сер. Вибачте. я—'
  «А хіба я сказав, що наша розмова закінчилася?»
  «Я… Ні. Я…» Затинаючись, молодий чоловік знову опустився на своє місце.
  — Тепер, мабуть, ти помовчиш і дозволь мені закінчити розповісти тобі, чому я тебе сюди викликав. Окрім вечері з нашими американськими друзями, звичайно».
  «О, я не знав, що мене запросили пообідати».
  Спіро різко сказав: «Навіщо мені запросити вас у ресторан, до речі, один із найкращих у Кампанії, якщо не для того, щоб ви приєдналися до нас?»
  'Звичайно. Дуже люб'язно з вашого боку, сер.
  ' Аллора. Мій коментар такий: я зробив кілька запитів. Для офіцера Лісницького корпусу, особливо такого ж віку, як ви, безпрецедентно переходити безпосередньо на програму підготовки карабінерів. Але, звичайно, політика між офісами може мати як позитивний, так і негативний бік. Я звернувся до вас із проханням і домовився про те, щоб вас прийняли на службу і через місяць розпочали військову та поліцейську підготовку».
  — Карабінери? — прошепотів Ерколе.
  — Як я щойно сказав. І як ви щойно чули. Мені сказали, що ви вже давно прагнете приєднатися до них».
  Юнак задихався. ' Боже мій! Procuratore Spiro, я не знаю, що сказати. Grazie tante! Він взяв прокурора за руку обома, і Райм на мить подумав, що збирається поцілувати пальці цього чоловіка.
  'Достатньо!' Потім Спіро додав: «Один місяць має дати вам час, щоб завершити будь-які завдання, які очікують на розгляд у лісництві. З розмови з вашим старшим офіцером я зрозумів, що ваш арешт особливо неприємного фальшивомонетника трюфелів був перерваний прибуттям Композитора . Я припускаю, що ви хочете закрити цю справу».
  «Справді». Ерколе звузив очі.
  «Я мушу ще одну річ додати. Статут карабінерів змінився. Можливо, ви знаєте, що в минулому офіцерів вимагали призначати на посади далеко від дому. Це було зроблено для того, щоб вони могли не відволікатися та виконувати свою роботу найбільш ефективно. Це вже не так. Відповідно, Беатріс Ренца, з Наукової поліції, не доведеться хвилюватися, що її новий хлопець буде призначений на деякій відстані від Кампанії. Ви можете опублікувати тут».
  « Беатріс? О, прокураторе , ні, я... Тобто, так, минулого вечора ми мали аперитиво в лаунжі Кастелло. Я проводив її до її квартири». Величезний рум'янець. — Так, можливо, я залишився на ніч. І завтра вона відвідає мої голубині змагання. Але я не знаю, чи може бути між нами майбутнє. Вона надзвичайно важка жінка, навіть якщо вона демонструє досить розумні і має особливу чарівність».
  Його бурхливе і червоне обличчя їх усіх розвеселило.
  «Не Даніела?» — спитав Сакс. «Я думав, що вона тебе приваблює».
  «Даніела? Що ж, її краса цілком зрозуміла. І вона дуже захоплена своїми поліцейськими навичками. Але як я можу сказати?» Він подивився на Сакса. «Ви, як любитель автомобілів, зрозумієте: між нами передачі не вмикаються. Я розумію?»
  «Чудово», — відповів Сакс.
  Отже, Райм помилився. Це Беатріс запалила вогонь у серці Ерколе, хоч вона була викликом. Що ж, сам Лінкольн Райм у будь-який день кинув би виклик через ковзання передач, яким би красивим не був автомобіль.
  Двері ресторану відчинилися, і висока жінка – з фігурою фотомоделі та врівноваженістю – увійшла до кімнати, усміхаючись до столу. Вона була одягнена в темно-синій костюм і мала валізу. Її темне волосся було зібрано в хвіст. Спіро піднявся. «Ах! Ecco mia moglie – моя дружина Сесілія».
  Жінка сіла, а Спіро дав сигнал офіціантці, щоб трапеза починалася.
  VIII
  БАБКА ТА ГОРГУЛЬЯ
  ВІВТОРОК, 28 ВЕРЕСНЯ
  РОЗДІЛ 72
  «Може виникнути проблема».
  Том розмовляв через плече з Раймом і Саксом. Він дивився крізь переднє вікно доступного фургона, коли той наближався до входу служби безпеки до частини аеропорту Неаполя для приватних літаків.
  Райм хрипнув шиєю ліворуч – коляска була закріплена перпендикулярно до напрямку руху – і помітив чорний позашляховик, який їхав вперед і блокував їм шлях.
  Позаду стояли охоронці в уніформі – італійські офіцери – які безтурботно стояли біля воріт, але жодна машина їх мало цікавила. Це не їхня справа.
  Сакс зітхнув. 'ВООЗ? Массімо Россі?
  «На якій теорії?»
  Том запропонував потенційну відповідь. Він і Майк Хілл поділяють певну фанатичну філософію? Брати по зброї?'
  Хм Розумна теорія.
  Сакс кивнув. «Можливо, звичайно. Хоча я думаю, що Данте має рацію, і Россі зараз хоче якнайменше розголошувати цю справу. Крім того, мені цікаво, чи є такі фургони в державному бюджеті поліції».
  Вони точно не були в NYPD.
  Але коли зловісний транспортний засіб підстрибував вперед по нерівному асфальту, наче човен у чопі, скорочуючи дистанцію, Райм міг побачити етикетку з дипломом США.
  Тож шанси потрапити до італійської в’язниці були мінімізовані.
  Пенітенціарна установа США?
  Попереду, по інший бік ланки ланцюга, стояв їхній позичений літак, який чекав, щоб відштовхнути їх трьох. Літак із висунутими сходами був неподалік, якщо говорити про відстань, і в пам’яті Райма спала фраза «якаю до нього». Хоча інвалідний візок робив це кліше технічно неможливим, і в будь-якому випадку це було малоймовірне рішення проблеми уникнення арешту американською владою.
  Ні, нічого не залишалося, як зупинитися. І Райм сказав Тому зробити це.
  Помічник повільно зупинився, гальма скрипнули трикратно.
  Через тридцять секунд двері пасажирського позашляховика відчинилися, і Райм був здивований, побачивши, хто виліз. Маленький чоловік із дуже блідим обличчям, на його сорочці під сірим костюмом виднілися плями від поту, привітно посміхнувся й підняв палець, почекай-хвилинку; він був на своєму мобільному. Райм глянув на Сакса. Вона теж насупилася. Потім вона згадала: «Деріл Малбрі. З консульства».
  «Ах. Правильно. Відділ зв’язків із громадою та громадськістю.
  — Двері, — сказав Райм.
  Том натиснув кнопку. Із ще одним скрипом, схожим на гальма, двері, біля яких сидів Райм, відчинилися.
  Пандус? — запитав Том.
  'Немає. Я залишаюся на місці. Він може приїхати до нас».
  Малбрі перервав дзвінок і відклав телефон. Він пішов до фургона. Не чекаючи запрошення, він підтягнувся всередину й сів прямо перед Раймом.
  — Привіт, — сказав він усім привітним голосом, із південним наголосом в обох словах, друге з яких складалося з двох складів.
  Сакс запитав: «Напружений день для зв’язків з громадськістю?»
  Малбрі посміхнувся. «Після тієї новини про те, що Композитор зник з країни, журналісти закидали нас проханнями. Позитивно закидає .'
  Райм сказав: «Ти написав цю історію. Ви один із соратників Шарлотти Маккензі.
  — Насправді її начальник. Я директор Альтернативної розвідки».
  Ах, нью-йоркський актор. Так, Райм бачив, як він отримує чудові зауваження за роль персонажа. Ймовірно, краде шоу.
  Райм запитав: «Чи є у вашому бізнесі хтось, ким видається?»
  Малбрі знову засміявся й витер піт.
  'Одне питання?' — спитав Райм.
  'Тільки один?'
  'В дану хвилину. Ібрагім».
  Малбрі скривився. «Ах, так. Ібрагім. Aka Hassan, наш «надійний» актив у Тріполі. Справжнє ім'я Ібрагіма - Абдель Рахман Сакізлі. фрілансер. Найманець. Він керуватиме операціями для ІДІЛ, він керуватиме операціями для Господньої армії опору, він керуватиме операціями для Моссаду. Він лояльний до того, хто йому найбільше платить. На жаль, у Хілла було більше грошей, ніж у нас, тому Ібрагім вирішив обдурити нас». Малбрі цокнув язиком.
  'Де він?'
  Нахмурений, але перебільшений нахмурений. 'Гарне питання. Здається, він зник».
  Райм дорікнув: «А ти, добріше, ніжніше обличчя національної безпеки».
  ''Це були не ми. Востаннє ми чули, що він був у компанії кількох чарівних і красивих жінок, які, за чутками, належали до італійського агентства зовнішньої безпеки. Тепер, капітане Райм...
  «Лінкольн дійсно в порядку. Якщо ви збираєтеся нас затримати, то принаймні назвіть моє ім’я».
  «Затримати?» Здавалося, він щиро розгубився. «Навіщо нам вас затримувати?»
  «Тому що ми передали Майка Хілла Данте Спіро для суду тут без бою».
  'О, це . Ми дамо йому плавати тут у супі п’ять-десять років. Ви знали, що ми не можемо порушити справу за звинуваченням у тероризмі. Оскільки нас нема. Данте отримає достатньо справедливості для обох країн. До біса розумний, заряджаючи Хілла лише за вибухівку. Ти маєш до цього руку?
  Вираз рими: Не знаю, що ти маєш на увазі.
  Малбрі продовжував: «А щодо його друга, сенатора з Техасу?»
  Сакс запитав: «Ти знаєш про нього?»
  Малбрі погодився на сардонічну посмішку. «Деякі люди з Вашингтона відвезуть його в дров’яний сарай на QT. Ви можете оцінити це: учора ввечері у мене виникла думка: у порівнянні з Майком Хіллом Стефан Мерк був розумнішим із них. Теж цікавіше. Скажу вам, я б випив пива з тим хлопцем. Я впевнений, що вам цікаво, що саме я тут роблю?»
  У салоні фургона було спекотно й ставало гарячіше, сонце, що спалахнуло, гнітило млявий кондиціонер. Малбрі знову витер брову. «Хочете почути історію? Ви знаєте, що багато років тому технічні служби ЦРУ намагалися створити підроблену бабку? Це в музеї в Ленглі. Це вже щось. Витвір мистецтва. Оснащений ранньою мініатюрною відеокамерою, аудіосистемою, революційним для того часу механізмом польоту. І вгадайте що? Це не спрацювало, варто було присісти. Найменший зустрічний вітер розіслав би його по всьому ландшафту. Але через кілька років натхнення для цих бабок дало нам дрони. Все про вишуканість. Історія життя.
  «Тепер можна сказати, що AIS — це спроба створити бабку. Проект Composer спрацював би досить добре. За винятком одного».
  «Зустрічний вітер».
  'Точно! І це були б ви та детектив Сакс. Я скажу – це не лестощі – мало хто міг би зрозуміти історію, яку ми зібрали разом, музичний викрадач і таке інше».
  Не багато ? — подумав Рим.
  «Коли ви здійснили рейд у дім Шарлотти, ви пояснили, як ви все це зрозуміли». Широка усмішка. «Звісно, ми слухали».
  Райм кивнув головою.
  «Вражаюче, Лінкольн, Амелія. І почувши, як ви розгадали план, у мене виникла ідея».
  «Ваша бабка перетворюється на дрон».
  'Мені це подобається. Отже, у світі збору розвідданих є HUMINT – це інформація від людей, активів на місцях. Далі є супутники, комп’ютерний злом, прослуховування та відеоспостереження. Це сигнали та радіоелектронна розвідка. SIGINT, ELINT. Але поки ти не знищив нашу бабку, Лінкольне, мені навіть на думку не спадало, скільки розуму ми можемо отримати з… доказів. Судово-медичні докази.
  "Справді?"
  «О, у нас є команди, якими ми користуємося, або запозичуємо команди Бюро, армії чи когось іншого. Але зазвичай це постфактум, коли операція йде погано. Отримати відбитки пальців або підірвати підписи чи рукописний текст. Ми не використовуємо судово-медичне дослідження..."
  Будь ласка, не кажіть заздалегідь.
  «… проактивно. Те, як ви аналізуєте докази, ніби розмовляє з вами».
  Сакс розсміявся, чітко, дзвінко. «Райм, я думаю, він хоче найняти нас».
  Бліде обличчя Малбрі видавало, що він пропонував саме це. «Пам’ятайте, ми «Альтернативний» збір розвідданих. Що може бути більш альтернативним, ніж команда криміналістів, яка займається шпигунством? Ви консультуєтеся з NYPD. Чому не для нас? Ви подолали міжнародний бар'єр. Ось ви і в Італії ! У нас також є приватні літаки. Вони урядові, тож без алкогольних шаф. Але ви можете BYOB. Не проти правил. Або не проти будь-яких правил, які когось цікавлять».
  Очі Малбрі справді сяяли. І мені спало на думку: яка б у вас була чудова обкладинка! Легендарний криміналіст і його соратник. Професор, не менше. Так, зізнаюся, я шукав тебе, Лінкольне. Уявіть, як це буде працювати: ви в Європі допомагаєте місцевим офіцерам у важкорозв’язаному злочині, серійному вбивці, лідеру культу, майстру відмивача грошей. Або ви в Сінгапурі, щоб читати лекцію в інституті кримінального правосуддя про останні розробки в техніці злочину. А ти у вільний час подивися, чи не підслуховувала Наташа Іванович розмови, які їй не слід, пустунко. Або Пак Юнг пішов купувати крихітний ядерний тригер, якого він не повинен мати».
  Малбрі кинув погляд на Сакса. «Виникне питання про те, що ви платите в поліції Нью-Йорка. Але це не непереборне. Знаєте, у них є офіси зв’язку за кордоном. А може, відпустка. Це все підлягає обговоренню».
  Якби торс Райма був чутливим, він підозрював, що він відчув би ворушіння. Звичайно, він усвідомлював, що його пульс частішав; це він знав із ритму в скронях. Не патріотизм, який був підкатегорією сентиментальності, емоції, яку він прямо відкидав. Ні, те, що схвилювало його, так це можливість нового набору викликів.
  Виникла думка. Він сказав: «очевидно».
  «Доказова розвідка». Малбрі витягнув нижню губу й кивнув. «Приємно».
  — Проте не сподівайся, — пробурмотів Райм. «Ми ще не закриваємо угоду».
  Кивок від Малбрі. — Звичайно, звичайно. Але скажи що, просто заради розваги, дозволь мені прокоментувати це тобі. Звичайно, як приклад». Ці слова здавалися спонтанними, але Райм здогадався, що мотанка була приготовлена заздалегідь, ретельно прив’язана, як муха, рибалкою, яка мала намір зловити особливо невловного й спритного окуня.
  «Продовжуйте».
  «У нас є інформація про те, що хтось, пов’язаний із Всесвітнім кримінальним судом у Гаазі, став мішенню для вбивства. Не відразу, а в найближчий місяць. Є сполучення з Прагою. На жаль, на даний момент ми маємо переважно SIGINT – прослуховування телефонних розмов і електронні листи, і все це так само розпливчасто, як диктор у рекламі віагри. Наші люди мають лише один речовий доказ, пов’язаний із змовою».
  Райм підняв брову.
  «Голова горгульї».
  «Гаргулья».
  «Мабуть, сувенір з того місця, де можна купити сувеніри з головою горгульї. Воно сіре. пластик. Гаргулья.
  «І це доказ чому?» — спитав Сакс.
  «Ми все ще використовуємо мертві краплі. Загальнодоступне місце, де один об’єкт залишає повідомлення іншому, зазвичай...
  Сакс сказав: «Я бачив фільми про Борна ».
  — Ні, — сказав Райм. «Але я зрозумів ідею».
  «Ми отримали інформацію про те, що погані хлопці вбили мертву краплю на площі біля знаменитого астрономічного годинника в Празі. Ми почали стеження».
  ''Цілодобово?' — запитав Сакс із ледь помітною посмішкою. Райм кивнув, щоб підтвердити каламбур.
  Малбрі теж посміхнувся: «Цей таки обійшов . Так чи інакше, через два дні чоловік у капелюсі та темних окулярах пройшов повз це місце та залишив горгулью на підвіконні, мертву краплю. Це щось означало – добро, як ми припускаємо. Ми все ще намагаємося дізнатися більше».
  «Хтось прийшов і зробив щось із горгульєю?»
  «Деякі діти, підлітки, побачили це і вкрали. Але ми переїхали і отримали це від них». Малбрі знизав плечима. «Ми можемо показати це вам, якщо хочете. Може, ти щось знайдеш».
  «Коли це було?»
  «Близько тижня тому».
  Райм глузував: «Занадто пізно, надто пізно». Усі важливі докази давно зникли».
  «Тільки актив і хлопець, який його вкрав, торкалися речі. Ми не змогли знайти жодної примітки чи коду всередині. Присутність горгульї сама по собі була повідомленням. Як добро на заздалегідь домовлену зустріч. Отже, ми подумали, що ви можете поглянути на це і...
  «Немає сенсу».
  «Зберігається в пластику. Наші були в рукавичках. І мертву краплю – підвіконня – не чіпали. Ми стежили за цим».
  «Мертва крапля — це не сцена. Це несцена. Є ще один, який був би важливий, якби ви поспішили».
  — Ви маєте на увазі, де він купив горгулью?
  — Звичайно, ні, — пробурмотів Райм. — І він не купив. Він його вкрав. Підняв його з підставки, де немає жодної камери відеоспостереження, у пальцях у рукавичках. Тож буде мінімальна передача сліду. Ні, важлива сцена — це та, де інша сторона сиділа з пивом чи кавою».
  Обличчя Малбрі завмерло. «Чи могли б ви розповісти?»
  «Якби я був шпигуном, який організовував операцію в такому місті, як Прага, моєю першою роботою було б ідентифікувати лисиць. Тобто ваші люди».
  «Насправді це був інший одяг. Ми працювали з ними».
  «Добре. Хто завгодно. Тепер горгулья не мала жодної іншої мети, окрім як викрити вашу групу спостереження».
  Малбрі нахилив голову, насупивши брови.
  Райм продовжив: «Горгулья очевидна, вона обов’язково приверне увагу. Щоб ваша команда залишалася на місці, знімаючи кожного, хто проходив повз і звертав на це увагу. У ту хвилину, коли ті діти впоралися, ваша команда погналася за ними. Як тільки ваші люди встали, погані хлопці побачили та отримали їхні посвідчення, ймовірно, пішли за ними. Прослуховували їхні будинки, сканували їхні телефони. Хм, пластикова іграшка вартістю євро чи який там номінал у Чехії знесла тобі цілу камеру. Стіл і стільці, де сидів ворог, чекаючи, поки ви відкриєтеся, сказали б нам про легіони. Сказав тобі легіони. Але, звісно, меблі почистили, серветки випрали, рахунок викинули, гроші в банку, бруківку вимили – я припускаю, що там місцевість – і запис камери відеоспостереження перезаписали».
  На мить Малбрі замовк. Він прошепотів: «Проклятий».
  Сакс сказав: «Ти краще скажи команді, що їх скомпрометували».
  Ще один погляд між Раймом і Саксом. Він сказав агенту: «Ми обговоримо вашу пропозицію і зв’яжемося».
  «Сподіваюся, ви це зробите». Малбрі потиснув їм руки, попрощався з Томом і виліз із фургона, дістаючи телефон.
  Том увімкнув важіль перемикання передач і рушив вперед. Вони зупинилися біля кіоску паспортного контролю та митниці та віддали документи, які повернули. Фургон продовжив рух.
  Райм розсміявся. «Чехія».
  Том сказав. «Я був у Празі кілька разів. Я небайдужий до чеснечки. Часниковий суп. А ще фруктові вареники. Кращий.'
  «Який там місцевий алкоголь?» — спитав Райм.
  'Сливовиця. Дійсно потужний. Принаймні сто доказів – п’ятдесят відсотків алкоголю».
  — Ти не кажеш? Райм був заінтригований.
  Вони під’їхали до літака, і Том почав складну процедуру опускання рампи. Сакс вилізла, перекинувши сумку з комп’ютером через плече. «Шпигуни, Райм? Серйозно?
  «Сталися дивні речі».
  Його очі збилися на другого пілота, який завершував передпольотний обхід.
  Здавалося, що все на літаку належним чином прикріплено та функціонує.
  Підтягнутий молодий чоловік – у костюмі, білій сорочці та краватці – підійшов до своїх пасажирів. — Усе готово, сер. Час польоту має становити приблизно півтори години».
  Сакс нахмурився. «До Нью-Йорка?»
  Другий пілот насупив брови. Він глянув на Райма, який сказав: «Ми поки що не повертаємося до США». Ми зустрінемося з друзями в Мілані».
  «Друзі?» Вона глянула на Тома, який дивився поверх літака, наче збирався провести повторну передпольотну перевірку. І уникати зорового контакту. Проте він усміхався.
  «Лон Селлітто. Ох, і Рон Пуласкі». Молодий офіцер поліції Нью-Йорка, з яким вони регулярно працювали.
  «Рима?» — повільно запитав Сакс. «Що є в Мілані?»
  Він насупився й подивився на Тома. «Що це знову?»
  «A Dichiarazione Giurata ».
  «Особливо смачне блюдо на вечерю?»
  «Ха. Ні, це свідчення під присягою, яким ми повинні дати присягу перед генеральним консульством.
  'І чому?'
  «Очевидно, тому що ми не можемо одружитися без цього. Ерколе і Том організували все. Потім ми їдемо до озера Комо. Там мер проведе церемонію. Нам потрібно орендувати зал для весілля – частина домовленості. Мені здається, це більше, ніж нам потрібно, але це так працює. Лон і Рон будуть свідками.
  «Медовий місяць на озері Комо, Райме», — сказав Сакс, усміхаючись.
  Райм кинув погляд на Тома. «Він був досить наполегливим».
  Вона запитала: «А як щодо Гренландії?»
  «Можливо, наша перша річниця», — сказав Райм і погнав крісло до рампи, яка мала підвести його до кабіни гладкого реактивного літака.
  ПОДЯКА
  З безмежною вдячністю: Вілл і Тіна Андерсон, Сесілі Аспінал, Софі Бейкер, Фелісіті Блант, Пенелопа Бернс, Джейн Девіс, Джулі Дівер, Енді Додд, Дженна Долан, Джеймі Ходдер-Вільямс, Керрі Гуд, Кеті Глісон, Емма Найт, Керолін Мейс , Вес Міллер, Клер Нозьєр, Хейзел Орм, Еббі Парсонс, Майкл Пітш, Джеймі Рааб, Бетсі Роббінс, Кеті Раус, Ліндсі Роуз, Дебора Шнайдер, Вів’єн Шустер, Луїза Суоннелл, Рут Тросс, Мадлен Варчолік … і особливо моїм італійським друзям: Роберта Беллесіні, Андреа Карло Каппі, Джованна Кантон, Джанріко Карофільйо, Франческа Чінеллі, Роберто Константіні, Лука Крові, Марина Фаббрі, Валерія Фраска, Джорджіо Ґозетті, Мікеле Джуттарі, Паоло Клун, Стефано Маганьолі, Розанна Парадізо, Роберто та Сесілія Сантак'яра, Кароліна Тініколо , Лука Усія, Паоло Заніноні … і я мушу відзначити смерть чудової Текли Дозіо, чия таємнича книжкова крамниця в Мілані завжди була одним із кульмінаційних моментів моїх міжнародних турів.
  ПРО АВТОРА
  Колишній журналіст, фолк-співак і адвокат, Джеффрі Дівер є міжнародним автором бестселерів номер один. Його романи потрапили до списків бестселерів по всьому світу, зокрема в New York Times , The Times of London, Corriere della Sera в Італії , Sydney Morning Herald і Los Angeles Times . Його книги продаються в 150 країнах і перекладені на двадцять п'ять мов.
  Зараз він є президентом Таємничих письменників Америки.
  Автор тридцяти восьми романів, трьох збірок оповідань і публіцистичної юридичної книги, а також автор текстів для альбому кантрі-вестернів, він отримав або потрапив до короткого списку десятків нагород.
  його «Залишені тіла» романом року, а його трилер « Розбите вікно» та окремий роман « Край» також були номіновані на цю премію, а одне з його останніх оповідань було номіновано на Новела року за версією ITW. Він був нагороджений «Сталевим кинджалом» і «Кинджалом оповідання» від Британської асоціації письменників-криміналістів і премією «Неро», а також тричі лауреатом премії Ellery Queen Readers за найкраще оповідання року та переможцем Британська премія Thumping Good Read Award. «Солітьюд-Крік» і «Холодний місяць» посіли перше місце в рейтингу Коно Місутері Га Сугої в Японії. «Холодний місяць» також була названа «Книгою року» Асоціацією авторів містик Японії. Крім того, японська асоціація пригодницької фантастики нагородила «Холодний місяць» і «Карт-бланш» щорічною нагородою Гран-прі. Його книга «Кімната вбивств» була нагороджена «Політичним трилером року» за версією Killer Nashville. А його збірка оповідань «Неприємності на душі» також була номінована цією організацією як найкраща антологія.
  Дівер був удостоєний трьох нагород за життєві досягнення: від Всесвітньої таємничої конвенції Bouchercon, премії Реймонда Чендлера за життєві досягнення в Італії та від журналу Strand .
  Дівер був номінований на сім премій Едгара від Мистичних письменників Америки, Ентоні, Шеймус і Гумшу. Він потрапив у шорт-лист премії ITV3 Crime Thriller Award за найкращого міжнародного автора. Придорожні хрести були в короткому списку премії Prix Polar International 2013. Він брав участь у написанні антології « В компанії Шерлока» та «Книги, за які потрібно померти» , яка отримала Ентоні. Книги, за які потрібно померти, нещодавно також виграли Агату.
  Його останні романи: «Сталевий поцілунок» , роман Лінкольна Райма, «Соліт’юд-Крік» , трилер про Кетрін Денс і «Жовтневий список» , трилер, розказаний у зворотному напрямку. Для роману «Танцювальний» XO Deaver написав альбом пісень у жанрі кантрі-вестерн, доступний на iTunes і на компакт-диску; а до цього він написав «Карт-бланш» , роман-продовження про Джеймса Бонда, міжнародний бестселер номер один.
  Його книжка «Дівоча могила» була знята у фільмі HBO з Джеймсом Гарнером і Марлі Метлін у головних ролях, а його роман «Збирач кісток» був повнометражним релізом кінокомпанії Universal Pictures з Дензелом Вашингтоном і Анджеліною Джолі в головних ролях. Lifetime показали екранізацію його «Сльози диявола» . І, так, чутки правдиві: він справді з’явився як корумпований репортер у своїй улюбленій мильній опері « Як світ обертається» . Він народився за межами Чикаго, має ступінь бакалавра журналістики в Університеті Міссурі та ступінь юриста в Університеті Фордхем. Читачі можуть відвідати його веб-сайт www.jefferydeaver.com.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"